Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Як то не було? — пробурмотів Покійник. — А ребра?..

— Галюцинації! І тільки.

— Які ж галюцинації… у темряві?

— Ти гадаєш, бувають тільки зорові галюцинації? О, який ти наївний! Бувають і слухові. І, як би це сказати… дотикові.

— Навіщо ж ти в такому разі крикнув «назад»?

— Щоб твої галюцинації не передалися іншим. Погані приклади, сам знаєш…

— Виходить, я що ж… збожеволів? — Губи в Покійника затремтіли.

Принц Датський обійняв його за плечі.

— Усі ненормальні вважають себе нормальними, — сказав Принц. А нормальним часто здається, що вони ненормальні. Отже не хвилюйся. Ось послухай, мені спали на думку деякі рядки. Може, тобі буде приємно?

І він почав декламувати, хоча ніколи досі своїх віршів уголос не читав:

В день оцей,

Коли ми всі в підвалі.

Серед вогкості й серед пітьми,

Духом ми ніяк не занепали.

Навіть можем веселитись ми!

Так, хай навіть піземелля дике

Подарує радість нам велику!..

Принц Датський обвів усіх соромливим поглядом. Але ніхто не веселився. Ніхто, крім мене.

— Чудово! — вигукнув я. — Ти дуже вірно відобразив наш загальний настрій!

Слідом за мною усміхнулася Миронова. Інші не усміхалися.