Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— А може, краще кричати? — запропонував Покійник. — Хтось та почує…

— На дачі ж… І в селищі теж… — сказав Гліб. Він раптом знову перестав договорювати фрази.

— Ходімо! Вперед! — сказав я. Узяв Покійника за руку, і ми рушили. Мені хотілося взяти за руку й Наташу, але я не наважився.

Ми йшли підземеллям. Зверху падали крижані краплини. Ноги провалювались в підступні заглибини. Чорний морок оточував нас, як змовник. Непевне світло тьмяної лампочки лишилося в неясній, похмурій далині… Ядучий дух вогкості вже не радував мене, і мені не хотілося дихати на повні груди.

«Читати детективні історії — це зовсім не те, що брати в них участь, — міркував я. — Я хотів гратися в щось страшне, а тут справжнісіньке страхіття спіткало всіх нас. Тільки я не повинен показувати, що теж хвилююсь… Чи прийде Племінник Григорій? Чи відімкне двері? І навіщо він їх замкнув? Навіщо?! А що означають його слова: «Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? Ось тепер і знатимеш!»

— Покійник!! — скрикнув Покійник.

Він увесь тремтів. «Мабуть, збожеволів, — подумав я. — Нерви не витримали».

— Простягни… Ти одразу… Як я… — Верхні його зуби не попадали на нижні. І він, як Гліб, не дотягував фрази до кінця.

Я простягнув руку й намацав… скелет. Він стояв у темряві. Ребра й череп… Уже не намальовані, а найсправжнісінькі…

— Назад! — крикнув я.

Ми кинулися назад, на непевне світло тьмяної і похмурої лампочки. Але тепер вона здавалася нам цілим сонцем.

І враз у мене майнула думка: «То ось як загинув той Дачник! Ось куди він зник!..»

Невже і нас чекала та сама лиха доля?

Розділ сьомий,

у якому ми знову знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями

«Отже, доля забажала, щоб я збагнув і розгадав страшну таємницю старої дачі, але таємниця загине разом зі мною», — ця думка примусила мене похолонути. Але вже наступної хвилини я відігрівся, усвідомивши, що не маю права піддаватися страху ні на мить! Поряд була Наташа й інші… Я повинен був їх урятувати. А поки що піднести чи хоч трошки підтримати їхній дух!

Ніхто не довідався про мій здогад. Я лишився з ним сам на сам.

Приємно бути сам на сам з легкими думками. А от коли тебе обсідають важкі, хочеться навпаки, не залишатися з ними віч-на-віч, а з кимось порадитися, поділитися. Але порадитися я не міг!

Я мусив приховувати правду.

— Ніякого скелета не було! Покійникові здалося…