Розділ «Глава XIII Цього видовища мені ніколи не забути!»

— Досить, лорде Джоне Рокстон! Ви занадто багато собі дозволяєте!

— Факт залишається фактом.

— Прошу вас, сер, змінити тему розмови! Ваші зауваження зовсім недоречні і справи не стосуються. Нам треба вирішити, що робити з індіанцями. Очевидно, доведеться доставити їх додому. Але де вони живуть? От питання.

— Беруся на нього відповісти, — сказав я. — Індіанці живуть у печерах по той бік центрального озера.

— Он як! Нашому юному другові відомо, де знаходиться їхнє житло. Це, імовірно, не так близько звідси?

— Миль двадцять, не менше, — відповів я. Саммерлі застогнав.

— Я вже у будь-якому разі туди не доберуся. Ви чуєте? Ці тварини все ще нишпорять по наших слідах.

І дійсно, з темної лісової хащі до нас донеслося далеке верещання людиноподібних мавп. Індіанці знову почали підвивати від страху.

— Треба йти звідси, і якомога швидше, — сказав лорд Джон. — Юначе, допоможіть Саммерлі. Індіанці понесуть речі. Ну, ходімо, поки вони нас не запримітили.

Менше ніж за півгодини ми добігли до нашого притулку в кущах і сховалися там. Схвильовані лементи людиноподібних мавп весь день долітали до нас з боку нашого форту, але сюди ніхто з них не добрався, і стомлені втікачі — і білий і червоношкірі — нарешті, занурилися в довгий, міцний сон.

Увечері я відчув крізь дрімоту, що хтось тягне мене за рукав, і, відкривши очі, побачив перед собою Челленджера.

— Містере Мелоуне, наскільки мені відомо, ви ведете щоденник і розраховуєте згодом опублікувати його, — почав він досить урочистим тоном.

— Мене послали сюди як спеціального кореспондента, — відповів я.

— Отож. Ви, ймовірно, чули дурні натяки лорда Джона Рокстона, що… що нібито… є деяка подібність між…

— Так, чув.

— Мені нема чого вам говорити, що опублікування подібної дурниці… і взагалі найменша вільність у викладі подій будуть для мене надзвичайно образливі.

— Я обіцяю строго дотримуватися фактів.

— Лорд Джон схильний піддаватися усяким фантазіям, і йому нічого не варто як-небудь на свій лад пояснити ту повагу, що навіть некультурні раси відчувають до людської гідності. Вам зрозуміла моя думка?

— Цілком.

— То ж я покладаюся на ваш такт, — сказав Челленджер і після довгої паузи додав: — А цей мавпячий царьок був досить неабиякою істотою… Надзвичайно значна зовнішність, і такий розумний! Чи не правда?