Розділ «Глава XIII Цього видовища мені ніколи не забути!»

Коли ми вийшли до урвища, я заглянув вниз і побачив нашого доброго негра, що палив люльку, сидячи на каменях. Як мені хотілося гукнути його і розповісти йому, що з нами сталося! Але це було ризиковано — нас могли почути. Лісова хаща, здавалося, так і кишіла людиноподібними мавпами; їх своєрідне пронизливе верещання раз у раз долітало до нашого слуху. Ми кидалися в кущі й відлежувалися там доти, поки верещання не затихало вдалині. Це дуже затримувало наше просування вперед, і нам знадобилося години дві, щоб добратися до мавп’ячого міста. Тепер воно було близько — я зрозумів це з тієї обережності, з якою йшов лорд Джон. От він махнув мені рукою, наказуючи лягти, а сам поповз далі, але незабаром повернувся назад. Обличчя його посіпувалося від хвилювання.

— Швидше! — шепнув він. — Швидше! Тільки б не спізнитися!

Тремтячи всім тілом, я підповз до нього і виглянув через кущі на галявину, що відкривалася за ними.

Цього видовища мені ніколи не забути. Воно було таке химерне, таке неймовірне, що я не знаю, як описати його, щоб ви повірили мені. Може, нам все-таки вдасться вибратися звідси живими; мине кілька років… я як і раніше сидітиму у вітальні клуба «Дикун» і дивитимуся у вікно на нудну набережну Темзи, що не викликає сумнівів у своїй реальності… Отож, чи повірю тоді я сам, що це відбувалося в мене на очах? Чи не здасться мені, що я приймав гарячкові марення за дійсність? От чому я хочу записати все це, поки події свіжі в моїй пам’яті, поки хоча б одна людина — та, що лежить поруч зі мною в сирій траві, — зможе підтвердити кожне написане тут слово.

Перед нами розстелялася галявина ярдів сто у ширину, вкрита аж до самого урвища густою зеленою травою і невисокою папороттю. Цю галявину півколом обступали дерева, усаджені в кілька ярусів будиночками, звитими з гілок і листя. Уявіть собі житло граків, де замість гнізд — будиночки, і ви зрозумієте, про що я говорю. Біля входів у них і на ближніх гілках сиділи мавпи, судячи з їх невеликих розмірів, самки і дитинчата мавп’ячого племені. Усі вони з цікавістю стежили за тим, що відбувалося внизу і від чого ми самі не могли відвести очей.

На відкритому місці неподалік від краю плато вишикувалося кілька сотень кошлатих рудих людиноподібних мавп. Деякі з них були величезного зросту, інші менші, але всі вони без винятку викликали в мене почуття огиди. Мавпи трималися зімкнутими рядами, очевидно підкоряючись дисципліні. Перед ними стояло кілька низькорослих, але пропорційно складених індіанців, шкіра яких відливала бронзою в яскравих променях сонця. У цій маленькій купці виділялася висока, худа фігура білої людини. Понура голова, схрещені на грудях руки — все відбивало жах і покірність долі. Ми досить легко впізнали в цій людині професора Саммерлі.

Декілька мавп несли варту біля нещасних бранців і зірко стежили за ними, готові припинити всяку спробу до втечі. Праворуч, біля самого краю плато, стояли окремо ще дві фігури, такі безглузді — за інших обставин їх можна було б назвати навіть комічними, — що, побачивши цю пару, я впився в неї очима. Один з них був наш товариш, професор Челленджер. Від його куртки залишилися жалюгідні лахміття, сорочка кудись поділася, борода зливалася з густою порослю на могутніх грудях, а волосся, що сильно відросло за час наших мандрів, чорною гривою розвівав вітер. Досить було одного дня, аби перетворити цей вищий продукт сучасної цивілізації на останнього дикуна Південної Америки.

Поруч з Челленджером стояв його владика — царьок людино-мавпячого племені. Лорд Джон не перебільшував: це була точна копія нашого професора, з виправленням лише на руду масть. Та ж приосадкувата фігура, ті ж масивні плечі і довгі руки, та ж кудлата борода, що спускається на волосаті груди. Різниця позначалася лише в такому: низьке, приплющене чоло мавпоподібної людини являло собою повний контраст чудовому черепу європейця. Що ж стосується всього іншого, то мавп’ячий царьок був чудовою карикатурою на професора.

На папері цей опис займає дуже багато місця, але тоді я осягнув усю картину в одну мить і відразу відвернувся від неї, поглинутий драмою, що розігрувалася в нас на очах. Дві людиноподібні мавпи схопили одного індіанця і потягли його до урвища. Царьок змахнув рукою. Чудовиська підняли людину за руки і за ноги і, розгойдавши, жбурнули в прірву. Розмах був такий великий, що нещасний описав дугу в повітрі, перш ніж каменем полетіти вниз. Вся мавпяча юрба, за винятком вартових, кинулася до урвища, завмерла там у напруженому мовчанні і раптом вибухнула радісними лементами. Мавпи скакали як одержимі, розмахували довгими волосатими руками і вили від захвату. Потім вони відринули від урвища і знову вишикувалися рядами, очікуючи наступної жертви.

Цього разу настала черга Саммерлі. Двоє вартових схопили його за руки і грубо штовхнули вперед. Він стріпувався і бився, як курча, яке тягнуть з курятника. Челленджер запекло зажестикулював, звертаючись до мавпячого царька. Він просив, благав, заклинав пожаліти його товариша. Але мавпа безцеремонно відіпхнула свого двійника і заперечно похитала головою. Це був її останній свідомий рух: клацнув постріл, і рудий царьок мішком звалився на землю.

— Стріляй у юрбу! Не шкодуй куль, синку! — крикнув мені лорд Джон.

У душі кожної, навіть найбільш пересічної, людини криються невідомі їй безодні. Я завжди славився своїм м’якосердям: стогони пораненого зайця не раз викликали в мене гіркі сльози. Але тепер мене опанувала спрага крові. Я підхопився на ноги і випускав кулю за кулею спочатку з однієї гвинтівки, потім з другої, клацав затворами, перезаряджав їх і увесь час кричав, не пам’ятаючи себе від лютого захвату. Удвох, стріляючи з чотирьох гвинтівок, ми вчинили страшне спустошення в рядах мавп. Обидва вартових, приставлених до Саммерлі, валялися мертві, а він ішов, похитуючись, як п’яний, і, очевидно, не усвідомлював, що його звільнили. Наші вороги розгублено металися галявиною, нічого не розуміючи, не знаючи, куди подітися від вихора смерті, що зненацька налетів на них. Вони розмахували руками, верещали, падали, спотикаючись об трупи. Потім, підкоряючись інстинктові, юрбою кинулися під захист дерев, і галявина, всіяна тілами вбитих, спорожніла. Посеред неї стояла тільки маленька купка бранців.

Швидкий розум Челленджера миттю оцінив становище. Він схопив приголомшеного Саммерлі за руку і, тягнучи його за собою, побіг до нас. Двоє вартових метнулися було за ними, але лорд Джон миттю уклав спочатку одного, потім другого, не витративши зайвої кулі. Ми вибігли з кущів назустріч нашим друзям і сунули кожному в руки по зарядженій гвинтівці. Але тут Саммерлі зовсім знесилів. Він ледь пересував ноги. Тим часом людиноподібні мавпи вже встигли отямитися від страху. Вони розсипалися серед кущів, очевидно збираючись відрізати нам шлях. Ми з Челленджером підхопили Саммерлі під руки, а лорд Джон прикривав наш відступ, посилаючи кулю за кулею в страшні, вищирені пики, що раз у раз виглядали з чагарника. Приблизно з милю, а то й більше, ці тварини з оглушливим верещанням переслідували нас, наступаючи на п’яти. Потім почали відставати, переконавшись у нашій перевазі і не бажаючи більше потрапляти під влучні кулі лорда Джона. Добравшись, нарешті, до табору, ми озирнулися назад і переконалися, що тепер нам дали спокій. Принаймні, нам так здавалося, але це була помилка. Ми встигли тільки завалити вхід у табір, потиснути одне одному руки й у знемозі розлягтися коло джерела посередині галявини, як раптом за огорожею, почули чиїсь швидкі кроки і зараз же слідом за тим тихі жалібні схлипування. Лорд Джон підбіг із гвинтівкою до завалу і виглянув назовні. За огорожею, уткнувшись лицем в землю, лежали чотири мідно-червоні постаті індіанців, що залишилися живими. Вони тремтіли від страху, але це не заважало їм молити нас про захист. Один з них устав, виразно повів руками, очевидно бажаючи сказати, що ліс навколо нашого табору повний небезпек, потім упав лордові Джону в ноги і пригорнувся обличчям до його колін.

— Це ще що таке? — вигукнув наш проводир, ніяково посмикуючи вуса. — Ні, справді, як же нам бути з ними? Вставай, друже, вставай, дай моєму черевикові спокій.

— Про них теж треба подбати, — сказав Саммерлі, набиваючи люльку. — Ви всіх нас вирвали з пазурів смерті. Як це було зроблено! Я просто захоплююся вами.

— Дуже дивно! — вигукнув Челленджер. — Дуже дивно! Не тільки ми особисто, але й весь учений світ Європи залишиться у вас у неоплатному боргу. Скажу, не вагаючись, що загибель професора Саммерлі і професора Челленджера стала б досить помітним збитком у сучасній науці. Ви і наш юний друг заслуговуєте на всіляку похвалу.

Батьківська посмішка вигравала на вустах Челленджера, але як би здивувався вчений світ Європи, якщо б він побачив у цю хвилину своє улюблене дітище, свою надію! Скуйовджене волосся, голі груди, лахміття. Оплот науки сидів, затиснувши між колін відкриту консервну банку, і пальцями засовував до рота великий шматок австралійської баранини. Індіанець глянув на нього, скрикнув і знову припав до ніг лорда Джона.

— Не бійся, малий, — сказав наш проводир, погладжуючи чорну голову, що притискалася до його колін. — Челленджер, ваш вигляд справив на індіанця жахливе враження. І я не знаходжу в цьому нічого дивного. Заспокойся, друже, це людина, така ж, як ми.

— Однак, сер! — закричав Челленджер.

— Нічого, професоре, ви маєте дякувати долі, що вона нагородила вас не зовсім звичайною зовнішністю. Якщо б не ваша разюча подібність з мавпячим царьком…