Розділ «Глава XI Я стаю героєм дня»

— Вона була там увесь час, — сказав я.

— Звідки ви це знаєте? — запитав лорд Джон.

— Мене не залишало відчуття, що за нами стежать чиїсь злі очі. Пам’ятаєте, професоре Челленджере? Я говорив вам про це.

— Дійсно, щось подібне я чув. Наш юний друг має ту вразливість, що характерна для представників кельтської раси.

— Теорія телепатії…[49] — почав було Саммерлі, набиваючи люльку.

— Це надто складна проблема, не будемо обговорювати її зараз, — рішуче перервав його Челленджер. — Скажіть краще от що, — звернувся він до мене з величним виглядом, наче єпископ, що екзаменує учня церковної школи, — ви не помітили, чи може ця істота притиснути великий палець до долоні?

— От вже чого не помітив, того не помітив.

— Хвіст у неї є?

— Немає.

— Задні кінцівки хватальні?

— Цілком імовірно, інакше вона не змогла б так швидко скакати з гілки на гілку.

— Якщо пам’ять мені не зраджує, у Південній Америці налічується до тридцяти шести видів мавп… професоре Саммерлі, прошу вас утриматися від зауважень… але людиноподібних серед них немає. Тепер не підлягає сумніву, що тут вони водяться, але це якийсь інший різновид, а не ті волосаті горили, що зустрічаються тільки в Африці і на Сході. (У мене мало не зірвалося з язика, що родичів цих горилоподібних я бачив і в Кенсингтоні.) Для тутешнього різновиду характерна наявність рослинності на обличчі і білий колір шкіри, останнє ж пояснюється тим, що ці мавпи живуть на деревах, серед густого листя. Перед нами постає питання: до кого ж більше наближається тутешній різновид — до мавпи чи до людини. В останньому випадку вона, очевидно, являє собою те, що зветься в просторіччі «відсутньою ланкою». Наш обов’язок — негайно приступити до розв’язання цієї проблеми…

— Заперечую! — різко обірвав його Саммерлі, — Тепер, коли в нас є мапа — а цим ми зобов’язані кмітливості й енергійному способу дій містера Мелоуна (я змушений навести його слова), — наш єдиний обов’язок — вжити всіх заходів, щоб негайно ж вибратися здоровими і неушкодженими з цього жахливого місця.

— Блага цивілізації не дають вам спати! — простогнав Челленджер.

— Так, сер! І найбільшим благом цивілізації я вважаю чорнило, сер! Ми повинні відзвітуватися в усьому, що бачили тут, а подальшим дослідженням нехай займаються інші. Ви ж самі з цим погодилися до того, як містер Мелоун показав нам свою мапу.

— Добре, — сказав Челленджер. — Мені теж відразу полегшає, коли я буду остаточно впевнений, що результати експедиції дійдуть до відома наших друзів. Але поки що я не уявляю, як нам звідси вибратися. Утім, Джорджеві Едуардові Челленджеру ще не доводилося стикатися з проблемами, що були б не під силу його винахідливому розуму, і він обіцяє вам завтра ж зайнятися цим питанням упритул.

Суперечка між ними скінчилася. І того ж вечора при світлі багаття і єдиної свічі ми накреслили за моїм начерком першу мапу Загубленого світу. Деталі, ледве намічені мною з верхівки дерева, були занесені на відповідні місця. Олівець Челленджера затримався над великою білою плямою, що зображувала озеро.

— Як же ми його назвемо? — запитав він.

— Чому б вам не скористатися з нагоди увічнити своє ім’я? — із звичайною уїдливістю сказав Саммерлі.

— Я впевнений, сер, що в потомства знайдуться вагоміші підстави, щоб запам’ятати Челленджера. І ці підстави спиратимуться на його особисті заслуги, — суворо відповів професор. — Кожний невіглас може нав’язати своє ім’я якій-небудь ріці чи гірській вершині. Мені таких монументів не потрібно.