Розділ «Глава XI Я стаю героєм дня»

Професор Саммерлі нетерпляче пирхнув.

— У нас пішло цілих два дні на розвідку, — сказав він, — і це майже нічого не дало. Ми, як і раніше, не маємо жодного уявлення про топографію плато. З’ясувалося тільки одне: країна Мепл-Уайта вкрита густими лісами. Але ж на докладніше обстеження знадобляться місяці! Інша справа, якщо тут була б яка-небудь височина. Однак плато має ухил до центра, значить скільки б ми не заходили всередину, його загальний вигляд однаково перед нами не відкриється.

І тут на мене найшло натхнення. Я випадково зупинився поглядом на величезному вузлуватому дереві гінкго, що простягало над нами свої могутні віти. Такого могутнього стовбура не було в жодного з інших дерев, отже, воно мало бути найвищим. Якщо плато дійсно піднімається по краях, то чому б цьому гігантові не послужити нам спостережною вишкою для огляду всієї Країни Мепл-Уайта? Я ще хлоп’ям славився своїм мистецтвом лазити по деревах. Мої супутники краще за мене здираються по скелях, але тут їм зі мною не зрівнятися. Тільки б поставити ногу на нижню гілку, а все інше дрібниці — доберуся і до верхівки!

Моя ідея була прийнята захоплено.

— Наш юний друг здатний робити акробатичні трюки, немислимі для людей з більш масивною й водночас більш показною поставою, — сказав Челленджер, і його щоки надулися двома рум’яними яблучками. — Я вітаю таке рішення.

— Юначе, та ви просто ґеніальні! — вигукнув лорд Джон, ляснувши мене по спині. — Не розумію, як це нам раніше не спало на думку! До заходу сонця залишилася яка-небудь година, але ви ще встигнете накидати план місцевості, хоча б найприблизніший. Лізьте туди просто з блокнотом. Зараз ми підставимо під дерево три ящики один на один, і я як-небудь підсаджу вас.

Лорд Джон виліз на ящики і почав обережно допомагати мені, але тут у справу втрутився Челленджер. Він підбіг до нас і буквально підкинув мене вгору одним рухом своєї могутньої долоні. Я схопився за товстий сук і, перебираючи ногами по стовбуру, спочатку підтягся до половини тулуба, а потім став на сук колінами. Три нижні гілки послужили мені сходинками, інші, тонші, теж полегшили підйом, і я так швидко піднявся по них догори, що незабаром земля зовсім сховалася в мене з очей.

Час від часу траплялися затримки, довелося навіть підніматися ліаною футів десять завдовжки, але в цілому все йшло добре, і мені вже здавалося, що густий бас Челленджера незабаром зовсім перестане долинати сюди. Але дерево було велетенської висоти; я вдивлявся в зелене листя в себе над головою і не помічав, щоб воно починало хоч скільки-небудь рідіти.

Незабаром на моєму шляху зустрілася гілка, на якій сидів щільний зелений клубок — імовірно, яка-небудь паразитична рослина. Я витягнув шию, намагаючись заглянути за нього, і, вражений тим, що зненацька постало перед моїми очима, ледве не звалився з дерева.

На мене дивилося чиєсь лице — які-небудь два фути відокремлювали нас одне від одного. Істота, якій воно належало, ховалася за зеленим клубком і висунула з-за нього голову одночасно зі мною. Обличчя було людське, у будь-якому разі скоріше людське, ніж мавпяче. Довге, білясте, все в прищах, приплющений ніс, масивна нижня щелепа, на підборідді і вилицях — тверда щетина, зовсім як бакенбарди.

Чудовисько вищирило пащу і загарчало, наче вивергаючи прокльони на мою адресу, і я побачив гострі, загнуті донизу собачі ікла. Люті очі під навислими бровами метнули на мене погляд, сповнений ненависті і погрози, і миттєво змертвіли від безмежного страху. Чудовисько каменем кинулося вниз. Почувся голосний тріск гілок, що ламалися, рудий волосатий, як у свині, тулуб на секунду промайнув у мене перед очима і зник у вихорі збуреного листя.

— У чому справа? — почувся знизу голос лорда Рокстона. — Що трапилося?

— Ви бачили? — крикнув я, весь тремтячи від хвилювання і міцно тримаючись обома руками за сук.

— Чули якийсь шум, подумали, що ви оступилися. А в чому все-таки справа?

Раптова поява цієї дивної людиноподібної мавпи так схвилювала мене, що я вже хотів спуститися з дерева і розповісти про те, що трапилося, моїм супутникам. Але до вершини залишалося зовсім небагато, і мені було соромно повертатися вниз, не виконавши узятого на себе завдання.

Тому я зробив довгу зупинку, віддихався і поліз далі. Одного разу якось нога моя ступила на підгнилий сук, і я утримався тільки на руках, але в цілому підйом був неважкий. Помалу листя почало рідшати, в лице мені повіяло вітром, а це означало, що гінкго вже піднялося над сусідніми деревами.

Але я ліз все вище і вище, твердо вирішивши не дивитися по боках доти, поки не доберуся до самої верхівки. Нарешті, гілки почали гнутися під моєю вагою. Тоді я вибрав надійну розвилку, сів зручніше і глянув униз на дивну панораму таємничої країни, в яку нас занесла доля.

Сонце вже спустилося до самої лінії обрію, але вечір був такий ясний і тихий, що плато, яке розкинулося піді мною, виднілося від краю до краю. Воно являло собою овал миль тридцять у довжину, двадцять — у ширину і мало форму неглибокої лійки, тому що поверхня його йшла під ухил до центра, де було досить велике озеро. По берегах цього прекрасного озера ріс густий очерет, крізь зеленувату воду подекуди проступали жовті піщані обмілини, що відсвічували золотом у м’яких променях сонця. На обмілинах виднілася безліч якихось чорних предметів. Для алігаторів вони були занадто великі, для човнів — занадто довгі. Я роздивився у бінокль, що це живі істоти, але які, так і не здогадався.

З того боку плато, де був наш табір, лісисті схили, порізані подекуди прогалинами, тяглися миль на шість у напрямку до центрального озера. Майже біля самого дерева я розрізнив прогалину ігуанодонів, а далі, серед дерев, що рідіють, виднівся прохід до болота птеродактилів. Зате по той бік озера вигляд плато різко мінявся. Там піднімалися такі ж червонуваті базальтові скелі, які ми бачили знизу, з рівнини. Ця гряда була футів двісті заввишки, і біля її підніжжя ріс ліс. У нижній частині червонуватих скель, трохи вище від землі, я роздивився в бінокль ряд темних отворів — очевидно, входи в печери. В одній з цих печер щось біліло, але що саме, мені так і не вдалося розібрати.

Я скінчив свою роботу тільки після заходу сонця, коли вже нічого не було видно, і спустився до товаришів, що з нетерпінням очікували мене під деревом. От коли я став героєм дня! Цей задум належав мені, і я сам його виконав. От вона, мапа, що збереже нам місяць часу і позбавить від необхідності блукати наосліп Невідомою країною. Пішов обмін урочистими рукостисканнями. Але, перш ніж показувати товаришам мапу, треба було розповісти їм про мою зустріч з людиноподібною мавпою.