Собака сказав "гав-гав"

Отак розсудливий собака з необхідності був змушений поступитися людині дії. Він незугарно проїхав на животі начищеною мармуровою підлогою між двома бабуїнами прямо до офіцера і проскочив між його ногами.

Той перечепився і випустив прив’язі з рук. Бабуїни заревли й одразу напали.

На мить усі п’ять мавп обсіли Даґера, хапаючи його за руки й ноги, тягнучись до обличчя і шиї. Тоді з’явився палаючий карлик, і, побачивши, що його мішень затуляють перешкоди, схопив найближчого бабуїна. Уніформу охопило полум’я, і тварина пронизливо заверещала.

Решта бабуїнів, усі як один, облишили свою першу жертву і кинулися в бій проти прибулого ворога, котрий наважився напасти на одного з них.

Даґер миттєво перестрибнув лежачого офіцера і проскочив у двері. Разом із Серплюсом вони з розмаху приклалися плечима до металевої поверхні дверей і почали штовхати. Даґерові очі вихопили одну мить бою, в яку офіцерові тіло пролітало між палаючими бабуїнами. Тоді двері зачинилися. Приховані штаби й засувки, рухомі змащеними механізмами автоматично позамикалися.

На якусь мить вони були в безпеці.

Серплюс ковзнув гладенькою бронзовою поверхнею вниз і стомлено спитав:

– Де ти узяв той модем?

– У торгівця антикваріатом. – Даґер витер хусткою чоло. – Одразу було видно, що він нічого не вартий. Хто ж міг подумати, що його ще можна полагодити?

Крики за дверима вщухли. За тим настала дуже коротка мить тиші. А тоді створіння кинулося на одну з металевих дверей, і та аж задзвеніла від удару.

Тонкий дівочий голос втомлено спитав:

– Що це за галас?

Вони здивовано обернулись і побачили велетенський тулуб королеви Ґлоріани. Вона лежала на своєму помості, загорнута в атлас і мережива, покинута усіма, окрім героїчних (хоч і приречених) мавп-охоронців. Від її тіла долинав проникливий запах закваски. Серед приголомшливих підборідь і борозен виднілося маленьке людське обличчя. Її губи злегка ворухнулись і спитали:

– Що це хоче увірватися сюди?

Двері знову задзвеніли. Одна з величезних завіс не витримала.

Даґер вклонився.

– Боюся, моя пані, це ваша смерть.

– Справді? – блакитні очі широко розкрилися, і Ґлоріана несподівано засміялася. – Якщо це правда, то це прекрасна, радісна звістка. Я вже надзвичайно довго молюся, щоб смерть прийшла до мене.

– Хіба Боже створіння може серйозно і буквально благати про смерть? – спитав схильний до філософських роздумів Даґер. – Мені й самому траплялися нещастя, але, попри це, я дорожу своїм життям.

– Подивіться на мене! – Далеко вгорі на одному боці тулуба слабко замахала її крихітна рука – хоч насправді вона була не менша за руку будь-якої іншої жінки. – Але я не Боже створіння, а людське. Хто поміняв би десять хвилин свого життя на століття мого? Хто, маючи моє життя, не поміняв би його на смерть?