Собака сказав "гав-гав"

– Я ділю – ви вибираєте. Або навпаки, якщо ваша ласка. Заради ваших власних інтересів, ви розділите здобич так, що наші частки не відрізнятимуться й на зернину.

– Пречудово! – вигукнув Серплюс і, вкинувши пучку солі в своє пиво, випив за їхню угоду.

Вони їхали до Букінгемського лабіринту під дощем. Даґер роздивлявся на понурі вулиці з потрісканими будинками крізь віконця екіпажу й зітхав:

– Бідолашний старий змучений Лондон! Точило історії надто часто прикладалося до твого обличчя.

– Вона також, – нагадав йому Серплюс, – має стати ковалем нашого багатства. Зведіть очі на Лабіринт, сер, з його піднебесними баштами й барвистими стінами, що піднеслись над цими лавками й хатами, мов кришталева гора, що височіє над морем старезних дерев, і втіштеся.

– Чудова порада, – погодився Даґер. – Але вона не втішить ані любителя міст, ані людину меланхолійного душевного ладу.

– Тю! – вигукнув Серплюс і не зронив ані слова, допоки вони не прибули до місця призначення.

Щойно вони зійшли з екіпажу перед ворітьми Букінгему, їм назустріч виступив інтерфейс-сержант. Він блимнув, забачивши Серплюса, але сказав лиш:

– Документи?

Серплюс подав йому свій паспорт і вірчі грамоти, на підробку яких Даґер витратив цілий ранок, а тоді пояснив, надали махнувши лапою:

– А це мій аутист.

Інтерфейс-сержант лиш зиркнув раз на Даґера і тут же забув про нього. Даґер мав безцінний для представника його професії дар: обличчя таке непримітне, що варто було відвернути від нього погляд, – і воно щезало зі свідомості назавжди.

– Прошу сюди, сер. Ваші документи має оглянути працівник протокольної служби.

З’явився карлик-савант, який повів їх зовнішнім колом Лабіринту. Вони проминали леді у біолюмінісцентних сукнях і джентльменів у черевиках і рукавицях, пошитих з їхньої ж клонованої шкіри. І жінки, й чоловіки носили екстравагантні коштовності, –  відверта демонстрація заможності знов стала модною, – а коридори були буйно оздоблені і прикрашені колонами з мармуру, порфіру і яшми. І все ж Даґерові впадали в око потерті килими та надбиті, закіптявілі масляні лампи. Його метке око вихоплювало залишки антикварної електричної системи, а також сліди телефонних ліній та оптоволоконних дротів з тієї епохи, коли ці технології ще працювали.

Останні він оглядав з особливим задоволенням.

Вчений карлик зупинився перед масивними чорними дверима, вкритими позолоченим різьбленням, що зображало грифонів, локомотиви і геральдичні лілії.

– Це двері, – сказав він. – З чорного дерева. Наукова назва Diospyros ebenum. Привезене з Серендіпу. Покриття із золота. Золото має атомну масу 197,2.

Він постукав у двері й відчинив їх.

Працівник протокольної служби був темнобровий чоловік вражаючої ваги. Він не підвівся для привітання.

– Я лорд Когерент-Гамільтон, а це, – він вказав на струнку, яснооку жінку, що стояла поряд, – моя сестра, Памела.