РОЗДІЛ П’ЯТИЙ ПОСЛАННЯ З ТОГО СВІТУ

Міс Марпл нарешті змогла приєднати прізвища зі списку до всіх пасажирів. Чоловік із кущуватими бровами і справді виявився професором Вонстедом, як вона й думала, а чужоземець — містером Каспаром. Жінку з диктаторськими манерами звали місіс Райзлі-Портер, а її племінницю — Джоана Крофорд. Молодик із розкошланою чуприною був Емліном Прайсом, і він та Джоана Крофорд, схоже, уже з’ясували, що деякі усталені погляди на економіку, мистецтво та все таке вони поділяли, й обоє відчували спільну відразу до політики й усього, що було з нею пов’язане.

Дві старушенції природно потяглися до міс Марпл, відчувши в ній споріднену душу, і почали радісно базікати про артрити, ревматизми, дієти, сучасних лікарів, про ліки та методи лікування, відразу погодившись на тому, що ліки нові й патентовані не можна навіть рівняти до тих, які пропонували старі знахарки, що успішно виліковували хвороби, яким не можуть тепер дати раду найосвіченіші лікарі. Вони обговорювали також екскурсії по зарубіжній Європі, у яких їм доводилося побувати: готелі, туристичні агенції й, нарешті, дійшли до графства Сомерсет, де жили міс Ламлі та міс Бентем і де, ви навіть уявити собі не можете, як важко знайти доброго садівника.

Дві дами середнього віку, що подорожували разом, як з’ясувалося, були міс Кук і міс Бароу. Міс Марпл досі мала відчуття, що одна з них, білява, міс Кук, їй знайома, але досі не могла пригадати, де ж вона її бачила. Можливо, то була лише її фантазія. Можливо, то також була фантазія, але вона не могла позбутися враження, що міс Бароу та міс Кук уникають її. Їй здавалося, вони щоразу прагнули відійти, коли вона наближалася. Але найімовірніше, тут ішлося лише про гру її уяви.

П’ятнадцятеро людей, і хтось один повинен щось означати для неї. Того вечора в розмові вона ніби мимохідь згадала ім’я містера Рейфаєла, щоб подивитися, чи хто-небудь якось не зреагує на нього. Ніхто не зреагував.

Вродлива жінка виявилася міс Елізабет Темпл, колишньою директоркою знаменитої жіночої школи. Ніхто не здавався міс Марпл можливим убивцею, крім хіба містера Каспара, та й то лише з тієї сумнівної причини, що він був чужоземець. Тендітний молодик виявився Річардом Джеймсоном, архітектором.

— Можливо, завтра мені пощастить більше, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе.

Міс Марпл лягла спати дуже стомленою. Оглядати прикметні місця їй було приємно, але виснажливо, а намагатися пильно роздивитися п’ятнадцятьох або шістнадцятьох людей за один раз і спробувати вгадати, хто з них міг бути вбивцею, вимагало ще більшої витрати сил та енергії. У цих її намаганнях був такий відтінок чогось нереального, що їх навряд чи можна було сприймати серйозно. Усі її супутники здавалися людьми бездоганно приємними, людьми того сорту, які полюбляють подорожувати та їздити на екскурсії і все таке. Проте вона скинула ще одним швидким і побіжним поглядом на список пасажирів, зробивши кілька коротких записів у своєму нотатнику.

Місіс Райзлі-Портер. Непричетна до вбивства. Занадто балакуча й занадто любить себе.

Її небога Джоана Крофорд? Схожа на свою тітку. Але при всьому тому дуже ділова й практична.

Проте місіс Райзлі-Портер могла володіти інформацією, що стосується загадки, яку намагається відгадати міс Марпл. Їй треба підтримувати дружні взаємини з місіс Райзлі-Портер.

Міс Елізабет Темпл? Це особистість і особистість цікава. Вона не нагадувала міс Марпл жодного вбивцю з тих, яких вона будь-коли знала. «Натомість, — сказала собі міс Марпл, — вона, можна сказати, випромінює чесність. Якби вона вчинила вбивство, то це було б дуже популярне вбивство. З якоїсь шляхетної причини або причини, що здавалася б їй шляхетною». Але й таке пояснення не здалося їй задовільним. Міс Темпл, подумала вона, завжди знала б, що вона робить і навіщо, й у неї не виникли б дурні думки про шляхетність там, де існує лише зло. «А проте, — сказала собі міс Марпл, — вона особистість, і вона може бути тією людиною, що з нею я повинна зустрітися з якоїсь причини за планом містера Рейфаєла». Вона записала цю думку на правій сторінці нотатника.

Міс Марпл змістила свою точку зору. Досі вона шукала подумки можливого вбивцю, а як щодо жертви? На жертву ніхто з них не схожий. Хіба що місіс Райзлі-Портер — вона багата й досить-таки неприємна особа. Діловита й практична племінниця могла б успадкувати її майно. Вона і схильний до анархії Емлін Прайс могли б об’єднати свої зусилля в боротьбі проти капіталізму. Досить надумане припущення, але іншого можливого вбивства вона поки що не бачить.

Професор Вонстед? Цікавий чоловік, у цьому немає сумніву. І добрий також. Цікаво, хто він — учений чи лікар? Вона не знала, а проте вже зарахувала його до працівників науки. Вона нічогісінько не знала про науку, але таке припущення не здавалося їй неймовірним.

Містер і місіс Батлер? Цих вона списала відразу. Приємні американці. Вони не могли мати жодного зв’язку ані з Вест-Індією, ані з людьми, яких вона знала. Ні, вона не думає, що Батлери можуть мати до її гіпотетичної справи якийсь стосунок.

Річард Джеймсон? Худорлявий архітектор. Міс Марпл не бачила, як могла до всього цього домішатися архітектура, хоч такої можливості виключити не могла. Можливо, ідеться про потаємну нішу? В одному з палаців, який вони збираються відвідати, існує потаємна ніша, а в тій ніші — скелет. І містер Джеймсон, будучи архітектором, точно знатиме, де розташована ця ніша, і він допоможе їй її знайти або вона допоможе йому її знайти, і вдвох вони знайдуть там труп. «Лихо та й годі, — сказала собі міс Марпл. — Що за нісенітницю я верзу й думаю».

Міс Кук і міс Бароу? Навдивовижу банальна пара. А проте немає сумніву, що одну з них вона бачила раніше. Принаймні, міс Кук вона точно бачила. Нічого, потім згадає.

Полковник і місіс Вокер? Приємні люди. Він — відставний офіцер. Служив переважно за кордоном. З ними приємно погомоніти, але вона не думає, що вони причетні хай там до чого. Міс Бентем і міс Ламлі. Дві бабусенції. Малоймовірно, щоб вони могли скоїти злочин, але, будучи бабусенціями, можуть знати чимало пліток або володіти якоюсь інформацією, або подати репліку, що може чимало прояснити для неї, навіть якщо вона матиме стосунок до ревматизму, артриту чи сучасної медицини.

Містер Каспар? Він може бути небезпечним суб’єктом. Дуже легко збуджується. Вона занесе його до свого списку, поки що.

Емлін Прайс? Мабуть, студент. Студенти схильні до насильства. Але чи послав би її містер Рейфаєл вистежувати студента? Та це, зрештою, залежить від того, що зробив студент, або що він хотів зробити, або що збирається зробити. Адже він може бути переконаним анархістом.

— О Господи, — сказала міс Марпл, почуваючи себе геть виснаженою. — Мені час до ліжка.