РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ ЕСТЕР ВОЛТЕРС

— Ну, не зовсім, але він іноді й сам не здогадувався, що я потроху впливаю на нього.

Міс Марпл вийшла на вулицю. Вона озирнулася назад і помахала рукою — Естер Андерсон, що стояла на ґанку, весело помахала їй у відповідь.

— Я думала, вона до цього якось причетна або щось знає про це, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Але я, мабуть, помилилася. Ні. Тепер я певна: вона не має жодного стосунку до дорученої мені справи, хоч би про що йшлося. О Господи, я відчуваю, містер Рейфаєл вважав мене набагато розумнішою, ніж я є. Гадаю, він сподівався, я зможу стулити факти докупи — але які факти? І що мені робити далі?

Вона похитала головою в цілковитій розгубленості.

Їй треба було обміркувати все дуже ретельно. Отже, цю справу цілком полишено на її розсуд. Вона сама має вирішити, чи відмовитися від неї, чи прийняти її і спробувати з’ясувати, у чому вона полягає. Чи взятися за неї, нічого не розуміючи, але сподіваючись, що рано чи пізно вона дістане якісь роз’яснення. Вряди-годи вона заплющувала очі й намагалася уявити собі обличчя містера Рейфаєла. Як він сидить у саду, біля готелю, у Вест-Індії, у своєму тропічному костюмі; уявляла його зморшкувате невдоволене обличчя, яке іноді зблискувало рідкісними спалахами доброго гумору. Їй дуже хотілося б знати, про що він думав, коли укладав цей план, коли обмірковував, як здійснити його. Хотів спокусити її, щоб вона його прийняла, переконати прийняти його, а може, навіть — либонь, можна сказати й так — силоміць примусити її прийняти його. Третє припущення було найімовірнішим для того, хто знав містера Рейфаєла. І все ж таки вона мала всі підстави думати, що він хотів, аби було зроблено якусь роботу, й обрав її, вирішивши доручити цю роботу саме їй. Чому? Тому що випадково вона спала йому на думку? Але чому вона раптом спала йому на думку?

Вона повернулася подумки до містера Рейфаєла й до тих подій, що сталися на Сент-Оноре. Можливо, проблема, яку довелося йому розв’язувати напередодні своєї смерті, повернула його думки до тієї поїздки на острів у Карибському морі? Може, вона була пов’язана з кимсь із людей, що були там, що брали участь у тих подіях чи були їхніми свідками, і це нагадало йому про міс Марпл? Тобто існував якийсь зв’язок або якась аналогія між його проблемою та подіями на далекому острові Антильського архіпелагу? Якщо ні, то чому він несподівано згадав про неї? Які риси її характеру чи її особистості могли зробити її корисною для нього нехай там у якому розумінні? Вона літня жінка з досить неорганізованим мисленням, звичайнісінька особа, не дуже сильна фізично, та й розум у неї далеко не такий жвавий, яким був колись. Чи має вона якісь професійні знання? Вона не могла згадати жодного. Можливо, містер Рейфаєл вирішив просто пожартувати з неї? Навіть на порозі смерті він був здатний утнути жарт, що задовольнив би його вельми специфічне почуття гумору.

Вона не могла відкинути можливість того, що містер Рейфаєл міг утнути жарт навіть на своєму смертному ложі, адже їй була відома його очевидна схильність до іронії.

«Мабуть, я все ж таки маю якісь особливі дані», — твердо сказала собі міс Марпл.

Зрештою, після того як містер Рейфаєл покинув цей світ, він уже не міг натішитися плодами своєї жартівливої витівки, якби це справді був жарт. Тож якими винятковими даними вона обдарована?

«Якими все ж таки здібностями я володію, що могли б стати в пригоді комусь для чогось?» — запитала себе міс Марпл.

Вона почала оцінювати себе з належною скромністю. Вона відзначається цікавістю, вона любить ставити запитання, вона має той вік і належить до тієї категорії жінок, які схильні ставити запитання. Це, можливо, була та властивість, що свідчила на її користь. Ви можете доручити приватному детективові або якомусь психологові провести опитування, але набагато доцільніше доручити таку місію літній жінці з її звичкою стромляти в усе носа й усім цікавитися, багато базікати й прагнути про все довідатися, бо її поведінка буде цілком природною й не приверне до себе нічиєї уваги.

«Стара й допитлива бабуся, — сказала собі міс Марпл. — Атож, тепер я бачу себе в ролі старої й допитливої бабусі. Існує стільки старих бабусь, і всі вони схожі одна на одну. І немає сумніву також, що я дуже звичайна. Звичайна собі стара жінка з досить розхитаними клепками в голові. І це, звичайно ж, може бути чудовим маскуванням. Господи, іноді сумніваюся, чи я думаю так, як годиться думати. А проте мені нерідко вдається розгадати сутність людини. Я знаю, чого вартий той або той, бо він нагадує мені когось із моїх знайомих. Тому я можу відгадати, які він має вади й чесноти. Я знаю, до якої категорії людей він належить. Ось у чому моя перевага».

Вона знову подумала про Сент-Оноре й про готель «Золота пальма». Вона вже спробувала дослідити одну можливість зв’язку з тими подіями, відвідавши Естер Волтерс. Ця спроба, вочевидь, виявилася невдалою, дійшла висновку міс Марпл. Тож навряд чи в тих подіях вона знайде якусь зачіпку. Щось таке, що могло б пов’язати його прохання з реальністю. І, схоже, їй доведеться братися за справу, про зміст і сутність якої вона не має найменшого уявлення!

— Боже праведний! — сказала міс Марпл. — Який же ви поганий жартівник, містере Рейфаєл!

Вона сказала це вголос, і в тоні її голосу пролунав очевидний докір.

Проте згодом, коли міс Марпл уже вклалася до ліжка й приклала свою зручну пляшку з гарячою водою до найболючішого місця на своїй ревматичній спині, вона заговорила знову — і ці слова вона промовила тоном певного виправдання:

— Я зробила все, що могла, — сказала міс Марпл.

Вона говорила вголос, ніби зверталася до співрозмовника, що був із нею в одній кімнаті. Щоправда, він міг бути десь-інде, але в такому разі вона, певно, припускала, що має з ним якийсь телепатичний зв’язок, а тому хотіла викласти йому все напрямки, нічого не приховуючи.

— Я зробила все, що могла. Усе, що могла, за тих умов, у які ви мене поставили, а тепер справа за вами.

Сказавши ці слова, вона вмостилася на ліжку зручніше, простягла руку, вимкнула світло й незабаром заснула.