РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ПРОЛОГ

— Якби йшлося про справедливість.

— Мушу визнати, ви показали, що таке справедливість, малому Ґері Гопкінсу, — промовила Черрі. — У той день, коли ви побачили, як він мучить свого кота. Я й не думала, що ви можете бути такою суворою. Налякали малого до смерті. Він ніколи цього не забуде.

— Сподіваюся, він більше не мучитиме котів.

— А якщо й мучитиме, то спочатку переконається, що вас нема поблизу, — сказала Черрі. — Я майже певна, що й інші хлопчаки тоді неабияк перелякалися. Дивлячись, як ви сидите над своєю вовною й виплітаєте такі гарні речі, кожен подумає, що ви жінка лагідна, наче ягня. Але бувають хвилини, коли ви, так би мовити, перетворюєтеся на грізну тигрицю, якщо хтось доведе вас до такого стану.

У міс Марпл був вираз сумніву на обличчі. Їй було складно побачити себе в тій ролі, яку тепер намагалася накинути їй Черрі. Невже вона колись і справді… Вона зупинила плин своєї думки, міркуючи, пригадуючи різні моменти зі свого життя — атож, вона й справді була неабияк роздратована тоді, коли її розгнівала міс Слон, тобто міс Кінь. (Це справді дуже погано, що вона почала отак забувати прізвища.) Але її роздратування знайшло тоді вихід у більш або менш іронічних репліках. Тигриці начебто до іронії не вдаються. Немає нічого іронічного в тигриці. Вона стрибає. Вона рикає. Вона розриває свою жертву зубами та пазурами.

— Не думаю, щоб я коли-небудь поводилася в такий спосіб, — сказала собі міс Марпл.

Гуляючи того вечора в саду й переживаючи звичне роздратування, що наростало в ній під час таких прогулянок, міс Марпл повернулася до роздумів на цю тему. Можливо, їх спричинила клумба з ротиками, коли вона скинула на неї поглядом. Скільки разів вона казала Джорджеві, що віддає перевагу зеленаво-жовтому кольору й терпіти не може цього яскраво-червоного, який садівники чомусь так сильно полюбляли.

— Зеленаво-жовтий, — сказала міс Марпл уголос.

Якась жінка по той бік паркану, де був провулок, у якому стояв будинок міс Марпл, обернула голову й запитала:

— Пробачте, ви щось сказали?

— Боюся, я розмовляю сама із собою, — відповіла міс Марпл, обернувшись, щоб поглянути через паркан.

Цю жінку вона бачила вперше, хоча знала майже всіх людей, що жили в Сент-Мері-Мід. Знала їх принаймні на вигляд, навіть якщо не була знайома з ними особисто. Жінка була кремезна, у досить заношеній спідниці з грубого твіду й у міцних селянських черевиках. На ній був светр смарагдового кольору та плетений вовняний шарф.

— Мабуть, це природно в моєму віці, — додала міс Марпл.

— Гарний у вас сад, — сказала незнайома жінка.

— Не дуже гарний тепер, — сказала міс Марпл. — От коли я мала силу доглядати за ним сама…

— О, я розумію вас. Розумію, як ви себе почуваєте. Певно, ви найняли одного з тих підстаркуватих ледацюг — я могла б назвати їх ще й не так, — які запевняють, начебто знають, як треба доглядати сад. Іноді їм і справді щось відомо, але здебільшого вони нічогісінько в цьому не тямлять. Вони приходять, випивають кілька філіжанок чаю, потім повисмикують трохи бур’яну та й по всьому. Серед них є люди досить приємні, але в мене все одно на них терпіння не вистачає. Я сама дуже люблю працювати в саду.

— Ви мешкаєте тут? — запитала з певною цікавістю міс Марпл.

— Атож, у місіс Гастінґс. Думаю, вона розповідала мені про вас. Ви міс Марпл, чи не так?

— О, так.

— Я, власне, допомагаю місіс Гастінґс у саду. Моє прізвище — Бартлет, до речі. Міс Бартлет. Власне, роботи в мене тут небагато. Здебільшого доводиться доглядати однорічні рослини й усе таке. Нічого, у що можна було б із приємністю устромити зуби. — Вона роззявила рота й показала зуби, кажучи ці слова. — Звісно, доводиться виконувати й усіляку дрібну роботу. Ходити по крамницях і все таке. У кожному разі, якщо у вас виникне потреба, то я змогла б приділити годину або дві й вам. Думаю, від мене ви мали б більше користі, аніж від будь-якого ледацюги, що, можливо, працює у вас тепер.