РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ПРОЛОГ

Міс Марпл запитала себе, чи Джексон (Джонсон?) залишився й надалі з містером Рейфаєлом. Тобто на період, який тривав близько року? Ні, мабуть, трохи довше — десь близько року й трьох або чотирьох місяців. Вона подумала, що, мабуть, ні, не залишився. Містер Рейфаєл належав до тих людей, які любили зміни. Він стомлювався від людей, стомлювався від їхньої поведінки, стомлювався від їхніх облич, стомлювався від їхніх голосів.

Міс Марпл могла його зрозуміти. Вона іноді почувала себе так само. От хоч би та компаньйонка, що товаришила їй на тому курорті, — така уважна, приємна й нестерпна з її воркітливим голосом.

— Ох! — сказала міс Марпл. — Як мені стало легше жити, коли я розлучилася з тією — о Господи, як її звали, я теж забула. Міс Слон? Ой, ні, не міс Слон! О Боже, чому мені стало так важко запам’ятовувати імена?

Її думки знову повернулися до містера Рейфаєла і до — ні, ні, його прізвище було не Джонсон, його звали Джексон, Артур Джексон.

— Святий Боже, — знову стала дорікати собі міс Марпл. — Я завжди плутаю тепер імена та прізвища. Звичайно ж, ту жінку, про яку я згадала, звали не міс Слон, а міс Кінь. Чому я подумала про неї як про міс Слон?

Відповідь не забарилася до неї прийти. Шахи, звичайно. Шахові фігури. Адже кінь і слон там стоять на сусідніх клітинах.

— Наступного разу я, либонь, назву її міс Тура. Хоч не схоже було, щоб та жінка вміла грати в шахи. Ні, зовсім не схоже. Але як усе ж таки звали ту милу секретарку, яку мав містер Рейфаєл? О, нарешті згадала, Естер Волтерс. Саме так. Цікаво, що ж сталося з Естер Волтерс? Либонь, успадкувала гроші. Так, думаю, вона тепер успадкувала гроші — і то чималі.

Містер Рейфаєл, як вона пригадала, щось казав їй про це чи та жінка казала — о Господи, на яку кашу перетворюються події з минулого, коли хочеш їх згадати більш або менш точно! Естер Волтерс. Тоді на тому карибському острові їй довелося скрутно, але, певно, вона змогла пережити це. Вона, здається, була вдовою, чи не так? Міс Марпл мала надію, що Естер Волтерс одружилася знову з якимсь приємним, добрим і надійним чоловіком. А проте навряд. Міс Марпл подумала, що Естер Волтерс мала особливий талант одружуватися зовсім не з тими чоловіками.

Думки міс Марпл знову повернулися до Рейфаєла. У повідомленні про смерть написано, щоб на його похорон не приносили квітів. Міс Марпл і на думку не спало б принести квіти на труну містера Рейфаєла. Адже той міг би скупити всі оранжереї Англії, якби захотів. Та й стосунки між ними не були такими близькими. Не можна сказати, щоб вони були друзями або між ними існувала якась особлива приязнь. Вони були — яке ж слово їй би хотілося тут застосувати? — союзниками. Атож, вони були союзниками протягом дуже короткого часу. Цікавого часу. І він був союзником, якого варто було мати. Вона це знала. Знала вже тоді, коли чорної тропічної ночі, що зависла над Антильськими островами, прибігла до нього. Вона пригадала також, що на ній була тоді шаль із рожевої вовни або — як вони називали її, коли вона була молодою, — мереживниця. Чудова рожева шаль, яку вона обмотала довкола голови, а він тоді подивився на неї й засміявся, а потім засміявся знову, — вона сама усміхнулася на цю згадку, — коли вона використала одне слівце, утім, наприкінці її розповіді він уже не сміявся. Він зробив те, про що вона його просила, і міс Марпл глибоко зітхнула й мусила визнати тепер, коли все пригадала, що та історія завдала їй багато хвилювання. І вона, звичайно, ніколи не розповіла про ті події ані своєму небожеві, ані любій Джоані, бо саме чогось такого вони просили її не робити, хіба не так? Міс Марпл замислено похитала головою. Потім промурмотіла лагідно:

— Бідолашний містер Рейфаєл, сподіваюся, він не страждав.

Мабуть, що ні. Певно, його чудово оплачувані лікарі не шкодували для нього болезаспокійливих засобів і полегшили йому останні години життя. Йому багато довелося страждати упродовж тих тижнів на карибському острові. Біль майже не полишав його. Мужній чоловік.

Атож, дуже мужній. Їй було шкода, що він помер, бо хоч і був старим, калічним та хворим, проте світ дещо втратив, коли він пішов із життя. Міс Марпл не мала жодного уявлення про те, який він був у бізнесі. Мабуть, невблаганний, подумала вона, і брутальний, і дуже діловий, і агресивний. Чоловік, що звик атакувати. Але він умів бути й добрим другом, подумала вона. А десь дуже глибоко в ньому зачаїлася доброта, хоч він і докладав усіх зусиль, щоб вона не виринула на поверхню. То був чоловік, яким міс Марпл захоплювалася і якого глибоко шанувала. Їй було дуже шкода, що він відійшов, і вона сподівалася, що його відхід не завдав йому великого смутку й був легким. А тепер його тіло, безперечно, спалять і покладуть у якійсь великій та гарній мармуровій усипальниці. Міс Марпл навіть не знала, чи він був одружений. Він ніколи не згадував про дружину, ніколи не згадував про дітей. Самотній чоловік? А може, його життя було таким наповненим, що він просто не міг почуватися самотнім? Вона могла тільки здогадуватися.

Міс Марпл сиділа досить довго в той день, пополудні, думаючи про містера Рейфаєла. Вона не сподівалася, що зустрінеться з ним знову, після того як повернулася до Англії, і ніколи з ним не зустрічалася. А проте в якийсь дивний спосіб могла відчути в будь-яку мить, що він перебуває в контакті з нею. Так, ніби він підійшов до неї або запропонував, щоб вони знову зустрілися, можливо, відчуваючи, що між ними існує певний зв’язок завдяки тому життю, яке вони спільними зусиллями врятували, а отже, вони мають щось спільне. Наприклад…

— Мені важко повірити, — промовила вголос міс Марпл, відчувши огиду на саму думку, яка раптом прийшла їй у голову, — що спільною якістю, яка нас поєднувала, було безжальне ставлення до життя. — Невже вона, міс Марпл, здатна бути безжальною? — Дивно, — сказала вона, звертаючись до самої себе, — але я ніколи не думала про це раніше. А тепер, мені здається, я й справді можу бути безжальною…

Двері відчинилися, і в них з’явилася чорна кучерява голова. Це була Черрі, приємна наступниця міс Слон чи то пак міс Кінь.

— Ви щось сказали? — запитала Черрі.

— Я розмовляла сама із собою, — сказала міс Марпл. — Я запитувала себе, чи можу я бути безжальною.

— Ви? — здивувалася Черрі. — Ніколи! Адже ви — втілення доброти.

— А проте, — сказала міс Марпл, — я могла б забути про жалість, якби на те була поважна причина.

— А що ви називаєте поважною причиною?