РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ ДЗИҐАРІ ВИДЗВОНЮЮТЬ ТРЕТЮ

— Тобто?

— Її там не було, — сказала Клотільда. — Вона була тут, у нашому саду.

— А, звичайно ж. Я й забула.

— То був такий чудовий і лагідний день, — сказала міс Марпл. — Мені тоді було так радісно та приємно. Завтра вранці я хочу вийти й подивитися на ту масу білих квітів, яку я бачила біля пагорка в кінці саду. У той день вони лише почали розпукуватися. А тепер, мабуть, повністю розквітли й стали схожі на величезний букет. Я завжди бачитиму їх перед собою, згадуючи про свій візит до вас.

— А я ненавиджу ті квіти, — сказала Антея. — Хочу їх викорчувати. Я знову хочу збудувати там теплицю. Якщо ми заощадимо трохи грошей, ми зможемо це зробити, чи не так, Клотільдо?

— Ми залишимо там усе, як є, — сказала Клотільда. — Я не хочу чіпати ті квіти. Яка нам користь тепер із теплиці? Мине чимало років, перш ніж виноград знову зможе родити.

— Облиште, — сказала місіс Ґлін. — Зараз не час про це сперечатися. Ходімо до вітальні. Скоро прийдуть наші гості пити каву.

Саме тоді і з’явилися гості. Клотільда принесла тацю з кавою. Вона наповнила філіжанки й роздала їх, поставивши по філіжанці перед кожною гостею, а тоді подавши одну й міс Марпл.

Міс Кук нахилилася вперед.

— Ви мені пробачте, міс Марпл, але я, на вашому місці, не пила б тепер каву. Уже ніч, і ви не зможете добре виспатися.

— Ви справді так вважаєте? — запитала міс Марпл. — Я звикла пити каву увечері.

— Може, і так, але це дуже міцна, добра кава. Я вам раджу не пити її.

Міс Марпл подивилася на міс Кук. На обличчі міс Кук був вираз щирої стурбованості, пасмо її волосся, яке мало неприродно світлий колір, затуляло їй одне око. Друге око ледь помітно підморгувало їй.

— Я зрозуміла, що ви хочете сказати, — промовила міс Марпл. — Можливо, ви маєте слушність. Схоже, ви добре розумієтеся на дієті.

— О, так. Я дуже цікавилася цією темою, коли навчалася на курсах медсестер.

— Тоді я не стану сперечатися з вами. — Міс Марпл трохи відсунула від себе філіжанку. — Скажіть, ви маєте фото тієї дівчини? — запитала вона, звертаючись до сестер. — Вериті Гант, чи як там її звали? Архідиякон Брабазон розповідав мені про неї. Мені здалося, він дуже її любив.

— Звичайно, любив. Він любив молодь, — сказала Клотільда.

Вона підвелася, пішла в протилежний кінець кімнати, висунула шухляду письмового столу, знайшла там фотографію й принесла її міс Марпл.

— Ось такою була Вериті, — сказала вона.

— Яке гарне обличчя! — сказала міс Марпл. — Атож, прекрасне й незвичайне обличчя. Бідолашна дитина!