РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ МІС МАРПЛ МІРКУЄ

— О, так, — сказала Клотільда, — він був учора в церкві, на заупокійній службі. Ви його знаєте?

— Ні, не знаю, — сказала міс Марпл, — але він прийшов до «Золотого кабана», і ми з ним там розмовляли. Здається, він навідувався до лікарні й розпитував там про смерть бідолашної міс Темпл. Він хотів з’ясувати, чи Елізабет Темпл не передавала для нього якогось послання. Я думаю, вона хотіла його відвідати. Але я, звичайно, розповіла йому, що хоч я й їздила до лікарні, сподіваючись, що зможу там допомогти чимось, але я нічого не змогла зробити, крім як посидіти біля ліжка бідолашної міс Темпл. Вона була без тями. Я нічого не могла зробити, щоб допомогти їй.

— Вона нічого не сказала, ніяк не пояснила, що з нею сталося? — запитала Клотільда.

Вона запитала про це без особливої цікавості. Міс Марпл подумала, що, можливо, вона відчуває більший інтерес до цієї теми, аніж показує, проте вирішила, що навряд. Їй здалося, Клотільду турбували якісь зовсім інші думки.

— Ви думаєте, то був нещасливий випадок? — запитала міс Марпл. — Чи, може, слід повірити тій історії, яку розповіла племінниця місіс Райзлі-Портер? Про те, як хтось зіштовхнув униз камінь?

— Думаю, якщо ті двоє розповіли одне й те саме, то вони справді щось бачили.

— Атож. Вони обоє розповіли те саме, — сказала міс Марпл, — хоч і трохи різними словами. Але це, мабуть, цілком природно.

Клотільда подивилася на неї з цікавістю.

— Ви, схоже, дуже заінтриговані цією розповіддю.

— Власне, вона здалася мені дуже малоймовірною, — сказала міс Марпл. — Дуже малоймовірною, якщо тільки не…

— Якщо тільки не що?

— Я подумала… — почала міс Марпл.

Місіс Ґлін знову увійшла до кімнати.

— Подумали про що? — запитала вона.

— Ми розмовляємо про нещасливий випадок чи про подію, яка нещасливим випадком не була, — сказала Клотільда.

— Але хто?..

— Історія, яку вони розповіли, здається мені дуже дивною, — сказала міс Марпл, повертаючись до своєї думки.

— Тут щось не так, у цьому місці, — раптом сказала Клотільда. — Щось не те витає в повітрі. Ми ніколи не могли позбутися цього відчуття. Ніколи — після того як померла Вериті. Минають роки, але воно не минає. Тут ходить якась тінь. — Вона подивилася на міс Марпл. — Ви так не думаєте? Ви не відчуваєте, що тут блукає тінь?

— Знаєте, я тут чужа людина, — сказала міс Марпл. — Ви й ваші сестри, які жили тут і знали загиблу дівчину, певно, відчуваєте щось зовсім інше, ніж відчуваю я. Адже вона була, як сказав мені архідиякон Брабазон, дівчиною милою й дуже гарною.

— Атож, це була чарівна дитина, — сказала Клотільда.