РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ АРХІДИЯКОН БРАБАЗОН

— А чому він не відбувся? — запитала міс Марпл. — Тільки не думайте, що я виявляю невиправдану цікавість. Бо я теж поїхала в цю екскурсію не просто так. Я не назвала б це ані прощею, ані паломництвом — радше я схильна назвати свою поїздку місією. Мені теж треба знати, чому Майкл Рейфаєл і Вериті Гант не одружилися.

Архідиякон зміряв її пильним поглядом.

— Ви також причетні до цієї історії, — сказав він. — Бачу, ви теж причетні.

— Я причетна, — не стала заперечувати міс Марпл, — бо таким було посмертне бажання Рейфаєла-батька. Він попросив мене з’ясувати істину.

— Я не маю причин не розповісти вам усе, що знаю, — повільно промовив архідиякон. — Ви запитуєте мене про те, про що хотіла б запитати мене Елізабет Темпл, ви запитуєте про те, чого я й сам не знаю. Ті двоє молодих людей, міс Марпл, хотіли одружитися. Вони готувалися до одруження. Я пообіцяв обвінчати їх. Думаю, вони хотіли тримати цей шлюб у таємниці. Я знав їх обох, я знав ту любу дитину Вериті дуже давно. Я готував її до конфірмації, я мав звичай правити служби Божі у школі Елізабет на Великий піст, на Великдень, на інші свята. То була чудова школа. То була чудова жінка. Дивовижна вчителька з досконало розвиненим чуттям на здібності кожної з учениць. Вона знала, яка наука найкраще дається тій або тій. Вона вміла вивести кожну дівчину на ту дорогу в житті, яка була для неї найкращою, і не примушувала їх робити те, чого їм не хотілося робити. Вона була видатною жінкою і справжнім другом. А Вериті була однією з найкращих дівчат, яких мені будь-коли доводилося бачити. Розумна, щира, вродлива. У дитинстві її спіткало велике нещастя — вона втратила обох батьків. Вони загинули в авіаційній катастрофі, коли летіли літаком на вакації до Італії. Коли Вериті закінчила школу, її забрала жити до себе міс Клотільда Бредбері-Скот, яка мешкає тут і з якою ви, певно, знайомі. Вона була близькою подругою матері Вериті. Там живуть троє сестер, щоправда, друга з них була одружена й жила за кордоном, і в той час тут мешкали тільки дві з них. Старша, Клотільда, дуже прихилилася до Вериті. Вона робила все можливе для того, щоб дівчина почувалася щасливою. Раз чи двічі возила її за кордон, знайомила з культурою та мистецтвом Італії, ніжно її любила і дбала про неї. Думаю, що й Вериті любила її як рідну матір. Вона залежала від Клотільди. Сама Клотільда була жінкою освіченою й обдарованою глибоким інтелектом. Вона не примушувала Вериті вступати до університету, але, думаю, причина була в тому, що Вериті не прагнула навчатися в університеті. Вона більше цікавилася мистецтвом, музикою та іншими подібними речами. Вона жила тут, у Старому Маєтку, і, думаю, її життя було щасливим. Вона завжди здавалася щасливою. Природно, я перестав зустрічатися з нею, після того як вона переїхала сюди, бо до Філмінстера, де я служив у соборі, звідси майже шістдесят миль. Я писав їй на Різдво та інші свята, а вона нагадувала про те, що пам’ятає мене, щорічною різдвяною листівкою. Але я не бачив її доти, доки одного дня вона з’явилася до мене вже цілком дорослою дівчиною разом із привабливим молодиком, з яким я також був трохи знайомий, сином містера Рейфаєла Майклом. Вони прийшли до мене тому, що покохали одне одного й хотіли одружитися.

— І ви погодилися обвінчати їх?

— Так, я погодився. Можливо, міс Марпл, ви подумаєте, що я не повинен був цього робити. Вони прийшли до мене таємно, це було очевидно. Клотільда Бредбері-Скот, я певен, намагалася зруйнувати взаємини між ними. І вона мала всі підстави так робити. Майкл Рейфаєл, я скажу вам відверто, був дуже далекий від образу того чоловіка, якого ви хотіли б для своєї дочки чи іншої близької вам людини. Вериті була надто юна, щоб ухвалювати такі серйозні рішення, а Майкл від самого дитинства завдавав своїм близьким лише великих прикростей. Його вже не раз притягали до суду, він водився з поганими компаніями, його затримували за хуліганство та напади на людей, за розбиті шибки вікон та руйнування телефонних будок. Він мав інтимні стосунки з кількома дівчатами, і з нього вимагали аліменти, які він мусив платити. Одне слово, він дуже погано поводився і з дівчатами, і в багатьох інших життєвих ситуаціях. Але при цьому він був надзвичайно привабливий, і дівчата так і липли до нього. Він уже відсидів два короткі терміни у в’язниці. Одне слово, він був схильний до кримінальної поведінки. Я був знайомий із батьком Майкла, хоч і знав його не так добре, і, думаю, він робив для свого сина все, що міг — усе те, на що здатний чоловік із його вдачею. Він завжди приходив на допомогу Майклу, знаходив для нього роботу, у якій той міг би досягти успіхів. Він сплачував його борги, платив за заподіяну ним шкоду. Він усе це робив. Але я не знаю…

— Ви гадаєте, він міг робити для нього більше?

— Ні, — сказав архідиякон, — не думаю. Я вже досяг вельми поважного віку і знаю: людина має сприймати своїх близьких такими, якими вони є, тобто, якщо висловитися в сучасних термінах, із тим набором генів, який визначає їхній характер. Не думаю, що містер Рейфаєл коли-небудь ніжно любив сина. Він виконував свій батьківський обов’язок щодо нього, але не більше. Він його не любив по-справжньому. І я не певен, що якби він любив його глибокою батьківською любов’ю, то це дало б якийсь результат. Найімовірніше, що це нічого не змінило б. А загалом стосунки між батьком і сином були складними. Хлопець не був дурний. Він був наділений певним інтелектом і певними талантами. І все було б із ним гаразд, якби він хотів, щоб із ним усе було гаразд, і докладав до цього бодай найменших зусиль. Але треба чесно й відверто визнати, що злочинні нахили були притаманні йому від природи. Проте були йому властиві й дуже непогані риси характеру: він мав почуття гумору, у багатьох ситуаціях показував себе великодушним і доброзичливим. Він завжди був готовий допомогти другові, визволити друга, якщо той потрапляв у халепу. Проте з дівчатами він поводився погано, ставив дівчину в скрутне становище, як то кажуть, а потім кидав її задля якоїсь іншої. Отже, до мене прийшли ті двоє, і я справді погодився обвінчати їх. Я розповів Вериті, розповів їй цілком відверто, за якого хлопця вона хоче вийти заміж. Але вона мені сказала, що він і не намагався її обманювати. Він розповів їй і про свої проблеми з поліцією, і про все інше. Сказав їй, що, одружившись із нею, почне своє життя з нової сторінки. Усе зміниться. Я застеріг їй, що такого не буде, він не зміниться. Люди не змінюються. Він лише хоче змінитися. Але Вериті, схоже, знала про це не гірше за мене. Вона визнала, що їй усе відомо про Майкла і сказала: «Я знаю, яким є Майк. Я знаю, що він, мабуть, завжди буде таким, але я кохаю його. Можливо, мені вдасться допомогти йому, а можливо, і не вдасться. Але я піду на цей ризик». І повірте, міс Марпл, мені часто доводилося зустрічатися з молодими людьми, я обвінчав багато молодят, і я бачив, як одні шлюби закінчувалися повним крахом, а інші були успішними попри всі сподівання, тому, повірте, я завжди знаю, коли йдеться про справжнє кохання. Я відчуваю його й помилитися не можу. Я знаю, коли двоє справді кохають одне одного. І я маю на увазі не тільки плотське кохання. Сьогодні дуже багато говорять про секс, приділяють йому занадто велику увагу. Я зовсім не хочу сказати, що в плотському коханні є щось погане. Я ніколи не сказав би такої нісенітниці. Але секс не може замінити кохання, він супроводжує кохання, але сам по собі ніколи не приведе до успіху. Кохати — це, якщо мовити словами нашого християнського шлюбного обряду, означає бути разом і в щасті, і в нещасті, і в бідності, і в багатстві, й у хворобі, й у здоров’ї. Саме про це ти повинен думати, якщо кохаєш і хочеш одружитися. Ті двоє кохали одне одного. Кохали тим коханням, яке триває, поки закоханих не розлучить смерть. І на цьому, — сказав архідиякон, — моя історія закінчується. Я не можу нічого вам розповісти далі, бо не знаю, що сталося. Знаю тільки, що я погодився виконати їхнє прохання і зробив необхідні приготування; ми домовилися про день, про годину та про місце, де мала відбутися церемонія. Можливо, я припустився помилки, коли погодився на те, щоб наша домовленість залишилася в таємниці.

— Вони не хотіли, аби хтось довідався про їхній намір? — запитала міс Марпл.

— Ні, не хотіли. Вериті не хотіла, щоб хтось про це знав, і я майже переконаний, що Майк теж не хотів. Вони боялися, що їх зупинять. Думаю, крім кохання, Вериті також підштовхувало бажання втечі. Бажання цілком природне, я вважаю, з огляду на обставини її життя. Вона рано втратила батьків, що були її природними охоронцями, вона стала жити зовсім новим життям після їхньої смерті, у тому віці, коли дівчина-школярка неодмінно мусить кимось захоплюватися. Предметом такого захоплення може бути просто вродлива вчителька, незалежно від того, чи це вчителька фізкультури, чи вчителька математики, або якась дівчина старшого віку. Такий стан здебільшого не триває довго, він є лише неодмінним і природним етапом життя. Далі ви переходите до наступного етапу, коли приходить усвідомлення того, що ви потребуєте якогось доповнення у своєму житті. А таке доповнення можуть дати лише стосунки між чоловіком і жінкою. І тоді ви починаєте шукати собі пару. Шукати людину, яка буде вам потрібна у вашому житті. І якщо ви будете мудрою, то не станете квапитися, бо друзів у вас може бути багато, але вам конче треба знайти того «справжнього», того єдиного Принца, який існує для кожної дівчини і про якого розповідають дітям старі няньки. Клотільда Бредбері-Скот надзвичайно добре ставилася до Вериті, і для Вериті вона, певно, також була тим, що ми називаємо «ідеалом». Як жінка вона була справжньою особистістю. Вродлива, розумна, цікава. Думаю, Вериті обожнювала її й ставилася до неї з тим захватом, який ми називаємо романтичним, а Клотільда, безперечно, любила Вериті, як рідну дочку. Ось так Вериті досягла віку зрілості в атмосфері любові й обожнювання, вона жила надзвичайно цікавим життям в оточенні людей і предметів, що стимулювали її інтелект. То було щасливе життя, але я думаю, потроху вона почала розуміти, — хоч, можливо, це розуміння було цілком підсвідомим, — що в ній народжується бажання втечі. Втечі від такого надміру любові. Втечі невідомо в що й невідомо куди. Однак вона зрозуміла, куди хоче втекти, коли познайомилася з Майклом. Вона хотіла втекти в ту дійсність, у якій чоловік та жінка разом створюють наступний етап свого життя в цьому світі. Але вона знала, що ніколи не зможе переконати Клотільду в серйозності та правдивості своїх почуттів. Вона знала, що Клотільда ніколи не погодиться схвалити її взаємини з Майклом. І, боюся, Клотільда таки мала слушність у своєму ставленні до нього… Тепер я це знаю. Він був не тим чоловіком, якого потребувала Вериті. Дорога, на яку вона звернула, привела її не до щастя та більш наповненого життя, вона привела її до потрясіння, болю та смерті. А мене, міс Марпл, скажу вам, терзає відчуття провини. Мої наміри були добрими, але я не знав того, що мусив би знати. Я знав Вериті, але я не знав Майкла. Я розумів бажання Вериті зберегти свій намір у таємниці, бо я знав, якою сильною особистістю була Клотільда Бредбері-Скот. Вона мала такий сильний вплив на Вериті, що могла б переконати її відмовитися від шлюбу з Майклом.

— То ви думаєте, що саме так вона й зробила? Ви думаєте, Клотільда розповіла їй досить про Майкла, щоб у неї зникло бажання одружуватися з ним?

— Ні, я так не думаю. Вериті розповіла б мені, якби все сталося саме так. Неодмінно розповіла б.

— Що ж насправді сталося в той день?

— Я ще не розповів вам про все до кінця. День був призначений. Була призначена також точна година й місце, і я їх чекав. Я чекав нареченого й наречену, які не прийшли, які навіть не надіслали жодного слова пояснення, не попросили пробачення, нічого. І я не знав, що сталося, я не розумів, у чому річ. Я так ніколи й не зрозумів, чому вони тоді не прийшли. Це досі здається мені неймовірним. Хочу сказати, мені здається неймовірним не те, що вони не прийшли, а що вони мені нічого не пояснили. Не написали жодного рядка. Саме тому я сушив собі голову й сподівався, що Елізабет Темпл перед смертю, можливо, розповіла вам що-небудь. Передала через вас якесь послання для мене. Якби вона знала або відчувала, що помирає, вона могла б щось переказати через вас мені.

— Вона бажала здобути якусь інформацію від вас, — сказала міс Марпл. — Саме тому вона й хотіла відвідати вас, я певна, що саме тому.

— Атож. Так воно, мабуть, і було. Мені здається, що Вериті нічого не сказала тим людям, які могли б її зупинити, тобто Клотільді та Антеї Бредбері-Скот, та позаяк вона завжди була дуже віддана Елізабет Темпл, — а Елізабет Темпл завжди мала на неї великий вплив, — я думаю, вона могла надіслати їй листа й повідомити в ньому якусь інформацію.

— Мабуть, вона так і зробила, — сказала міс Марпл.

— Тобто надіслала їй якусь інформацію?

— Інформація, яку вона повідомила міс Темпл, — пояснила міс Марпл свою думку, — полягала в тому, що вона має намір одружитися з Майклом Рейфаєлом. Міс Темпл знала про її намір. Адже вона розповіла про це мені. Вона сказала: «Я знала дівчину на ім’я Вериті, яка хотіла одружитися з Майклом Рейфаєлом», — а єдиною людиною, від якої вона могла про це довідатися, була сама Вериті. Вериті, певно, написала їй або повідомила про свій намір якось інакше. А коли я запитала в міс Темпл, чому ж вона не одружилася з ним, Елізабет мені відповіла: «Вона померла».