РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ МІС МАРПЛ ЗДІЙСНЮЄ РОЗВІДКУ

Після того як гурт розійшовся, міс Марпл, доклавши всіх зусиль, щоб це нікому не впало в око, вирушила у власну подорож. Вона дістала із сумочки аркушик паперу, вирваний із записника, на якому вона записала дві адреси. Першою була адреса міс Блекіт, яка жила в невеличкому, охайному будиночку з прилеглим садом, що стояв у самому кінці вулиці, там, де дорога починала спускатися в долину.

Маленька, охайно вбрана жінка відчинила їй двері.

— Місіс Блекіт?

— Так, мем, це моє ім’я.

— Чи не дозволите мені увійти й трохи поговорити з вами? Я щойно була на заупокійній службі, й у мене трохи паморочиться в голові. Можна мені посидіти у вас хвилину або дві?

— О Господи, звичайно ж, можна. Дозвольте висловити вам своє співчуття. Заходьте, мем, заходьте й сідайте. Усе буде гаразд. Зараз я принесу вам склянку води чи, може, ви хочете чаю?

— Ні, дякую, чаю не треба, — сказала міс Марпл. — Склянка води допоможе мені прийти до тями.

Місіс Блекіт пішла й принесла склянку води з приємним відчуттям, що має тепер нагоду побазікати про хвороби, запаморочення голови та на інші, не менш цікаві теми.

— Ви знаєте, з моїм племінником теж таке буває. Йому ще тільки трохи більш як п’ятдесят років, але йому нерідко ні сіло ні впало починає паморочитись у голові, і якщо йому не вдасться відразу сісти, то він може впасти просто на підлогу. Просто жах, ви знаєте, просто жах. І, схоже, лікарі не можуть нічого вдіяти з цією хворобою. Ось вам склянка води, пийте, будь ласка.

— Дякую, — сказала міс Марпл, відпивши ковток. — Мені відразу стало краще.

— То ви були на заупокійній службі, де відспівували бідолашну жінку, що загинула від чиїхось рук, як кажуть одні, чи внаслідок нещасливого випадку, як стверджують інші. Я схильна думати, то був нещасливий випадок. Але ці коронери зі своїми розслідуваннями, вони завжди намагаються навіяти нам думку про вбивство або щось таке.

— О, справді, — сказала міс Марпл. — Мені було так сумно почути про ті вбивства, які відбулися тут у минулому. Мені багато розповідали про дівчину, яку звали Нора. Нора Брод, якщо не помиляюся.

— Авжеж, її звали Нора. Вона була дочкою моєї сестри в перших. Відтоді минуло вже чимало часу. Вона кудись пішла й ніколи не повернулася. Цих дівчат неможливо стримати. Я часто казала Ненсі Брод — це моя двоюрідна сестра — я казала їй: «Ти працюєш із ранку до вечора, — так я казала, — а що робить Нора? Тобі ж відомо, вона належить до дівчат, які люблять бігати за хлопцями. Стережися, — казала я їй, — вона накличе на себе лихо. Ти мусиш подумати, як цьому запобігти». І я мала цілковиту слушність, як потім з’ясувалося.

— Ви хочете сказати…

— О, сталося те, що так часто буває з дівчатами. Нора завагітніла. Схоже, моя кузина Ненсі навіть не здогадувалася про це. Але мені вже шістдесят п’ять років, і я добре знаю, що й до чого, і я знаю, який вигляд має дівчина, коли напитає собі такий клопіт, і думаю, я знаю, хто їй таке зробив, хоч цілковитої певності в мене й нема. Я могла й помилитися, бо той хлопець і тепер живе тут, і він дуже сумував, коли Нора зникла.

— Вона втекла чи кудись поїхала?

— Востаннє її бачили в машині з якимсь чужинцем. Я вже забула марку тієї машини. Якась дуже дивна назва, я такої й не чула. Але її й раніше бачили в тій машині — і не один раз. Тож вона поїхала в ній кудись — і не повернулася. Казали також, ніби в тому самому автомобілі бачили й ту бідолашну дівчину, яку потім знайшли вбитою. Але я не думаю, що з Норою сталося те саме. Якби Нору було вбито, її тіло б уже знайшли, як ви гадаєте?

— Можливо, — сказала міс Марпл. — А Нора добре навчалася в школі?

— Та де там добре! Вона була ледача й не дуже тямила у своїх книжках. Відколи їй виповнилося дванадцять, вона цікавилася лише хлопцями. Я думаю, зрештою вона втекла з котримсь із них. Але нічого нікому не сказала й ніколи не озивалася. Не надіслала бодай поштової листівки. Мабуть, утекла з кимсь, хто пообіцяв їй золоті гори. Ви знаєте, як воно буває. Інша дівчина, яку я знала — та це було ще в роки моєї молодості — втекла з одним із чорних африканців. Він сказав їй, що його батько — шейх. Чудне слово, але так вони називають там багатих людей. Той шейх жив десь в Африці чи в Алжирі. Атож, тепер пригадую, він жив в Алжирі. Десь там. І їй було багато чого обіцяно. Він мав шістьох верблюдів, батько її хлопця, сказала вона, і цілий табун коней. І вона, мовляв, житиме в чудовому будинку, де на всіх стінах висітимуть килими, мені навіть дивно таке собі уявити — килими на стінах. І вона поїхала з ним. А через три роки повернулася. Атож, повернулася. Справжнє жахіття їй довелося там пережити. Вони мешкали в бридкій халупі, зліпленій із глини. Гіршої й уявити собі не можна. І їсти там не було чого, крім дивної страви, яку вони називали кос-кос, і я спочатку думала, що то салат, але насправді то було щось зовсім інше, подібне до манного пудингу. О, то був справжній жах. А потім він сказав, що вона йому набридла й він вирішив розлучитися з нею. Він сказав, що для цього йому досить тричі промовити: «Я розлучаюся з тобою», — і він це зробив і пішов геть від неї, але, Богу дякувати, якесь доброчинне товариство подбало про неї й оплатило їй дорогу назад, до Англії. І вона сюди повернулася. Але це було дуже давно, тридцять чи навіть сорок років тому. А Нора зникла не більш як сім або вісім років тому. Але я сподіваюся, вона невдовзі повернеться, бо життя, либонь, уже навчило її, що далеко не всі чудові обіцянки здійснюються.

— А чи хтось тут зрадіє її поверненню, крім її матері, звісно, — вашої сестри в перших тобто?