РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ ВЕРИТІ

— Звичайно, я розумію вас, — сказала міс Марпл. — Пробачте мені, що я торкнулася цієї трагедії. Я не знала. Я… не чула. Я, розумієте…

Її белькотіння ставало дедалі незв’язнішим.

Увечері міс Марпл довідалася трохи більше. Місіс Ґлін увійшла до її спальні, коли вона перевдягалася, щоб вийти й приєднатися до інших у готелі.

— Я вирішила прийти й розповісти вам трохи більше, — сказала місіс Ґлін, — про… про дівчину Вериті Гант. Звичайно, ви не могли знати, що наша сестра Клотільда любила її глибокою любов’ю, і її смерть стала для сестри тяжким ударом. Ми намагаємося ніколи про неї не згадувати, якщо можемо оминути цю тему, але думаю, буде ліпше, якщо я вам розповім про все, і ви все зрозумієте. Певно, Вериті, нічого нам не розповівши, близько познайомилася з небажаним — більше, аніж небажаним, бо він виявився небезпечним, — молодиком, який уже мав неприємності з правосуддям. Одного разу він відвідав нас, коли був тут проїздом. Ми знали його батька дуже добре. — Вона на мить замовкла. — Я думаю, що ліпше буде розповісти вам усю правду, якщо ви її не знаєте, а схоже, ви її не знаєте. То був син містера Рейфаєла, Майкл…

— О Боже, — сказала міс Марпл. — Ні, я не пригадую його імені, але я чула, що в містера Рейфаєла був син… не дуже задовільної поведінки, як мені казали.

— Набагато гірше, — сказала місіс Ґлін. — Він завжди мав із Майклом великий клопіт. Раз чи двічі хлопця притягували до суду за різні правопорушення. Одного разу то була спроба зґвалтування дівчини підліткового віку, другого — щось подібне. Як на мене, то судді ставляться надто поблажливо до таких вчинків. Вони не хочуть руйнувати університетську кар’єру молодика. А тому обмежуються якимсь умовним покаранням — я забула, як вони це називають, але якось так. Якби таких хлопців відразу садовили до в’язниці, то, певно, надалі вони б стали жити іншим життям. А той, про кого я вам розповідаю, і крав, і вдавався до грабунку, і підробляв чеки — одне слово, був довершеним мерзотником. Ми дружили з його матір’ю. Їй пощастило, думаю, бо вона померла молодою і не встигла побачити, до яких крайнощів дійшов її син. Як на мене, то містер Рейфаєл робив усе, що міг. Намагався знайти для сина якусь роботу, сплачував за нього штрафи — й усе таке. Але думаю, Майкл завдавав йому великої прикрості, хоч він і намагався вдавати байдужого — мовляв, це лише одна з неприємностей, яких у житті не уникнути. Напевне, вам уже хтось розповідав, що певний час тому в цій місцевості був справжній вибух убивств та насильства. І не тільки в нашому селі та найближчих околицях, а й за двадцять чи навіть за п’ятдесят миль звідси. А одне чи два вбивства сталися десь за сотню миль, принаймні, так підозрювала поліція. Та скидалося на те, що ми перебували в самому епіцентрі тих подій. Хай там як, але одного дня Вериті пішла навідати одну зі своїх подруг — і не повернулася. Ми звернулися до поліції, поліція оголосила розшук, вони обшукали всю навколишню місцевість, але не знайшли жодного сліду від неї. Ми публікували оголошення в газетах, вони публікували оголошення в газетах, і зрештою поліція дійшла висновку, що вона втекла з якимсь хлопцем. Пішла чутка про те, що її бачили з Майклом Рейфаєлом. На той час поліція вже пильно стежила за Майклом, підозрюючи його у скоєнні деяких злочинів, хоч прямих доказів у них і не було. Розповідали, ніби Вериті бачено — її описували за одягом, у якому вона була, та іншими зовнішніми ознаками — у товаристві молодика, схожого на Майкла, а також у машині, що за своїм описом відповідала його машині. Але інших доказів поліція не мала доти, доки не було знайдено її тіло, через півроку, за тридцять миль звідси, у досить глухій місцевості, зарослій лісом. Вона лежала там на дні канави, прикидана камінням і землею. Клотільду викликали для впізнання тіла — і то справді була Вериті. Вона була задушена, а її обличчя спотворене. Клотільда так ніколи й не опам’яталася від того удару. Вона впізнала дівчину, бо знайшла певні ознаки на її тілі — родимку й давній шрам, а також, звичайно, впізнала одяг і речі, що були в її сумочці. Міс Темпл дуже любила Вериті. Тому, певне, і подумала про неї, перед тим як померти.

— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Мені справді дуже й дуже прикро. Скажіть вашій сестрі, що я нічого не знала. Не мала жодного уявлення.