— Пробачте… Пробачте мені. Я сказала щось таке, чого мені не слід було казати? Я зробила це лиш тому…
— Ні, усе гаразд, — сказала місіс Ґлін. — Просто річ у тому, що ми знаємо це ім’я і з ним у нас пов’язані тяжкі спогади.
— Воно просто спало мені на думку, — сказала міс Марпл усе ще тоном вибачення. — Бо це ім’я промовила бідолашна міс Темпл. Розумієте, я їздила до лікарні побачитися з нею вчора пополудні. Мене повіз туди професор Вонстед. Схоже, він думав, що я зможу — я не дуже уявляю собі, як це висловити — розбудити її в якийсь спосіб. Вона була без тями — і вони сподівалися — не те, щоб я була колись її подругою, але ми часто розмовляли з нею під час екскурсії й сиділи поруч в автобусі. Тому, можливо, він подумав, що я зможу бути корисною. Проте, боюся, я не виправдала його сподівання. Аж ніяк не виправдала. Я просто сиділа біля її ліжка й чекала, а потім вона промовила одне слово чи два, та вони, як мені здалося, нічого не означали. Але нарешті, коли мені вже треба було йти, вона розплющила очі, подивилася на мене — я не знаю, може, вона прийняла мене за когось іншого — і промовила це слово. Вериті! І немає нічого дивного в тому, що воно застрягло в моїй свідомості, а надто пригадалося тоді, коли вона померла вчора ввечері. Схоже, це було ім’я людини, про яку вона чомусь думала в останні години свого життя. Але, можливо, у ту мить вона просто думала про правду. Адже «вериті» й означає істину або правду, чи не так?
Вона перевела погляд із Клотільди на Аавінію, із Лавінії на Антею.
— Так звали дівчину, яку ми знали, — сказала Лавінія Ґлін. — Ось чому це так приголомшило нас.
— Бо вона померла жахливою смертю, — додала Антея.
Клотільда сказала своїм глибоким голосом:
— Антеє! Нема потреби повертатися до цієї історії.
— Але ж усі знали її дуже добре, — сказала Антея. Вона подивилася на міс Марпл. — Я подумала, що ви могли її знати, бо ви знали містера Рейфаєла. Я маю на увазі те, що він написав нам про вас, а отже, ви мусили знати його. І я подумала, що, можливо, він про все це вам розповів.
— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Думаю, я не зовсім добре розумію, про що ви говорите.
— Вони знайшли її тіло в канаві, — сказала Антея.
Антею годі було стримати, якщо вже вона розійшлася, подумала міс Марпл. Але вона також подумала, що балакучість Антеї підсилювала напругу, у якій перебувала Клотільда. Вона тепер дістала хусточку спокійним, неуважним рухом. Витерла з очей сльози й випросталася, сидячи на стільці з глибоким і трагічним виразом в очах.
— Вериті, — сказала вона, — була дівчиною, яку ми дуже любили. Вона жила тут протягом певного часу. Вона була дуже мені дорога.
— І вона також любила тебе, — сказала Лавінія.
— Її батьки були моїми друзями, — сказала Клотільда. — Вони загинули в авіаційній катастрофі.
— Вона навчалася у школі у Фелоуфілді, — пояснила Лавінія. — Мабуть, саме тому міс Темпл і згадала про неї.
— О, я тепер розумію, — сказала міс Марпл. — Це та сама школа, де міс Темпл була директоркою? Я часто чула про Фелоуфілд, звичайно. Це дуже добра школа, чи не так?
— Атож, — сказала Клотільда. — Вериті навчалася там. Після того як її батьки загинули, вона оселилася в нас на той час, поки мала вирішити, що робитиме в майбутньому. Їй було вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. Вона була дуже милою дівчиною, дуже приязною і дуже лагідною. Вона хотіла стати медсестрою, але в неї були чудові здібності, і міс Темпл наполягала, щоб вона пішла навчатися до університету. Тож вона готувалася до вступу в університет і відвідувала приватні уроки, коли сталася та жахлива подія.
Вона відвернула обличчя.
— Мені більше не хотілося б про це говорити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Немезида» автора Аґата Кристі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ ВЕРИТІ“ на сторінці 2. Приємного читання.