РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ПУЛОВЕР У ЧОРНО-ЧЕРВОНУ КЛІТИНКУ

— Ми вдячні вам, — сказала вона, — і певні, що коли раптом знадобиться від вас якась допомога, ви її надасте. Якщо професор Вонстед погодиться зачекати внизу, у приймальні, то ми зможемо покликати його в будь-яку хвилину, коли виникне потреба. А зараз, міс Марпл, будьте ласкаві піти зі мною.

Міс Марпл пішла за сестрою по коридору й увійшла до невеличкої, добре обладнаної палати. У тьмяно освітленій — бо штори були напівзатулені — кімнаті лежала в ліжку Елізабет Темпл. Вона лежала нерухомо, як статуя, проте не виникало враження, що вона спить. Вона дихала нерівно й уривчасто, короткими й спазматичними вдихами та видихами. Сестра Баркер підійшла оглянути свою пацієнтку й показала міс Марпл рукою на стілець, який стояв біля ліжка. Потім знову перетнула палату в напрямку до дверей. Там із-поза ширми вийшов молодик із записником у руці.

— Виконуйте розпорядження лікаря, містере Рекіт, — сказала сестра Баркер.

З’явилася також іще одна медсестра. Вона сиділа в протилежному кутку палати.

— Покличте мене в разі потреби, сестро Едмондс, — сказала сестра Баркер, — і надайте в розпорядження міс Марпл усе, що може їй знадобитися.

Міс Марпл розстебнула ґудзики жакета. У палаті було дуже тепло. Медсестра, яка тут чергувала, підійшла і взяла в неї жакет. Потім повернулася за ширму, а міс Марпл опустилася на стілець. Вона подивилася на Елізабет Темпл і подумала те саме, що подумала, коли вперше подивилася на неї в автобусі: «Яку гарну голову вона має!» Відгорнуте назад сиве волосся обрамлювало її, наче капелюх досконалої форми. Вродлива жінка й справжня особистість. Світ втратить дуже й дуже багато, подумала міс Марпл, якщо в ньому більше не буде Елізабет Темпл.

Міс Марпл поправила подушку за своєю спиною, присунула стілець на один дюйм ближче до ліжка і стала терпляче чекати. Вона не мала найменшого уявлення, дочекається чогось чи ні. Час минав. Десять хвилин, двадцять хвилин, півгодини, тридцять п’ять хвилин. Потім раптом, цілком несподівано, пролунав голос. Тихий, але дуже виразний, ледь хрипкий. Зовсім не схожий на той дзвінкий голос, яким ця жінка розмовляла раніше.

— Міс Марпл…

Очі Елізабет Темпл були тепер розплющені. Вони дивилися на міс Марпл. Вони дивилися спокійним, цілком усвідомленим поглядом. Вони роздивлялися обличчя жінки, яка сиділа біля ліжка, роздивлялися його без емоцій, без подиву. Але дивилися вони дуже пильно й дуже уважно. З цілком осмисленою уважністю. І знову пролунав голос:

— Міс Марпл. Адже ви Джейн Марпл?

— Так, — сказала міс Марпл. — Я Джейн Марпл.

— Генрі часто згадував про вас. Він багато розповідав про вас.

Голос замовк. Міс Марпл повторила з легким запитанням у тоні:

— Генрі?

— Генрі Клітерінґ, мій давній друг — дуже давній друг.

— Він і мій давній друг теж, — промовила міс Марпл. — Генрі Клітерінґ.

Їй пригадалися ті багато років, протягом яких вона його знала, сера Генрі Клітерінґа, пригадалися його розповіді, допомога, яку той часом у неї просив, допомога, про яку часом вона просила в нього. Дуже давній і дуже добрий друг.

— Я запам’ятала ваше ім’я. І коли побачила його у списку пасажирів, то подумала, що це, певно, ви. Ви можете допомогти. Так би сказав і він, Генрі, якби був тут. Ви можете допомогти. З’ясувати. Це важливо. Дуже важливо, хоч і сталося… вже… давно.

Її голос затремтів і урвався, очі майже заплющилися. Сестра підвелася зі свого місця, перейшла кімнату, взяла невеличку склянку й піднесла її до губів Елізабет Темпл. Міс Темпл відпила ковток і ледь помітно кивнула головою, дякуючи. Сестра поставила склянку й повернулася до свого стільця.

— Якщо я зможу допомогти, я це зроблю, — сказала міс Марпл.