РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ ПУЛОВЕР У ЧОРНО-ЧЕРВОНУ КЛІТИНКУ

— І вона вважає, чи це ви вважаєте, що то був навмисний замах на життя Елізабет Темпл?

— Чим більше вона про це думає, тим більше схильна вважати, що саме так воно й було. Емлін теж дотримується такої думки.

— Ви геть не уявляєте, хто б то міг бути?

— Абсолютно. Вони — теж. То міг бути хтось із учасників нашої екскурсії, який вирушив на прогулянку в той день. Або хтось цілком нам незнайомий, той, хто знав, що автобус тут зупиняється, й обрав те місце для нападу на одного з його пасажирів. Який-небудь молодий любитель насильства задля самого насильства. Або хтось із ворогів Елізабет Темпл.

— Звучить мелодраматично, якщо ми скажемо: «її таємний ворог», — промовила міс Марпл.

— Авжеж, і справді. Хто захотів би вбити шановану директорку школи, що вже вийшла на пенсію? Це запитання, на яке ми повинні знайти відповідь. Можливо, хоч і малоймовірно, що міс Темпл сама відповість нам на нього. Вона могла впізнати людину, що штовхнула на неї камінь, або — і це більш імовірно — знає, хто ненавидить її з якоїсь причини.

— Це теж малоймовірно.

— Я згоден із вами, — сказав професор Вонстед. — Проте, хоч нам і здається малоймовірним, щоб вона могла бути об’єктом нападу, не слід забувати про те, що директорка школи знає дуже багатьох людей. Або, якщо сказати це інакше, дуже багато людей пройшли крізь її руки.

— Дуже багато дівчат пройшли крізь її руки, ви, певно, хотіли сказати це.

— Так. Саме це я хотів сказати. Дівчат та їхніх родин. Директорка школи могла багато чого знати. Наприклад, про любовні пригоди, що їх дівчата приховували від своїх батьків. А таке буває, ви знаєте. І досить часто. А надто в останні десять чи двадцять років. Кажуть, ніби дівчата дозрівають раніше. У розумінні фізичного дозрівання так воно і є, але в глибшому розумінні цього слова вони дозрівають пізно. Вони залишаються дітьми набагато довше. Вони залишаються дітьми в тому, як одягаються, як розпускають волосся. Навіть їхні міні-спідниці свідчать про їхній дитячий погляд на світ. Їхні нічні сорочечки, їхні фартушки та шорти — усе це моди суто дитячого одягу. Вони не хочуть бути дорослими — не хочуть брати на себе будь-яку відповідальність. А проте, як усі діти, вони хочуть, щоб на них дивилися як на дорослих і дозволяли їм усе, що, на їхню думку, має бути дозволено дорослим. І це іноді призводить до трагедії або до трагічних наслідків.

— Ви маєте на увазі якийсь конкретний випадок?

— Ні. Нічого конкретного. Я лише думаю — власне, подумки перебираю різні можливості. Я не можу повірити в те, що Елізабет Темпл мала особистого ворога. Ворога настільки безжального, який став би шукати нагоди, щоб убити її. Але мені раптом спало на думку… — І він подивився на міс Марпл. — Та ви й самі можете здогадатися, що я припускаю.

— Що ви припускаєте? Про це справді неважко здогадатися. Ви припускаєте, що міс Темпл щось знала, знала про якусь подію або факт, що міг поставити когось у незручне або й небезпечне становище, якби став відомий.

— Атож, саме про це я й подумав.

— У такому випадку, — сказала міс Марпл, — можна зробити висновок, що в нашій екскурсії є учасник, який упізнав міс Темпл або знав, хто вона, але кого вона за давністю років забула чи не змогла впізнати. Таке припущення справді кидає підозру на котрогось із наших пасажирів, хіба не так? — Вона зробила паузу. — Ви згадали про пуловер — він був у червону й чорну клітинку, так ви сказали?

— Справді, я так сказав. — Він подивився на неї з цікавістю. — А що саме привернуло вашу увагу до пуловера?

— Він був дуже помітний, — сказала міс Марпл. — Саме до такого висновку привели мене ваші слова. Його було легко запам’ятати. Він настільки впадав в око, що Джоана визнала за потрібне згадати про нього окремо.

— Так, справді. І на яку думку вас це наводить?

— Умисне вимахування прапором, — замислено промовила міс Марпл. — Чимось таким, що відразу впадає в око, запам’ятовується, спостерігається, впізнається.

— Авжеж, — погодився професор, скинувши на неї підбадьорливим поглядом.