Розділ «Частина друга»

— Як ся маєш, голубе мій? Я в Париж на дві доби. Зайшов по тебе, мені сказано, ти тут, отже, моя тітка завдячує мою появу на її рауті тобі.

Був то Сен-Лу. Я висловив йому своє захоплення цим житлом.

— Атож, це не житло, а музей. Але, як на мене, тут нудьга, хоч вішайся. Не наближаймося до вуйка Паламеда, а то причепиться як реп’ях. Графиня Моле (теперішня фаворитка!), власне, десь вийшла, тож він тепер мов неприкаяний. Справжній театр, та й годі, він не відпускав її ні на крок, поки не посадив до екіпажу. Я не серджуся за це на мого вуйка, але мені смішно, що родинна рада, така сувора до мене, складається, власне, з тих родичів, які гульки справляли найбільше, починаючи з головного байди, дядька Шар-люса, мого другого опікуна, — жінок він перебрав не менше, ніж сам Дон Жуан, і ще до розуму не дійшов. Одного разу вже збиралися наді мною офіційну опіку запровадити. Коли всі ці старі гріхо-води сходилися обговорювати питання і постановляли викликати мене, щоб покартати й вичитати молитву за те, що я завгорюю свою матір, вони, мабуть, без сміху не могли дивитися один на одного. Зваж тільки, з кого складалася ця рада, — ніби навмисне по-добирали тих, хто найбільше любив заглядати під спідниці.

Звісно, мій приятель зовсім не мав рації, коли розводив руками, мовляв, як це так: шануватися молодикові радять кревні, які самі жирували колись та й досі жирують (про пана де Шарлюса окрема розмова: як на мене, подив, що його він викликав у Робера своем поводженням, був не менш безпідставний, але з інших причин, на які я пізніше, зрештою, поглянув іншими очима).

І вина тут не лише атавізму, спадковости, в силу яких вуйко, приставлений напоумляти небожа, цілком неминуче виявив би однакові з покараним хиби. Вуйко, зрештою, не лицемірить; просто він став жертвою людського легковірства, яке спонукає за кожних нових обставин перейматися вірою, що «це зовсім не те»; через таку свою здатність люди раз у раз попадають пальцем у небо в художніх оцінках, у політиці тощо, не помічають, що нині вони підносять нову школу малярства за те, що десять років тому здавалося їм викрутасами, не помічають, що в них уже інший погляд на ту політику, яку вони брали на зуби, не помічають, що вони, нібито вибравшись на правдивий шлях, знову збиваються на манівці, бо ті постали перед ними по-новому і тому нерозпізнаними. Зрештою, якщо навіть прогріхи у вуйка не такі, як у небожа, спадковість усе ж таки подекуди дається взнаки; адже наслідки не завше подібні до причини, як копія до первотвору. 1 якщо у вуйка рильце в пушку ще більше, він може любісінько собі мати за менш тяжкі.

Гнівно дорікаючи Роберові, який зрештою сном-духом не знав про істинні вуйкові уподобання, барон у цей час, ба навіть якби це діялося за часів, коли вуйко свої вподобання таврував, міг бути цілком щирим, вважаючи, з погляду світовця, що Робер куди гріховніший за нього. Хіба в момент, коли вуйкові доручено оханути Робера, тамтому не загрожувало відлучення від свого кола, хіба він не ризикував позбутися членства Жокей-клубу, хіба не був осудовиськом людським, бо взолочував жінок послідущого штибу, не водився з письмаками, лицедіями, жидами, з числа тих, хто до вищого світу не належав, не дотримувався переконань, якими сходився з запроданцями, завдавав прикрощів своїй рідні? Чим це соромітне життя скидалося на життя пана де Шарлюса, який зумів не лише зберегти, а й піднести своє становище, привілейоване становище германського роду, до такої міри, що сидів тепер на високому стільці, що знайомства з ним шукали, що під нього підмощувалися великосвітські обранці, що, пошлюбивши принцесу Бурбонську, жінку непересічну, він здолав ощасливити її, а, повдовівши, звеличував пам’ять померлої святобливіше й ревніше, ніж це заведено в світі, й довів цим, що він не лише добрий син, а й добрий чоловік?

— А ти певен, що пан де Шарлюс мав аж стільки коханок? — спитав я, звісно, не з гемонським наміром відкрити Роберові таємницю, що я виявив, а тому, що мене дратувало, як можна було з такою певністю й зарозумілістю вішати на вуйка те, чим він не грішив. У відповідь на це моє, наївне, як йому гадалося, заперечення Сен-Лу знизав плечима. «Зрештою я його за це не ганю, як на мене, він має цілковиту рацію». І Робер заходився розробляти теорію, яка б ужахнула його самого в Бальбеку (там уже не ганебний стовп, а кара горлом здавалася йому єдиною достатньою карою для спокусника). Бо тоді він був ще закоханий і ревнував. А оце добалакався до того, що почав визнавати корисність борделів. «Тільки там знайдеш обув’я на свою ногу, те, що в полку називають габаритом». До цих веселих домів він уже не виявляв нехоті, як у Бальбеку, коли я згадував їх; нині, вислухавши Роберову думку, я признався, що мене ознайомив з ними Блок, а Робер відповів, що дім, куди Блок водив мене, мабуть «щось геть-то мерзосвітне, рай голодранця». «А втім, треба зважати на обставини. Де це?» Я відбувся загальниками, бо згадав, що саме там віддавалася за луїдор Рахиль, його тодішня любов. «У кожному разі я покажу тобі щось вищого штибу, там жінки просто казкові». Я попрохав Робера хутчій повести мене до якогось відомого йому закладу, очевидно, куди ліпшого за той, де ми побували з Блоком, але Робер висловив щирий жаль, що не може вдовольнити моє жадання цього разу, бо завтра вже їде. «Це буде в наступний мій приїзд, — проголосив Сен-Лу. — Ти побачиш, там навіть є справжні юнки, — додав він із таємничою міною. — Там є панночка, мадмуазель де... здається, д’Оржвіль, повір, батьки її — люди вельми достойні, мати нібито з дому Ла Круа-л’Евек, вершки товариства, навіть, коли не помиляюсь, чи не кревні тітки Оріани. Зрештою досить глянути на цю малявку, зразу відчувається, що то панночка з найкращого дому! (Я вловив, як по Роберовому голосу майнула тінь духу Ґермантів, — так десь у піднебессі, не зупиняючись, пропливе хмара). Щось карколомне! Батьки нездужають і їм не до доньки. Ба, мала розважається, як може, маю надію, ти якось розвеселиш цю крихітку». — «Коли ж тебе ждати знов?» — «Хто зна; якщо тобі не конче потрібні дукині (титул дукині у середовищі аристократії означав належність до найвищого рангу, як для люду — титул принцеси), можу почастувати тебе ласим шматочком геть-то в іншому роді — камеристкою пані Пютбюс».

Цієї миті увійшла до гральні пані де Сюржі, розшукуючи своїх синів. Угледівши її, пан де Шарлюс порвався до неї з радісною усмішкою, яка вразила маркізу тим приємніше, що вона сподівалася крижаного холоду від барона, який завжди горою стояв за Оріану і єдиний з усієї родини, вкрай поблажливої до дукових вихваток, поблажливої з розрахунку на його спадщину і з заздрости до дукині, безжально бойкотував братових коханок. Отож-бо маркіза де Сюржі чудово зрозуміла б барона, якби він поставився до неї з убивчою сухістю, але їй було невтямки, чому він такий радий її бачити. Пан де Шарлюс захоплено заговорив з нею про портрет, який колись малював з неї Жаке. Його захоплення переросло в екстазу, і ця екстаза, хоч і небезкорислива (йшлося про те, щоб заступити маркізі дорогу, «скувати» її, як висловлювався Робер, маючи на увазі намагання стримати сили ворога на певному місці), все ж, може, була й щира. Адже якщо кожен милувався у синах царською поставою й очима маркізи де Сюржі, то барон міг зазнавати зворотної, але не менш живої втіхи, бачачи поєднання цих гарних рис у матері, як на портреті, який сам собою не породжує жадання, але наснажує естетичною насолодою жадання, скреслі завдяки йому. Такі, власне, жадання ретроспективно надали змислового чару навіть портретові пензля Жаке, і в цю хвилю барон залюбки купив би той портрет, щоб за ним вивчати фізіологічний родовід молодих Сюржі.

— Ти бачиш, що я не передаю куті меду, — промовив Робер. — Поглянь, як мій вуйко підлещується до маркізи де Сюржі. І в даному разі мене це дивує. Якби про це дізналася Оріана, то нетямилася б з люті. Як на те пішлося, хіба мало на світі баботи? Чому вуйкові приспічило накинутися саме на цю?

— додав Сен-Лу. Як усі, хто не закоханий, він уявляв, що кохану людину обирають по довгих роздумах, враховуючи ті чи інші прикмети, обирають з різних міркувань. Засліплений гнівом, Робер відгукувався про пана де Шарлюса надто легковажно: зрештою він помилково вважав свого вуйка за бабія. Не завжди безкарно можна бути чиїмось сестринцем. Дуже часто через вуйка рано чи пізно передається якась спадкова звичка. Можна було б спорядити цілу портретну галерею, запозичивши для неї назву німецької комедії «Вуйко і сестринець», і відвідувачі побачили б, як ревне, хоч і несвідомо, вуйко стежить за тим, аби сестринець зрештою став на нього схожий. Додам навіть: галерея була б неповна, якби в неї не заводилося вуйків, не пов’язаних із сест-ринцями по крові, бо вони доводяться вуйками лише сестринце-вим жінкам. Барони де Шарлюси по суті непохитно переконані в тім, що таких взірцевих чоловіків, як вони, нема ніде, ба більше, що тільки їхні жінки позбавлені підстав для ревнощів, тож-бо звичайно з прихильности до сестрениці видають її так само за якогось Шарлюса. 1 це заплутує клубок подібностей. Добре ставлення до сестрениці часами переноситься на її обранця. Такі шлюби не рідкість і часто ці шлюби ще й щасливі.

«Про що ми мовили? Ага, про цю високу білявку, камеристку пані Пютбюс! Вона любить ще й жінок. Але тобі, гадаю, це байдужки; кажу тобі цілком щирісінько: зроду я не бачив такої вродливиці». — «Щось у дусі Джорджоне?« — «Ще й якого Джорджоне! Ех, пожити б мені в Парижі! Як гарно можна тут бімбувати! Набридла — до іншої. Бо кохання — це, знаєш, бридня, я від нього зцілився». Незабаром я з подивом зауважив, що зцілився він і від письменства, а мені ж видалося при нашій останній зустрічі, ніби він розчарувався тільки в письменниках. («Майже всі вони — шушваль», — заявив він, і ця репліка могла цілком пояснюватися уразою, завданою йому деякими Рахиліними приятелями. Вони вбили Рахилі в голову, що правдивою актрисою їй ніколи не стати, якщо вона не вирветься з-під Роберового ярма, «людини іншої раси»; вкупі з нею вони висміювали його на обідах, які він для них давав). Та річ у тім, що Робер як і кохався в письменстві, то не глибоко, його замилування не корінилося в його натурі, воно було лише наслідком його кохання до Рахилі й зів’яло разом із нехіттю до марнотратців життя та побожним схилянням перед жіночою цнотою.

— Які чудні ці молодики! Подивіться, маркізо, оце справді завзяті картярі, — сказав пан де Шарлюс, показуючи пані де Сюржі на обох її синашів, ніби уперше їх бачив. — Вони, либонь, зі Сходу, в них упадає в вічі щось східне, може, це турки,

— додав він на те, щоб таки переконати маркізу, ніби їх не знає, а також, щоб дати їй відчути свою легку антипатію до них, яка далі, замінившись на доброзичливість, довела б їй, що він їх трактує прихильно лише як синів її і що він змінив гнів на ласку тільки потому, як з’ясував, хто вони. Може, також пан де Шарлюс, на вдачу зухвалець і скорий до зухвальства, скористався з нагоди й дозволив собі не знати, як звати цих юнаків, щоб позбиткуватися з пані де Сюржі і своїм звичаєм уджигнути її, — так Скапен, послуговуючись тим, що його пан переодягнувся, парить його кийком.

— Це мої сини, — сказала пані де Сюржі, почервонівши, а проте, якби вона була не доброчесніша, ні, а просто кмітливіша, то не пекла б раків. До неї б дійшло, що геть-то байдужий чи ущипливий тон, якого пан де Шарлюс прибирав при зустрічі з молодиком, був такий самий нещирий, як наскрізь фальшивий захват перед жінками, що не передавав його істинної сутности. Та, якій він садив найхвацькіші компліменти, могла б відчути ревнощі, якби перехопила погляд, що його барон, розмовляючи з нею, кидав на чоловіка, хай би він потім і переконував, що не помітив його. Бо то був не той погляд, яким пан де Шарлюс дивився на жінок; то був особливий погляд, який ішов із глибин його єства, погляд, який навіть на вечорі наївно падав на молодиків, — так погляд кравця зраджує його фах, бо одразу спочиває на вбранні.

— О, як цікаво! — підхопив нахабно пан де Шарлюс із такою міною, ніби його думка здолала довгу путь, перш ніж добратися до щирця, що геть розбігався з його гадкою. — Але я з ними не знайомий, — додав він, потерпаючи, що надто зарвався у виразі своєї антипатії й знеохотив маркізу познайомити його з ними. «Чи пан дозволить ласкаво рекомендувати їх собі?» — спитала несміливо маркіза де Сюржі. «На Бога, мені не треба вам казати, який я був би радий, але, може, їм, таким молодесеньким, буде зі мною нудно?» — виспівав пан де Шарлюс нерішуче й холодно, ніби з нього витискали чемні словеса.

— Арнюльфе, Віктюрньєне, ходіть мерщій! — покликала маркіза де Сюржі. Віктюрньєн жваво підхопився. Арнюльф. тінь свого брата, слухняно потяг слідком.

— Тепер черга за синами, — кинув мені Робер. — Можна вмерти зо сміху. Він примиляється до всіх, навіть до панського пса. Він цих жовтодзьобих не терпить — ось що найкумедніше. А диви, як поважно їх слухає. Якби познайомити його з ними заманулося мені, він послав би мене к бісу. Слухай, мені слід піти привітатися з Оріаною. В Париж я ненадовго, тож хочеться побачити всіх тих, кому інакше довелося б кидати візитівки.

— Як добре вони вишколені, які в них гарні манери! — щебетав пан де Шарлюс.

— Ви так вважаєте? — відповіла врадувана маркіза де Сюржі.

Сванн, помітивши мене, підійшов до нас із Сен-Лу. Жидівська дотепність Сваннова була не така субтельна, як його жарти світовця.