Розділ «Частина друга»

На лужку, отіненому крислатими деревами, з яких деякі були не молодші за фонтан, цей красень стояв осторонь і бовванів уже здалеку, стрункий, нерухомий, затужавілий, і вітрець бавився лише з найдрібнішим струменем його блідого тріпотливого султану. Вісімнадцяте сторіччя надало його лініям чепурности, проте, подбавши про якийсь стиль для водомету, ніби вбило його; од-далік він вражав своєю досконалістю, але позбавляв вас відчуття, що ця вода жива. Навіть у вогкій хмарці, згущеній на його вершині, відчувалася доба, як відчувається вона в тих хмарах, які мостяться над версальськими палацами. Але зблизька було видно, що хоч цівки водограю, подібно до каміння античного палацу, й дотримуються накресленого заздалегідь плану, що хоч нові й нові води, пирскаючи вгору, сліпо слухаються давніх вказівок будівничого й виконують їх бездоганно точно, все ж вони немовби їх і порушують, бо допіру сила-силенна їхніх летючих танків створювала у тих, хто дивився здалеку, враження єдиного викиду. Насправді це фонтанування було не менш краплисте, ніж тоді як здалеку воно ввижалося мені негнучким, збитим, суціль литим. Приступивши трохи ближче, можна було побачити, що ту суцільність, на око, щиро лінійну, підтримував у всіх точках шугання струменя, скрізь, де той міг би розбитися, рівнобіжний стовп, який злітав вище за перший, а сам на ще більшій, але обтяжливій для нього висоті, підпирався третім. Зблизька було видно, як безсилі краплини зривалися з водяного стовпа, стикалися в леті зі своїми розімчаними вгору посестрами, а часом, розшарпані, підхоплені вихором збуреного тим невпинним фонтануванням повітря буяли, перш ніж упасти в басейн. Своїми коливаннями, своїм рухом угору і вниз вони порушували і м’якими своїми випарами скрадали стрункість і пружність цього стовбура, увінчаного довгастою хмаринкою, згромадженою з міріадів крапелинок, ніби фарбованих у золотаво-брунатну барву, хмариною, що, незмінна й воднораз легесенька, прудка, небитка, нерухома, линула до інших небесних хмар. На лихо, досить було повіяти вітру — як звідти на землю летів кососік, а то й відколювався якийсь неслухняний струмінь, і коли роззява не тримався на шанобливій відстані, він міг промокнути до рубчика.

Про один досить прикрий випадок — із тих, що зазвичай приключалися тоді, як зривався вітер, я й хочу зараз оповісти. Віконтесу д’Арпажон запевнили, ніби дук Ґермантський — насправді ще відсутній — перебуває з дукинею де Сюржері в рожевомар-муровій галереї, куди можна було потрапити, поминувши подвійну колонаду, яка височіла біля цямрини басейну. І от як віконтеса д’Арпажон збиралася пройти повз одну колону, сильний подмух теплого вітру збив струмінь і скропив так рясно прекрасну даму, що вода потекла за викот сукні, і дама промокла як хлющ, буцімто її занурили в купелю. Одразу ж неподалік почувся ритмічний рик, такий гучний, що могло його б почути ціле військо, але уриваний короткими паузами, ніби він був звернутий не до всього війська, а по черзі до кожного підрозділу: то великий князь Володимир від усієї душі сміявся над душем віконтеси д’Арпажон — потім він любив хвалитися, що це був один із найкумедніших випадків у його житті. Коли хтось із милосердних гостей зауважив москалеві, що потерпіла заслуговує, мабуть, на жаль, і що висловлене ним співчуття було б до вподоби тій, хто у свої сорок із гаком гордо дає собі раду сама і незворушно витирається шарфом, байдужа до води, що злосливо періщить у цямрину водозбору, великий князь, людина доброго серця, визнав за потрібне послухатися цієї ради, і тільки-но ущухли останні сальви сміху, як почувся новий рик, рик іще гучніший. «Браво, стара!» — гукнув він, ляпаючи в долоні, як у театрі. Віконтесі д’Арпажон не сподобалося, що її моторність хвалять коштом її молодости. І коли хтось, намагаючись перекричати гомін води, який, проте, легко заглушував громовий зик великокняжого голосу, сказав їй: «Здається, його імператорська високість вам щось мовить», вона заперечила: «Ні, то він маркізі де Сувре».

Я пройшов через сад і знову піднявся сходами, де потому, як принц зник зі Сванном, гості зібралися довкола барона де ІІІар-люса, — так, коли Людовік XIV покидав Версаль, люд збирався ще тісніше біля його брата. Коли я проходив повз барона, він мене спинив; слідком за мною йшли дві дами і молодик; вони наближалися до нього, щоб привітатися.

«Це дуже мило, що ви тут, — сказав він, подаючи мені руку. — Добривечір, пані де ля Тремуай, добривечір, люба Ерміні!» Мабуть, барон згадав, що він казав мені про свою ролю глави Ґермантського дому, а що не зумів притлумити свою досаду, то зобразив на своєму виду втіху, проте його аристократична пиха та істеричність одразу ж надали їй форми безмежної іронії. «Це дуже мило, — повторив він, — а надто потішно». Та й давай гагакати, щоб засвідчити тим своїм гагаканням свою нібито радість і водночас — безсилля людського слова її передати; тим часом деякі гості, знаючи його неприступність і схильність до диких вибриків, цікаво наближалися, по чому з майже непристойним поспіхом брали ноги на плечі. «Годі, не гнівайтесь, — сказав мені барон, торкнувшись мого плеча, — вам же відомо, як я вас люблю. Добривечір, Антіоше, добривечір, Луї-Рене! Фонтан уже бачили? — спитав він мене радше ствердним, ніж запитальним тоном. — Правда, гарно? Дивовижно! Могло б бути ще ліпше, звичайно, якби чимось у ньому пожертвувати, — тоді б у цілій Франції не було більшого дива. Але його й так можна назвати шедевром. Бреоте вам скаже, що ліхтарики там повісили даремно, але скаже тільки для того, аби ви забули, що ця безглузда думка виникла у нього. Та загалом він так і не зумів спотворити водограй. Спотворити твір мистецтва куди важче, ніж створити його. Зрештою ми вже давно невиразно передчували, що Бреоте поступається своїм хистом перед Юбером Робером».

Я знову влився в потік гостей, прибулих до палацу. «Чи давно ви бачили мою прегарну кузину Оріану? — спитала мене принцеса, яка щойно покинула своє крісло сприходу і нині вкупі зі мною ішла до вітальні. — Вона незабаром має приїхати, ми з нею бачилися вдень, — додала господиня дому. — Вона мені обіцяла. До речі, ви, здається, обідаєте з нею та зі мною в четвер у королеви італійської в амбасаді. Там будуть усілякі високості, я страх як боюсь!» Принцесі Ґермантській високості навряд щоб були страшні: у її салонах роїлося від княжат крови, а «мої славні Кобурги» вона проказувала таким тоном, яким могла б сказати: «Мої славні песики». Тож «я страх як боюсь!» вона додала просто з глупоти, яка у світовців бере гору навіть над марнославством. Про свою генеалогію вона знала менше, ніж перший-ліпший учитель історії. Що ж до своїх приятелів, то вона хизувалася тим, що знає їхні прізвиська. Спитавши мене, чи я обідаю на тім тижні в маркізи де ля Бюльби, яку часто називали Бульбою, і, діставши від мене заперечну відповідь, принцеса помовчала. Потім, лише на те щоб похвалитися дешево здобутою ерудицією, щоб продемонструвати, що гавкає з усіма в одну дірку, докинула: «Бульба» — жінка приємна з усіх поглядів».

Під час нашої розмови з принцесою ввійшло дуцтво Германське. Але приступити до них мені не пощастило, бо в мене вчепилася турецька послиха, — показуючи мені на господиню дому, яку я щойно покинув, вона гукнула, хапаючи мене за руку: «О! Яка ж вона чарівна, принцеса! Вона стоїть вище за всіх! Якби я була мужем, — додала вона з одробиною східного схиляння і чуттєвости, — я присвятила б усе своє життя цьому небесному створінню». Я відповів, що й сам так думаю, що знаю ліпше двоюрідну її сестру, дукиню. «Та де! Жодного порівняння! — заперечила послиха. — Оріана пишна світська дама, її дотепність запозичена у Меме та в Бабала, а Марі-Жільбер — це особистість».

Безапеляційно накидати мені те, що я маю думати про знайомих? Від такого я зроду не був у захваті! До того ж шанувати по заслузі дукиню Германську я мав куди більше право, ніж турецька послиха. З другого боку, я дувся на послиху через те, що вади простого нашого знайомого і навіть нашого приятеля — це для нас ніби трутизна, від якої, на щастя, передбачено «мітридат-ку». Але не претендуючи на якісь наукові аналогії, не згадуючи про «анафілаксію», зауважмо, що в надрах наших приятельських або світських взаємин криється ворожнеча, від якої ми ненадовго зцілюємося, але напади якої повертаються. Звичайно від цієї трутизни ми страждаємо мало, поки люди з нами «природні». Через посилання турецької послихи на незнайомих їй людей, таких, як Бабал, Меме, дія протиотрути, завдяки якій я цю даму терпів, припинилася. Я сердився на неї, хоча, зрештою, зовсім даремно: адже вона згадувала їх не на те, щоб переконати інших, ніби вона близька до Меме, а через свої поверхові знання, які підказувала їй, що називати так великих панів — це місцева особливість. Курс навчання вона відбула за кілька місяців і екзаменів не складала. Та по зрілому роздумі я виявив іншу причину своєї нехоті до товариства послихи. Недавно в Оріани ця сама дипломатка поважно й переконано заявила мені, що принцеса Ґермантська їй не до вподоби. З’ясовувати, чим спричинена зміна у ставленні до принцеси, було зайве: все вирішило запрошення на сьогоднішнє свято. Послиха не розминалася з правдою, переконуючи мене, що принцеса Ґермантська — божественна істота. Вона думала так завжди- Проте досі її до принцеси не запрошували, і їй хотілося впевнити інших, щоб інші повірили, ніби то не її нехтують, а вона сама принципово відмовляється до неї з’являтися. Тепер, коли її покликали і десь-найпевніш кликатимуть і надалі, можна було дати волю своїй симпатії. Здебільшого, коли ми висловлюємося про когось, наші оцінки залежать не від неподіленого кохання і не від політичних заздрощів. Судження пов’язані з тим, запросили нас чи не запросили. Ось причина їхньої мінливости. А втім, як сказала баронеса Ґермантська, коли вкупі зі мною робила огляд салонів, турецька послиха прийшла «дуже доречно». Вона була тут Дуже потрібна. Щирим зіркам великопанського товариства красуватися в ньому набридло. Той, кому цікаво їх побачити, часто має переселятися до іншої півкулі, де вони майже самотні. Але такі жінки, як дружина оттоманського посла, початківки у вищому світі, встигають красуватися, так би мовити, скрізь воднораз. Вони корисні на цих своєрідних виставах, званих вечорами або раутами, куди вони ладні приповзти і напівмертві, аби лишень не пропустити жодного з них. Це фігурантки, на яких завжди можна покластися, палкі шанувальниці всіх свят. Дурненькі жовтодзьоби, несвідомі того, що це зірки фальшиві, бачать у них шиковних королев, і потрібна була б ціла лекція, щоб утокмачити їм, чому в пані Стандіш, про яку вони нічого не знають і яка далеко од світу розмальовує подушки, панського в кожному разі не менше, ніж у дукині де Дудовіль.

Звичайно очі в дукині Германської були невидющі й ледь меланхолійні, вогнем думки вона запалювала їх лише тоді, коли їй доводилося вітатися з кимось із друзів, наче то був не друг, а якийсь живий дотеп, чарівний жарт, витончена страва, чий смак викликає на лиці гастронома вираз вишуканої насолоди. Проте на великих збіговиськах, коли доводилося вітатись раз у раз, вона вважала за виснажливе — за кожною зустріччю гасити пломінь ув очах. Як поцінувач красного письменства, переступивши поріг театру, де ставлять нову річ майстра сцени, виявляє свою певність, що не змарнує вечора: ще віддаючи гардеробниці верхній одяг, строїть на устах інтелігентну усмішечку, а своєму пожвавленому поглядові надає лукаво-схвального виразу — так і дукиня з моменту'свого приїзду запалювала очі на цілий вечір. 1 віддаючи вечірнє манто дивовижної тьєполівської червені, відслоняючи для зорів рубіновий тугий нашийник, обкидаючи свою сукню останнім поглядом, пильним і чіпким, як у кравця, — поглядом світської жінки, — Оріана перевіряла блиск своїх очей не менш старанно, ніж блиск інших своїх клейнодів. Даремно деякі «доброзичливці» на зразок пана де Жанвіля заступили дорогу до входу дукові: «Ви знаєте, що сердека Меме при смерті? Його щойно соборували». — «Знаю, знаю, — відповів дук Ґермантський, відпихаючи зануду. — Святе мирування на нього добре подіяло», — додав він, усміхаючися з утіхи на думку про бал, на який він неодмінно хотів попасти після вечора у принца. «Ми не хотіли, аби думали, що ми вернулися», — сказала мені дукиня. Вона й гадки не мала, що принцеса зрадила її мені, оповівши, що мала хвилинне побачення з Оріаною, і та обіцялася їй приїхати. Дук уже п’ять хвилин не спускав з дружини пронизливого погляду. «Я розповів Оріані про ваші сумніви», — нарешті признався він. Тепер, побачивши, що мої підозри були безпідставні і що їй не треба нічого робити, щоб їх розвіяти, дукиня заявила, що я сумнівався даремно, і довго збиткувалася з мене: «Надумати, що вас не запросили, — отакої! Для вас двері розчинені завжди! Та й нащо тоді я? Невже ви вирішили, що я не вибила б для вас запрошення до своєї кузини?» Мушу сказати, що згодом дукиня робила мені куди більші послуги, проте я й тоді не осмілився б витлумачити ці її слова в тому дусі, що вона закидала мені надмірну скромність. Я вже починав розуміти, що таке німа чи почута з уст мова великопанської гречности, гречно-сти, яка любить пролити бальзам на почуття меншовартности, якого зазнають ті, кого ця ґречність стосується, але яка, проте, вас цього почуття не позбавляє цілком, бо тоді б ця ґречність не мала під собою ґрунту. «Ви нам рівня, якщо взагалі не вищий за нас», — здавалося, промовляли всі вчинки Ґермантів, і промовляли це напрочуд любо — так, щоб ви кохали Ґермантів, захоплювалися ними, але заразом і так, щоб ви їм не вірили; розрізняти фальш цієї гречности означало, з германського погляду, бути добре вихованим; вірити ж у те, що ця ґречність щира, означало показати свою невихованість. А втім, невдовзі я дістав науку, яка навчила мене надалі бездоганно визначати поле й межу певних форм вияву великопанської гречности. Це було на підвечірку, що влаштувала дукиня де Монморансі на честь королеви англійської; гості рушили до буфету, утворюючи щось ніби маленьку процесію, очолювала їх королева, а вів королеву дук Ґермантський. Аж це увійшов і я. Вільною рукою дук на відстані щонайменше сорока метрів подавав мені знаки, приязні й заохочувальні, мовляв, я можу безбоязно підійти і мене не з’їдять замість сендвічів із честером. Але я, вже не новачок в опануванні двірського етикету, не ступив уперед ні кроку, натомість на відстані сорока метрів уклонився низенько, але без усміху, немовби переді мною був хтось ледве знайомий, по чому рушив далі своєю дорогою у протилежному напрямку. Якби я написав якийсь шедевр, дуцтво поцінували б його не так високо, як мій уклін. Його помітив не лише дук, якому того вечора довелося відповідати на уклони півтисячі з гаком душ, а й дукиня, — спіткавши потім мою матір, вона розповіла їй, як я вклонився, одначе остереглася додати, що не підійшов я все ж даремно. Навпаки, вона заявила, що чоловік був захоплений моїм уклоном, і зауважила, що цим уклоном було передано все. Чого тільки не приписувалося цьому уклонові, крім одного і найціннішого, — скромности; мені правили за нього компліменти, але я вбачав у цих компліментах не так нагороду за минуле, як указівку на прийдешнє, подібну до тих, що робить учням директор навчального закладу: «Не забувайте, діточки, ми нагороджуємо не так вас, як ваших батьків, щоб вони послали вас учитися і наступного року». Таким чином віконтеса де Марсант, коли хтось із іншого кола появлявся у неї, хвалила перед ним делікатних людей, які «завжди відгукуються, коли їх кличеш, а взагалі тихіші води, нижчі трави»; так служникові, від якого тхне, кажуть на здогад буряків, що ванни для здоров’я просто-таки необхідні.

Під час розмови з дукинею Ґермантською, яка досі стояла у вестибулі, я почув один із голосів, які згодом розпізнавав безпомильно. А саме — голос пана де Вогубера, який розмовляв з бароном де Шарлюсом. Клініцистові навіть не потрібно, щоб його пацієнт піднімав сорочку, не треба слухати, як він дихає, йому достатньо голосу хворого. Скільки разів потім мене десь у вітальні вражали чиїсь інтонації або сміх: так могла говорити і сміятися лише людина певного фаху, відомого кола, вдаючи з себе доброго батька, дитину чи навпаки хлопця-друзяку, але з фальшивого тону цієї людини моє вухо, чуйне, мов камертон ладнача, одразу вгадувало: «Це якийсь Шарлюс». Аж це в повному складі прийшла якась амбасада, вклоняючись баронові де Шарлюсу. Хоча я лише того вечора (побачивши пана де Шарлю-са з Жюп’єном) відкрив для себе їхню особливу хворобу, мені для встановлення її діагнозу не довелося б ні розпитувати, ані вислуховувати. Проте пан де Вогубер, який розмовляв із паном де Шарлюсом, здавалося, не був певний. Тим часом, переборовши сумніви юности, він мав би вже знати, як йому поводитися.

Збоченець думає, що таких, як він, на білому світі нема, і щойно пізніше йому уявляється — друга пересада, — що єдиний виняток — це нормальна людина. Але пан де Вогубер, амбітний і полохливий, давно вже не віддавався тому, що було б для нього розкошами. Дипломатична кар’єра справляла на його життя такий самий вплив, як постриг у ченці. Двадцятирічний Вогубер поєднував у собі запопадливість вихованця Школи політичних наук із високоморальністю перших християн. Оскільки кожен орган чуття втрачає свою силу та гостроту й атрофується, коли ним не користуватися, пан де Вогубер — подібно до людини цивілізованої, вже не здатної на ту силу і на ту тонкість слуху, на які здатен троглодит, — позбувся тієї особливої проникливости, яка рідко підводила барона де Шарлюса; і на офіційних обідах як у Парижі, так і за кордоном, повноважному послові вже несила було зрозуміти, що люди у формених мундирах, власне, такі самі, як і він. Кілька імен, названих паном де Шарлюсом, який обурювався, коли про нього самого згадували у зв’язку з його вподобаннями, але завжди радів, коли випадала нагода розповісти про них ув інших, викликали в пана де Вогубера солодкий подив. Не те щоб по стількох роках постування він збирався чимось поживитися. Але раптові відкриття (подібні до тих, завдяки яким у расінівських трагедіях Аталія й Абнер дізнаються, що Йоад із коліна Давидового, а в Естер, яка тронує в пурпурі, батько й мати — жиди) змінювали подобу ...ського посольства або якогось департаменту міністерства закордонних справ і минулим числом надавали їм такої самої таємничости, якої сповнені єрусалимська святиня чи тронна зала в Сузах. Уздрівши це посольство, солодкий персонал якого, геть увесь, ручкався з бароном де Шарлюсом, пан де Вогубер прибрав того захопленого виразу, з яким Еліза вигукує в «Естері»:

Дивіться, скільки дів, і юні всі і гожі!

І звідки ж це вони, мій превеликий Боже?

Сором ’язливістю палає ніжний лик.

Хай славляться обраниці повік!

Потім, щоб «поставити крапки над «і», він кинув на барона де Шарлюса ідіотично-запитальний і двозначний погляд. «Авжеж»,

— сказав барон де Шарлюс тоном ерудита, який повчає неука. Після такої відповіді пан де Вогубер (пана де Шарлюса це дуже дратувало) уже пас очима молодих секретарів, яких ...ський посол у Франції, старий жевжик, дібрав далеко не випадково. Але привчений змалку наділяти навіть німі речі мовою класичних творів, я читав ув очах де Вогубера вірші, в яких Естер розтлумачує Елізі, що Мардохей міцний у своїй вірі, от він і оточив царицю тільки дівчатами, сповідницями цієї віри:

Люд обраний кохаючи так свій,

Сіонських дів привів він цілий рій.

І кожна з них мов квітка та пишає,

Закинута, як я, тут, у чужому краї.