Розділ «Частина друга»

Але він наткнувся, як на гостру варту, на двох дам із ціпками: вони не побоялися спуститися нічною добою зі своїх вершин, щоб урятувати дука від сорому. «Базене! Ми поквапилися вас попередити, бо боялися, як би ви не поїхали на редуту: бідолашний Аман’єн сконав годину тому». Дук розгубився. Йому вже бачилося, як пречудова редута димом пішла догори, бо ці кляті верховинки попередили його про смерть пана д’Осмона/ Та він швидко опанував себе і кинув своїм кузинам репліку, якою дав наздогад про намір не відмовлятися від утіхи і водночас довів, що не розуміє значення певних слів: «Сконав! Ба ні, без брешеш! без брешеш!» І, не звертаючи більше уваги на кузин, які, озброєні альпенштоками, готувалися до вночішнього сходження, заходився розпитувати камердинера: «Шолом прибув цілий?» — «Цілісінький, ваша ясновельможносте». — «А дірочку пророблено, щоб дихати? А то, сто чортів, ще задихнешся!» — «Пророблено, ваша ясновельможносте».— «Хай тобі грець! Якийсь проклятий вечір! Оріано! Я забув спитати в Бабала, чи це для вас черевики з загнутими носаками?» — «Серце моє! Костюмер із Комічної Опери тут, він скаже що й до чого. Але я не думаю, щоб на ці черевики можна було начепити остроги». — «Ходімо до костюмера, — мовив дук. — Прощавайте, хлопче, я б радий був запросити вас до нас, щоб ви подивилися, як ми примірятимемо строї, — це вас би розважило. Але ми забазікаємося, скоро північ, а щоб уволю натанцюватися на балу, треба явитися вчасно».

Мені теж нетерпілося розпрощатися швидше з дуцтвом. «Федра» закінчилася о пів на дванадцяту. Ми з Альбертиною мали зійтися в мене одночасно. Я вдався просто до Франсуази: «Панна Альбертина прийшла?» — «Ніхто не приходив».

Овва! Невже вона не прийде? Я почав побиватись; нині, коли Альбертина могла й не явитись, мені так кортіло бачити її.

Франсуаза теж була в злому гуморі, але з зовсім іншої причини. Вона саме посадила дочку до столу, щоб пригостити її ситою вечерею. Але, почувши, що я іду, зміркувала, що не встигне прибрати полумиски та порозкладати голки й нитки, вдаючи, буцімто вони працюють, а не вечеряють. «Я пригостила її супом та ще шийковою кісткою», — сказала Франсуаза, бажаючи, мабуть, показати, яка убога її вечеря, хоча насправді вечеря була сита, і тому вона, либонь, почувалася злочинницею. Навіть коли я знеобачки входив до кухні при сніданку чи при обіді, Франсуаза завжди вдавала, ніби вже по всьому, і казала вибачливо: «Я перехопила кавалочок або хитученьку». Проте докази були безперечні: стіл угинався від наїдків, які Франсуаза, застукана зненацька — як переступниця, хоча яка з неї переступннця! — не встигла прибрати. Потім сказала дочці: «Ну, іди спати, сьогодні ти досить напрацювалася (бо хотіла виставити справу так, ніби її донька нічого нам не коштує, ніби вона живе повітрям та й ще заживає кривавиці у нас). Пропадаєш тут на кухні і плутаєшся у панича під ногами — а він гостей сподівається. Гайда, забирайся», — додала вона, буцімто їй доводилося відсилати доньку живосилом, хоча донька, потому як вечеря зірвалася, зоставалася в кухні про людське око і якби я пробув тут ще п’ять хвилин, пішла б сама. 1, обернувшись до мене, Франсуаза сказала тією гарною людовою францужчиною, в якій відчувалося і її власне замилування: «А бачте, пане, вона аж з личка спала, так їй кортить на боковеньку». Я був радий, що збувся розмови з Франсу-азиною донькою.

Я вже згадував, що і мати і донька народилися хоча і в сусідніх, але одрубних сільцях, зовсім одмінних і землею, і зелом, і говіркою, а надто — деякими особливостями мешканців. Ось чому «різничка» і Франсуазина сестрениця порозумівалися між собою нелегко, зате мали одну спільну рису: коли йшли по справунки, то годинами засиджувалися «у сестри» чи «в кузини», ніяк не могли набалакатися і, зрештою, забували про те, навіщо їх послано, отож-бо, коли вони поверталися і їх запитувано: «Ну як, маркіз де Норпуа буде вдома о чверть на сьому?», вони навіть не плескали себе по лобі й не гукали: «Ой лишенько, вилетіло з голови!» — вони відповідали: «А мені і невтямки, що маркіза треба про це запитати, — я гадала, досить лише кланятися від вас». «Стріха поїхала» у них настільки, що вони не пам’ятали, про що мовилося годину тому, натомість у них годі було вибити з голови те, що там засіло після балачки з сестрою чи кузиною. Так, різничка від когось чула, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки, і, хоч я розтлумачував їй, що це вигадка, щомісяця приказувала до речі і не до речі: «А все через те, що англійці воювали з нами сімдесятого року, тоді як і пруссаки». — «Та я ж вам сто разів казав, що ви помиляєтеся!» Вона відповідала, доводячи всім ладом думок, що її поглядів не похитнути: «У кожному разі не треба цього мати і досі їм за зле, багато води уплинуло після сімдесятого року» тощо. Іншим разом, закликаючи до війни з Англією, а я таку війну відкидав, вона заявила: «Звісно, завше краще, щоб без війни; але як без війни не обійтися, то вже краще швидше. Чули, що сестра оце казала? Відтоді як англійці воювали з нами сімдесятого року, нам тільки руїна від цих торговельних угод. А коли ми їх поб’ємо, до Франції не пустять жодного англійця, аж поки не заплатить триста франків в’їзного, як оце платимо ми, аби поїхати до Англії».

Такі були відрубні риси мешканців цієї місцевости, яка нараховувала їх не більше як п’ятсот і була облямована каштанами, вербами, картоплями та буряковими полями, якщо не зважати на кришталеву чесність і дику впертість, з якою вони доводили своє, не дозволяючи себе перепиняти, з якою двадцять разів підхоплювали те саме, коли їх перепиняли, що надавало їхнім промовам несхитного наскрізного мотиву Бахової фуги.

Зате Франсуазина донька, маючи себе за жінку сучасну, зневажаючи старосвіччину, мовила паризьким арго і любила каламбурити. Коли Франсуаза сказала їй, що я гостював у принцеси, вона казала: «Ага, у принцеси на горошині!» Побачивши, що я чекаю когось у гості, вона вдала, ніби думає, що мене звати Шарлем. Я простодушно заперечив, а вона відрізала: «Он воно що!

Виходить, наш Шарль шарлить і шарлатанить!» Це було не дуже дотепно. Але ще більше мене вразило, коли вона з приводу Альбертининого спізнення сказала мені на потіху: «Не дочекатися вам до кінця світу. Вона вже не прийде. Ох, ці тутейші паннусі!»

Отож зразу видно, що вона говорила не так, як її матір; але ось що цікавіше: мати говорила інакше, ніж бабуся, байолепен-ка. Байо-ле-Пен сусідує з Франсузиною стороною, а проте говірка цих двох місцевостей не одна й та сама, як і природа. Хвиляста, яркувата околиця, де виросла Франсуазина матір, багата на вербняки. І, навпаки, дуже далеко звідти була у Франції місцина, де говорять майже так само, як мезеглізці. Це відкриття мене було роззлостило. Справді: якось я почув балачку Фран-суази з покоївкою з нашого дому, яка була з тих сторін і розмовляла місцевою говіркою. Вони розумілися між собою дуже добре, зате я нічого не тямив, вони це знали, але не переставали, радіючи тому, що вони краянки, хоч і родилися далеко одна від одної, і їм можна говорити при мені своєю мовою, як це роблять люди, коли не бажають, щоб їх розуміли. Ці мальовничі вправи лінгвістичної географії і кухонного сестринства відбувалися потім у нас на кухні щотижня і аж ніяк не радували мене.

Щоразу, коли відчинялася в’їзна брама, придверник натискав електричну кнопку, щоб освітити сходи. Всі квартиранти вже поверталися на цю пору додому. Отож я покинув кухню й сів у сінях. Вузькувата портьєра не зовсім запинала зашклені двері нашого помешкання, пропускаючи темну вертикальну смугу, утворену півсутінню сходів. Якби ця смуга стала раптом ясно-золотою, це означало б, що Альбертина увійшла в під’їзд і буде тут за дві хвилини; більше ніхто не міг прийти о цій порі. Ось так я й сидів, не в змозі відвести очей від смуги, що темніла хоч плач; я похилився всім корпусом, аби краще було видно; та марно я натужував зір, темна сторчова стяга, попри моє палке бажання, не давала мені того заласся, якого я зазнав би, якби ця стяга якимись оце раптовими і ворожбитськими чарами обернулась у променисту золоту штабу. Скільки хвилювання! А через кого? Через ту саму Альбертину, про яку я на рауті у Ґермантів ледве згадував. Побоювання позбутися простих тілесних розкошів, що підсичували в мені нетерпець, з яким я колись виглядав інших дівчат, надто Жільберту, боліло мені нестерпним щемом.

Як непишний вернувся я до себе. Франсуаза удалася за мною. Вважаючи (скоро я вже прийшов з вечора), що рожа в бутоньєрці зайва, вона прийшла її відчепити. Франсуазин жест, нагадуючи мені про тс, що Альбертина, мабуть, не прийде, і змушуючи мене визнати, що я хотів причепуритися для неї, викликав у мені роздратування, ще гостріше через те, що, пручаючись, я пом’яв рожу, і через те, що Франсуаза сказала: «Краще було б дати мені відіп’ясти, а так квітка тепер знівечена». Зрештою нейневинніше її слово дратувало мене. Коли ми чекаємо, ми потерпаємо через те, що кохана істота дляється, і нас гнітить, якщо ще хтось стоїть над душею.

Коли Франсуаза вийшла з покою, я подумав про те, яка досада, що нині задля Альбертини я почав прихайлучуватись, а раніше, в ті вечори, коли я кликав її на нові любощі й милощі, я не раз показувався неголеним, з кількаденним заростом! Я відчував, що вона не дбає про мене, покинула мене напризволяще. Аби приоздобити мій покій на той випадок, якби Альбертина все-таки прийшла, я вперше за кілька років поклав на стіл, коло ліжка, одну з найкращих своїх речей — обсаджену туркусами течку, яку Альбертина подарувала мені на те, щоб я ховав туди Берготтову книжечку, і яку я беріг при собі: навіть лягаючи спати, клав поруч із агатовою кулею. Свідомість, що Альбертини все нема й нема і що вона цю хвилину в якомусь «десь-інде» — для неї, мабуть, приємнішому, а мені невідомому — викликала в мені болісне почуття, і ця свідомість, попри те що я казав годину тому Сваннові про свою нездатність ревнувати, могла б, якби я бачився з моєю приятелькою частіше, обернутися в гарячкову потребу знати, де і з ким вона проводить час. Я не посмів послати до Альбертини, було запізно; але у сподіванні, що вона, може, вечеряючи з подругами в кав’ярні, надумає мені зателефонувати, я перемкнув телефон зі швейцарської до себе, тоді як зазвичай нічної доби зв’язок зі станцією підтримував лише швейцар. Поставити апарат у коридорчикові, куди виходила Франсуазина кімната, нібито було б простіше й зручніше, але марно. Поступ цивілізації кожному дає змогу виявити в ньому якісь несподівані переваги або нові хиби, які роблять його ще дорожчим або, навпаки, ще нестерпнішим для приятелів. Отож-бо Едісонів винахід дозволив Франсуазі набути нову ваду, і ця вада зводилася до того, що вона відмовлялася користуватися телефоном, хоч би як це було корисно, хоч би як це було вкрай потрібно. Вона просто тікала, коли її хотіли навчити обходитися з телефоном, як інші тікають від щеплення. Отож телефон поставили у моєму покої, а щоб він не заважав моїм рідним, дзвінок замінили деренчанням вертушки. З обави, що я не почую цього деренчання, я не рушав з місця. Я так зачаївся, що вперше за кілька місяців помітив цокання дзиґарів. Франсуаза прийшла, аби щось прибрати. Вона озвалася до мене, але мені сприкрилися її безугавні дурні теревені, під її одноманітну цокотнечу мої почуття мінялися щохвилини, переходячи від обави до ляку, від ляку до цілковитої розпуки. Я несамохіть буркав їй щось схвальне і водночас відчував, що обличчя в мене таке зболіле, що, зрештою, я почав скаржитися на ревматизм, аби лиш пояснити цей розбрат між моєю удаваною байдужістю і болісним виразом. Заразом я боявся, як би Франсуаза, хоча говорила вона півголосом (не через Альбертину, бо вважала, що та вже не прийде так пізно), не заглушила своєю мовою рятівного поклику, який уже не повториться. Нарешті Франсуаза пішла спати; я її лагідно виштовхав, але так, щоб обійшлося без гармидеру і я не пропустив телефонного деренчання. 1 знову нашорошив вуха, знову затужив; коли ми чекаємо, подвійна дорога від вуха, що ловить звуки, до мозку, який просіює їх і визначає, а від мозку до серця, якому мозок повідомляє вислід, така коротка, що ми навіть не відчуваємо, скільки часу вона триває, і нам здається, ніби ми слухаємо серцем.

Мене змагала ненастанна хіть, усе ще непогамовна й усе ще нездійсненна, хіть почути закличний гук; коли ж я зробив по спіралі болісний злет на верх моєї самотньої туги, з надр велелюдного нічного Парижа, що раптом підступив до мене, до моїх книжкових поличок, почувся металевий, божественний, ніби розмаяний шарф у «Трістані» або гра пастушої флояри, звук телефонної вертушки. Я кинувся до апарата, це телефонувала Альбертина. «Нічого, що я так пізно?» — «Ба ні, — сказав я, гамуючи радість, а радість була викликана тим, що згадка про пізню добу, мабуть, означала, що Альбертина прийде зараз, прийде так пізно, і перепрошує мене за це, а не відмову прийти. — Ви прийдете?» — спитав я байдужим тоном. «Либонь... ні, якщо ви якось обійдетеся без мене».

Одна часточка моєї душі, до якої горнулася друга, жила в Альбертині. Вона мала прийти до мене будь-що, але я їй цього зразу не сказав; оскільки нині нас зв’язував телефон, я подумав, що, зрештою, зумію в останню секунду змусити прийти її до мене або домогтися дозволу побігти до неї самому. «Так, я майже поряд зі своєю домівкою, — сказала вона, — а до вас мені неблизький світ. Я спершу не дуже уважно прочитала вашу цидулку. А оце перечитала і злякалася, що ви досі чекаєте на мене». Я відчував, що вона бреше, і тепер зі злости мені хотілося змусити її прийти не так для того, щоб збулася моя мрія про зустріч, як для того, щоб завдати їй клопоту. Але мені кортіло спершу зректися того, чого я спробую домогтися за хвилю. Але де ж це вона? До її голосу домішувалися інші звуки: клаксон мотоцикліста, спів жінки, відлегла гра духової оркестри — все це лунало так само виразно, як любий голосок, наче показуючи мені, що це саме Альбертина, вкупі з усім, що її оточує, тут зі мною,

— так грудку землі ми забираємо з травою. Ті самі відголоси, що долітали до мене, лунали і в її вухах і відвертали її увагу: прикмети життя, не дотичні до неї, зайві самі з себе, але важливі для того, щоб засвідчити достотність дива, скупі й чарівні штришки, що малюють якусь паризьку вулицю, і заразом різкі, жорстокі, які вдають невідомий мені званий вечір, і через які Альбертина після «Федри» не прийшла до мене. «Те, що я вам зараз скажу, не зрозумійте як прохання приїхати; такої пізньої доби ваша поява мені не на руку, мене долає соннота, — сказав я. — 1 потім, тут якась страшенна плутанина. Запевняю вас, що в моєму посланні якихось недомовок не було. Ви мені відповіли: гаразд. Отже, якщо ви не зрозуміли мого послання, то що ви цим хотіли сказати?» — «Я справді сказала: гаразд, але не можу згадати, що саме гаразд. Але ви гніваєтеся, і мені це прикро. Я шкодую, що пішла на «Федру». Якби я знала, що з цього виникне така історія...» — додала вона, так завжди виправдуються винні, вдаючи, ніби думають, що їм закидають щось інше. «Федра» тут ні до чого — адже то я сам умовив вас піти на цю виставу». — «А проте, ви маєте до мене жаль; прикро, що зараз пізно, але завтра чи позавтрьому я приїду і перепрошу». — «О ні, Апьбертино, не треба, через вас я змарнував вечір, дайте мені спокій бодай на найближчі дні. Вільний я буду не раніше як за два чи три тижні. Послухайте: якщо вам прикро залишати мене під таким враженням, що ми з вами розлучаємося розсварені, — і, власне, ви, мабуть, маєте слушність, — в такому разі я вже волію, скоро ніч пропала, скоро я чекав до цієї пори, а ви все ще на місці, аби ви приїхали до мене зараз; я вип’ю кави для жвавої охоти». — «А чи не можна відкласти до завтра? Адже нелегко...» Влобивши в її вибачливому тоні небажання їхати до мене, я відчув, що до хоті знов побачити оксамитове личко, яке вже в Бальбеку наглило кожен мій день до тієї миті, коли на узбережжі вересневого фіял-кового моря при мені опиниться ця рожева квітка, зараз рвався присусідитися геть-то інший відтінок. Іще в Комбре я спізнав цю болісну потребу в тім, щоб хтось був зі мною, коли я ладен би був померти, якби мати переказала через Франсуазу, що не може прийти до мого покою. Той порив давнього почуття поєднатися й злитися з іншим, свіжішим, сласно привабленим єдино розмальованою поверхнею, рожевою карнацією пляжної квітки, — той порив часто приводив (у хемічному сенсі) тільки до створення нового тіла, здатного існувати лише кілька митей. Того вечора принаймні, і ще довго потім, обидва складники зоставалися відрубними. Та коли я почув останні слова, сказані Альбертиною в слухавку, до мене почало доходити, що Альбертинине життя (звісно, не фізично) лежить на такій відлеглості від мене, що вимагалося щоразу тривалої розвідки, щоб дістати її в свою обладу, ба більше: що це її життя влаштоване на зразок польових фортифікацій, і то не просто польових, а — для більшої певності

— на зразок тих, що їх згодом охрестили камуфляжем. Зрештою Альбертина, хоч і стояла на вищому суспільному щаблі, але, власне, належала до ось якого ґатунку істот: уявіть собі швейцарку — вона обіцяє вашому посильному передати вашого листа одній особі, як тільки та повернеться додому, а потім якось випливає, що особа, яку ви спіткали на вулиці і якій необачно написали листа, і є та сама швейцарка. Отже, вона й справді живе — та лише у швейцарській — у будинку, на який сама показала (насправді це маленький дім розпусти, де швейцарка за бандуршу), яка назвала вам як свою адресу інший дім, де її знають спільники, які не зрадять її таємниці, і звідки їй переправлять ваші листи, але де вона не живе, залишаючи там, щонайбільше, деякі пожитки. Це життя, захищене кількома рядами шанців, отож, коли вам закортить побачити цю жінку або допитатися, хто ж вона, виявиться, що ви взяли надто праворуч чи надто ліворуч, зайшли надто далеко вперед чи назад, і ви цілі місяці, цілі роки так і блукатимете манівцями.

Я відчував, що нічого не узнаю про Альбертину і що мені зроду не розмотати клубка сили достеменних подробиць і вигаданих фактів. І що так буде завше, аж до краю, хіба що забрати її до в’язниці (але ж і з камери тікають). Того вечора ця думка будила в мені лише неспокій, але в цьому неспокої уже бринів якийсь трепет передчуття прийдешніх довгих мук.

— Ні, ні, — відповів я, — я ж бо вам казав, що звільнюся через три тижні, не раніше, а завтра в мене такі самі клопоти, як повсякдень». — «Гаразд... лечу... шкода, що я у приятельки, а вона...» Я відчув у голосі її розрахунок на те, що я відкину її пропозицію, яка, виходить, була нещира, і надумав загнати її в куток. — «Ваша приятелька мене не обходить, приїздіть чи не приїздіть — то ваш клопіт, не я вас просив приїхати, ви самі зголосилися». — «Не гнівайтеся, зараз сідаю до фіакра і за десять хвилин у вас». Отож-бо з нічної глибини Парижа, звідки вже долетів до мого покою, вказуючи радіус дій далекої від мене істоти, голос, який оце зараз вилониться і з’явиться тут, отож-бо після цієї доброї вісті прийде та сама Альбертина, яку я колись бачив під бальбецькими небесами, коли кельнерів Ґранд-отеля, що накривали на стіл, сліпило вечорове світло, коли з пляжу, де блукали запізнілі переходні, вечорові подмухи вільно вливалися до величезної їдальні, де перші столувальники ще тільки всідалися, де в дзеркалі за шинквасом пропливав червоний відблиск пароплава — останнього до Рівбеля — і де довго сіріла паленина його димка. Я більше не питав себе, чому Альбертина затрималася, а коли Франсуаза вступила до покою й оповістила: «Панночка Альбертина прийшла», я недбало кинув, не повертаючи навіть голови: «Як, це мадмуазель Альбертина? Так пізно?» Але, звівши потому очі на Франсуазу, ніби цікавий знати, чи відповість вона ствердно на мій вигук, кинутий удавано щирим тоном, я з подивом і люттю побачив, що, здатна змагатися з самою Бермою у хисті робити красномовними неживі шати і риси обличчя, Франсуаза навчила, як треба виглядати, і свій корсаж, і своє волосся, з якого найбіліше, виставлене на поверхню замість метричного свідоцтва, падало на її карк, зігнутий під тягарем перевтоми й покори. Вони уболівали над нею: глупої ночі її — в такі літа — розбудили й витягли з теплої постелі, змусили абияк одягтися — чи ж довго так схопити пневмонію? Отож, бо-ючись, як би Франсуаза не подумала, ніби я перепрошую її за Альбертину, я додав: «Принаймні я їй вельми радий, це просто чудово» — і дав волю своєму нестримному захватові. Одначе нескаламученим цей захват зоставався лише доти, доки не озвалася Франсуаза. Ця остання, анітрохи не нарікаючи, вдаючи, нібито їй, бухиці, доводиться стримувати кашель, і лише мерзлякувато кутушкаючись у шаль, заходилася переказувати мені все, що сказала Альбертині, не забувши спитати, як ся має її тітка. «Я їй відрубала просто з моста: панич навряд чи думає, що панночка з’явиться, бо це не така пора, щоб приїжджати, адже уже на світ благословляється. Але вона, певне, була в таких затишках, де вельми весело, бо навіть не пошкодувала, що змусила панича чекати, — мовляв, чхати їй на все. «Краще пізно, ніж ніколи!» — ось її відповідь. 1 Франсуаза додала, прошивши наскрізь моє сер-' це: «Таку мову завела вона недарма, тут щось та є...»

Усе це не вразило мене несподіванкою. Я казав уже, що Франсуаза, виконавши дане їй доручення, воліла за краще звітувати про те, що сказала вона сама (над чим розводилася охоче й розлого), а не про те, що відповіли їй. Коли ж як виняток переказувала нам коротко відповідь наших приятелів, то силкувалася (бодай міною, тоном, які, за Франсузиними запевненнями, супроводжували ці слова) надати їм чогось ущипливого для нас. У найгіршому разі вона обмежувалася реплікою, що постачальник, до якого ми її послали, скривдив її, — ясно, що вона це приточила від себе, — але виставляла справу так, що, мовляв, скривджено хай і її, але ж кривда, завдана нашій представниці, речниці від нашого імени, окошується і на нас. Доводилося переконувати її в протилежному: вона зле зрозуміла, у неї манія напастуван-ня, не можуть же всі гендлярі змовитися проти неї. Зрештою настрої гендлярів мене мало обходили. Інша річ Альбертина. І повторюючи ті іронічні слова: «Краще пізно, ніж ніколи!», Франсуаза підказала моїй уяві цілу картину: як Альбертина розважається цілий вечір із приятелями і як їй весело з ними, не те що зі мною. «Якесь чуперадло у плескатому, як корж, капелюшку, та ще й вирлоока, кумедія, та й годі, а її пальтечко, треба давно його підлатати — міль усе попроїдала. Без сміху дивитись на неї не можна!» — додала, ніби насміхаючись, Франсуаза: хоча її враження завжди розбігалися з моїми, але їй завше кортіло поділитися зі мною своїми. Я навіть навзнаки не показав, що уловлюю в її тоні зневагу та кпини, але, щоб віддати віть за віть, відповів Франсуазі, хоча в очі не бачив згаданого нею капелюшка: «Те, що ви називаєте «коржем», насправді чарівний капелюшок...»

— «Але ж він ламаного шага не варт», — урвала мене Франсуаза, вже зовсім згірдно. Ось тоді я (лагідно і спроквола, аби моя облудна відповідь справляла враження не гніву, а самої істини), але не зволікаючи, щоб не змушувати Альбертину чекати, сказав Франсуазі прикрі слова: «Ви славна жінка, — солодкомовно почав я, — ви хороша людина, ваших чеснот не перелічити, але якою ви приїхали до Парижа, такою і залишились: ви й допосі нічого не тямите в туалетах і ламаєте язик». 1 цей докір був напродиво дурний, бо французькі слова, поаравною вимовою яких ми так пишаємося, не що інше, як те саме «ламання», оскільки їх «ламали» галли, перековерзуючи латинську чи саксонську мови, бо наша францужчина виникла через дику вимову слів, належних до інших язиків. Дух живої мови, прийдешнє і минуле францужчини — ось що мало б мене цікавити у Франсу-азиних помилках. «Церувнячка» замість «церувачка» — чи це не менш цікаво, ніж тварини, вцілілі з давніх-давен, як от кит чи жирафа, живе свідчення того, через які стадії пройшло тваринне царство? «І, — додав я, — скоро ви за стільки років нічого не навчилися, то вже зроду й не навчитеся. А втім, утіштеся: це не заважає вам бути хорошою людиною, чудово готувати яловичину в галяреті і ще багато чого. Капелюшок, такий, на ваш смак, простенький, скопійовано з капелюша дукині Германської, а дуки-нин капелюш коштував п’ятсот франків. Зрештою я збираюся небавом подарувати мадмуазель Альбертині нового брилика, ще кращого». Я знав, що нема нічого прикрішого для Франсуази, ніж коли я витрачаю гроші на тих, кого вона незлюбила. Вона щось муркнула мені, але я не зрозумів, що саме, бо на неї напала ядуха. Коли я згодом довідався, що в неї хворе серце, як мене гризло сумління на думку, що я зловживав жорстокою і марною втіхою заводити з нею колотнечу. Франсуаза терпіти не могла Альбертини, бо та, хиренна злидня, не додавала ніякого блиску до того, що я в її очах мав. Франсуаза усміхалася зичливо щоразу, коли мене прохано до маркізи де Вільпарізіс. Зате вона обурювалася, що Альбертина ніколи мене не гостить. Дійшло до того, що я почав брехати, ніби деякі речі подарувала мені Альбертина, проте Франсуаза не вірила ні на йоту. Найбільше її разило, що не було взаємности в частуванні. Альбертина приходила до нас обідати, якщо її кликала моя мама, а нас до пані Бонтан не запрошувано (та не мешкала в Парижі по півроку, бо її чоловік, як і раніше, коли йому набридала служба в міністерстві, обіймав то ту, то ту «посаду» поза столицею), і Франсуаза вважала, що з боку моєї приятельки це ганебно, от вона на це й била, згадуючи комбрейську верзунку: