Розділ «Частина друга»

— Добривечір! — промовив він. — Боже мій! Гуртом уся трійця — можна подумати, засідання синдикату. Бракує тільки, щоб почали запитувати, де каса!

Сванн не побачив, що за його плечима пан де Босерфей стоїть і наслухає. Генерал несамохіть ізсунув брови. Голос пана де

Шарлюса лунав тепер близесенько від нас. «То вас звати Віктюрньєн, як героя «Музею антиків»1 — спитав барон, щоб підтримати розмову з двома молодиками. «Як у Бальзака, атож»,.

— відповів де Сюржі-старший — він жодного рядка цього письменника не читав, але викладач кілька днів тому звернув його увагу на те, що в нього одне ім’я з д’Егріньйоном. Маркіза де Сюржі відчула себе на сьомому небі, що її син так знається на письменстві, а барон де Шарлюс був зачарований таким огромом знань.

— Здається, Лубе цілком з нами, я знаю про це з надійного джерела, — сказав Сванн Роберові, уже не так голосно, аби генерал не чув. Республіканські стосунки його дружини стали для Сванна куди цікавішими відтоді, як над усе його почала хвилювати Дрейфусова справа. — Кажу це вам, бо мені відомо, що ви на нашому боці.

— Ба ні, не зовсім; глибоко помиляєтеся, — заперечив Робер.

— Це кепська історія, і я дуже шкодую, що вплутався в неї. Мені не було чого туди лізти. Заварилося б це знову — моя хата з краю. Я солдат, і військо для мене над усе. Якщо ти ще хвилинку побудеш із паном Сванном, я миттю повернуся сюди, я йду до тітки.

Проте я побачив, що він подався на розмову з панною д’Амб-резак, і мене прикро вразило, що Робер збрехав мені щодо своїх можливих заручин. Я заспокоївся, дізнавшись, що Робера всього-но півгодини тому познайомила з нею віконтеса де Марсант, палка прихильниця цього шлюбу, бо Амбрезаки були тяжко багаті.

— Нарешті, — звернувся барон до маркізи де Сюржі, — я бачу освіченого молодика, який читав, який знає Бальзака. — Мені це особливо приємно, бо я спіткав його там, де це велика рідкість, бо він молодик один із рівних мені, бо він один із наших, — додав він із притиском на цих словах. Хоча Ґерманти і вдавали, ніби вважають усіх людей за рівних собі, але при великих оказіях, коли опинялися в товаристві людей «родовитих», а надто не таких уже «родовитих», яким вони хотіли і могли похлібити, вони не вагаючись витягали на денне світло давезні родинні перекази. — Колись, — вів далі барон, — аристократією звали найкращих людей, найкращих розумом і серцем. І от я вперше бачу серед нас людину, яка знає, хто такий Віктюрньєн д’Егріньйон. А втім, ні, не вперше. Адже є ще Поліньяк і Мон-теск’ю, — додав пан де Шарлюс, розуміючи, що після такого порівняння маркіза млітиме. — Але ж ваші сини мали в кого вдатися — їхній дід по матері мав славну колекцію вісімнадцятого сторіччя. Я покажу вам мою власну, якщо захочете зробити мені приємність і одного чудового дня поснідаєте в мене, — звернувся барон до молодшого Віктюрньєна. — Я покажу вам цікаве видання «Музею антиків» з поправками, внесеними Бальзаковою рукою. Для мене буде свято — звести докупи двох Віктюрньєнів.

Покинути отак Сванна я не міг. Його змора вже' сягнула такого щабля, коли тіло хворого всього лишень пробірка, де відбуваються хемічні реакції. Його твар змережилася цяточками кольору берлінського блакиту, в яких, здавалося, немає нічого живого, і пахло від його тварі, як пахне, через що звідти хочеться тікати, в школах у кабінетах «природничих наук» після «дослідів». Я спитав у Сванна, чи не мав він довгої розмови з принцом Ґермантським, а як мав, то чи не згодиться розповісти, про що саме.

— Залюбки, — відповів Сванн, — але вийдіть на хвильку з бароном де Шарлюсом та маркізою де Сюржі, а я почекаю вас тут.

Річ у тім, що барон запропонував маркізі де Сюржі перейти з цієї задушливої кімнати до іншої і там посидіти з ним, але звернувся з проханням про перехід не до її синів, а до мене. Спершу звабивши їх, він придурювався, що молодики йому зовсім не цікаві. Навіть більше, мені він робив цю ласку легкобитом, бо панькатися з маркізою де Сюржі-ле-Дюк не випадало.

На жаль, ледве ми сіли у фрамузі без дверей, як з’явилася маркіза де Сент-Еверт — ціль баронових жартів. Бажаючи, може, затерти нехіть, яку вона будила у пана де Шарлюса, або поклавши собі дивитися попри все на нього козирем, а головне — показати, що вона близько знайома з дамою, яка щирувала з бароном, маркіза де Сент-Еверт недбало, по-панібратському привітала славетну красуню, а та їй відповіла, зиркаючи прискаленим оком на барона де Шарлюса. Але фрамуга була вузесенька, тож-бо маркіза де Сент-Еверт, обходячи за нашими плечима своїх завтрашніх гостей, захрясла там і ніяк не могла вибратися з пастки, а барон негайно скористався цією незвичайною нагодою, щоб позбиткуватися з матері двох ефебів. Дурне запитання, поставлене мною без усякої задньої думки, дало йому привід для нищівної тиради, що її безталанна де Сент-Еверт, майже нерухома позад нас, мусила вислухати від слова до слова.

— Уявіть собі: цей зухвалий молодик, — сказав він, показуючи на мене маркізі де Сюржі, — наважився мене спитати, чи я поїду до маркізи де Сент-Еверт. Ні, даруйте, до Сент-Еверт я б не поперт. Надто я вже уперт. А то я був би там якийсь сент-смерд! Щоправда, послухати її дуже цікаво. Скільки у неї збереглося спогадів про історичні події, скільки вражень і переживань, пов’язаних з Першим Цісарством і Реставрацією, скільки вона могла розповісти придибашок зі свого особистого життя, там, звичайно, мало цих «сент», зате всього іншого «ущерть», якщо зважити на ще тугенькі литки цієї сент-круть-верть! Але, як на мене, хай вона іде сент-шкереберть. Коли вона розкриває рота, хоть святих винось. Мов клоаку розкрили. Ви ж розумієте: якби я, на своє безголів’я, поїхав би до неї, то ця клоака обернулася б на страшелезну бочку нечистот. Одначе ім’я у неї містичне і завжди насуває мені веселу думку, дарма що для неї самої пора веселощів мала б давно минути, думку про так званий «декан-дентський» вірш: «Я був ще рано зірваний тоді!» Але я люблю паросток-зсленець чистіший. Я чув, що ця невтомна легкодумка влаштовує garden-party, а я назвав би це прохідками по риштаках. Невже ви до неї поїдете? А вам уробитися не страшно? — спитав барон маркізу де Сюржі, геть-то збиту з пантелику. Бо їй хотілося запевнити барона, що вона туди ні ногою; але воднораз вона відчувала, що віддала б кілька днів життя, аби попасти на свято в Сент-Еверт, от і почала крутити. Але її крутійство було шите білими нитками, отож пан де Шарлюс, не боючись скривдити маркізу де Сюржі, до якої він примилявся, зареготав, показуючи, що «в неї нічого не виходить».

— Мене завжди дивують люди, які снують плани, — мовила вона, — я часто передумую в останню мить. Усе може змінитися через літню сукню. Я живу хвилиною.

Я був обурений огидним виплигом пана де Шарлюса. Мені хотілося осолодити пігулку, піднесену організаторці garden-party. На жаль, у світському колі, як і в колах політичних, жертви такі нікчемні, що годі довго сердитися на їхніх катів. Маркіза де Сент-Еверт, здолавши видобутися з фрамуги, хоча ми й затарасу-вали вихід, мимохідь ненароком зачепила барона й зі снобістського відруху, від якого миттю пропав у неї весь гнів, а може, навіть у надії завести розмову, тим паче що на такі спроби вона, мабуть, ішла вже не раз, вигукнула: «О, перепрошую, бароне! Сподіваюсь, я не боляче вас штовхнула?» — вигукнула таким тоном, ніби навколішки благала вибачення у свого пана. Замість відповіді, якою барон її не вшанував, він зайшовся знущальним реготом, а потім таки буркнув: «Добривечір!» — але то була ще одна зневага для маркізи, бо він удав, ніби помітив її лише потому, як вона перша вклонилася йому. Нарешті маркіза де Сент-Еверт пішла на скрайнє приниження, — мені аж серце стислося з жалю до неї, — відвела мене набік і шепнула на вухо: «Ну чим я не догодила баронові де Шарлюсу? Кажуть, я для нього недостатньо гожа!» І з цими словами зареготала на все горло. Я навіть не всміхнувся. По-перше, вважав, що з її боку ідіотство вдавати, ніби вона вірить, що гожішої за неї немає на крузі земнім, як і намагатися переконати в цьому інших. По-друге, люди, які так гучно сміються зі своїх слів, аж ніяк не смішних, звільняють нас від обов’язку веселитися вкупі з ними, бо всі кошти веселощів вони беруть на себе.

— Інші запевняють мене, ніби барон уражений тим, що я його не запрошую. Але я не хочу набиватися! Таке враження, що він на мене дметься. (Я подумав, що це м’яко сказано.) Спробуйте розпитатися, а завтра мені розповісте. Але якщо барон усе-та-ки усовіститься і зголоситься поїхати вкупі з вами, то привезіть його. Всякий гріх прощенний. Я була б навіть рада його прибуттю — мені кортить дошкулити маркізі де Сюржі. Вільно вам робити, як знаєте. У вас до таких справ ого який тонкий нюх, а я не хочу, щоб про мене славили, ніби я ловлю гостей. У кожному разі на вас покладаюся цілком.

Я помислив, що Сванн, мабуть, нудиться чеканням. Крім того, мені треба було вернутися додому раніше через Альбертину, отож, попрощавшіїся з маркізою де Сюржі та бароном, я поспішився до хворого у гральшс. Я спитав його, чи відгукувався він про одноактівку Берготта, розмовляючи з принцом у саду, так, як нам розповів граф де Бреоте (Сваннові я його не назвав). Сванн пирхнув сміхом. «В цьому немає ні слова правди, все не з пальця висмоктане, глупство якесь, та й годі! Бігме, в цих самосійних чутках є щось незбагненне. Я у вас не допитуюся, з чиїх це уст пішло, але було б прецікаво поступово простежити в такому тісному гурті, як розходяться по воді кола. Одне мені невтямки: чому людей так обходить, що мені сказав принц? Люди надто цікаві. Сам я зроду не був цікавий, хіба що, як закохався і ревнував. І мене це багато чого навчило! Ви ревнивий?» Я відповів Сваннові, що ніколи ис знав ревнощів, що це почуття мені незнайоме. «Ха-ха! В такому разі віншую вас. Коли ти трохи ревнивий, це навіть приємно, приємно з подвійного погляду. По-перше, завдяки цьому люди нецікаві починають цікавитися життям інших або принаймні життям одної якоїсь жінки. А по-друге, завдяки цьому ви добре відчуваєте, яке солодке посідання,

— як солодко сідати з жінкою до повозу, не залишати її саму. Проте ревнощі приємні лише на початку хвороби або ж коли вже приходить цілковите зцілення. А в проміжку — це страшенні катуші. А втім, мушу вам признатися, що навіть ці дві втіхи, про які я згадав, я майже не звідав: першу — через мою натуру, не-здалу до тривалих роздумів, другу — через околичности, з вини жінки, певніше, жінок, яких я ревнував. Але менше з тим. Навіть як нам не залежить на таких речах, нам усе-таки не цілком байдуже, що колись нам на них залежало, але іншим цього не зрозуміти.

Ми відчуваємо, що спогади про такі почування, живуть тільки в нас і ніде більше; аби споглядати такий спогад, треба увійти в самого себе. Не глуміться над моїм ідеалістичним жаргоном, я просто хочу сказати, що дуже кохав життя і дуже кохав мистецтва. 1 що ж, тепер я надто зморився, щоб жити з людьми, і мої давні чуття, такі особисті, здаються мені вельми цінними, — це манія всіх колекціонерів. Я самому собі відкриваю своє серце, наче якусь вітрину, і розглядаю одне по одному всі мої захоплення, яких ніхто, крім мене, не міг узнати. І ось про цю колекцію, яку я ставлю над усіма іншими, я кажу собі, майже як Мазаріні про свої книги, а втім, без усякої гіркоти, що розлучитися з нею мені буде нелегко. Але вернімося до моєї розмови з принцом, я розповім про неї лише одній людині, і ця людина — ви». Слухати Сванна мені перешкоджало неугавне базікання барона де Шарлюса, який повернувся до гральні. «А ви теж читаєте книги? ІДо ви поробляєте? — спитав він графа Арнюль-фа, а той навіть імени Бальзака не чув, та позаяк був низькоокий і все йому уявлялося дуже маленьким, то здавалося, ніби він бачить дуже далеко, аж у його зіницях — чисто тобі поетична іскра, розблисла у статуї грецького бога! — ніби ряхтіли якісь одлеглі й таємничі зірки.