Розділ «Частина друга»

Ще сьогодні Сванн доводив мені протилежне — про це він уже забув, — що в поглядах на Дрейфусову справу все вирішує атавізм. Виняток він зробив хіба для людей з головою, позаяк у Сен-Лу кебета подолала атавізм і привела його до дрейфусарів. Проте перемога, як Сванн щойно побачив, була коротка: Робер перекинувся до протилежного стану. 1 ось ту ролю, яку Сванн приписував розумові, тепер він приписував щирості. Та й не дивина: ми щоразу виявляємо по шкоді, що наші супротивники мали якусь підставу належати до своєї партії, але та підстава ніколи не рівнозначна слушності; якщо ж інші мислять так, як і ми, то тільки через те, що їх до цього змусив їхній інтелект, оскільки їхній моральний рівень занизький, аби на нього покладатися, або щирий характер, оскільки вони не досить тямущі.

Нині Сванн усіх, хто поділяв його переконання, мав за людей розумних: і давнього свого приятеля принца Ґермантського, і мого товариша Блока, якого обминав десятою вулицею, а це взяв і запросив на сніданок. Блок дуже зацікавився, почувши від*Сван-на, що принц Ґермантський — дрейфусар. «Треба попросити його підписатися під нашим протестом проти Пікарової справи; його ім’я буде як вибух бомби». Проте юдейський запал у обстоюванні своїх думок уживався у Сванна з дипломатичною стриманістю світовця, чиї звички так у’їлися в його плоть і кров, що тепер уже годі їх здихатися, і він відраяв Блока посилати до принца — хоч би й імпульсивно — папір на підпис. «Він цього не підпише, не треба від нього вимагати неможливого, — запевняв Сванн. — Це людина незвичайна, він пройшов до нас неблизьку путь. Він може стати нам у пригоді. Та якби він підписав ваш протест, то скомпрометував би себе в очах свого кола, вскочив би через нас у халепу, може, пошкодував би за свою відвертість і перестав щирувати». Ба більше, Сванн відмовився поставити і свій підпис. Він вважав, що його ім’я надто жидівське і може справити кепське враження. А ще, виступаючи за перегляд справи, він не бажав, аби думали, ніби він теж причетний до антимілітаристської кампанії. Він почав носити, хоча раніше ніколи не носив, орден, якого здобув замолоду, сімдесятого року, у гвардії, і додав до своєї духівниці кодицил із проханням, аби, всупереч його попереднім розпорядженням, його як кавалера Почесного легіону поховано з військовими почестями. Ось чому довкола комбрейської церкви потім зібрався цілий ескадрон тих самих кавалеристів, чию долю обтужувала колись Франсуаза, думаючи про загрозу нової війни. Словом, Сванн відмовився підписатися під Блоковим протестом, через що, оскільки багато хто вважав його запеклим дрейфусаром, мій приятель назвав його «тепленьким», підголоском націоналістів і ловцем нагород.

Сванн пішов, не потиснувши мені руки, щоб не ручкатися з усіма в цій залі, де він мав стільки приятелів, але шепнув мені: «Вам треба одвідати вашу подругу Жільберту. Вона так виросла і змінилася, ви її не впізнаєте. Вона була б рада-радісінька!» Я розлюбив Жільберту. Вона була для мене наче небіжчиця, яку довго оплакували, а потім забули, і якби вона воскресла, то вже не зуміла б увійти в життя, їй уже геть-то чуже. Я більше не мав охоти бачити її, ані навіть охоти показати їй, що не хочу з нею зустрічатися, хоча, коли я кохав її, то щодня присягав собі, що, розлюбивши, неодмінно виявлю до неї свою нехіть.

Ось чому, намагаючись будь-що створити ілюзію, ніби я з дорогою душею був би зійшовся із Жільбертою знову, якби мені не перешкодили обставини, «незалежні від нашої волі», хоча ці обставини складаються так лише тоді, коли наша воля їм не протидіє, я залюбки пристав на Сваннове запрошення і попросив його на прощання, щоб він докладно розтлумачив доньці, які перешкоди позбавляли мене змоги (і ще позбавлятимуть якийсь час) прийти до неї. «Зрештою, я напишу їй листа, тільки-но повернуся додому, — додав я. — Але попередьте, що це буде лист із погрозами, бо за якийсь місяць-два я буду вільний козак і тоді хай начувається: тоді мене доведеться викурювати з вашого дому, як раніше».

Розлучаючись зі Сванном, я спитав його, як він почувається. «Не так уже зле, — відповів він. — Але ж я вам казав, що зморився життям і, хай хоч що зі мною станеться, я мирюся з усім. Признаюся лише, прикро було б померти, поки не добігла кінця Дрейфусова справа. Це лайдаччя навчилося людям баки забивати. Зрештою йому вкрутять, я в цьому не сумніваюся, хвоста, але ж воно дуже сильне, у нього всюди своя рука. Ніби справа вже ладиться, і ось усе знову тріщить по шву. Хотілося б дожити до тієї пори, коли Дрейфуса реабілітують, а Пікар вийде на полковника».

Коли Сванн пішов, я повернувся до великої вітальні й побачив принцесу Ґермантську, ту саму, з якою — чого я ще не передчував — доля зведе мене так близько. Її захоплення паном де Шарлюсом відкрилося мені не зразу. Мені впало в очі ось що: з якогось часу барон, ніколи не виявляючи до принцеси Германської жадної нехоті, цілком зрозумілої з його боку, був із нею, мабуть, навіть ніжніший, ніж раніше, але дратувався й сердився щоразу, коли при ньому заходила мова про неї. Її імені він уже не заводив до списку тих, із ким мав охоту обідати.

Ще раніше один світський злоріка сказав при мені, що принцеса дуже змінилася, що вона закохана в пана де Шарлюса, але почуте здалося мені обурливою обмовою. Проте, на мій подив, коли я, мовлячи про себе, називав де Шарлюса, у принцеси нашорошувалися вуха, як нашорошуються вуха у хворого, який, коли ми говоримо про себе, звичайно, слухає нас неуважно й байдуже, але, почувши з наших уст назву його хвороби, радісно скидається..Досить було мені згадати, приміром: «Саме пан де Шарлюс і сказав про це мені...» — як прицесині вуха були вже нащулені. Одного разу я сказав при ній, що пан де Шарлюс захопився одною особою, і з подивом забачив, як у принцесиних очах зазміїлися якісь тріщинки, зроджені думкою, яку ми несамохіть навіяли співрозмовникові, думкою потаємною, яка не висловлюється, а лише зрине зі сколошканих нами пучин до поверхні погляду і потьмарить цей погляд. Але я так і нЬ додумався, чим розхвилював принцесу.

Зрештою вона сама заговорила зі мною про пана де Шарлюса і майже навпростець. Вона натякала на поговір, який пускали про барона, лише як на ганебне й недолуге пащекування. Але мовила вона й так: «Я вважаю, що жінка, яка покохає таку велику людину, як Паламед, повинна мати широкі погляди і бути відданою йому, аби розуміти його в усьому, аби приймати його таким, як він є, з усіма його дивацтвами, щоб не важитися на його вольну волю, щоб думати лише про те, як полегшити йому життя і розважити його у скорботі». Тобто в цих, щоправда, вельми розпливча-стих, словах виявилося намагання принцеси Германської возвеличити пана де Шарлюса таким робом, як возвеличував себе він сам. Хіба не чув я, як він не раз казав людям, не певним того, волочать на нього пеню чи все так і є: «Бував я в житті на возі і під возом, з ким тільки не водився, і зі злодіями, і з королями, і, скажу по щирості, злодії більше мені були до мислі — я шукав красу в усіх її виявах...» тощо; такі тиради здавалися баронові вельми зручними; спростовуючи поголоски, які ще не дійшли до тих, із ким він вів розмову (а може, він із примхи, керуючись добрим смаком, дбаючи про правдоподібність, робив істині поступку, як йому уявлялося, зникомо малу), він розбивав останні сумніви в одних і сіяв перші сумніви в інших. Бо найнебезпечніше з усіх видів утаювання для злочинця є утаювання злочину в його душі. Невідчепна думка про злочин позбавляє його змоги з’ясувати, чи справді ніхто ні про що не здогадується і чи повірять йому, якщо він усе відкине, і при цьому не дає усвідомити, на якому щаблі правдивости його слів, на його суд невинних, починається зізнання. Та й критися, власне, йому не було чого, бо нема такої налоги, якій би вищий світ не потурав; траплялося так, що змінювали весь лад замкового життя, аби дати спокій братові під боком у сестри, щойно дізнавалися, що він її любить не тільки як сестру. Принцссиие кохання мені освітила одна подія; але я не спинятимуся тут на ній, бо вона належить до зовсім іншої історії про те, як пан де Шарлюс покинув смертенну королеву, щоб не спізнитися до стрижія, який обіцяв йому звити кучері, а кучерями барон сподівався догодити омнібусному контролерові, до якого він чомусь страшенно піддобрювався. Отож-бо, аби вивести кінці принцесиному коханню, я зараз оповім, який дріб’язок відкрив мені очі. Якось ми їхали з нею самі в повозі. Коли поминали пошту, вона веліла фурманові зупинитися. Лакея з собою вона не взяла. Добувши з муфти листа, вона хотіла вийти з карети, аби кинути листа до скриньки. Я пробував перейняти її, вона стала пручатися, але ми обоє усвідомлювали, що спроба опустити самій листа кидає на неї тінь, бо можна було подумати, ніби вона криється з якоюсь таємницею, а моя спроба нескромна, бо я ніби збирався вирвати у неї таємницю. Перша опам’яталася вона. Вся спаленівши, вона віддала мені листа, я слухняно взяв його, але, кидаючи до скриньки, несамохіть побачив, що листа адресовано панові де Шарлюсу.

Але вернімося до першого мого вечора у принцеси Германської. Я пішов попрощатися з нею, бо дуцтво запропонувало відвезти мене додому і дуже поспішало. Одначе дук хотів перекинутися слівцем із братом. Маркіза де Сюржі уже встигла десь у дверях шепнути дукові, що барон був дуже гречний і з нею, і з її синами. Ця незвична братова гречність — чи не вперше виявлена в той період — глибоко зворушила Базена і збудила в ньому родичівські почуття, хоч і приспані в ньому, але живі. Коли ми прощалися з принцесою, дук поклав собі, не дякуючи прямо братові, виявити до нього ніжність, чи то тим, що вона справді переповнювала його, чи то щоб барон пам’ятав, що те, як він поводився на сьогоднішньому вечорі, не може не радувати,

— так псові, що служив на задніх лапах, кидають грудочку цукру, щоб він затямив таку заохоту за вірну службу. «Ну що ж, братику! — сказав дук, зупинивши пана де Шарлюса й беручи ніжно його під руку. — Проходиш повз старшого брата, навіть не вітаючись? Ми бачимося в рідку стежку, Меме, і ти не уявляєш, як мені тебе бракує. Я проглядав старе шпаргалля і знайшов листи нашої святої пам’яти мами, там про тебе стільки ніжних слів! «Дякую, Базене» — відповів пан де Шарлюс уриваним голосом, бо він ніколи не міг говорити без хвилювання про свою матір. «Дозволь мені умеблювати для тебе придомок у Ґерманті», — додав дук. «Як добре, коли брати так кохаються!» — озвалася принцеса до братової. «Авжеж! Таке братолюбство, як у них, бачиш нечасто. Я запрошу якось вас разом із ним, — пообіцяла мені Оріана. — Адже ви, здається, приятелюєте?.. Але про що вони там гомонять?» — стурбувалася вона, бо їй зле було чутно їхню розмову. їй завжди ставало заздрісно, коли вона бачила, як любо дукові згадувати з братом минуле, до якого він надто близько не підпускав дружину. Вона відчувала, що їм приємно побути удвох і що як вона, не годна утримати нетерпеливу цікавість, підходить до них, то її присутність їм немила. Проте цього вечора з цією звичною заздрістю лучилася й інша. Бо коли маркіза де Сюржі розповіла дукові Ґермантському, як упадав його брат коло неї, з тим, щоб дук йому за те подякував, то водночас щирі приятельки панства Ґермантів вважали за обов’язок попередити Оріану, що коханку її мужа бачили сам на сам з його братом. І це боліло дукині Ґермантській. «Пам’ятаєш, як нам добре велося в Ґерманті, — вів далі дук, звертаючись до пана де Шарлюса. — Якби ти приїздив туди влітку, ми б зажили так само щасливо, як колись. Пам’ятаєш старого Курво?» — «Усе купи та купи, а де його куп... куп., купила, — процитував пан де Шарлюс, ніби відповідав урок учителеві, — набрати на те куп., куп... купно! Чудово! Іспит ви, звичайно, здасте, дістанете добру оцінку, а її світлість подарує вам словничка хінського». — «Ще б пак, не пам’ятати, любий мій Меме! А давезний вазон хінський, який тобі привіз Ерве де Сен-Дені? Він ще й досі у мене в очу! Ти навіть похвалявся покатати до Китаю й осісти там назавше, так тебе вчарувала піднебесна; ти й тоді вже любив водити козу. О, ти був химерник, твої смаки, можна сказати, були особливі...» Але тут дук, як мовиться, спік рака, бо знав якщо не норови, то принаймні братову славу. Дук ніколи з ним про це не згадував, і через те, що слова його закидали ключку, він геть збентежився. Помовчавши трохи, він додав, щоб затерти збентеження: «Хто знає, може, ти закохався в китайку ще перед тим, як почав женихатися до білих жінок і мати в них успіх, якщо судити з однієї дами, якій сьогодні було так приємно розмовляти з тобою. Ти її причарував». Дук прирікав собі ні з ким не говорити про маркізу де Сюржі, але через недавню обмовку розгубився й ухопився за першу-ліпшу гадку, а саме за ту, якої не треба було торкатися, хоча вона нібито й підпирала його розмову. Але пан де Шарлюс помітив, що брат його зашарівся. І як злочинець, який не хоче здаватися збентеженим, коли мовиться при ньому про злочин, буцімто учинений не ним, і силкується підтримати небезпечну для нього розмову, він відповів дукові: «Я, признаюся, підлещений, але вернімося до того, про що ти говорив перед цим, — по-моєму, твоя глибока правда. Ти казав, що я завжди тримався інших поглядів, ніж решта, це дуже слушно; ти казав, що мої смаки ні в чому не збігалися». — «Ба ні!» — заперечив дук — він і справді не говорив таких слів і, може, навіть не вірив, що вони могли стосуватися його брата. Зрештою, він відмовляв собі у праві дратувати барона через його вподобання, вельми проблематичні, таємні й нітрохи не шкідливі для того високого стільця, на якому сидів барон. Ба більше, дук, розуміючи, що його коханкам барон, сидячи на такому стільці, ще колись-то стане в пригоді, сказав собі, що задля цього варто виявити поблажливість. Навіть якби йому були відомі деякі «особливі» зв’язки його брата, все ж, сподіваючись на підтримку, та ще зріднений із ним святістю спогадів про минуле, він заплющив би на них очі, а в разі чого ще й підсобив братові. «Ну, годі, Базене. Прощавайте, Паламеде! — сказала дукиня, вона дихала гнівом і горіла цікавістю і вже не стримувалася. — Якщо вам, Базене, хочеться тут обутріти, тоді ходімте вечеряти. Ми з Марі стовбичимо тут уже півгодини». Дук зумисне міцно пригорнув до себе брата, і ми втрьох зійшли по величезних палацових сходах.

Обаполи, на найвищих приступках, громадилися пари, чекаючи на свої повози. Дукиня, ставна, відрубна, стояла ліворуч, між чоловіком і мною, уже в манто, як на картині Тьєполо, з шиєю, стягнутою рубіновим фермуаром, під вогнем цікавих поглядів жінок і чоловіків, жаждивих зглибити таємницю її гожос-ти і вроди. Чекаючи на повіз на тому самому східці, що й дуки-ня Ґермантська, але з протилежного боку, дукиня де Ґалардон, яка вже давно втратила надію, що кузина відвідає її, повернулася плечима, аби не подумали, ніби вона її бачить, а головне, аби не помітили, що дукиня їй не кланяється. Дукиня де Ґалардон була в дуже злому гуморі, бо її супутникам надало зняти річ про Оріану. «Я зовсім не рвуся бачитися з нею, — сказала дукиня де Ґалардон. — Я лицезріла оце її на вечорі — вона починає старітися, а їй хочеться бути молодявою. Сам Базен їй це говорить у живі очі. Ба, я її розумію, вона не розумна, зла як оса, не шанується в світі, і вона відчуває, що в неї більше нічого не зостанеться, коли краса її зів’яне».

Я вже одяг пальто, а дук Ґермантський при спуску сходами зганив мене за це: він боявся, що після задухи, вийшовши надвір, можна застудитися. А що покоління аристократів, вихованців школи єпископа Дюпанлу, говорить лихою францужчиною (окрім сім’ї Кастеланів), то дук висловив свою думку так: «Краще не одягатися у кожному разі навзагал, поки вийдете надвір...» Мені й досі стоїть в очу цей роз’їзд, бачу, якщо пам’ять мене не змилила, на сходах портрет, вирваний з рами, — принца де Сагана, для якого цей вечір «у світі» був останній і який, уклоняючись дукині, таким широким жестом руки в білій рукавичці під колір гарденії в його петельці скинув шапокляк, аж дивно було, що то не фетровий капелюх із старорежимним пір’ям, тим паче, що його господар мав на своєму виду виразну спадкову ознаку тієї доби. Постояв він зрештою недовго біля Оріани, але його пози, яких він прибирав на мить, створювали живий образ, ніби сцену з історичної драми. Нині його вже нема на світі, а за життя я ледве його бачив, і він зробився для мене справді історичною особою, бодай видатним світовцем, отож-бо мені буває важко уявити собі, що моя знайома жінка або чоловік — це його сестра або сестринець.

Поки ми спускалися сходами, назустріч піднімалася зі стомленим виразом, який їй так личив, дама, на око сорока літ, хоча насправді старша. То була принцеса д’Орвільє, як подейкували — нешлюбна дука Пармського дочка, в ніжному голосочкові якої пробивався легкий австріяцький акцент. Простувала вона, висока, ледь похилена, в білій шовковій сукні у квіточки, і видно було, як ходять ходором її чарівні, трепетні й зморені груди крізь рясні сталки діамантів та шафірів. Трясучи головою, ніби царева кобила, якій заважає обсаджена перлами оброть безцінної вартости й утяжливої ваги, вона спиняла свій лагідний урочий погляд на тому чи на тому гостеві (гості вже роз’їжджалися) і зичливо кивала більшості з них, і в міру як синь її очей блякла, їхній вираз робився ще ніжнішим. «Ви саме в пору, Полетто!» — сказала дукиня. «О, мені так шкода! Але, далебі, я не мала фізичної можливосте», — відповіла принцеса д’Орвільє — вона запозичила такі вирази в Оріани, але з її уст — бо на вдачу вона була лагідніша — вони лунали м’якше й щиріше, оскільки в її голосі, такому ніжному, чулася все-таки, хай і приглушена, твердість німецького акценту. Вона нібито натякала на житейські знегоди, про які надто довго розказувати, а не на таку абищицю, як вечірки, хоча нині вона вже встигла побувати на кількох. Ні, не через них вона так забарилася. Принц Ґермантський багато років забороняв дружині приймати принцесу д’Орвільє; коли ж заборону скасовано, принцеса д’Орвільє у відповідь на запрошення, аби не виглядало, ніби вона їх домагається, лише завозила візитівки. Збігло два-три роки, поки вона почала одвідувати Ґермантів, але дуже пізно, буцімто після театру. Так вона показувала, що їй не залежить ні на вечірці, ні на тому, щоб усі її там бачили, принца і принцесу вона візитує лише задля них самих, з симпатії до них, о такій порі, коли більше половини гостей уже роз’їдеться і вона зможе «натішитися їхнім товариством». «Оріана справді скотилася на останній щабель! — бурчала дукиня де Ґалардон. — Не розумію Базена — як він дозволяє їй розмовляти з принцесою д’Орвільє? Від мого малжонка мені б за це добре натрусилося!» У принцесі д’Орвільє я впізнав ту жінку, яка біля палацу Ґермантів зачаровано визиралася на мене, оберталася, спинялася біля вітрин. Дукиня Ґермантська рекомендувала їй мене, принцеса д’Орвільє була дуже мила зі мною, не надто ґречна, але й не холодна. Тихі її очі зоріли на мене так само, як зоріли на всіх...Потім я більше не помічав при зустрічах із нею спроби віддатися мені. Деякі погляди справляють враження, ніби нас узнано, так деякі жінки і деякі чоловіки дивлять на молодика лише до тих пір, поки вони з ним не познайомляться і не довідаються, що він приятель їхніх приятелів.

Оповіщено, що повіз під’їхав. Дукиня Ґермантська, перш ніж зійти сходами і сісти до карети, підібрала свою червону спідничку, і тут, відчувши гризоту чи хіть зробити щось приємне, а головне — бажання скористатися з короткої миті, яку їй обставинами даровано на цей нудний ритуал, глянула на дукиню де Ґалардон; відтак, наче допіро постерігши її, з раптового натхнення перейшла на той бік сходів і, підступивши до своєї захопленої кузини, подала їй руку. «Скільки літ, скільки зим!» — промовила вона і, обмежившись цією примовкою, де були і жалі, і зрозумілі перепросини, сполохано обернулась до дука, а той, зійшовши зі мною, лютував, бачачи, що його дружина застрягла біля ду-кині де Ґалардон і затримує інші карети. «Оріана все ще дуже гарна! — озвалася дукиня де Ґалардон. — Мені смішно, коли патякають, ніби ми не миримося; ми можемо з причин, у які ми не зобов’язані нікого втаємничувати, не бачитися цілими роками, але нас пов’язує стільки спогадів, що нам годі коли-небудь розійтися, і серцем вона відчуває, що кохає мене більше, ніж багатьох інших, з ким стикається щодня і хто їй не пара». Дукиня де Ґалардон скидалася на зацурану коханку, яка хоче всіма силами переконати інших, що вона коханіша за ту, яку оце пестять. І цим величанням дукині Ґермантської, забувши про те, що вона зовсім недавно казала щось геть протилежне, дукиня де Ґалардон непрямо довела, що Оріана добре знає засади, неодмінні для кар’єри вишуканої аристократки, яка, побачивши, що її добірний туалет викликає не лише захоплення, а й заздрощі, воліє зараз же перейти на той бік сходів — от заздрісниця і роззброєна! «Дивіться, щоб хоч не змочити черевичків» (щойно трошки дощило), — сказав дук, ще лютий за цю загайку.

Дорогою назад у каретній тісноті червоні черевички дуки-нині несамохіть опинилися дуже близько біля моїх ніг, і їхня господиня, боячись, як би не штовхнути мене, сказала дукові: «Наш молодик, чого доброго, скаже мені, як написано на якійсь карикатурі: «Освідчіть, пані, навпростець мені кохання, але не топчіться по моїх ногах». А мої думки були за тридев’ять земель від дукині Германської. Відтоді як Сен-Лу розповів мені про панночку блакитної крови, яка вчащала до дому розпусти, і про покоївку баронеси Пютбюс, до цих двох істот рвалися злиті водно прагнення, підсичувані щодня безліччю красунь двох гатунків: вульгарних, пишних, величних камеристок із панських будинків, напужено-хамних, які кажуть «ми», коли заводять мову про дукинь, та молодих дівчат, чиє ім’я мені досить було прочитати у справозданні про бал, — хай вони навіть не проїжджали і не проходили повз мене, я все-таки в них іноді закохувався, а потім, ретельно вивчивши довідник, де вони літ-никують (з іменами виходила часто плутанина), марив про тс, як я житиму чи то на рівнинному Заході, чи то серед північних дюн, чи то серед сосняків Півдня. Але марно я силкувався подумки, за Роберовим ідеалом, стопити разом найзвабливіше, що мала врода легковажної панни чи покоївки баронеси Пют-бюс, аби їх можна було бачити живими, обом згодливим красуням бракувало того, чого я не міг знати до зустрічі з ними, — їхньої індивідуальности. Даремно я намагався уявити — протягом кількох місяців, коли мені більше подобалися молоді дівчата, — як збудована і виглядає та, про яку розповідав мені Сен-Лу, а протягом кількох місяців, коли я волів покоївку, уявити собі камеристку баронеси Пютбюс. Зате який супокій на зміну непогамовній бурі бажань, пробуджуваних у мене летючими істотами, часто навіть безіменними, істотами, з якими в кожному разі важко було здибатися знову, ще важче — познайомитися і яких, мабуть, годі було завоювати, який супокій мене огорнув, коли з усієї цієї розпорошеної, летючої, безіменної Вроди окреслилися два відібрані зразки з указівками, як їх знайти, і коли я переконував себе, що вони завжди тепер до моїх послуг! Я відсував пору, коли зазнаю подвійної насолоди, так само як відсував початок роботи, але певність, що я її зазнаю, коли захочу, робила цю насолоду вже майже непотрібною — так нам досить мати напохваті снодійне, аби заснути без нього. У всьому світі для мене були жадані лише дві жінки, і хоча я не міг уявити собі їхні личка, але їхні імена Сен-Лу мені назвав, ручаючись за їхню схильчивість. Отож, якщо своїми недавніми словами завдав він тяжкої праці моїй уяві, то моїй волі вони принесли неабияке відпруження, тривалий спокій.

«Скажіть, — звернулася до мене дукиня, — крім балів, де ви й так буваєте, чи можу я чимось бути вам у пригоді? Може, є якийсь салон, і вам хочеться, щоб я ввела туди вас?» Я висловив побоювання, що єдиний салон, куди мені хотілося б потрапити, здасться їй не надто вишуканим. «У кого ж це?» — спитала вона голосом загрозливим і хрипким, майже не розмикаючи губів. «Баронеси Пютбюс». Цим разом дукиня вдала, ніби гнівається направду. «Ба ні, ні в якому разі! Здається, пан кпить із мене! Я чисто випадково відома за прізвище цієї паскуди. Це шумовиння. Це так, як би ви попросили мене познайомити вас із моєю шва-лею. Ба ні, що це я? Моя шваля — цяця. Пан трохи не сповна, мій бідний хлопче. У кожному разі я вас благаю: будьте гречні з тими, з ким я вас звела, завозьте їм візитівки, візитуйте їх і не згадуйте при них про баронесу Пютбюс — вони її знати не знають». Я спитав, чи не повійна трошки принцеса д’Орвільє. «О ні, хай Бог милує! Ви щось плутаєте, вона радше святобожна. Правда,

Базене?» — «Авжеж, принаймні, як мені здається, за нею ніколи не було ніякого поговору», — відповів дук.

— Чи не хочеться вам поїхати з нами на редуту? — спитав він мене. — Я позичу вам венеційського плаща. Я знаю когось, кого ваша поява на балу неабияк потішила б. Про Оріану я не згадую, це зрозуміло й так, ні, я маю на увазі принцесу Пармську. Вона все співає вам дифірамби, вашим іменем тільки й клянеться. Вона уже не перволіток і, на ваше щастя, дуже шанується. А то б узяла вас за чичисбея, як казали за мого молоду, за такого собі вірнесенького джуру.

На редуті мені не залежало, а залежало на побаченні з Альбертиною. Отож я вимовився. Екіпаж зупинився, виїзний лакей крикнув на придверника, коні били копитами, аж поки брама розчахнулася і повіз уїхав на дитинець. «Щасливо! — сказав мені дук. «Іноді я шкодую, що мешкаю так близько від Марі, — промовила дукиня, — бо дуже її люблю, але бачитися з нею люблю трохи менше. Але я ще ніколи так не шкодувала про те, що ми з нею майже сусіди, як сьогодні, бо через це ми мусимо так швидко розлучитися з вами». — «Ну, Оріано, годі цих балачок!» Дукині захотілося, щоб я бодай на хвилю заскочив до них. І вона і дук зареготали, коли я сказав, що не можу зайти, бо саме зараз має прийти до мене в гості молода панна. «Знайшли коли приймати гостей!» — кинула дукиня.

— Ну, серденько, поспішімо! — сказав дук Ґермантський дружині. — За чверть дванадцята, пора переодягатися...