Розділ «Частина друга»

А він (цей презацний посол) тримаючись од чужаків

здаля,

В любові до свого їх наставля.

Нарешті пан де Воґубер заговорив не лише поглядами. «Хто знає, — озвався він меланхолійно, — може, і в тім краї, де нині я, такі самі звичаї». — «Цілком імовірно, — відповів пан де Шарлюс, — почати хоча б із царя Теодосія, дарма що чогось певного про нього я сказати не можу». — «Де там, що ви!» — «Тоді не треба йому так випендрюватися. Мені було сором вийти з ним на вулицю. Ну, та ви повинні його розкусити, всі його знають як облупленого». — «Ви помиляєтеся щодо нього. А втім, він чарівний. Того дня, коли було укладено пакт із Францією, король мене обняв. Ніколи я не був такий зворушений!» — «Ось тоді й треба було сказати йому, чого вам хочеться». — «Ой лишенько, якби він щось пронюхав — це був би жах! Але мені нема чого боятися». Почувши таку розмову (я стояв неподалік), я подумки продекламував:

Хто я такий, про це і цар не знає,

Секрет навік мої уста скував.

Цей напівнімий, напівозвучений діалог тривав недовго. Ми з дукинею Германською пройшли кілька кроків у салоні, аж це її затримала маленька, прегарна брюнетка:

— Я дуже хотіла б із вами побалакати. Д’Аннунціо бачив вас із ложі, він надіслав принцесі Т. листа, де пише, що зроду не бачив такої красуні. Він ладен віддати життя за десятихвилинну розмову з вами. Принаймні навіть якщо ви не можете чи не бажаєте, лист у мене. Призначте мені побачення у себе вдома. Тут я не можу сказати про все. Ви мене, мабуть, не впізнаєте? — додала вона, звертаючись до мене. — Яз вами познайомилася у принцеси Пермської (я там зроду не бував). Імператор російський побажав, щоб вашого батька призначили послом до Петербурга. Приїжджайте у вівторок, там якраз буде Ізвольсь-кий, він з вами поговорить. Серденько! У мене подарунок для вас, — знову звернулася вона до дукині, — такого подарунка, крім вас, я не зробила б нікому. Ібсен переслав мені через старого, який глядів його під час хвороби, рукописи трьох п’єс. Я залишу собі одну з них, а решту подарую вам.

Від цих приносин дук Ґермантський був не в захваті. Він не знав, померли Ібсен та Д’Аннунціо чи ще живі, і йому вже ввижалися письменники й драматурги, які приходили з візитами до його дружини і змальовували її у своїх творах. Світовці уявляють собі книгу чимось на зразок куба без одної грані, куди автор поспішає «ввести» всіх зустрінутих ним людей. Звісно, це непорядно, так чинять лише людці нікчемні. А втім, зустрічатися з ними «на ходу» варто, бо завдяки їм, читаючи книжку чи статтю, завжди знаєш «спід», тобі видно «виворіт». Одначе найкраще мати справу з небіжчиками. З усього письмацтва дук Ґермантський вважав за «цілком пристойну» людину лише того, хто вів рубрику некрологів у «Ґолуа». Той добродій принаймні обмежувався тим, що згадував дука Ґермантського серед осіб, «гідних одзна-чення», у звітах про похорон, звітах, де дук ставив свій підпис. Коли дук волів, щоб його не згадувалося, то, замість розписуватися, надсилав родині покійника співчутливого листа, запевняючи у своїх найскорботніших почуттях. Якщо ж на прохання родини в газеті зазначалося: «Серед листів, одержаних сім’єю небіжчика, треба виокремити листа дука Ґермантського» тощо, то це була вина не хроніста, а сина, брата чи батька усопшого, і дук обзивав їх за це кар’єровичами і погрожував порвати з ними (в таких випадках він, не розуміючи значення деяких виразів, казав, що з ними «він як на пню став».) Хай би там що, а почувши імена Ібссна і Д’Аннунціо, дук, непевний, чи існують вони на світі, нахмурив брови, хоча стояв близенько від нас і, звичайно, чув, як маркіза Тімолеон д’Амонкур підносить його дружину до небес. То була зваблива жінка; не менше, як за вроду, її можна було любити й за її розум. Вона народилася не в такому колі, де оберталися нині, мріяла спершу лише про літературний салон і доводилася приятелькою (але не коханкою, бо її високоморальність не викликала сумніву) кожного великого письменника, а ті дарували їй усі свої манускрипти, писали для неї книги, і нині, коли доля закинула її в Сен-Жерменське передмістя, її літературне заанґажування стало їй у пригоді. Тепер самою своєю присутністю вона могла ощасливити будь-кого. Але призвичаєна колись лавірувати, вести салонну дипломатію, робити послуги, вона намагалася прислужуватися й далі, хоча потреби в цьому вже не було. Вона завжди поривалася відкрити вам державну таємницю, познайомити вас із якимсь потужником, подарувати вам акварелю відомого майстра. Звісно, в усіх цих зайвих звабах крилася якась дещиця дурисвітства, але вони обертали її життя в якусь блискотливу кумедію з карколомними поворотами; далебі, вона вміла призначати префектів і генералів.

Очі дукині Германської, яка йшла кіоруч зі мною, випромінювали блакитне світло кудись у простір: вона уникала дивитися на людей, з якими не збиралася розмовляти і від зустрічі з якими ухилялася заздалегідь, як від зіткнення з підводними рифами. Вишикувані двома шпалерами гості, між якими ми проходили, знали, що їм ніколи не випаде нагоди познайомитися з Оріаною, і їм хотілося принаймні показати її своїм дружинам, мов якусь дивовижу: «Урсуло, хутчій, хутчій, он дукиня Германська, ота, що розмовляє з юнаком!» Здавалося, ще трохи, і вони повискакують на стільці, щоб їм було краще видно, як на параді 14 липня або на верхогонах. 1 цікавість вони виявляли не тому, що вітальня дукині Германської була аристократичніша, ніж у принцеси. У дукині бували такі люди, яких принцеса зроду б не запросила, надто через свого чоловіка. Вона не покликала б до себе пані Альфонс де Ротшильд, таку саму подругу пані де ла Тремуй й дукині Саганської, як і Оріана, вхожу в дім Оріани. Так само стояла справа з бароном Ґіршем, якого принц Вельський привів до неї, але не до принцеси, бо їй він би не сподобався, а також із деякими високими головами з бонапартистських чи навіть республіканських кіл, дукиню ці голови цікавили, зате принц, переконаний рояліст, навряд чи їх прийняв би. Його антисемітизм, теж вельми принциповий, не робив винятку навіть для людей добропорядних, впливових, і якщо принц приймав у себе давнього свого приятеля Сванна, — зрештою з усіх Ґер-мантів лише він один називав його Сванном, а не Шарлем, — то мав свої причини: він чув, ніби Сваннова бабуся, протестантка, одружена з жидом, була полюбовниця дука Беррійського, і він змушував себе вряди-годи вірити легенді, яка робила зі Сванна незаконного принцового сина. За цією гіпотезою, до речі, хибною, Сванн, католицька дитина, онук одного з Бурбонів, був щирий християнин.

— Як же це так, невже ви не бачили всієї цієї пишноти? — спитала мене дукиня, мовлячи про палац, де ми з нею були. Проте, прославляючи палац своєї кузини, вона поквапилася додати, що їй у тисячу разів любіший її «убогий курінь». — Тут усе чудовне, поки ти в гостях. Але я сконала б із туги, якби мені довелося ночувати в кімнатах, де сталося стільки історичних подій. Мені здавалося б, ніби мене забули і ненароком замкнули в замку Блуа, у Фонтенбло чи навіть у Луврі й у мене єдина втіха

— переконувати себе, що я в палатах, де замордовано Мональ-дескі. Для заспокоєння цього недостатньо. А, ось і маркіза де Сент-Еверт! Ми допіру в неї обідали. Взавтра у неї грандіозне прийняття, маркіза щороку влаштовує його для сили-силенної гостей, і я гадала, вона ляже спати. Але вона не може пропустити бодай одного свята. Якби це свято відбувалося за містом, вона залізла б і на меблевий фургон, а туди таки добралася б.

Насправді маркіза де Сент-Еверт приїхала сьогодні до дуцтва не так на те, щоб розважатися на цьому рауті, як на те, щоб забезпечити успіх власного, завершити вербунок своїх прихильників і, так би мовити, in extremis[4] провести огляд війська, яке завтра парадуватиме на її garden-party[5]. Бо вже з давніх пір гості маркізи де Сент-Еверт були не зовсім ті самі, що давніше: ущед-рювані щедротами маркізи, вони мало-помалу поприводили до неї своїх подруг. Своєю чергою, розвиваючи контрнаступ, маркіза де Сент-Еверт скорочувала кількість осіб, невідомих вишуканому товариству. Переставала бачитися з однією, відтак з іншою знайомою. Якийсь час у неї діяла система для «всіх інших», система прийнять, про які господиня мовчала і на які кликала відкинутих нею, — хай собі варяться у власному соку, це звільняло її від конечности запрошувати їх із порядними гістьми. Якої болячки їм бракувало? Хіба їх не частували (рапет et circenses[6]) птифурами та чудовими музичними номерами? Ось чому ніби в симетричній згоді з двома дукинями-банітами, які в час, коли салон де Сент-Еверт тільки відкривався, подібно до каріатид, підпирали його хисткі склепіння, серед вищого кола у маркізи в наші дні можна було узріти всього лише дві чужорідні постаті: стару маркізу де Камбремер та архітекторшу з гарним голосом, яку часто просили співати. Але нікого вже не знаючи у маркізи де Сент-Еверт, вони оплакували своїх утрачених приятельок; відчуваючи, що їм тут не місце, вони, здавалося, замерзали, як дві ластівки, що не полетіли у вирій. Тож-бо наступного року їх перестали кликати. Пані де Франкто наважилася попросити за свою кузину, палку меломанку. Та що відповідь була ухильна: «А чом би й ні? Музику завше можна прийти послухати», пані де Камбремер визнала запрошення за не досить люб’язне і не пішла.

Оскільки маркізі де Сент-Еверт пощастило доконати такої метаморфози: салон прокажених перетворити на салон великосвітських пань (тепер це був не салон, а шик-блиск), то було незрозуміло, навіщо тій, хто завтра вряджає найшикарніший проханий обід у сезоні, приїжджати напередодні й звертатися з останнім закликом до своєї раті? Та в тім-то й річ, що салон Сент-Еверт переважав усіх лише в очах тих, для кого світськість зводиться хіба до читання звітів про ранкові прийняття і вечори в «Ґолуа» або у «Фігаро», а самі вони ніколи на них не появляються. Для таких світовців, які бачили світ лише крізь газетні шпальти, переліку дружин послів англійського, австріяцького тощо, дукинь д’Юзес, де ла Тремуай тощо вистачило, щоб вони зараз же утвердили салон Сент-Еверт на першому місці серед паризьких віталень, тоді як насправді він був одним із останніх. Не те щоб звіти брехали. Більшість осіб, названих там, справді була на маркізиних раутах. Але кожну з цих осіб заманювали туди благаннями, компліментами, послугами, і приходили вони на вечір з таким виглядом, ніби роблять маркізі де Сент-Еверт велику честь. Такі салони, які не так принаджують, як віднаджують, і куди їздять, сказати б, з обов’язку, цікавлять хіба що читачок «світської хроніки». Зате ці читачки проочують ті раути, де справді сходиться вишукане товариство: на такі свята господиня дому могла б запросити в?іх дукинь, спраглих потрапити до «числа обранців», а кличе двох чи трьох і не називає імен своїх гостей у газеті. Вона не рахується з «рекламою» так, як рахуються з нею сучасники, або ж її нехтує, та попри це королева еспанська бачить у ній вельможну даму, а чернь не визнає її, бо королева знає, що та за одна, а чернь ні.

Маркіза де Сент-Еверт була з іншого тіста; мов та трудяща бджілка, прилітала вона до дуцтва, щоб зібрати на завтра взяток згоди в усіх запрошених. Барона де Шарлюса в їхньому числі не було: він завжди рішуче відмовлявся. Але він розцурався вже зі стількома, що маркіза де Сент-Еверт могла покласти це на карб баронового лихого характеру.

Звичайно, якби йшлося тільки про Оріану, маркіза де Сент-Еверт могла б не турбуватися: запрошення, повторене усно, принцеса прийняла з тією урочою і оманливою зичливістю, яку декотрі академіки практикують так успішно, що кандидати йдуть від них зворушені й переконані, що можуть покладатися на їхній голос. Але була там не тільки вона. Чи прибуде принц Агріґентський? А пані де Дюрфор? Ось чому, щоб не випускати з обіймів кликаних, маркіза де Сент-Еверт вважала за доцільніше приїхати сюди сама; вкрадлива з одним, владна з іншим, вона натякала всім на те, що їх чекають неймовірні втіхи, якими іншого разу вже не насолодитися, і кожному обіцяла, що він у неї спіткає того, з ким хотів чи повинен був зустрітися. І ось ці повноваження, які вона — подібно до певних магістратів давнього світу — брала на себе раз на рік, повноваження організатора найбільшого прийняття в сезоні надавали їй тимчасової ваги у товаристві. Списки гостей було укладено остаточно, маркіза повільно обходила принцесині вітальні, щоб шепнути то тому, то тому на вухо: «Не забудьте завтра до мене». Воднораз вона давала поживу своєму марнославству, коли, не перестаючи осміхатися, відвертала очі, як помічала якусь непідходящу для себе попелюшку або провінціала-шляхтюру, вхожого до Жільберта на правах колишнього однокласника, але нездатного своєю появою присмачити її прийняття. Вона воліла не озиватися до такого, щоб потім мати змогу сказати: «Я всіх кликала особисто, а з вами, на жаль, розминулася». Отак-то вона, проста собі Сент-Еверт, своїми очима-нишпорками «просіювала крізь сито» зібрання принцесиних гостей! І в ці хвилини вона уявляла себе найсправжнісінькою дукинею Ґермантською.

Треба сказати, що й Оріана не так вільно, як можна було б подумати, розпоряджалася своїми уклонами й усмішками. Звичайно, подеколи відмовляла в них гостям добровільно. «Вона мені остогидла, — казала Оріана, — невже я мушу цілу годину розводитися з нею про її вечір?»

Повз нас пройшла якась підозріло чорноволоса дукиня, вигнана за свою бридоту, глупоту, а також вибрики молодости не з вищого світу, а з його деяких вишуканих кіл. «Ага! — пробурмотіла дукиня Ґермантська, кидаючи на неї вбивчо тверезий погляд знавця, коли йому хтось показує фальшиві коштовності.

— Тут приймають і таких!» Уже сама поява цієї напівзів’ялої дами, чиє лице надто густо прикрашали бородавки з чорними волосинками, підважувала престиж цього вечора в очах дукині Германської. Вона виховувалася з дамою в дитинстві, але порвала з нею всякі стосунки й на уклін її відповіла сухим кивком голови. «Не можу зрозуміти, — сказала вона мені, ніби вибачаючись, — чому Марі-Жільбер запрошує нас укупі з усіма цими покидьками. Можна подумати, що тут набралася всяка шушваль. У Меланії де Порталес усе було куди пристойніше. Вона могла збирати в себе і Святіший Синод і Великий Схід, якщо мала охоту, але нас принаймні в такі дні не кликано». Часто вибагливість дукинина пояснювалася побоюванням, острахом, як би чоловік, який не любив, щоб вона приймала артистів тощо, не наробив їй сорому (Марі-Жільбер, навпаки, сприяла артистам, отож треба було остерігатися, щоб до вас не озвалася якась славетна німецька співачка), а також якимсь ляком перед націоналізмом, яким вона, плекаючи, як і пан де Шарлюс, «дух Ґермантів», гордувала зі світського погляду (нині плазування перед генеральним штабом стало таке незбожне, що генерала-плебея саджали на покуті, а деяких дуків — на ослячій лаві), але якому, знаючи, що сама вона ходить у вільнодумах, робила великі поступки, аж до того, що страшилася поручкатися зі Сванном у цьому антисемітському середовищі. Втім, щодо цього вона швидко заспокоїлася, їй стало відомо, що принц забрав із собою Сванна, щоб стати з ним «на прю». Озиватися на людях до «любого Шарля» вона остерігалася — краще оточити його турботами у сім’ї.

— А що це за одна? — гукнула дукиня Ґермантська, помітивши, як дама дрібного зросту і якоїсь чудної подоби, в чорній зовсім скромній суконьці, у таких ходять біднячки, віддає їй, разом із чоловіком, чолом. Оріана не впізнала її й, привчена приндитися, задерла носа, ніби її оце образили, і, не відкланюючись, здивовано глипнула на даму. «Хто се, Базене? — вражено спитала вона в дука, а той, поспішаючи затерти жінчину негречність, уклонився дамі й подав руку її чоловікові. «Та це ж пані де Шосп’єр, ви з ними були дуже негречні». — «Не знаю ніяких Шосп’єрів». — «Її чоловік небіж старої Шанліво». — «Уперше чую. Хто ця жінка, з якого дива вона мені вклоняється?» — «Ет, ви все своєї! Та це ж донька пані де Шарлеваль, Анрієтта Монмо-рансі». — «Ага! Я чудово знала її матір, вона була чарівна, дуже дотепна жінка! Чому ж її донька породичалася з усіма цими людьми, яких я в вічі не бачила? Ви кажете, її ймення пані де Шосп’єр?» — спитала Оріана, вимовляючи ймення по складах, запитальним тоном і наче боючись помилитися. Дук непривітно глянув на неї. «Носити прізвище Шосп’єр — це зовсім не так кумедно, як вам, очевидно, здається! Старий Шосп’єр доводиться братом тій Шарлеваль, яку я вже назвав, братом пані де Секур і віконтесі дю Мерлеро. Все це люди достойні!» — «Ох, годі, годі!