Розділ «Частина друга»

Тим часом, крутим рухом і цілим тілом повернувшись до нескромного музики й опинившись просто перед ним, дук Германський, монументальний, німий, розсатанілий, подібний до громовержця Юпітера, завмер на кілька секунд, світячи вогненними від гніву й подиву очима, з настовбурченою чуприною, ніби викинутою з жерла вулкана. Потім, ніби на нього подіяло щось таке, що змусило його, хоч-не-хоч, зробити цю ласку, прибравши визивної пози, ніби закликаючи нею всіх присутніх у свідки того, що він не знас баварського музики, заклавши за спи-ну руки в білих рукавичках, він похилився вперед і віддав музиці уклін, такий низький, такий навальний, такий раптовий, сповнений такого подиву й такого сказу, що музика затрепетав усім тілом і, вклоняючись, позадкував, щоб не дістати страшного удару в черево.

— Але... бо я, власне, не буду в Парижі, — відповіла дукиня полковникові де Фробервілю. — Признаюся вам (собі на сором), що я звікувала вік і так ще й не бачила вітражів у Монфор-л’Аморі. Це ганьба, але це так. І ось, щоб позбутися своєї злочинної темноти, я заприсяглася завтра ж подивитися на них.

Граф де Бреоте облудно посміхнувся. По суті, він зрозумів: якщо вже дукиня досі не зуміла побачити монфорламорських вітражів, то ця мистецька виправа не могла бути обов’язковою і нагальною, на неї зважилися знічев’я, і якщо її відсували понад двадцять п’ять років, то її сміливо можна було відсунути ще на добу. Річ у тім, що дукиня захотіла проголосити в германському дусі декрет про те, що салон Сент-Еверт — це дім, куди порядні люди не вчащають, що нас туди закликають, аби похвалитися вашим ім’ям у хроніці «Ґолуа», що це дім, який накладає печать правдивої елеґантности на тих чи принаймні на ту (якщо вона буде тією єдиною), кого там не побачити. Граф де Бреоте відчував легку втіху, підсилену поетичною насолодою, знайомою всім світовцям, спостерігаючи, як дукиня Ґермантська робить речі, на які вони навряд щоб наважилися через своє нижче становище, але які викликали на їхньому обличчі усміх прикутого до землі селянина, коли той бачить, як десь там угорі проходять люди, вільні й щасливі, але ця витончена насолода, розлита на графовій фізіономії, нічого спільного не мала з палкими радощами, які одразу ж охопили пана де Фробервіля, хоча він і затаював їх у душі.

Від зусиль, які робив пан де Фробервіль, щоб інші не чули його сміху, він почервонів як рак, а проте, чергуючи свої слова зі звуками радісної гикавки, він скрикнув жалісливо: «Сердешна тітонька Сент-Еверт! Вона занедужає! Ох, бідолашна жінка, вона не побачить дукині! Який удар! Це її на той світ зажене!» — додав він, корчачись зо сміху. У своєму захваті він не міг утриматися, щоб не притупувати ногами і не затирати собі руки. Одним лише оком і куточком рота усміхаючись панові де Фробервілю, вдячна йому за намагання догодити їй, але вбита смертельною нудою, навіюваною ним, дукиня Ґермантська, зрештою, поклала його покинути. «Бачте, я мушу розпрощатися з вами, — сказала вона, підводячись із меланхолійною покорою, ніби їй було важко з ним розлучатися. Її блакитні очі просто чарували, а голос, лагідний і мелодійний, лунав так, ніби чулися скарги якоїсь чарівниці. — Базен хоче, щоб я завітала на розмову до Марі.

Справді, їй упікся пан де Фробервіль, його розпатякування про те, які беруть його завидки, що вони вирушать до Монфор-л’Аморі, хоча дукиня була певна, що він чує про ці вітражі вперше і що він ні за що в світі не пропустив би підвечірку в Сент-Еверт. «Бувайте здорові! Ми з вами тільки почали розмову, але так воно ведеться на світі: люди не бачаться, не кажуть того, що хотілося б, — зрештою життя скрізь однакове. Маймо надію, що на тому світі все буде влаштоване ліпше. Принаймні не доведеться вічно ходити з відкритою шиєю. А втім, хто його знає. Може, на великі свята треба буде витріщати свої кості й свої черви? А чом би й ні? Ось погляньте на стару Рампільйон, хіба така вже велика ріжниця між нею та скелетом у відкритій сукні? Правда, що для неї закони Бозькі й людські — адже їй не менше як сто літ. Коли я ще тільки починала виїжджати, вона вже була таким страшидлом, що я відмовлялася бити їй чолом. Враження було таке, ніби вона давним-давно померла — тільки так можна було пояснити видовисько, яке вона нам демонструє. Щось просто разюче, щось обрядове. Ми перенеслися на Кам-по-Санто!»

Дукиня покинула полковника, він кинувся наздогін:

— Мені хотілося б сказати вам два слова.

— Що ще? — пихато спитала вона, трохи роздратована.

А він, побоявшись, як би вона в останню мить не відмовилася від Монфор-л’Аморі, додав:

— Я не наважувався цього сказати, щоб не завдавати прикрощів маркізі де Сент-Еверт. Але ви до неї не збираєтеся, тож я можу сказати вам, що радий за вас, адже у неї вдома кір.

— Ой лишенько! — мовила Оріана, яка боялася хвороб. — А втім, мені це все одно — корем я перележала. А двічі на нього не хворіють.

— Це лікарі так мовлять, а я знаю людей, які віднедугували на кір чотири рази. Та хай би там як — я вас застеріг.

Що ж до самого полковника, то він пропустив би свято у Сент-Еверт, ждане вже від кількох місяців, лише тоді, якби справді слабував на цей вигаданий кір і був прикутий до ліжка. Адже його чекала втіха побачити там стількох вишуканих осіб! 1 ще більша втіха: бачити, як скиксували інші, а головне — бути в змозі ще довго хвалитися тим, з якими головатими він там спілкувався, і вболівати над допущеними ними прорахунками, які він випинав би або вигадував.

Користуючися з того, що дукиня пішла від пана де Фро-бервіля, я підвівся й собі і рушив до курильні навести довідки про Сванна. «Не вірте ані слову з того, що розповів Бабал, — сказала дукиня. — Ніколи б маленька Моле туди не поткнулася. Все це мовиться на те, щоб нас затягнути. У Сваннів ніхто не буває і ніхто їх не запрошує. Він сам це визнає: «Ми сидимо собі вдвох при коминку». Він завше говорить ми не так, як мовить про себе монарх, а маючи на увазі свою дружину, отож я не надто допитуюся. Але мені це добре відомо». У цю мить ми спіткалися з двома молодиками, які свою сліпучу, але несхожу вроду завдячували одній жінці. Були то сини маркізи де Сюржі, нової коханки дука Ґермантського. Материні досконалості лишали і в того, і в того, але в кожного інакші. Одному перейшла хвиляста і в чоловічому тілі королівська постава маркізи де Сюржі, й та сама гаряча, золотава і церковна блідість припливала до мармурових щік матері й сина, а його братові дісталися від неї грецьке чоло, бездоганний ніс, скульптурна шия, бездонні очі; утворена з різних дарів, які богиня поділила між ними, їхня двоєдина врода давала абстрактну втіху розумові, бо викликала думку, що джерело цієї краси поза ними; можна було б сказати, що головні материні принади втілилися у два різних тіла, що один син узяв собі материну поставу та її церу, а другий — погляд, — так Юпітерова сила перейшла до Марса, а Юпітерова краса до Вене-ри. Сповнений пошани до дука Ґермантського, про якого обидва казали: «То великий приятель наших батьків», старший син, одначе, вважав за краще не бити чолом дукині, чию нехіть до його матері він знав, хоча причини її, очевидно, не розумів, і, побачивши нас, ледь-ледь одвернув голову набік. Молодший брат у всьому наслідував старшого, бо був дурний та ще й низький на очі і мати власної думки не важився; він повернув голову під тим самим кутом, і обидва шаснули до гральної зали, один по одному, як дві алегоричні фігури.

На підході до цієї зали мене зупинила ще й досі гарна маркіза де Сітрі, але зараз мало не запінена. Людина шляхетного коліна, вона мріяла зробити блискучу партію, і з цим їй пощастило: вона одружилася з маркізом де Сітрі, чия прабабуся була з дому Омаль-Лорен. Але тільки-но зазнала такої втіхи, як перекірлива її вдача набралася огиди до вищого світу, що не заважало їй жити, зрештою, світським життям. На якомусь рауті вона збиткувалася геть з усіх, ще й кпила так нещадно, аж не вдовольнялася просто злосливим сміхом, і він переходив у неї в хрипучий свист. «Га! — сказала вона мені, показуючи на дукиню Ґермантську, яка, розлучившись зі мною, була вже далеченько. — Далебі, мене аж корчить: як вона може провадити таке життя!» Хто сказав ці слова? Обурена свята, яка дивувалася тому, що погани самі не доходять істини, чи анархіст, спраглий різанини? Принаймні цей вигук був несправедливий і неслушний. По-перше, життя, яке провадила дукиня Ґермантська, мало різнилося (якщо не зважати на обурення) від того, яке провадила маркіза де Сітрі. Маркіза де Сітрі дивувалась, як могла дукиня скласти таку страшну жертву — вибратися на вечір до Марі-Жільбер! Тут слід зазначити, що маркіза де Сітрі щиро любила принцесу, справді дуже славну жінку, і знала, що, приїхавши до тої на вечір, вона справить їй велику втіху. Недарма, щоб попасти на цей раут, вона передумала запрошувати танцівницю, яку вважала за геніальну і яка мала її втаємничити в містерії російської хореографії. А ще підривало її скажені лють, якою запалала маркіза де Сітрі, побачивши, як Оріана вітається з гістьми, те, що дукиня Ґермантська зраджувала ознаки тієї самої недуги, щоправда, не в такій гострій формі, — що й маркіза де Сітрі. Зрештою ми вже бачили, що вона носила зародки цієї недуги з народження. При цьому розумніша від маркізи де Сітрі, Оріана б мала більше прав на такий нігілізм (виключно світський нігілізм), але річ у тім. що деякі наші сильні сторони радше допомагають нам перетерплювати вади ближніх, ніж змушують нас страждати від них; людина кебетна менше зважає на чиюсь глупоту, ніж глупак. Ми так докладно описали склад дукининого розуму, щоб довести, що хоч він не мав нічого спільного з високим інтелектом, але був усе-таки розум, розум, здатний знаходити (подібно до тлумача) розмаїті форми складні. Так от, маркіза де Сітрі не мала нічого, що давало б їй право зневажати в інших те, що було притаманне їй самій. Вона вважала всіх за ідіотів, але з її розмов, а надто листів, випливало, що сама вона стоїть нижче за тих, кого трактувала з такою погордою! А втім, маркіза де Сітрі була така одержима жадобою нищення, що коли майже цілком відцуралася світу, інші втіхи, яких вона шукала, зазнали на собі одна по одній її страшенної руїнницької сили. Припинивши їздити на музичні вечори, вона почала бурчати: «Вам це подобається — слухати музику? Ой лишечко! Під настрій її таки сприймаєш! Але яка це може бути нудьга! Ваш Бетховен — такий зануда!» Згадуючи Вагнера, а пізніше — Франка, Дебюссі, вона навіть не вигукувала «Нудьга!» — а тільки кривилася.

Незабаром їй остобісіло геть чисто все. «Яка це нудота — гарні речі! Перед цими полотнами можна померти з нуди. Ви маєте слушність — строчити листи — така скукота!» Зрештою вона заявила нам, що й само життя — жовта нудь, причому так і зосталося таємницею, звідки вона видлубала цей вираз.

Не знаю, може, ще як я вперше обідав у дукині Германської, у мене з її розповіді залишилося певне враження від цієї кімнати, але гральня, або курильня, з її узорною підлогою, триніжком, статуетками богів та звірят, які скалилися на вас, зі сфінксами, розпростертими на бильцях крісел, а надто — з її величезним мармуровим столом, оздобленим мозаїчною смальтою і символічними знаками, які так чи інакше відгонили наслідуванням мистецтва етруського та єгипетського, — та гральня здалася мені воістину чарівною. Не дивно, пан де Шарлюс, — він сидів у фотелі біля блискучого жрецького столу і не чіпав жодної карти, байдужий до того, що діялося довкола, і неспроможний помітити мого приходу, — скидався на чорнокнижника, який силкувався зосередженням волі й розуму скласти гороскоп. Очі лізли йому спідлоба, як у піфії на тринозі, і щоб нічого не перебаранча-ло його праці, яка сковувала найпростіші рухи (мов той математик, що облишив усе стороннє, поки не розв’яже задачі), барон навіть поклав біля себе сигару, яку допіро тримав у роті, але яку так і не докурив, оскільки паління не давало потрібної свободи мислення. Побачивши два божества, прикляклих на ручках фотелю, поставленого напроти нього, можна було подумати,ніби барон намагається розв’язати загадку сфінкса, але то була радше загадка молодого й живого-живісінького Едіпа, який, власне, сів до того фотелю, щоб почати гру. І справді: фігура, на розглядання якої пан де Шарлюс скупчив із такою напругою всі свої розумові здібності і яка, щиро сказати, не належала до тих, що вивчаються тоге geometrico [8], була фігура, що її творили риси обличчя молодого маркіза де Сюржі; пан де Шарлюс так зглибока їх вивчав, наче перед ним був якийсь кросворд, ребус, якась алгебраїчна задача і йому кортіло відгадати загадку, вивести формулу. Таємничі знаки та письмена, накреслені перед ним на цій скрижалі Заповіту, — все це було ніби криптографією, з якої старий чаклун мав відчитати, як складається доля молодика. Нараз барон упіймав на собі мій погляд, він звів голову і, ніби прочнувшись, зашарівся і всміхнувся мені. Під цей час другий син маркізи де Сюржі підійшов до того, який грав, щоб зазирнути до його карт.

Коли пан де Шарлюс дізнався від мене, що вони брати, він не міг приховати захвату, який навіяла йому родина, створивши такі чудові й такі різні шедеври мистецтва. Барон захопився б ще більше, якби дізнався, що обидва сини маркізи де Сюржі-ле-Дюк діти не лише однієї матері, а й одного батька. Юпітерові парості не схожі одна на одну, але це через те, що найперше він одружився з Метідою, якій судилося породити на світ розторопних дітей, пізніше — з Фемідою, ще пізніше — з Евріномою, Мнемозіною та з Лето і лише насамкінець із Юноною. А от маркіза де Сюржі привела від одного чоловіка двох синів, і обом дісталося щось від її чудової вроди, але кожному геть інакше.

Нарешті мене потішив своїм приходом Сванн, але ця зала була така простора, що спершу він мене не зауважив. Але мою радість підточувала журба, якої, може, не відчували інші гості: для них вона виливалася в якісь ніби чари, що їх викликають несподівані й химерні ознаки близької смерти, — смерти, вже написаної, як мовить люд, на обличчі. І з неґречним майже подивом, нерозлучним із нескромною цікавістю й жорстокістю, спокійною і водночас стурбованою задумою над самим собою (поєднання suave mari magno[9] і momento quia pulvis[10] — сказав би Робер) усі погляди прикипали до цього обличчя, чиї щоки, наче місяць-недобір, так надгризла хвороба, що тільки під одним кутом, — мабуть, тим самим, під яким Сванн дивився на себе в дзеркало, — вони круто не обривалися: так мана оптична надає стійкости хисткій декорації. Чи то через те, що його щоки позападали і лице здрібніло, чи то через атеросклероз, який, діючи на організм як отрута, збагрив Сваннові твар, мов якому мочиморді, і спотворив так, як спотворює вживання морфіну, — поліши-нелівський Сваннів ніс, досі непомітний на гожому виду, нині стирчав здоровецький, набряклий, рубіновий, — такий носюра може бути радше у старого жида, ніж у цікавого Валуа. Зрештою, може, в ці останні дні характерні расові риси проступили у Сванна різкіше, як загострилося й почуття жидівської моральної солідарности — солідарности, про яку Сванн ціле життя нібито забував і яку, громадячись одне на одне, збудили в ньому смертельна хвороба, Дрейфусова справа і розгул антисемітизму. Деякі юдеї, люди вельми тонкі й ґречні світовці, тримають за пазухою, таять за лаштунками (на те, аби як у театральній виставі в слушну мить випустити на підмостки) або хама, або пророка. Сванн сягнув віку пророка. Він дуже змінився: під впливом недуги на його обличчі пощезали цілі сегменти, наче у брилі підтопленого льоду, від якого відпадають цілі кусні. Але мене найбільше вразило, як різко змінився він у моїх очах. Я не міг збагнути, чому колись я огортав цього премиленного чоловіка, людину освічену, якого бачити мені завше приємно, такою таємницею, що сама його з’ява на Єлисейських Полях викликала у мене шалене серцебиття, острах і я соромився підійти ближче до його пелерини з шовковим підбоєм, а біля дверей квартири, де мешкала ця таємнича істота, тиснув на кнопку дзвінка, тріпочучи і майже вмираючи з ляку: все це тепер де й поділося не лише з його дому, а й з його особи — і думка про розмову з ним, люба чи нелюба, анітрохи не зачіпала моєї нервової системи.

Ба більше: він змінився за сьогодні, відтоді, як ми спіткалися з ним — кілька годин тому — в кабінеті дука Ґермантського! Може, справді він мав із принцом гостру розмову і розхвилювався? Сушив собі голову я зовсім даремно. Незначне зусилля, яке робить тяжкохворий, виснажує його здоров’я. Як тільки його, вже змореного, змагає задуха бальної зали, обличчя його перекривлюється і синіє: так гниє перезріла грушка або скисає молоко. До того ж Сваннів чуб подекуди порідшав і, за словами дукині Германської, потребував послуг кушніра; волосся мало такий вигляд, ніби його щойно вмочено, — і то дуже хапливо, — у камфору. Я збирався перейти курильню й озватися до Сванна, аж це, на лихо, чиясь рука лягла на моє плече.