Розділ «Частина друга»

— вигукнула Оріана — вона, мов та приборкувачка, воліла не показувати, ніби її лякають кровожерні погляди хижаків. — Базене, ви просто розкіш! Не знаю, звідки ви вискіпали всі ці прізвища, але я вас щиро віншую. Про Шосп’єра я й гадки не мала, зате читала Бальзака, не ви єдиний його читач, — навіть читала Лабіша. Я вельми шаную Шанліво, я нічого не маю проти Шар-леваля, але вершок досконалосте — як на мене, дю Мерлеро. Зрештою, погодьмося, що й Шосп’єр теж не з найгірших. Ви все це подобирали навмисне, у житті так не виходить. Ось ви збираєтеся писати книгу, — вдалася вона до мене, — вам слід би запам’ятати: Шарлеваль і дю Мерлеро. Нічого кращого ви не знайдете». — «Проти нього просто порушать процес, і він опиниться за гратами; ви даєте йому лихі поради, Оріано». — «Маю надію, що він легко знайде молодших осіб, коли йому хочеться питати кепських порад, а головне — виконувати їх. Але в разі, якщо він не збирається вчинити чогось гіршого за написання книжки!» На певній відстані від нас м’яко бовваніла постать гордої і чарівної молодиці в білій тюлевій сукні, обсипаній діамантами. Дукиня Ґермантська глянула на неї в ту мить,-коли вона гомоніла з цілою ватагою гостей, зачарованих її принадами.

— Ваша сестра всюди найвродливіша, вона просто чарівна сьогодні, — мовила дукиня, сідаючи на стільця, принцові де Шімс, який проходив мимо. Полковник де Фробервіль (він мав дядька-генерала, який носив тс саме прізвище) сів поряд із нами, так само як і граф де Бреоте, тоді як маркіз де Вогубер, вихиляючись (від надміру ґречности, яка не покидала його навіть під час гри в теніс: перш німе відбити м’яча, він щоразу перепрошував усіх високопоставлених осіб, і ці перепросини неминуче призводили до програшу), повертався до пана де Шарлюса (досі майже геть затуленого від поглядів величезною спідницею графині Моле, яка захоплювала його найбільше серед жінок, як він сам про це заявляв) і випадково саме ту мить, коли кілька членів однієї з дипломатичних місій у Парижі вклонялися баронові. Побачивши молодого секретаря з винятково розумним обличчям, пан де Вогубер посміхнувся де Шарлюсові, і за цією його посмішкою явно проступало лише одне запитання. Сам барон із дорогою душею, мабуть, скомпрометував би будь-кого, але щоб чиясь недвозначна посмішка компрометувала його — цього він уже не міг знести. «Тут у мене повна відсутність даних, прошу вас тримати свою цікавість при собі. Вона мене зовсім не обходить. А втім, у даному разі ви вхопили шилом патоки. Гадаю, цей молодик — зовсім не те, на що ви сподівалися». Тут пан де Шар-люс, роздратований тим, що його таємницю зглибив дурень, лукавив. Якби він був щирий, то секретар став би винятком у цьому посольстві. Справді, тут служив вельми різношерстий люд, були серед нього і жалюгідні нікчеми, отож якби хто зацікавився, чому зупинили свій вибір саме на них, то побачив би, що їх брали на службу лише за збочення. Ті, хто ставив на чолі цього маленького дипломатичного содому посла, який, на противагу підлеглим, любив жінок, виявляючи свою любов з кумедною пересадою водевільного веселуна, і який добивався, щоб його батальйон карнавальників не ходив хто в ліс, хто по дрова, мабуть, чинили так у згоді з законом контрасту. Хоча те, що робилось у нього під носом, сумніву не викликало, у збочення своїх підлеглих він не вірив. Він негайно це довів, видавши свою сестру заміж за повіреного у справах, якого зовсім помилково вважав за бабія. Відтоді він почав заважати всім, тим-то незабаром його довелося замінити новою ясновельможністю, що й забезпечило одностайність особового складу. З цим посольством силкувалися змагатися інші, але не зуміли його перевершити (так на конкурсі якесь одне училище завжди виходить переможцем), і треба було понад десяток років, щоб у такий цілісний організм могли вкрастися чужорідні аташе й інше посольство могло відібрати у нього фатальну пальму першенства і взяти гору.

Не боючнсь більше розмови зі Сванном, дукиня Ґермантська заспокоїлася, і нині її цікавило лиш одне: про що той говорить із господарем дому. «Ви не знаєте, про що в них розмова?» — спитав дук у графа де Бреоте. «Я чув, — відповів той, — що про п’єску, яку поставив у Сванна письменник Берґотт. Очевидно, прецікава п’єска. Але, подейкують, актор загримувався під Жільбера і як в око вліпив: пан Берґотт і справді хотів його вивести». — «Ага, он ноно що! Я б дорого дала, щоб побачити, як перекривляють Жільбера», — сказала дукиня з мрійливою усмішкою. «Ось із приводу цієї домашньої вистави, — знов озвався граф де Бреоте, випинаючи свою спідню щелепу гризуна, — Жільбер і зажадав пояснень від Сванна, а той дуже дотепно, як здалося всім, відповів йому: «Та ні, дурниці, на вас це було зовсім не схоже, ви куди кумедніші». А втім, — вів далі граф де Бреоте, — кажуть, п’єска чарівна. Пані Моле була на виставі, вона страшенно веселилася». — «Як, пані Моле їздить туди? — вражено спитала дукиня. — А, до цього доклав рук, ‘певне, Меме! Ось так завжди і виходить з усіма домами на зразок Сван-нового. Одного чудового дня всі виявляються там, а я з принципу постановила не їздити туди, і нині опинилася на самоті і нуджу світом у своєму закапелку». Те, що розповів оце граф де Бреоте, змусило дукиню Ґермантську змінити своє ставлення (якщо не до Сваннового салону, то принаймні до зустрічі з ним самим, яка могла статися в першу-ліпшу хвилю). «Все це ваші химери, та й край, — сказав полковник де Фробервіль графові де Бреоте. — У мене є підстави стверджувати це. Принц просто накинувся на Сванна і, як висловлювалися ваші батьки, відмовив йому від дому: хай Сванн не буде такий розумний. І як на мене, дядько Жільбер має слушність, що напався на Сванна, уже півроку як йому треба було порвати з цим запеклим дрейфусаром».

Сердешний пан де Вогубер, який обернувся нині з надто забарного тенісиста на безвільний тенісний м’яч, яким перекидаються знічев’я, одпетів до дукині Германської і засвідчив їй свою пошану. Оріана зустріла його досить нелюб’язно, бувши певна, що всі дипломати або політичні діячі не її кола — бевзі.

Панові де Фробсрвілю не могла не піти на користь та доброзичливість, яку віднедавна почали виявляти йому в товаристві військовиків. На жаль, хоча дружина його й доводилася безперечною родичкою Ґермантам, але була бідна родичка, а що він і сам позбувся своїх статків, то вони ні з ким не водилися коротко, були з числа тих, кого нехтували, крім тих особливих випадків, коли, на їхнє щастя, якийсь родич умирав або брав шлюб. Тоді вони справді прилучалися до великопанського товариства,— так католики лише за назвою раз на рік підходять до вівтаря. їхні матеріяльні достатки були б просто вбогі, якби маркіза де Сент-Еверт, вірна приязні до блаженної пам’яти генерала де Фро-бервіля, не підсобляла їм дечим, не дбала про двох його доньок, справляючи їм одежу і вивозячи їх у світ. Одначе полковник, людина нібито добра, був просто невдячником. Він заздрив розкоші своєї благодійниці, нестримної і страшенної хвастухи. Щорічна гарден-парті давала йому, його дружині та дітям величезну втіху, якої вони б не зреклися ні за яке золото у світі, але ця втіха отруювалася думкою про те, як ця ґарден-парті роздмухує самолюбство маркізи де Сент-Еверт. Газетний анонс про ґарден-парті, а потім єзуїтський підсумок після докладного її опису: «Ми ще повернемося до цього чудового свята», компліменти, співані кілька днів поспіль кожній деталі якогось туалету, — все це страшенно дошкуляло Фробервілям, і, хоча втіхи випадали на їхню долю досить рідко, а запрошення на ці вранішні раути були в них у кишені, все-таки вони щороку зичили, щоб негода перебаран-чила свято, дивилися на барометр і радо стежили за наближенням бурі, бо прийняття могла скасувати тільки буря.

— Сперечатися з вами про політику я, Фробервілю, не збираюся, — озвався дук Ґермантський, — а от щодо Сванна, то я сміливо можу сказати: те, як він з нами повівся — нечуване свинство. Доступ до вищого світу він здобув завдяки нам, завдяки дукові Шартрському, а тим часом, як подейкують, відверто тягне руку за дрейфусарами. Я такого від нього ніяк не сподівався, адже це тонкий гастроном, людина зі світлою головою, колекціонер, аматор стародруків, член Жокей-клубу, муж, оточений загальною пошаною, чудовий філателіст, той, хто надсилав нам найкращий портвейн, шанувальник красних мистецтв, батько сімейства. Леле! Як він мене розчарував! Про себе я мовчок, я старе луб’я, думка моя ніц не варта, я своєрідний вічний галай-да, але хоча б задля Оріани він мав би шануватися, йому слід прилюдно відкаснутися жидів та прихильників засудженого.

Атож, після дружби, яку моя дружина завжди виявляла до нього, — вів далі дук, очевидно, переконаний, що, тавруючи Дрейфуса в державній зраді, хоч би як він ставився до нього в глибу душі, він нібито дякує за прийом, виявлений йому в Сен-Жерменському передмісті. — він мав дистанціюватися. Адже Оріана, спитайте її самі, справді була з ним на короткій нозі.

Дукиня, гадаючи, що наївний і спокійний тон додасть більше щирости й драматичности її словам, промовила з простодушністю школярки, наче бажаючи, щоб правда зійшла з уст сама, і тільки очам додала легкої меланхолії:

— Авжеж, це так. не криюся, я була щиро прихильна до Шарля!

— От бачите, я за язика її не тягнув. Тільки такий невдячник, як він, міг пошитися у дрейфусари!

— До речі, про дрейфусарів, — зауважив я. — Кажуть, принц Вон теж належить до їхнього гурту.

— О, як добре, що ви про нього згадали! — вигукнув дук Германський. — Я мало не забув, що він кликав мене обідати в понеділок. Але дрейфусар він чи ні, про мене байдуже, адже він чужинець. Мені на це начхати. А от французи — то вже інша річ. Щоправда, Сванн — жид. Але досі, даруйте мені, Фробервілю, я, може, легковажно,— думав, що жид може бути французом, зрозуміло, жид шанований, людина світська. Саме таким Сванн і виглядав у моїх очах — у всьому повнозвуччі цього слова. 1 що ж, виходить, я дав тут маху, якщо він розпинається за Дрейфуса (а цей Дрейфус, винний чи ні, зовсім не його кола, Сванн обминав би його десятою дорогою), іде проти товариства, яке його пригріло, яке мало його за свого. Та що тут казати! Ми всі ручалися за Сванна, за його патріотизм я міг розписатися, як за власний. Гарно ж він нам віддячився! Признаюся, такого я від нього не сподівався. Я був кращої думки про нього. Він людина дотепна (щоправда, його дотепність своєрідна). Мені вже відомо, що він з дурного розуму узяв ганебний шлюб. Чи ви знаєте, кого до глибини душі вразило Сванновс женіння? Мою дружину. Оріана часто вдає з себе бездушну. А насправді бере все близько до серця.

Дукиня Ґермантська, захоплена цим аналізом своєї вдачі, слухала дука Германського зі скромною міною, але не пустила пари з уст: згоджуватися з ним їй було соромно, а головне — вона боялася його урвати. Дук Ґермантський міг розводитися на цю тему цілу годину, а зачарована Оріана не рушати з місця, ще нерухоміша, у хвилю, коли вона слухала музику. «Отож, пригадую, коли вона дізналася про Сваннове женіння,то сприйняла це як особисту образу: вважала, що тим, кого вона сподобила такою дружбою, чинити так не гоже. Вона дуже любила Сванна, вона була страшенно вражена. Правда, Оріано?» Дукиня Германська вважала за потрібне відповісти на такий відвертий заклик — то був би ніби натяк, що чоловікової хвали вона не приймає, і зробити це належало саме тепер, поки він не перестав її хвалити. З міною несміливою і наївною, шаблоново «чулим» тоном, підшитим удаваною ніжністю, вона визнала: «Атож, так воно й було, Базен не помиляється». — «Та аби ж то тільки це! Що й казати, кохання це кохання, але, як на мене, воно не повинне переступати певну межу. Я міг би це вибачити хлопчакові, шмаркачеві, в якого жуки в голові. Проте Сванн людина здорової думки, тонкий цінувач малярства, повірник дука Шартрського, самого Жільберта!» В голосі дука Германського бриніла щира симпатія, без тіні тої вульгарности, яка так часто випирала з нього. Він мовив із журбою, забарвленою обуренням, але все в нього дихало лагідною статечністю, в якій криється секрет чару деяких Рембрандтових постатей, змальованих щедрими, соковитими мазками, — бургомістра Сікса наприклад. Відчувалося, що питання про неморальність Сваннового вчинку в Дрейфусовій справі для дука навіть не виникало, така вона була безперечна; неморальність Сваннова вражала його, як вражає батька посімейства те, що один із його синів, в чию освіту чимало вгачено грошей, власноруч занапащає блискуче становище, створене для нього, і своїми вибриками, несумісними з засадами чи забобонами його родини, ганьбить добре його ім’я. Щоправда, свого часу, дізнавшись про те, що Сен-Лу — дрейфусар, дук Ґермантський не був так глибоко і прикро вражений. Але, по-перше, він вважав свого небожа за блудного хлопчину, хлопчину, який, поки не виправиться, уже нічим його не здивує, тоді як Сванн, уживаючи слів дука Германського, був «людиною врівноваженою, людиною, приналежною до вершків суспільства». По-друге, і це найважливіше, від початку Дрейфусового процесу збігло чимало часу, протягом якого, хоча з історичного погляду події нібито підтверджували слушність дрейфусарської платформи, випади антидрейфусарської опозиції стали ще затятіші, і з чисто політичної площини вона з’їхала на площину соціальну. Тепер уже мовилося про мілітаризм, про патріотизм, і хвилі гніву, сколихнуті в суспільстві, набрали такої сили, яка ніколи не буває на початку бурі. «Бачте, — підхопив дук Ґермантський,— навіть з погляду любих його душі жидів, якщо йому вже заманулося за них розпинатися, Сванн дав хука, здатного викликати непрогнозовані наслідки. Він довів, що жиди таємно згуртовані між собою і ладні підтримувати свого одноплеменця, хоч би його й не знали. Для суспільства це небезпечно! Ми виявили очевидну благодушність, тепер це видно, а Сваннів промах зчинить то більше галасу, що Сванна шанували, навіть приймали в найкращих домах, адже він був єдиним жидом, з яким ми водилися. А тепер світ скаже: «АЬ ипо сИбсє ошлєу»[7]. (І тільки втіха на думку про те, що пам’ять йому підкинула слушний крилатий вираз, осяяла думною усмішкою меланхолію зрадженого магната.)

Мені дуже кортіло з’ясувати, що саме зайшло між принцом і Сванном, і побачитися з цим останнім, якщо він ще затримався. «Признаюся вам, — озвалася дукиня, якій я звірився про це, — що бачити його я не прагну: коли я була у маркізи де Сент-Еверт, мені переказано, ніби він хоче, поки ще живий, щоб я познайомилася з його дружиною та донькою. Боже мій, я так уболіваю за нього, але, по-перше, я не вірю, що він хворий так небезпечно. А потім, зрештою, хвороба — це ще не підстава, бо тоді все було б надто просто. Безталанному письменникові досить було б лише сказати: «Голосуйте за мене в Академії, бо моя дружина при смерті і я хочу їй дати цю останню радість». Позакривалися б усі салони, якби довелося знайомитися з усіма вмирущими. Мій візничий міг би до мене присікатися: «Моя донька тяжко хвора, влаштуйте, щоб мене прийняла принцеса Пармська». .Я обожнюю Шарля, і мені було б прикро відмовити йому, тож я обходжу його десятою вулицею, щоб позбавити його змоги просити про це. Я всією душею надіюся, що він оклигає, хоча він каже, що вже не житець на цьому світі, але, далебі, якщо лиха таки не минути, зараз для мене не час знайомитися з двома жінками, які на п’ятнадцять років позбавили мене спілкування з найщирішим другом і яких він кинув би на мою шию саме тоді, коли я не могла б скористати з цього знайомства, щоб бачитися з Шарлем, скоро він уже б не жив!»

Тим часом граф де Бреоте й досі переживав образу, якої завдав йому полковник де Фробервіль, коли спростував його твердження.

— Любий друже, — озвався він, — я не сумніваюся, що ви точно переказали все, що почули, але мої дані з достотного джерела. Мені їх повідомив принц де ла Тур Овернський.

— Дивуюся, — урвав його дук Ґермантський, — що такий науковець, як ви, може ще величати його принцом де ла Туром Овернським, — вам же відомо, що він ніякий не принц. Зостався лише один член цієї сім’ї. Це Оріанин вуйко, дук Бульйонський.

— Брат маркізи де Вільпарізіс? — спитав я, згадавши, що вона уроджена дукиня Бульйонська.

— Власне. Оріано! Пані де Ламбрезак вітається до вас. Справді іноді було видно, як раптом летючою зіркою сяйне квола усмішечка, якою пані де Ламбрезак осміхалася комусь із знайомих. Але ця усмішка замість скластися в щось певне, чинне, в мову німотну, але виразну, майже одразу ж розчинялася в якомусь блаженному екстазі, зовсім невидющому, сліпому на все, тоді як її голова схилялася райським і благословлющим рухом, ніби голова якогось напіврозслабленого прелата, схиленого перед юрбою причасниць. Ніякої розслаблености в пані де Ламбрезак і в заводі не було. Але я знав цей знак старосвітської греч-ности. У Комбре та в Парижі всі бабусині приятельки мали звичку вклонятися у світі з такою серафічною міною, ніби спіткали когось із знайомих у храмі під час підношення дарів або на похороні, й ось уже вітальний шелест їхніх уст перетоплюється в молитовний. Фраза, сказана мені дуком Ґермантським, підтвердила слушність мого порівняння. «Адже ви бачили дука Буль-йонського, — промовив дук Ґсрмантський. — Він виходив з моєї бібліотеки саме тоді, коли входили ви, — добродій низенького зросту і геть сивий». Це був той, кого я взяв за комбрейця і в схожості якого з маркізою де Вільпарізіс я нині, натуживши пам’ять, цілком упевнився. Подібність уклонів дукині де Ламбрезак та уклонів бабусиних приятельок зацікавила мене, вона показувала, що в вузьких і замкнених колах, чи то міщанства, чи то аристократії, старосвітські манери живуть, і ми, наче археологи, з’ясовуємо, яке було виховання і спричинені ним душевні особливості людей у добу віконта д’Арлекура та Луїзи Пюже. Цілковита тілесна схожість між дуком Бульйонським та його перевссником-комбрейцем свідчила про те (мене це глибоко вразило тоді, коли я побачив діда Сен-Лу по матері, дука де Ларош-фуко, на дагеротипі, де він своїм одягом, виразом на обличчі, поставою цілком скидався на мого діда у перших), що соціальна і навіть індивідуальна різниця розчиняються на відстані у спільному колориті доби. Справді-бо схожість строїв і дух часу, відбитий на лиці, куди важливіші, ніж кастова відрубність людини, яка живить лише її самолюбство, а також уяву інших людей, отож для осягнення того, що вельможа часів Луї-Філіппа менше різниться від свого міщанина сучасника, ніж од вельможі часів Людовіка XV, нам зовсім не треба обходити луврські галереї.

У цю хвилину патлатий баварський музика, опікун принцеси Германської, уклонився Оріані. Оріана кивнула йому, а дук, лютий від того, що дружина вітається з кимось, кого він не знає, в кого химерна зовнішність і, як гадав дук Германський, вельми лиха слава, обернувся до жінки з грізно-запитальним виразом, наче хотів сказати: «А це що за готтентот?» Бідолашна дукиня Германська опинилася в неабиякій скруті, і, якби музика мав трошки жалю до жінки-мучениці, то мерщій би з’явився. Але чи то він не міг проковтнути образу, завдану йому привселюдно, перед його давніми приятелями з дукового кола (чия присутність, можливо, спричинила його безмовний уклін), і йому хотілося довести, що він мав усі підстави вклонитися дукині як своїй знайомій, чи то він скорявся темній і нездоланній силі свого прорахунку, який змушував його — саме тоді, як треба було довіритися розумові, — виконати всі правила світського етикету, та лиш музика ще ближче підступив до дукині Германської і випалив: «Ваша ясновельможність! Я хочу просити вас дати мені честь — рекомендувати мене дукові». Дукиня Германська не знала на яку ступити. Але зрештою, хоча дук її зраджував, все-таки вона була дукиня Германська і не могла показувати навзнаки, що в неї забрано право рекомендувати мужеві своїх знайомих. «Базене, — мовила вона. — Дозвольте вам рекомендувати пана д’Ервека». «Я не питаю, чи будете ви взавтра у маркізи де Сент-Еверт, — сказав полковник де Фробервіль дукині Германській, аби розвіяти прикре враження, справлене недоречним проханням пана д’Ервека. — Там буде весь Париж».