Розділ «Частина друга»

Душа повинна сумніви бороти,

Аби до тебе, Господи, прийти!

Хоча молодий кельнер «здаля від світу виріс», тобто в баль-бецькому храмі-готелі, він не послухався Йоадової поради:

На злоті й статках не будуй життя.

Можливо, він виправдувався тим, що «від грішників роїться на землі». Хай би там як, хоча Ниссім Бернар і не розраховував на швидку перемогу, першого ж дня

В пориві ніжности, а може, і розпуки

До нього потяглись невинні руки.

А назавтра, коли Ниссім Бернар пішов із кельнером погуляти, «зараза близькости занапастила цноту». Відтоді життя хлопчини круто змінилося. Хоча він подавав хліб-сіль, як йому наказував метрдотель, усе його личко так і співало:

Співаймо, веселімось, друзі,

Серед квіток, серед утіх.

Короткі весни на земному крузі,

Отож-бо, не марнуймо їх!

Хто відає, куди ця путь туманна?

Чеснота, подвиги — вони були колись.

А зараз тільки радісно корись,

І буде тобі честь, і буде шана.

Тепер уже Ниссім Бернар щодня приходив снідати до Ґранд-отелю і сідав на своє місце (так сідає на своє місце чоловік у партері, ласкавець танцівниці кордебалету, тільки в цьому разі то була своєрідна балерина, яка ще чекала на свого Дега). Пан Ниссім з утіхою стежив за тим, як перед ним чи в глибині ресторану, де під пальмою панувала касирка, порається цей хлопчина, виявляючи послужливість до всіх, окрім пана Ниссіма Бернара, біля якого він уже не так упадав потому, як Бернар узяв його на утримання, — чи то тим, що, на суд юного левита, до людини, в любові якої не сумніваєшся, можна не примилятися, як до інших, чи то тим, що любов Ниссіма Бернара його дратувала, або ж із побоювання, що, як їхні взаємини відкриються, це може спалити за ним кораблі. Але, власне, ця хлоп’яча холодність радувала Ниссіма Бернара з усім тим, що за нею крилося: чи то в Бернарі озивався юдейський атавізм, чи то його радувало споганення християнського почуття, — хай би там як, а він насолоджувався цією Расіно-вою церемонією, нехай жидівською, нехай католицькою. Якби Ниссім Бернар справді оце був на виставі «Естер» або «Аталії», він пошкодував би, що часова відстань у цілі століття не дозволяє йому познайомитися з автором, Жаном Расіном, якого він упрохав би дати своєму опіканцеві ролю значнішу. Проте церемонія снідання не вийшла з-під пера жодного драматурга, і він мусив підтримувати добрі стосунки не з драматургом, а всього лише з директором та з Еме, щоб «молодого ізраїльтянина» було піднесено на бажану посаду помічника, а то й самого метрдотеля. Місце винаря йому вже пропоновано. Але пан Бернар умовив його відхилити цю пропозицію, бо він уже не міг би бачити щодня, як той снує по зеленій рестораційній залі, і на правах звичайного завсідника користуватися його послугами. А втіха ця була така сильна, що пан Бернар щороку приїздив до Бальбека й снідав не в себе вдома. Першу з цих вуйкових звичок пан Блок пояснював його поетичною вдачею, любов’ю до пишних барв, до вечірнього тлива, яким найкраще милуватися саме над цим узмор’ям, а другу — задавненою манією старого парубка.

Власне, помилка кревних пана Ниссіма Бернара, які не підозрювали про достеменнний мотив його щорічних наїздів до Бальбека і того, що педантична пані Блок називала «кухонним віроламством», ця помилка насправді крила правду глибшу, хай і дуже закрутисту. Бо пан Ниссім Бернар і сам не знав, що більше, — його любов до бальбецького пляжу, до морського краєвиду, видного з ресторану, чи його маніакальне збоченство — могло спричинитися до пасії утримувати, мов танцівницю кордебалету, яка ще чекає на свого Дега, одного з прислужників ресторану та ще й з числа проститутників. Неспроста ж пан Ниссім Бернар так панькався з директором театру, себто бальбецького готелю, а також із постановником та режисером Еме, чиї рильця були в пушку. Хто знає, може, колись вони стануть у пригоді, допоможуть кельнерові дістати підвищення і вийти у метрдотелі. На разі утіха, якої зазнавав пан Ниссім Бернар, попри всю його поетичність і спокійну споглядальність, зокрема нагадувала ту, яку відчувають бабії, — як-от, скажімо, колишній Сванн, — свідомі того, що, вибравшись у світ, вони спіткають там свою коханку. Тільки-но сяде на місце, пан Ниссім Бернар мав побачити предмет своєї жаги, як той виступає на сцену, несучи в піднесеній руці тацю з овочами чи сигарами. Ось чому щоранку, почоломкавши сестреницю, поцікавившись, як ся має мій приятель Блок, і подавши на долоні грудочки цукру своїм коням, він чимчикував до Ґранд-отелю. Вдома у нього могла б зайнятися пожежа, сест-риниця могла б зомліти, — все одно він неодмінно подався б туди. Недарма він, іпохондрик, як чуми, боявся застуди, адже тоді довелося б лежати в постелі і просити Еме, щоб той перед сніданком прислав до нього його юного дружка.

Зрештою він кохався в усьому цьому лабіринті коридорів, окремих кабінетів, віталень, гардеробів, комірчин, галерей, яким був бальбецький готель. Через свій східний атавізм він любив сералі і ввечері, коли уже йшов, покрадьки никав по закамарках цього лабіринту.

Тимчасом як пан Ниссім Бернар у пошуках юних левитів, намагаючись залишатися непоміченим і уникати слави, наважувався залазити навіть у житлові підвали, несамохіть оживляючи в пам’яті вірші з «Жидівки»: