Розділ «Частина друга»

— Вона покликала вас на сніданок, — суворо нагадав мені голова суду, коли повіз уже подаленів, а я рушав зі своїми приятельками до готелю. — У нас із нею напружені взаємини. Вона вважає, що я її занедбав. Ба! Зі мною дуже легко ужитися! Я завжди напоготові: досить мене покликати — і я вже так і вродився. Але їм хотілося нарвати на мене ярмо. А це вже зась, — вимовив він із лукавою міною і підніс пальця, ніби щось угадуючи і щось доводячи, — не на того напали. То був би замах на свободу мого відпочинку. Я мусив сказати: «Годі!» Ви нібито з нею дуже добрі. Коли вам стукне стільки років, скільки мені, ви побачите, який нікчемний світ, і пошкодуєте, що так дорожили-ся всілякими дурницями. Ну, я ще пройдуся перед обідом. Бувайте, дітки! — зарепетував він як на пуп, ніби був уже від них за півсотні кроків.

Коли я попрощався з Розамундою та Жізеллю, їх здивувало, що Альбертина спинилася і не йде з ними. «Гей, Альбертино, чого дляєшся, знаєш, котра вже година? — «Ходіть додому, — поважно промовила Альбертина. — Мені треба з ним побалакати», — додала вона, показуючи на мене з покірною міною. Розамунда і Жізель поглянули на мене так шанобливо, як ще ніколи досі. Я тішився свідомістю, що бодай на мить, на очах у Розамунди і Жізелі, став чимось важливішим для Альбертини, ніж повернення додому, ніж її приятельки, і що між нами такі секрети, в які утаємничити їх годі. «Хіба ми не побачимося з тобою ввечері?»

— «Не знаю, це залежатиме від нього. Про всяк випадок — до завтрього». — «Піднімаймося до мого номера», — сказав я, коли Альбертинині товаришки пішли геть. Ми сіли до ліфта; при ліфтері вона мовчала. Звичка вдаватися до обсервації й дедукції, аби спізнати дрібні справи панів — цих дивацьких істот, які гомонять між собою, але не з ними, розвиває у «службовців» (так ліфтер називав прислугу) більший хист угадувати думки, ніж у панів. Наші органи атрофуються або, навпаки, міцнішають чи вигострюються, — залежно від того, зростає чи меншає потреба в них. Відтоді як завелися залізниці, конечність не спізнюватися на потяг навчила нас брати в рахубу навіть хвилини, тоді як давні римляни, опанувавши заледве ази астрономії і живучи куди повільнішим, ніж ми, життям, мали туманне уявлення про години, не кажучи вже про хвилини. Тож-бо ліфтер правильно зрозумів — і збирався розповісти це своїм товаришам, — що ми з Альбертиною були мов не при собі. Але за браком тактовносте він говорив безугавно. Воднораз на обличчі його, замість звичної дружелюбности й радости на думку про те, що він піднімає мене на своєму ліфті, малювалася якась незвичайна скруха і тривога. Не знаючи її причини і бажаючи розважити його, я, дарма що думки мої були поглинуті Альбертиною, повчав його, що дама, яка оце поїхала, не маркіза Камамбер, а маркіза Камбремер. На поверсі, повз який ми якраз минали, я побачив негарну покоївку з подушкою в руках — сподіваючись на якісь датки при від’їзді, вона шанобливо віддала мені чолом. Мене брала цікавість, чи це та, яку я так жадав того першого бальбецького вечора, але до пуття так нічого й не з’ясував. Ліфтер зі щирістю, властивою більшості кривосвідків, почав присягатися мені, але з тією самою заклопотаною міною, що маркіза просила доповісти про неї саме як про маркізу Камамбер. І направду сказати, цілком природно, що йому вчулося в маркізиному імені знайоме слово. Про шляхетство та походження прізвищ титулованих осіб він мав вельми туманне уявлення, що, до речі, характерне не лише для ліфтерів, а й для вищої за рангом шатобратії, отож не дивина, що прізвище Камамбер здалося йому цілком імовірним, адже цей сир відомий, як мовиться, кожному собаці. А проте, оскільки він бачив, що мене не переконати в протилежному, і знав, що пани люблять, щоб уволяли їхню волю і щоб брали на віру очевидну брехню, то як справний служник обіцяв мені віднині казати: «Камбремер». Ніхто з крамарів у місті й ніхто з селян, замешканих ув околиці, де прізвище Камбремер і самих його носіїв добре знали, не дав би такої хиби, як ліфтер. Але персонал бальбецького Ґранд-отеля набрано не з місцевих. Вкупі з усім реманентом його було вивезено прямо з Біарріца, Ніцци та Монте-Карло кого до Довіля, кого — до Дінара, кого — до Бальбека.

Проте стражденна мука ліфтерова все росла. Якщо він не засвідчував мені своєї відданости звичними усмішками, виходить, потрапив у халепу. Може, його «усунуто»? Я поклявся, якщо це справді сталося, домогтися його поновлення, бо директор обіцяв мені виконати всі мої бажання щодо персоналу: «Можете робити що заманеться — я загодя все ректифікую». Проте, вийшовши з ліфта, я зараз же збагнув, чому ліфтер був такий збурений і такий розгублений. При Альбертині я, над звичай, не дав йому сто су. І цей глупак, не допетравши, що я просто не хочу показувати, який я щедрий, знидів, подумавши, що урвалися циганові марципани. Він уявив, що я «скапцанів» (як сказав би дук Ґермантський), і ця гадка в ньому не викликала жалю до мене — егоїст був тільки розчарований. Очевидно, я поводився не так уже й безглуздо, як думала моя мати, коли не міг змусити себе зректися тієї надміру високої, але гарячково очікуваної суми, яку я дав йому на чай напередодні. Натомість значення, досі приписуване мною (і безоглядно) звично радісній ліфтеровій міні — міні, в якій я без вагання бачив ознаку прихильности, здалося мені не таким безперечним. Дивлячись на ліфтера, ладного з розпуки кинутися з шостого поверху, я спитав себе: а що було б, якби наші соціальні умовини змінилися (скажімо, внаслідок революції)? Чи цей самий ліфтер, такий запопадливий нині зі мною, пошившись у буржуї, не викинув би мене з ліфта, і чи деякі верстви низоти не наділені більшою двоєдушністю, ніж світське товариство, де, звичайно, за нашими плечима мовиться бозна-що, але де ніхто не став би топтати нас, якби нас спіткала недоля?

А проте годі сказати, щоб ліфтер був найзажерливішою людиною в бальбецькому готелі. З погляду корисливости персонал поділявся на дві категорії — на тих, хто відчував ріжницю між постояльцями і віддавав перевагу розумній винагороді старого шляхтича (навіть якщо він 28 днів на місяць давав їм дулю з маком) перед нерозважною щедрістю якогось марнотратника, — такому тринькалу просто бракувало вміння поводитися в товаристві, але при ньому цей брак іменували добротою, — і на тих, для кого походження, розум, слава, становище, манери були порожнім звуком, — усе це для них переважувала цифра. Для них існувала лише одна ієрархія — гроші, які у тебе в кишені або, певніше, які ти можеш дати. Може, навіть Еме, з усім його великим життєвим досвідом, набутим службою в багатьох готелях, належав саме до цієї категорії. Оцінюючи людей таким чином, він тільки не легковажив соціальними орієнтирами та знанням того, хто якого роду; коли запитував, скажімо, про принцесу Люксембурзьку: «А грошей там багато?», то вживав запитальної форми на те, щоб зібрати або остаточно перевірити відомості, перш ніж рекомендувати клієнтові кухаря для Парижа чи посадити нового прибульця до Бальбека за столик ліворуч, сприходу, з виглядом на море. А проте, хоча й зисколюбний, він не став би виставляти своєї зажерливости з такою дурною розпукою. А втім, може, в цьому разі все било так в очі через ліфтерове простацтво. Перевага великого готелю, перевага такого будинку, яким був колись дім Рахилі, в тім, що на досі байдужому обличчі когось зі служби чи жінки вигляд стофранкового, а тим паче — тисячофранкового папірця, хоча б його дали комусь іншому, несамохіть викликає усмішку, а за усмішкою готовність до послуг. А от у політиці або у взаєминах коханців між грішми та послужливістю є ряд перебірок. їх тут так багато, що навіть ті, в кого гроші, зрештою, викликають усмішку, часто нездольні простежити за внутрішніми порухами, які сковують їх, вони вважають себе, та й насправді є, за сором’язливих. Зрекштою все виливається в дуже тактовні форми, як-от: «Тепер я знаю, що мені залишається, завтра знайдуть мій труп». Недарма в товаристві людей справді тактовних мало трапляється романістів, поетів, усіх цих високих істот, які мовлять саме те, чого мовити не випадає.

Тільки-но ми зосталися самі й пройшли в коридор, Альбертина сказала: «Чому ви сердитеся на мене?» Чи була моя брутальність у ставленні до Альбертини стражденною для мене самого? Чи не була вона лише несвідомим викрутом, чи не хотів я просто налякати мою приятельку, не хотів, щоб вона заходилася благати у мене відповіді, ось тоді б я її розпитав і, може, з’ясував, яка з двох гадок, давно виниклих у мене щодо неї, правочин-на? Хай би там що, а, як я почув її запитання, то нараз відчув, що я щасливий, як буває щаслива людина, близька до омріяної мети. Перш ніж відповісти, я довів її до дверей у мої покої. У відчинені двері хлюпнуло рожеве світло, що виповнювало номер, обертаючи білий муслін фіранок, уже запнутих на вечір, у шовк барви досвітнього неба. Я підступив до вікна; чайки знов опустились на хвилі; лиш тепер вони були рожеві. Я звернув на це Альбертинину увагу. «Не збивайте розмови, — сказала вона, — будьте такі самі щирі, як я». Я почав тумана пускати. Я заявив, що спершу їй доведеться вислухати зізнання, зізнання в тім, що з певного часу я перейнявся палким почуттям до Андре, і зізнався я в цьому так просто і так щиро, як зізнаються лише на сцені, а в житті — лише у вигаданому коханні. Повторюючи ту брехню, до якої я вдавався з Жільбертою ще перед першим моїм перебуванням у Бальбеку, але трошки її змінивши, аби ще більше переконати Альбертину в тім, що я її не кохаю, я ніби незумисне прохопився, що мало не закохався в неї, але відтоді багато води збігло, і тепер вона для мене лише близький друг попри все своє бажання, я б уже не зміг воскресити в собі до неї палкішого почуття. Але з таким притиском наголошуючи на своїй байдужості до Альбертини, я, з огляду на одну особливу обставину і з особливою метою, лише увиразнював, чіткіше виявляв той двоїстий ритм, який пульсує в коханні тих, хто надто непевний у собі і коли не віриться, щоб жінка його покохала і щоб він сам покохав її щирим коханням. Вони достатньо добре себе знають і пам’ятають, що й при зустрічах з іншими жінками вони гріли ті самі надії, зазнавали тих самих хвилювань, вигадували ті самі романи, промовляли ті самі слова; заразом вони здають собі справу, що їхні почуття, їхні вчинки не перебувають у тісному й неминучому зв’язку з коханою жінкою, що вони поминають її, що вони тільки обризкують її, що вони обпливають її, як-от хвилі обпливають скелі, і це відчуття власної хибкости ще посилює їхню недовіру до жінки, про яку вони палко мріють, але яка, як їм здається, їх не кохає. Оскільки вона — лише проста випадковість, що виявилася там, де джереляться наші бажання, то чому ж доля неодмінно захоче зробити й нас метою її марень? Отож, відчуваючи потребу вилити перед нею всі ці почуття, такі несхожі на звичайні людські почування, які пробуджують у нас рідні, ті особливі почуття, якими є почуття любовні, і ступивши крок уперед, освідчивши коханій жінці нашу ніжність, наші надії, ми одразу ж відчуваємо страх на думку, що ми їй неприємні, страх і ніяковість, бо ми не знайшли слів, з якими можна було б звернутися тільки до неї одної, бо вони вже нам служили і служитимуть іще при освідченнях іншим жінкам, бо якщо вона не кохає нас, то, виходить, і не зрозуміє, бо, говорячи з нею, ми виявили брак смаку і цнотливости, властивий педантові, який у розмовах із невігласами вдається до неприступних для них тонкощів, — і ось саме цей страх, цей сором породжує контрритм, відплив, потребу знову піти на приступ — хоч би й відступаючи назад, зрікаючися щойно висловленої симпатії, — потребу знову повернути собі пошану, знову підхилити під себе; цей подвійний ритм виявляється в різні періоди одного й того самого роману, в усі відповідні періоди романів такого роду, у всіх істот, схильних дивитися на себе критично, а не хизуватися собою. Якщо у розмові, яку я вів з Альбертиною, цей ритм пульсував трохи дужче, ніж буває зазвичай у розмовах, подібних до нашої, то це тому, що я рвався швидше й енергійніше перейти до протилежного ритму, продиктованого моєю ніжністю.

Наче побоюючись, як би Альбертина не засумнівалася, що мені після такої тривалої перерви уже знову в неї не закохатися, я згадував (мовляв, такий я вже дивак), як я сходився з іншими жінками, яких я, з їхньої чи моєї вини, занехаяв і з якими, попри всі намагання, не зумів більше зійтися. Отож могло здатися, що я виправдовуюся перед Альбертиною за свою нездатність знов її покохати, ніби допускаючись при цьому якоїсь негречности, і воднораз намагаюся витлумачити їй, що в мене трохи осібна психологія. Проте, виправдовуючись у такий спосіб, розповідаючи про Жільберту, з якою в мене було все майже не так, як оце відбувалося з Альбертиною, я тільки хотів надати моїм запевненням більшої переконливости, якої, як мені здавалося, їм бракувало. Відчуваючи, що Альбертина сприймає наповажне моє намагання говорити з нею «навпростець», бачачи, що вона визнає мені рацію, я перепросив за щирість і сказав, що правда, як я знаю, завжди колюча, а в цьому разі ще й може здатися їй неймовірною. Альбертина, навпаки, подякувала мені за відвертість і додала, що дуже добре розуміє такий частий і природний стан душі.

Признавшись Апьбертині у вигаданому почутті до Андре та в байдужості до самої Альбертини, я, щоб видатися цілком щирим і органічним, запевнив її мимохідь, нібито з гречности, що не треба цю байдужість сприймати надто дослівно, і вже міг нарешті, не побоюючись, що Альбертина здогадається про моє кохання, говорити з нею таким ніжним голосом, яким не говорив дав-но, — голосом, що здався мені самому чарівливим. Я наче пестив мою повірницю; коли я згадував їй про її приятельку, ту, яку кохав, сльози бриніли на моїх очах. Але, переходячи до суті справи, я сказав Альбертині, що вона ж бо знає, що таке кохання, що таке любовні підозри й муки, і що, може, їй, як давньому моєму приятелеві, залежатиме на тім, щоб покласти край гризотам, яких вона завдає мені не прямо, бо я її не кохаю (нагадом про це я в жодному разі не збираюся їй дошкулити), а непрямо, ранячи моє почуття до Андре. Тут я зупинився, щоб показати Альбертині на великого самітного прудкого птаха, він летів далеко від нас над берегом, усіяним, буцімто клаптиками червоного паперу, відсвітами вечорового сонця і нітрохи не сповільнював свого лету, нічим не відвертався, не збочував зі своєї путі, немов гонець, посланий кудись далеко з пильною й важливою вісточкою. «От він принаймні мчить просто до мети!» — тоном докору сказала мені Альбертина. «Ви кажете так тому, бо не знаєте, що я хотів би вам сказати. Але це така важка річ, що я волію замовкнути; я певен, що розгніваю вас, і це призведе лише до того, що з коханою дівчиною я вже не буду щасливий, а в вашій особі втрачу доброго приятеля». — «Присягаюся, що не гніватимусь». Вона мала таку сумирну, таку журливо-покірну міну, здавалося, так очікувала від мене щастя, що я ледве втримався, що не поцілувати її — майже з тією самою насолодою, з якою поцілував би материне обличчя, — це нове для мене личко, уже не колишній бідовий рожевощокий видочок, схожий на писочок пустотливої розбещеної кицьки з рожевим задертим носиком, а лице дівчини, яка так побивається, що, зрештою, сягнувши вершка, розлилося широкою хвилею безмежної доброти. Дивлячись на Альбертину в відриві від свого кохання, цієї відміни хронічного божевілля, ніяк із нею не пов’язаного, ставлячи себе на її місце, я несамохіть розчулився: оця мила дівчина віддавна звикла до того, щоб до неї ставилися привітно й щиро, а вірний товариш, за якого вона мене вважала, ось уже кілька тижнів мордує її, довівши це мордування до крайньої межі. Саме тому, що я сприймав речі з уселюдського погляду, саме тому, що дивився збоку, — а в такому погляді розчинялася моя ревнива любов, — мене поривав до неї живий жаль, і мені б так не краялося від нього серце, якби я не кохав її. Зрештою навіщо у вигойді ритму від освідчення до незгоди (найпевніший, найдійовіший і найнебез-печніший спосіб, аби з допомогою протилежних, почережнйх душевних відрухів зав’язати все так, щоб потім уже годі було розсупонити і щоб вузол цей зв’язував нас міцненько з якоюсь жінкою), навіщо в зустрічному рухові, що становить один із двох тактів ритму, розрізняти ще й відпливи співчуття, якщо ті відпливи, протиставлені коханню, попри те що викликані, може, несвідомо, тією самою, що й воно, причиною, призводять щораз до однакових наслідків? Підсумовуючи пізніше наші взаємини з жінкою, все те, що ми для неї зробили, ми часто усвідомлюємо, що вчинки, підказані прагненням довести жінці, як ми її кохаємо, закохати її в себе, бути нею обмилуваним, посідають навряд чи значніше місце, ніж ті, що породжуються людською потребою спокутувати провину перед коханою істотою, ті, що ми вчинили з простого морального обов’язку, ті, що ми вчинили б і щодо жінки не коханої. «Але що я такого, зрештою, вчинила?»

— спитала Альбертина. Почувся стукіт у двері, стукав ліфтер: Альбертинина тітка, проїжджаючи повз готель, затрималася про всяк випадок, аби дізнатися, чи не тут вона, і забрати її додому. Альбертина веліла переказати, що вона не зійде, хай обідають без неї, вона не знає, о котрій вернеться. «Але ж тітка розсердиться?» — «Де там! Вона все чудово зрозуміє». Отож-бо, — принаймні на той момент, момент, який міг і не повторитися, — розмова зі мною, через певні обставини, набувала для Альберти-ни такої ваги, що переважувала все, і моя приятелька, мимоволі спираючись на родинний кодекс, перебираючи в пам’яті всі ті випадки, коли задля кар’єри Бонтана його близькі не зупинялися навіть перед подорожжю, не сумнівалася, що її постанова пожертвувати обідом здасться тітці цілком природною. Пересунувши ту пізню годину, яку Альбертина проводила без мене у родинному колі, вона дарувала мені її; я міг користати з неї на свій розсуд. Зрештою я наважився сказати їй те, що чув про її спосіб життя, і додав, що хоча жінки, схильні до цього гріха, мені огидні, я слухав через верх їхні імена, аж поки мені названо її спільницю, і що вона, мовляв, легко може собі уявити, як це боліло мені, закоханому в Андре. Був би я меткіший, то, либонь, вибрехав би, що мені називалося й інших Альбертининих спільниць, до яких мені байдуже. Одначе серце мені краяло нагле і страшне відкриття, яке я зробив із Коттаровою допомогою, воно заповнило його вщерть і, крім нього, там не знаходилося місця більш ні для чого. Якби раніше Коттар не звернув моєї уваги на їхні пози під час вальсу, мені б зроду не спало, що Альбертина кохає Андре або принаймні може з нею кохатися, — так само тепер я не годен був собі уявити дещо вже геть для мене нез-мисленне — себто що АльбЬртина, крім Андре, здатна кохатися і з іншими жінками, не настільки душевно близькими їй, щоб це могло бути виправданням. Перш ніж заприсягтися мені, що це неправда, Альбертина, як усяка жінка, яка дізналася, що про неї пащекують, зажурилася, розгнівалася, виявивши люту цікавість до того, хто цей невідомий їй клепач, ще й захотіла зустрітися з ним, щоб завдати йому брехню. Водночас Альбертина запевнила, що — до мене принаймні — вона не має жалю». Якби це була правда, я б призналася. Але ми обоє з Андре ставимося до цього з огидою. На своєму віку ми набачилися жінок із коротким волоссям, чоловічими манерами й нахилами, про які ви говорите, і нічим так не бридимось, як ними». Альбертина дала мені слово чести — слово безапеляційне, хоча й не підперте жодними доказами. Але саме це могло найкраще мене заспокоїти, бо ревнощі належать до розряду тих болісних сумнівів, які швидше розбиває енергія запевнень, аніж їхня вірогідність. Зрештою кохання має тут особливість, що, покохавши, ми робимося підозріливішими і водночас легковірнішими, ми запідозрюємо кохану жінку швидше, ніж будь-яку іншу, і воднораз легше їй віримо, коли та відмагається. Треба кохати аби могти каратися тим, що на світі не лише порядні жінки, тобто, аби це постерегти; і треба кохати, аби бажати, щоб вони були, іншими словами, аби повірити, що вони є. Люди люблять шукати страждань, аби потім їх позбуватися. Слова, здатні нам у цьому зарадити, ми негайно визнаємо слушними — до заспокійливого не присікуються, якщо воно помічне. А потім, хоч би яка різнобічна була кохана істота, дві геть-то засадничі особистості ми принаймні годні в ній розрізнити, залежно від того як вона об’являється нам: як наша чи як така, що поривається не до нас. Перша з цих особистостей володіє особливою силою, притаманною тільки їй, — силою убивати нашу віру в реальність другої та особливою таємницею — таємницею тамування болещів, яких ця друга особистість нам завдає. Кохана істота є для нас то хворобою, то ліком, від якого нам то кращає, то гіршає. Колись на мою уяву вплинув і посилив мою збудливість, звичайно, Сваннів приклад, і я давно вже ладен був повірити в те, чого боявся, а не в те, чого бажав. Ось чому полек-ша, яку дала мені Альбертинина клятва, мало не пропала потому, як мені згадалася Одеттина історія. Але я сказав собі: якщо слушно брати в рахубу найгірше, — не тільки тоді, коли я, намагаючись зрозуміти, чого так катується Сванн, силкувався влізти в його шкуру, а й нині, коли йшлося про мене самого, і я дошукувався правди так, буцімто на моєму місці був хтось інший, — то все-таки не випадає, лише задля того, щоб бути немилосердним до себе, як немилосердний до себе солдат, стаючи не на той пост, де може принести більше користи, а на той, де важить головою, впадати, зрештою, в помилку і вважати одну гіпотезу за правдивішу від інших лише тому, що вона найболісніша. Хіба не лежало провалля між Альбертиною, дівчиною з досить хорошої буржуазної родини, і кокоткою Одеттою, яку ще в дитинстві продала рідна мати? Слово, мовлене одною, не йшло ні в яке порівняння зі словом, мовленим другою. Зрештою, Альбертина не мала тих підстав для брехні мені, які мала Одетта для брехні Сваннові. А в.се ж Одетта кінець кінцем призналася в тому, що відкидала Альбертина! Тож не беручи в рахубу ріжниці у становищі й уявляючи справжнє життя моєї приятельки достоту таким, яким жила, за моїми відомостями, Одетта, я зробив би логічну помилку, не менш поважну, — хай і протилежну, — ніж та, що схилила б мене до якогось припущення завдяки тому, що була б для мене не така болісна. Я мав перед собою нову Альбертину, — таку, якою вона зрештою уявлялася мені наприкінці мого першого перебування у Бальбеку, — щиру, добру, і ось ця Альбертина, пожалівши мене, пробачила мені мою підозріливість і постаралася розбити мої сумніви. Вона посадила мене обік себе на постелі. Я подякував їй за все, що вона мені сказала, заявив, що тепер ми помирилися і що я ніколи більше не грубіянитиму. А проте я порадив їй їхати додому на обід. Вона спитала, чи мені так зле. І, притягнувши мою голову, щоб приголубити мене так, як ще ніколи не голубила і як їй, може, захотілося приголубити мене через те, що між нами згода, провела язиком по моїх губах, силкуючись розхилити їх. Але я їх так і не розімкнув. «Який ви злюка!» — сказала вона.

Я мав би того самого вечора поїхати, щоб ніколи більше з нею не побачитися. Передчуття підказувало мені тоді, що в неподіле-ному коханні — іншими словами, просто в коханні, бо в декого кохання щоразу не взаємне, — можна тішитися не самим щастям, а лише його позірністю, подарованою мені однієї з тих неповторних хвилин, коли завдяки доброті жінки чи її примсі, чи випадковості нашим бажанням цілком відповідають її слова, її вчинки, як би нас і справді кохали. Правдива мудрість вимагала б, аби я розкошував цією часточкою щастя, споглядав її цікавими очима, бо коли б я її не мав, то так би й умер, і гадки не мавши, чим це щастя може бути для сердець не таких перебірливих і більш запаньканих долею; аби я припустив, що це тільки часточка щастя безкрайого й довговічного, об’явленого мені лише на мить, і не прагнув, — з остраху, як би назавтра ця облуда не розвіялася, — запобігти ще одної ласки по тій, яку завдячую лише примсі такої рідкісної хвилини. Я мав би покинути Баль-бек, усамітнитися, суголосно відгукуючись на останні вібрації голосу, в якому мені на мить учулося щось любовне і від якого належало б вимагати одного — щоб він більше не звертався до мене, — бо дисонансом якогось нового слова, яке тепер мені різало б слух, він збаламутив би сторожку тишу, серед якої, наче завдяки якійсь педалі, в мені ще довго бринів би відгомін щастя.

Заспокоєний порозумінням з Альбертиною, я тепер знову проводив більше часу з матір’ю. Вона любила розповідати, шануючи мої слухи, про ті часи, коли бабуся була молодша. Побоюючись, що я гризтиму себе за ті прикрощі, якими міг охмарити схилок бабусиного життя, мама охочіше верталася до перших літ мого навчання, коли бабуся раділа моїм успіхам, що досі від мене приховувано. Ми згадували Комбре. Мати зауважила, що там Я бодай читав і що в Бальбеку мені теж треба читати у хвилини, вільні від праці. Я відповів, що для того, щоб оточити себе спогадами про Комбре та гарними розмальованими тарелями, я залюбки прочитав би «Тисячу й одну ніч». Як колись у Комбре, коли мати дарувала мені книжки на день народження, вона й тепер, потаєнці від мене, щоб зробити мені сюрприз, виписала одночасно «Тисячу й одну ніч» у перекладі Ґаллана і «Тисячу ночей і одну ніч» у перекладі Мардрюса. Одначе, кинувши оком на обидва переклади, мати воліла, щоб я читав Ґалланову версію, але вона боялася тиснути на мене, боялася з поваги до свободи думки, з небажання влазити в моє розумове життя, а також із глибокої віри, що жінка не вельми розуміється на красному письменстві і що в виборі лектури для юнака не слід зважати на те, що її шокували якісь окремі пасуси. У деяких казках її аж кидало від неморальности сюжету і брутальности висловів. Але вона зберігала, наче реліквії, не лише бабусині брошку, парасольку, манто, томик пані де Севіньє, а й думки її та слова, намагаючись при кожній оказії вгадати, що сказала б про це бабуся, і зараз мама не сумнівалася, що бабуся Мардрюса забракувала б. Мама пригадала, що в Комбре перед прогулянкою на Мезеглізьку сторону я читав Огюстена Тьєррі, а бабуся, врадувана тим, що я читаю, гуляю, все-таки обурювалася, бачачи, що той, чиє ім’я зрослося з піввіршем: «Там правив Меровей», зветься у книжці Меровіґ, і заявляла, що язик у неї не повернеться казати Каролінґи замість Карловінги, — вона дотримувалася давньої вимови. А я розповідав мамі про те, як бабуся ставилася до грецьких імен гомерівських героїв, які Блок, слідом за Леконтом де Лілем, навіть у випадках найпростіших вважав за свій святий обов’язок (на його суд, у цім і полягав літературний хист) писати по-грецькому. Так, скажімо, коли він у листі до когось повідомляв, що в нього вдома пили не вино, а істний нектар, то писав нектар через к (пеИаг), а не через с і кпив із Ламартіна. Але якщо для бабусі «Одисея», з якої вигнано імена Уліса та Мінерви, була вже не «Одисея», то якої б вона заспівала, побачивши на палітурці спотворений титул «Тисячі й одної ночі», не знаходячи у звичному змалку для неї написанні вічно близьких нам імен Шехерезади, Динарзади, які вона саме так завше й вимовляла, або виявивши, що перехрещено — якщо тільки можна тулити це слово до мусульманських казок — урочого Каліфа та всесилих Геніїв, яких уже годі впізнати, бо Каліф уже називається Каліфа-том, а Генії — Джинами? А проте мама піднесла мені обидві книжки, і я сказав, що читатиму їх у ті дні, коли притомлюся і мені перехочеться гуляти.

Такі дні мені випадали, зрештою, не часто. Ми, як і колись, усім «гроном», Альбертина, її приятельки та я, вирушали чаювати на скелі або на ферму Марія-Антуанетта. Але іноді Альбертина справляла мені велику втіху, кажучи: «Сьогодні я хочу побути трохи з вами на самоті, приємніше залишитись удвох». А інших запевняла, що зайнята, що, зрештою, ні перед ким не зобов’язана звітувати, а щоб дівчата, в разі коли вони збиралися гуляти й чаювати, не могли нас відшукати, ми, як пара коханців, виправлялися удвох до Багателю або до Круа д’Елану, тоді як ватага, якій не спало б на думку шукати нас там і яка туди так ні разу й не заглянула, пропадала цілий день, очікуючи нас, на фермі Марія-Антуанетта. Мені згадуються спечні дні, коли у хлопців, що працювали на сонці, скапував із чола піт, простопадно, з рівномірними інтервалами, ніби краплі води з крана, чергуючись із падінням дозрілих плодів, які обривалися з дерева на поблизьких садках; ці спечні дні вкупі з таємницею схованої у криєвці жінки досі входять найміцнішим складником до кожної нової моєї любови. Задля знайомства з жінкою, про яку зі мною забалакали і думка про яку мені самому б не спала, я скасовую всі свої зустрічі, якщо стоїть на годині і якщо побачення з жінкою має відбутися на якійсь відлюдній фермі. Хоча я знаю, що погода та місце зустрічі існують самі собою, а вона сама собою, проте я завжди беру на цю добре відому мені принаду і попадаюся на гачок. Я знаю, що в холодний день, десь у місті, ця сама жінка могла б збудити в мені жагу, але позбавлену романтичного почуття, закохання; а все ж на любов, як уже волею обставин їй вдалося мене підгорнути, це не вплинуло б, — її б тільки обтяжила журба, — так усі наші почуття до жінок сумнішають у міру того, як ми помічаємо, що жінки беруть щораз меншу участь у тих почуттях і що наша нова любов, про довговічність якої ми так мріяли, може стати останньою й урватися разом із нашим життям.

У Бальбеку було ще мало люду, мало дівчат. Іноді я бачив, що на пляжі стоїть якась дівчина, позбавлена всякого шарму, хоча і вельми схожа на ту, до якої, на превеликий свій розпач, я не смів колись підійти в ту мить, коли вона вкупі з приятельками виходила з манежу або з гімнастичної зали. Якщо то була та сама (при Альбертині я про неї не згадував), то дівчина, перед якою я умлівав, для мене вже не існувала. Проте цілковитої певности, що то саме вона, я не мав, оскільки дівоче личко не становило на узмор’ї якоїсь сталої величини чи форми — його стягували, збільшували, переінакшували моя нетерплячка, шал моєї жаги, моє самодостатнє почуття блаженства, а також різне одіння, в якому ходили дівчата, прудкість їхньої ходи або, навпаки, їхня нерухомість. А проте зблизька деякі юнки здавалися мені чарівливими. Щоразу, як я бачив котрусь із них, мене так і поривало повести її на бульвар Тамарисків, або в дюни, або — ще краще — до скель. Та хоч жадання, на відміну від байдужости, передбачає й певне зухвальство, запоруку його здійснення, все-таки між бажанням і чином (тобто просьбою про поцілунок), зяяла «прогалина», сповнена вагань і плохости. Тоді я заходив до цукерні і вихиляв душком сім чи вісім келишків портвейну. І миттю через зіву-щу порожню промежінь між бажанням і чином сила трунку прокреслювала сполучну лінію. Більше не було місця ні для вагання, ні для страху. Мені здавалося, ніби дівчина так і пурхне до мене. Я підступав до неї, слова самі зривалися з мого язика: «Я б охоче пройшовся з вами. Може, гайнемо до скель? Ніхто нам не заважатиме в затишній хатинці за ліском — зараз вона порожнює». Всі перешкоди зоставалися позаду, ніщо вже не могло перебити нашого жирування. Принаймні для мене жодних бар’єрів не було. Натомість для неї бар’єри не розвіялися, бо вона не причащалася портвейном. А якби навіть причащалася і світ поплив би в її очах, то, чого доброго, ще виявилося б, що вона давно плекала собі зовсім іншу мрію (яка в цю хвилину враз видалася їй здійсненною), ніж та, щоб упасти до моїх обіймів.

Дівчат було негурт, та й ті, що сюди завітали, затримувалися ненадовго, бо ще не був «сезон». Мені пригадується одна з них, руда, зеленоока, з рожевими щоками, чий подвійний, летючий обрис уподібнював їх до крилаток живих дерев. Не знаю, яким вітром занесло її до Бальбека і яким завіяло назад. Це сталося так нагло, що я потім як побачив, що дівчина поїхала назавжди, кілька тижнів тужив і навіть одважився поділитися своєю тугою з Альбертиною.

Треба сказати, що багато кого з цих дівчат я не знав зовсім або кілька років не бачив. Часто бувало так, що, перш ніж зустрітися з дівчиною, я їй писав. Якщо відповідь подавала мені надію на те, що ми покохаємо одне одного — о, яка то була радість! На початку нашої приязні з жінкою, хай навіть тій приязні не судитиметься розквітнути з часом, нам несила розлучитися з першими листами до коханої. Нам хочеться весь час мати їх перед очима, наче квіти, одержані в дар, — ще зовсім свіжі квіти, на які ми перестаємо милуватися лише тоді, коли підносимо їх до обличчя, аби вдихнути аромат. Так приємно перечитувати речення, яке ми знаємо напам’ять, а в інших, які ми не могли б повторити від слова до слова, хочеться справдити, наскільки ніжні ті чи інші вирази. Чи написала вона: «Ваш милий лист»? У блаженстві, яким ми дихаємо, ворухнулося легке розчарування: першого разу ми надто швидко читали (або нерозбірне було письмо допису-вачки) й не помітили, що вона написала не «Ваш милий лист», а «Діставши Вашого листа». Але скільки ніжности в усьому іншому! Ох, аби нам і завтра подарували такі самі квіти! Потім уже і цим не здобріти, до слів хочеться долучити погляди, голос. Призначається побачення — і от, хоча вона, може, й не змінилася, — замість тієї, кого ми, покладаючись на опис чи пам’ять, уявляли феєю Вівіаною, перед нами постає Кіт у чоботях. Ми умовляємося про зустріч і назавтра, бо, хоч би там як, це все-таки вона і мріяли ми про неї. Ба! Щоб нас вабило до жінки, вона не повинна бути гарна саме так, а не якось інакше. Нас пориває до жінки, та й годі, ця жага непевна, як пахощі; так само Протираї був любий стиракс, етерові шафран, Гері — прянощі, хмарам — мирра, Ніке — манна, морю — пахощі ладану. Але ці пахощі, оспівані орфічними гімнами, не такі численні, як божества, які ними всолоджуються. Мирра — не тільки запах хмар, а й Протогоноса, Нептуна, Нерея, Лето; ладан — не лише улюблені пахощі моря, а й гожої Діке, Феміди, Цірцеї, дев’яти Муз, Еоса, Мнемозіни, Дія, Дикайосіни. Якби нам заманулося перелічити божества, які вдихають стиракс, манну та аромати прянощів, ми так би ніколи й не вивели кінця — їх сила-силенна. Амфієтес усолоджує себе всіма пахощами, окрім ладану, а Гея гордує лише бобами й прянощами. Так було і з моїми жаданнями дівчат. їх було менше, ніж самих дівчат, і вони оберталися подібними між собою болещами й розчаруваннями. Мирра ніколи не вабила мене. Мирру я відступав Жюп’єнові й принцесі Ґермантській: вона люба Про-тогоносові, «істоті двостастій, бикуватому ревунові, невтомному співучасникові оргій, славному славуті, химерникові, радісному скорохватові до пожертв оргіофантів».

Але незабаром сезон був уже в розпалі; щодня приїздив хтось новенький, мої дедалі частіші прогулянки, відриваючи мене від захопливого читання «Тисячі й одної ночі», втіхи мені не давали, — навпаки, ще й затруювали мені настрій. Узмор’я тепер роїлося від дівчат, а думка, підкинута мені Коттаром, не викликаючи, щоправда, нових підозр, діяла мені на нерви, і я намагався зробити все, щоб її прогнати, тож коли до Бальбека приїжджала молода жінка, я собі місця не знаходив і підбивав Альбертину на далекі прогулянки, щоб вона не могла познайомитися з новоприбулою і навіть, якщо сприятиме щастя, — побачити її. Зрозуміло, найбільше я боявся тих, що виглядали й поводилися вульгарно чи знеславили себе; я намагався переконати свою приятельку, що їхня неслава нічим не підперта, що це людська обмова, намагався, може, з мимовільного, ще несвідомого страху, що Альбертина шукатиме зближення з ледащицею, або шкодуватиме, що через мене її не запопала, або, помічаючи навколо силу-силенну прикладів, подумає, ніби такий повсюдний гріх догани й не заробляє. Я розпинався за кожну підозрювану, силкуючись довести, що сафізму взагалі не існує. Альбертина підтримувала мою невіру в гріх тої чи тої жінки. «Та ні, то в неї така вдача, то просто така манера». А я вже починав шкодувати, що виступаю оборонцем невинности, бо мене злостило, що Альбертина, колись вельми сувора, може думати, ніби ця «манера» чимось така приваблива, така спокуслива, що навіть чесні жінки овечки вважають за шик напинати на себе вовчу шкуру. Мені хотілося, щоб жодна жінка не з’являлася більше в Бальбеку; я тремтів на думку, що до Вердю-ренів мала от-от нагрянути баронеса Пютбюс і що її покоївка, чиїх уподобань Сен-Лу від мене не приховував, може, гуляючи, дійти до пляжу й спробувати знепутити її — тільки-но якогось дня я відвихнуся від Альбертини. Коттар не потаїв від мене, що Вердюренам дуже залежить на мені і що, намагаючись не давати взнаки, ніби вони, як він сказав, уганяють за мною, вони дорого заплатили б за те, щоб я в них гостив, і я вже метикував, чи не можна, пообіцявши привести до них у Парижі всіх усесвітніх Ґермантів, домогтися від пані Вердюрен, щоб вона, знайшовши зачіпку, спровадила якнайхутчій баронесу Пютбюс.

Та що головно мене хвилювала присутність у Бальбеку Андре, то заспокійлива сила Альбертининих клятв діяла, хай по моїй душі й шастали такі думки, ще якийсь час; крім того, я знав, що невдовзі хвилювання в мене поменшає, бо Андре вкупі з Розамундою та Жізеллю мають від’їхати мало не в день найбільшого напливу і з Альбертиною їй залишалося перебути всього кілька тижнів. Ба більше: останнім часом усе, що робила й казала Альбертина, мало на меті одне: знищити всі мої підозри, якщо вони ще жевріють, або не дати їм ожити. Вона зумисне не зоставалася на самоті з Андре, при поверненні додому завжди наполягала на тім, щоб я проводив її аж до порогу, вимагала, щоб я по неї заходив, коли ми збиралися гуляти. Точнісінько так само поводилася і ніби цуралася Альбертини й Андре. І все це виразно свідчило про змову між ними, були ще й інші докази того, що Альбертина, мабуть, чи не повідомила свою приятельку про нашу розмову і попросила її якось розмаяти мої недоречні підозри.

Саме тої пори в бальбецькому Ґранд-отелі збито бучу, яка аж ніяк не могла втишити моєї тривоги. Блокова сестричка з якогось часу інтимувала з колишньою актрисою, та небавом їхні інтимні стосунки перестали їх удовольняти. їм уявлялося, що, привертаючи повсюдну увагу, вони нададуть своїм утіхам збоченського посмаку, вони хотіли зухвало жирувати перед очима цілого світу. Почалося в гральні, біля столу, де гралося в бакару, почалося з пестощів, які можна було приписати їхній ніжній дружбі. Потім вони розперезалися. Нарешті одного вечора, в великій танцювальній залі й навіть не в темному кутку, вони повелися так, ніби лежали у своєму алькові. Поблизу саме були два офіцери з жінками, і ось ці офіцери поскаржилися директорові. Спершу всі були певні, що це поможеться. Проте скарга офіцерів була марна: мешкали вони в Неттегольмі, завітали до Бальбека лише на один вечір, отже, що з них директорові — ніякого зиску. А Блоковій сестрі жодні директорові отченаші не були страшні: без її власного відома її оберігало заступництво Ниссіма Бернара. Гідне уваги, що Ниссім Бернар над усе ставив родинні чесноти. Для свого сестринця він щороку винаймав у Бальбеку пишну віллу і, хоч би куди його кликано, обідав завше у себе, тобто, можна сказати, в родинному гнізді. Зате снідати вдома ніколи не снідав. Опівдні він уже був у Ґранд-отелі. Подібно до того як інші утримують танцівницю кордебалету, він утримував кельнера, доволі схожого на вже згадуваних посильних, а також на юних ізраїльтян із «Етер» та «Аталії». Здавалося, сорок весен різниці мали б уберегти юнака від не вельми приємної близькости з Бернаром. Але як сказано у хорах премудрого Расіна:

0 Боже, скільки юній цноті

Трапляється спокус тиху путі!