Розділ «Частина друга»

Зрештою, щоправда, не по першій годині ночі (цю найпізнішу пору заповідав ліфтер), а лише по третій, я вже не мучився, як раніше, на гадку, що Альбертина навряд чи прийде. Коли я остаточно переконався, що вона не з’явиться, то заспокоївся і навіть збадьорився; зночована мною ніч була для мене просто однією з багатьох ночей, коли ми з Альбертиною не зустрічалися, — з цього я й виходив. А потім уже думка, що я побачу Альбертину завтра або ще колись, робилася для мене солодкою, леліючи над цією пусткою, з якою я примирився. Вряди-годи, в вечори чекання, туги завдають ліки, яких ми зажили. Журливець бачить причину своєї нудьги не там, де слід, він гадає, ніби сохне за тією, яка все Не приходить. Любовний вогонь розпалюється в цьому разі, як деякі нервові недуги, неправильним поясненням джерела гризоти. Проте ліпше не пробувати давати правильне пояснення, принаймні в царині кохання, бо це почуття (хай би там чим викликалося) завжди оманливе.

Назавтра я дістав від Альбертини листа, де вона писала мені, що тільки зараз вернулася, що моя цидулка її вже не застала, але ввечері вона, з мого дозволу, прийде зі мною зустрітися, і в словах її листа, як і в тих, що вона сказала мені колись по телефону, я ніби відчув зажиті нею розкоші, відчув присутність тих людей, яким вона віддала перевагу наді мною. Ще раз усього мене охопила болісна цікавість узнати те, чим вона жила, потаємне почуття кохання, яке завжди з нами, і на хвильку мені здалося, ніби воно прихилить мене до Альбертини, але воно тільки стрепенулося — не скресло, і останні його відголоски завмерли, перш ніж воно рушило з місця.

Під час мого першого перебування в Бальбеку я, — може, так само, як і Андре, — не розкусив Альбертининої вдачі. Я гадав, ніби вона вітрогонка, і не знав, чи зможуть усі наші благання втримати її і не пустити на garden-party, змусити її відмовитися від прогулянки на віслюках чи від пікніку. Під час другого мого приїзду в мене заронилася підозра, що її вітрогонство — личина, garden-party — ширма, а може, й просто вигадка. В різних формах виявлялося одне й те саме (я мовлю лише про те, що було мені видно крізь шкло, шкло не таке вже й прозоре, а що відбувалося за шклом насправді — Бог його знає). Альбертина освідчується мені, клянучись найпалкішими любовними клятвами. Потім зиркає на годинника — їй треба їхати в Енфревіль до однієї дами, яка нібито приймає гостей о п’ятій щодня. Мене катує підозра, та ще й нездужається, і я прошу, благаю Альбертину побути зі мною. Ні, це неможливо (де там, вона має лише п’ять хвилин часу), бо ця не дуже гостинна, образлива і, як запевняє сама Альбертина, пренудна дама розсердиться. «Але ж можна й пропустити візиту». — «Ні, тітка вчила мене, що гречність над усе». — «Але ж ви при мені так часто бували неґречні». — «Тут зовсім не те: дама на мене образиться і накрутить тітку. А в нас із тіткою і так нещирі стосунки. Тітці залежить на тому, щоб я бодай раз її одвідала». — «Але ж вона приймає щодня». Відчуваючи, що «замололася», Альбертина висуває інший довід. «Авжеж, щодня. Але сьогодні я вмовилася зустрітися там із моїми подругами. Мені буде не так нудно». — «Альбертино! Якщо ви боїтеся, як би вам не було там нудно, і все-таки наважуєтеся кидати мене самого, хворого і нещасного, виходить, ви волієте даму і подружок від мене?» — «Що там буде нудно — мене це зовсім не обходить. Я задля подруг. Я відвезу їх додому кабріолетом. Інакше вони там застрягнуть». Я зауважив Альбертині, що потяги з Енфревіля ходять до десятої вечора. «Це правда, але, бачте, може, нас попросять залишитися обідати. Господиня дуже гостинна». — «Ну, то відмовтеся». — «Тітка і за це на мене озлиться». — «Ну, то пообідайте і верніться десятигодинним». — «Замало часу». — «Тоді годі й думати, щоб обідати в місті: ви не встигаєте на свій потяг. Д знаєте що, Альбертино, все можна зробити дуже просто. Я відчуваю, що на повітрі поздоровшаю; якщо не можна відчепитися від цієї дами, я одвезу вас до Енфревіля. Не бійтеся, я не дійду до Вежі Єлизавети (вілла тієї дами), я не побачу ні дами, ані подруг». Альбертина була ошелешена. Голос їй порвався. Вона сказала, що морські купанки їй протипоказані. «Вам, може, не хочеться, щоб я вас проводжав?»

— «Як ви можете таке говорити! Ви ж самі знаєте, що гуляти з вами — для мене втіха над усе». Альбертина зробила рвучкий поворот кругом. «Якщо ми з вами вирушимо на прогулянку, — сказала вона, — то чому б нам не податися на другу сторону від Бальбека? Разом би пообідали. Як би це було гарно! Адже там куди мальовничіше. Від Енфревіля мене нуда пориває, як зрештою й від усіх оцих дір, так званих зелених затишків». — «Але ж приятелька вашої тітки буде дусатися, якщо ви її не навідаєте».

— «Передусається!» — «Ні, ні, не треба сердити людей». — «Та вона й не зауважить, вона приймає щодня; потраплю я до неї завтра, позавтрьому, за тиждень, за два — байдуже». — «А ваші подруги?» — «О, вони стільки разів мене підводили. Тепер моя черга». — «Але там, куди ви мене кличете, потяги після дев’ятої не ходять». — «То й що? До дев’ятої — це чудово! А потім — ніколи не треба клопотатися, чим ви доберетеся додому. Завше знайдеться якийсь візок, ровер, у крайньому разі — на батьківських». — «Завше знайдеться! Яка ви метка, Альбертино! На Енфревільській стороні, де станційка йде за станційкою, — так, там знайдеться. Але на тамтій стороні... — то вже інша річ».

— «Навіть на тій стороні. Присягаюсь, я привезу вас назад цілим-здоровим». Я відчував, що Альбертина ради мене відмовляється від чогось такого, про що вже мала умову і що від мене приховувала, а ще я відчував, що хтось залишиться біля розбитого корита, як міг залишитися допіру я. Побачивши, що її бажання нездійсненне, скоро я збирався супроводжувати її, вона все переграла. Знала, що потім можна буде відігратися. Бо як усі жінки, які живуть, розриваючись на частини, мала безпрограшне козиряччя: підозріливість і ревнощі. Не намагалася їх, звичайно, підсичувати, навпаки. Але в закоханих вуха завжди нашорошені, щоб виявити чиюсь брехню. Альбертина, не краща за інших, знала з досвіду (не здогадуючись, що завдячує це ревнощам), що той, кого вона одного вечора зрадила, повернеться до неї. Незнайомець, до якого вона не прийде на побачення задля мене, буде сохнути, але через те ще дужче покохає її (Альбертина не уловлювала цієї причини) і, щоб не мучитися, приповзе до неї сам — я теж би приповз. Але я не мав охоти завдавати їй прикрощів, пнутися зі шкури, ступати на страшну стежку розшуків, на стежку до краю винахідливого, невсипущого нагляду. «Ні, Альбертино, я не хочу псувати вам утіхи, їдьте собі до вашої ен-фревільської дами чи навіть до того, хто криється під цим цсев-до, — мені все одно. Я не поїду з вами з однієї-однісінької причини: вам цього не хочеться, прогулянка, яку ви відбули б зі мною, не та, про яку ви мріяли, і ось доказ: ви разів зо п’ять, як не більше, суперечили самі собі, навіть того не помічаючи». Бідолашна Альбертина вирішила, що суперечності, яких вона не помітила, мали якусь вагу, і злякалася. Вона гаразд не знала, на чому засипалася. «Цілком можливо, що я собі суперечила. Я від морського повітря зовсім чманію. Називаю не ті імена». І тут (мені було ясно, що вона не збирається вдаватися до ніжних запевнень, щоб я їй повірив), тільки-но я почув підвердження того, що мені невиразно мрілося, мені знов заболіло, як від рани. «Ну що ж, хай буде так, я їду, — трагічним тоном промовила вона, але не втрималася — зиркнула на годинника, аби побачити, чи не спізнюється вона десь-інде: адже я вже перестав вимагати провести вечір зі мною. — Ви злюка. Я все міняю, щоб провести з вами славний вечір, а ви коверзуєте та ще й завдаєте мені брехню. Таким жорстоким зі мною ви не були ще зроду. Море буде моїм гробом. Я більше вас не побачу. (Серце у мене так і тенькнуло при цих словах, хоча я був певен, що вона повернеться до мене завтра ж, і так воно й сталося.) Утоплюся, кинуся в воду». — «Як Сафо». — «Ще одна зневага: ви сумніваєтеся не лише в моїх словах, а й у моїх учинках». — «Ба ні, ясочко, я сказав це без задньої думки, присягаюсь вам, адже ви знаєте, що Сафо кинулася у море». — «Ні, ні, у вас немає ніякої довіри до мене». Глянувши на годинника, вона побачила, що вже лишається якихось кілька хвилин часу; боючись провалити побачення, Альбертина в поспіху сяк-так зі мною попрощалася (за що перепросила, явившись до мене назавтра: напевне, того дня та особа не була вільна) і гайнула геть із розпачливим криком: «Прощавайте назавше!» 1 може, вона й справді була в розпачі. Бо, знаючи краще за мене, що вона зараз робить, суворіша й водночас поблажливіша до себе, ніж я до неї, Альбертина все-таки, може, боялася, чи захочу я її бачити після такого розлучення? Адже вона, як мені здавалося, дорожилася мною так, що та, друга особа, мала ревнувати її ще дужче за мене.

За кілька днів, коли ми були з нею в танцювальній залі баль-бецького казино, нараз увійшли Блокові сестра й кузина. Обидві вони дуже погарнішали, але через своїх приятельок я перестав їм кланятися, бо молодша, кузина, майже публічно жила з акторкою, зійшовшися з нею під час мого першого приїзду. Андре, почувши якийсь натяк на це, зроблений півголосом, сказала мені: «Ми з Альбертиною щодо цього однодумці — про таку гидь соромно й помислити!» Альбертина, сидячи зі мною на канапі й балакаючи зі мною, повернулася плечима до лихої слави дівчат. А все ж я зауважив, що перед тим, як перемінити позу, тієї самої хвилі, коли вступили панна Блок та її кузина, погляд моєї товаришки раптом набув напруженої зосереджености, і ця зосередженість надала личку пустотливого дівчати поважного, майже трагічного виразу, а відтак охмарилася сумом. А втім, одразу ж Альбертина звернула очі до мене, але їхній погляд зоставався якийсь химерно нерухомий і мрійливий. Панна Блок та її кузина голосно реготали, вигукували щось сороміцьке й нарешті пішли собі, і тут я спитав Альбертину, чи не ця маленька білявка (акторчина приятелька) дістала вчора нагороду на квітковому корсо. «Не знаю, — відповіла Альбертина, — а хіба одна з них білявка? Сказати по щирості, вони не вельми мене цікавлять, я їх не розглядала. Хіба одна з них білявка?» — звернувшись до трьох своїх приятельок, спитала вона недбало. Тим часом ішлося про дівуль, яких Альбертина щодня зустрічала на дамбі, тож у цій дивовижній її необізнаності мало бути щось чи не вдаване. «Вони, як на мене, теж не дуже уважно нас розглядали», — сказав я Альбертині, сказав, може, з несвідомого бажання розвіяти її гризоту, — якщо вона любить жінок, — доводячи їй, що вона не привернула їхньої уваги і що загалом не заведено, навіть у найзіпсованіших, цікавитися незнайомими дівчатами. «Вони нас не розглядали? — заперечила знеобачки Альбертина. — Та вони тільки це й робили». — «Звідки ви це взяли? — спитав я. — Ви ж були повернуті до них спиною». — «А це що?» — відповіла вона, показуючи на вправлене в стіну велике свічадо, якого я не помітив, але в яке вона, моя товаришка, весь час, поки ми гомоніли, не переставала вдивлятися своїми’ гарними й стривоженими очками.

Від того дня, коли Коттар зайшов зі мною до маленького ен-карвільського казино, я, дарма що не поділяв лікаревої опінії, став дивитися на Альбертину іншими очима; сам вигляд її викликав у мені гнів. Я й сам змінився — тією мірою, якою вона нині здавалася мені іншою. Я втратив до неї колишню доброзичливість; їй у живі очі та й позаочі, аби я тільки знав, що мої слова внесуть їй у вуха, я бризкав на нею водою. Проте не завжди. Якось я довідався, що Альбертина й Андре дістали запрошення від Ельстіра. Переконаний, що вони прийняли його у сподіванні на те, що дорогою додому їм, немов пансіонеркам, удасться пожирувати, вдаючи з себе дівчат скорих до плюгавства, і, не признаючись у цьому одна одній, зажити розкошів, неприступних незайманицям, розкошів, на саму думку про які у мене щеміло серце, я сюрпризом, щоб збентежити їх і позбавити Альбертини втіхи, на яку вона розраховувала, заявився без запрошення до Ельстіра. Проте застав я в нього тільки Андре. Альбертина поклала собі прийти до нього іншого дня вкупі з тіткою. Тут я сказав собі, що Коттар, мабуть, помилився; приємне почуття, що ворухнулося в мені, коли я побачив Андре саму, потім ще гріло мою душу і пом’якшило неприязнь до Альбертини. Але тривало це стільки, скільки триває коротке поліпшення в здоров’ї кволих людей, яким знов незду-жається від якоїсь дрібнички. Альбертина завелася гратися з Андре, гра далеко не заходить, але, певне, не зовсім невинна; ця підозра катувала мене, аж поки зрештою я гнав її від себе. Та заледве я від неї зцілювався, як вона*відроджувалася в іншій формі. Я побачив, як Андре, підмазуючися з властивою їй грацією до Альбертини, поклала голову їй на плече і цмокнула, приплющивши очі, її в шию; або вони перезирнулися; або хтось прохопився словом, що бачив, як вони вдвох ішли купатися, — всі ці дрібниці зазвичай витають у повітрі, і більшість людей дихають ними без шкоди для здоров’я і не псуючи собі крови, проте людина недовірлива від них хиріє, і-її душа знов попадає в пекло. Часом я, навіть не бачачи Альбертини, навіть нічого про неї не чуючи, зненацька згадував позу, в якій вона сиділа біля Жізелі, — позу, яка тоді здалася мені невинною; тепер її було досить, щоб знівечити віднайдений мною спокій; ба більше: тепер я навіть поривався дихати отруєним повітрям, я, як сказав би Коттар, сам упорскував собі трутизну. У такі хвилини згадувалося все, що мені було відомо про Сваннове кохання до Одетти, про те, що Сванна ціле життя дурили. Власне, якщо вдуматися, гіпотеза, з допомогою якої я будував собі уявлення про Альбертинину вдачу і під впливом якої снував болісну для мене гадку про кожен мент її життя, бо це життя годі було простежити ступінь по ступеню, моя гіпотеза була не що інше, як спогад, як убитий у голову кілок про вдачу пані Сванн, якою мені її описували. Розповіді про неї підстьобували теперішні мої фантазії про Альбертину: буцімто вона недобра дівчина, така сама бахурувата і така сама проворна на те, щоб пошити нас у дурні, як стара паплюга, і я прикидав, скільки мені довелося б потерпати, якби я її покохав.

Одного разу, коли ми всі зійшлися на молу біля Ґранд-отеля, я напнув був Альбертину мокрим рядном, і Розамунда сказала: «Ох же і змінились ви до неї! Раніше, то й неба прихилили б, її слово закон, а тепер ви об неї ноги витираєте!» Щоб ще більше потоптати Альбертину, я заходився примилятися до Андре: нехай Андре і мерзіє в тому самому гріху, що й Альбертина, а все-таки, як мені здавалося, вона, така хоровита і неврастенічна, заслуговує на більше потурання, — аж це на простопадній до молу вулиці, на розі якої ми стояли, з’явилося, посуваючись трю-хом удвокінь, ландо маркізи де Камбремер. Голова суду рушив був до нас, але, забачивши ландо, чкурнув геть, щоб не подумали, ніби він знається з нами; потім, зміркувавши, що маркіза може його помітити, низенько віддав їй чолом. Проте повіз не покотив Морською вулицею (як можна було сподіватися), а в’їхав до готельної брами. Не сплинуло й десяти хвилин, як прибіг геть засапаний ліфтер і звернувся до мене: «Маркіза де Камбремер приїхала, щоб побачити ясного пана. Я піднімався нагору, шукав у читальні, але ніде не знайшов ясного пана. На щастя, мені спало на думку заглянути на пляж». Не встиг він це доповісти, як я побачив, що до мене простує вкупі з синовою і якимсь вельми церемонним паном маркіза. Очевидно, вона поверталася з якогось вранішнього рауту або чаювання десь неподалік, угинаючись не під тягарем літ, а під вагою безлічі коштовних витребеньок, якими себе обвішала, бо вважала, що поштивіше з огляду на велике панство й гоноровитіше для її стану отак узолотитися: хай усі бачать, що вона «убрана як на весілля». Власне, саме цього «десанту» Камбремерів у готелі так боялася моя бабуся, коли утаювала від Леґрандена, що ми вибираємося до Бальбека. Тоді мама сміялася з її страхів перед такою неймовірною, як на неї, подією. Але така подія все ж нарешті зайшла, але іншим побитом і без Леґранденової участи. «Можна мені залишитися? Я вам не заважаю? — спитала мене Альбертина (на її очах ще бриніли сльози, викликані моєю брутальністю; я вдав, ніби не помічаю їх, хоча душа моя раділа). — Мені треба вам дещо сказати». На перуку маркізи де Камбремер був надітий абияк капелюшок із перами, увінчаний ще й шафіровою шпилькою, ніби герб, який треба просто носити, та й край і то байдуже де герб, гожість якогого умовна, а нерухомість необов’язкова. Попри спеку зацна дама була в горностаєвому палантині, накинутому на гагатову мантилью, схожу на далматику, — коротше, вбралася з огляду не на температуру повітря чи пору року, а на характер церемоніалу. А на грудях у маркізи де Камбремер висіла на ланцюжку, ніби наперсний хрест, геральдична баронська корона. Незнайомий пан був славетний паризький адвокат, шляхетського роду, — він приїхав на три дні в гості до Камбремерів. Він був із тих людей, які, наламавши руку в своєму ремеслі, починають трохи зневажати свій фах і можуть кинути, скажімо, таку репліку: «Знаю, що я добрий оборонець, а так, то й боронити мені вже нецікаво» — або: «Мені вже нецікаво оперувати; знаю й так, що оперую добре». Люди розумні, артисти, вони бачать, що їхній досвід, підпертий гучним успіхом, осяває їх ореолом «інтеліґентности», «артизму», який визнають за ними колеги і якому вони завдячують якийсь елементарний смак і вибагливість. Вони починають кохатися в малярстві хай і не великого, та все ж яскравого маляра і витрачають на купівлю його полотен немалу дещицю своїх прибутків. Приятель Камбремерів, людина лагідна, хоч у вухо бгай, уподобав малярство Ле Сідане-ра. Він любив книжки, але не тих письменників, хто майстерно володів пером, а белетристів. Цей дилетант потерпав лише від однієї прикрої вади: він сипав загальниками, такими, наприклад, як «почасти», — подібні слівця надавали предметові його балачки якоїсь значущости й заразом недомовлености. Маркіза де Камбремер сказала мені, що обіцяла Роберові де Сен-Лу одвіда-ти мене, і от, скориставшися з підвечірка, влаштованого її друзями поблизу Бальбека, махнула сюди. «Ви знаєте, що небавом він має заявитися сюди на кілька днів? Його вуйко Шарлюс відпочиває тут у своєї кузини, дукині Люксембурзької; де Сен-Лу зустрінеться з тіткою, а заодно заїде і до свого полку, — там його дуже люблять і дуже цінують. До нас часто заходять офіцери і всі до одного підносять його до небес. Зробіть нам таку ласку: завітайте до нас обидва у Фетерн». Я відрекомендував маркізі Альбертину та її приятельок. Маркіза де Камбремер познайомила нас зі своєю синовою. Синова завжди поводилася стримано з замешканими під Фетерном худопахолками, яких хоч-не-хоч візитувала, і холодна була до них із побоювання, як би не опростатися, але, вітаючися зі мною, привітно всміхнулася, заспокоєна і врадувана тим, що бачить перед собою приятеля Робера де Сен-Лу, тим паче, що Сен-Лу, битий у світській дипломатії більше, ніж до цього признавався, запевнив її, ніби я на короткій стопі з Ґермантами. Бо пані де Камбремер молодша, на відміну від своєї свекрухи, знала дві геть-то різні форми гречности. Якби мене відрекомендував їй її брат Легранден, то щодо мене вона виявила б першу ґречність, суху й нестерпну. Але для приятеля Ґермантів вона не могла напастися усмішок. У готелі найзручніше місце для прийняття гостей була читальня, де колись мені було так страшно і куди я нині входив по десять разів денно, а виходив, коли хотів, почуваючи себе цілковитим паном, подібно до тих не вельми небезпечних божевільців, які так давно уже в божевільні, що лікар довіряє їм ключа. Отож-бо я запропонував маркізі де Камбремер пройти до читальні. У читальні я нині вже не розгублювався, вона нічим мене не чарувала — фізіономії речей міняються в наших очах, як фізіономії людей,

— ось чому я запросив туди маркізу без найменшого хвилювання. Але маркіза воліла зостатися надворі, і ми посідали на готельній терасі. Тут я знайшов томик пані де Севіньє, який мама спохвату забула, тікаючи від моїх гостей. Так само як бабуся, коли та цуралася навали сторонніх, вона з побоювання, що не зможе вирватися, як її оточать, умикала, тільки литки блищали, і ми з батьком завжди з неї збиткувалися. Маркіза де Камбремер тримала в руці, разом із ручкою парасольки, гаптовані ворки, торбинку, розшитий золотом гаман із вишневими шнурами та мереживний носовичок. Бувши нею, я поскладав би все те на стілець, але я відчував, що просити її розлучитися з цими клей-нодами, що надавали такої пишноти їй пастирському об’їздові, її світському священнодійству, — і непристойно, і даремно. Ми дивилися на тихе море, по якому урозкид плавали білими квітами чайки. Знизившись до «середнього регістру», до якого опускає нас світська розмова, а заодно і хіть сподобатися, — але не з допомогою наших достотніх переваг, невідомих нам самим, а з допомогою того, що, як нам здається, має припасти до душі нашим співрозмовникам, — я несамохіть заговорив із пані де Камбре-мер у дусі її брата. «В їхній нерухомості й білоті є щось від латаття», — сказав я про чайок. Справді, чайки здавалися безживними познаками для хвиль, а хвилі, напливаючи й гойдаючи їх, за контрастом, ніби набували свідомости, перетворювалися на живі істоти. Маркіза-вдова не могла намилуватися чудовим краєвидом на море в нас у Бальбеку і заздрила мені; в Ла-Рас-пельєр (де вона, зрештою, не жила цього року) вона бачила море лише здалеку. Вона мала дві особливості, пов’язані з її схилянням перед мистецтвом (надто — перед музикою) та з тим, що маркіза була неповнозуба. Щоразу, як вона забалакувала про Прекрасне, в неї, як у звірів під час тічки, починалася гіперсе-креція слинних залоз: у кутиках беззубого рота в старої дами з вусиками над верхньою губою набігали краплі, яким там не місце. Вона миттю їх ковтала з глибоким зітханням, ніби відсапуючись. Якщо мова йшла про якусь божественну музику, вона в екстазі піднімала руки і виголошувала загальники, старанно жуючи губами і при потребі гугнявлячи. Досі мені не спадало, що з банального бальбецького пляжу розгортається «чудовий краєвид на море», але нехитрі слова маркізи де Камбремер змінили моє ставлення до цього ландшафту. Натомість я похвалився маркізі про незрівнянну картину, що відкривалася очам з Ла-Распельєр, розташованої на чолопку пагорба, з її великої вітальні з двома коминками, один рядок вікон якої виходив на море, що леліло крізь листя аж кінець саду, а другий — на долину, я завжди чув похвалу. «Який ви милий і як це гарно сказано: море леліє крізь листя! Краєвид і справді урочий, достоту... віяло». І з глибокого зітхання, викликаного потребою утримати слину й осушити вуса, я зрозумів, що комплімент щирий. А маркіза з дому Легранден сиділа холодна, показуючи зневагу, щоправда, не до моїх слів, а до слів своєї свекрухи. Зрештою вона не тільки гордувала напрямом її думок, а й уболівала над її люб’язністю, побоюючись, що в інших може скластися недостатньо висока думка про Камбремерів. «А яка гарна назва! — додав я. — Мене завжди цікавить походження назв». — «Походження цієї назви я можу вам пояснити, — лагідно відгукнулася старша дама. — Це родинна садиба моєї бабусі Арашпель: рід Арашпель не панського ложа, це просто хороший і давезний провінційний рід». — «Тобто як не панського ложа? — обурено впала в слово синова. — У соборі в Байє зображення його герба забирає весь вітраж, а в Авранші, в головній церкві, є родинна гробниця. Якщо у вас викликають цікавість ці старосвітські назви, — додала вона, — то ви спізнилися на рік. Ми добилися переведення до парафії Крікто, попри всі труднощі, пов’язані з переміною єпархії, священика з того краю, де я маю обійстя, це неблизький світ, із Комбре; там добрий пастир став неврастеніком. На жаль, морське повітря людям такого похилого віку, як він, не допомагає: він зробився ще більшим неврастеніком і повернувся до Комбре. Коли він був нашим сусідою, то перетрусив усі старовинні грамоти і зрештою написав не позбавлену цікавости книжечку про місцеві назви. Помалу-малу він дібрав смаку в цій роботі й тепер останні свої роки віддає великій розвідці про Комбре та його околиці. Я пришлю вам його книжчину про околиці Фетерна. Це правдивий труд ченця-бенедиктинця. Ви прочитаєте в ньому багато цікавого про нашу стару Распельєр, яку моя свекруха не вельми жалує». — «Хай би там що, в цьому році Ла-Распельєр уже не наша і мені не належить, — озвалася Камбре-мер-старша. — Але в мене таке враження, що в вас живе художник; вам треба б малювати, і я така рада була б показати вам Фетерн — він куди кращий за Ла-Распельєр!» Бо відтоді як Кам-бремери здали цю посілість Вердюренам, його панівна розполо-га нараз перестала їм здаватися тим, чим була стільки років, утратила свою перевагу перед іншими поблизькими посілостями, перевагу в тім, що звідти розгортався краєвид і на море, і на долину; натомість вони раптово — і з таким запізненням! — зауважили ту невигоду, що для того, щоб приїхати чи від’їхати, щоразу доводилося підніматися чи спускатися. Коротше, маркіза де Камбремер, мабуть, винайняла Ла-Распельєр не так задля примноження зисків, як тим, що хотіла дати відпочинок коням. І казала, яка вона щаслива через те, що в Фетерні море в неї завжди перед очима, людина, яка упростяж стількох років (до того ж вона забувала, що літникувала два місяці в Фетерні) бачила море завжди згори й ніби в панорамі. «Я відкриваю для себе море на старість, — мовила маркіза, — і як я ним тішуся! Для мене це така радість! Я винайняла б Ла-Распельєр задармо, аби тільки могти мешкати в Фетерні».

«Вернімося до чогось цікавішого, — озвалася Леґранденова сестра, — вона називала стару маркізу «мама», але з роками зверталася до неї дедалі шорсткіше. — От ви згадали латаття. Ви, звісно, знаєте, збаночки Клода Моне? Оце геній! Вони хвилюють мене тому, бо в комбрейських околицях, де, як я вам казала, я маю маєтки...» Але про Комбре вона воліла не дуже розводитися. «О, то, мабуть, цикл, про який нам розповідав Ельстір, чи не найбільший сучасний маляр!» — вигукнула Альбертина, яка досі не пускала пари з уст. «Зразу видно, що мадмуазель кохається в мистецтві!» — скрикнула маркіза де Камбремер і з глибоким зітханням ковтнула слину. «Даруйте, що я волію Ла Сіда-нера», — сказав, усміхаючися з міною знавця, адвокат. А що він сам цінував Ельстірові «зухвальства» чи знав, що їх цінували колись, то додав: «Ельстір має хист, навіть ходив у поступовцях, але потім, не знаю чому, став пасти задніх і змарнував життя». Камбремер-синова згодилася з думкою адвоката про Ельстіра, але, на превелику досаду свого гостя, поставила на одну дошку з Ле Сіданером Моне. Не можна сказати, що Камбремер-молод-ша була дурна, але напрям її думок, що так і вискакували в неї з голови, мені здавався якимсь яловим. Сонце саме сідало, чайки були нині жовті, як латаття на іншій картині з того самого циклу Моне. Я сказав, що знаю цей цикл, і (наслідуючи, як і раніше, манеру говорити її брата, чиє ім’я я все не зважувався назвати) висловив жаль, що її не було тут учора, бо о цій порі вона могла б помилуватися пуссенівським освітленням. Якби якийсь нормандський полупанок, що не знав Ґермантів, сказав пані Легран-ден-Камбремер, що їй належало приїхати вчора, вона, запевне, прибрала б міни гордої урази. Зате я міг би виказувати щодо неї більше панібратства, а вона так би й зоставалася лагідною, хоч до рани прикладай; того спечного погідного пообіддя я міг досхочу ласувати медом цього великого медяника, на який пані Камбремер-молодша оберталася так рідко і який цього разу замінив птифури, що ними я забув почастувати гостей. Проте імення Пуссена, не вплинувши на привітність світської жінки, викликало відсіч з боку естетки. Почувши це ім’я, вона шістьма наворотами, майже без інтервалів, цмокаючи язиком, як це роблять, аби покарати дитину за те, що вона штукарить й аби вона більше не штукарила, промовила: «На Бога, обік такого маляра, як Моне, найщирішого генія, не ставте банального нездари — старигана Пуссена! Я скажу вам без обрізків, що для мене він квачомаз, та ще й квачомаз-зануда! Хоч ріжте мене, а я відмовляюся назвати це малярством. Моне, Дега, Мане — оце художники! Але ось що цікаво, — тягла вона, втопивши допитливий і захоплений зір кудись у простору, де витала її думка, — ось що цікаво: раніше я більше захоплювалася Мане. Я й нині люблю Мане — та і як його не любити! — але все ж даю перед Моне. Ох, ці його собори!» Вона докладно й горливо викладала мені еволюцію власного смаку. І відчувалося, що для неї стадії його розвитку такі самі важливі, як різні манери самого Моне. Зрештою для мене не було нічого почесного в тім, що вона виливала мені своє захоплення, бо навіть у товаристві найзачуханішої провінціалки вона вже за п’ять хвилин відкривала всі шлюзи своїх вражень. Коли якась шляхтянка з Авранша, незугарна відрізнити Вагнера від Моцарта, говорила при маркізі де Камб-ремер: «За час нашого перебування в Парижі не було ніяких цікавих новинок; якось ми завітали до Комічної Опери, ставили «Пе-леаса і Мелісанду» — це якийсь жах!», маркіза де Камбремер кипіла, їй хотілося крикнути: «Навпаки, це маленький шедевр», хотілося «стятися». Можливо, ця комбрейська звичка перейшла до неї від сестер моєї бабусі, які називали це «стати до бою за правду» і які любили обіди, де їм щотижня доводилося відбороняти своїх богів від філістерів. Маркіза де Камбремер любила «розігнати кров», «заїдаючись» через мистецтво, як інші заїдаються через політику. Вона заступалася за Дебюссі, як заступалася б за свою приятельку, якій закидали б гріховодство. А проте мусила б вона розуміти, що, кажучи: «Ба ні, це маленький шедевр», вона не могла в особи, яку ставила на місце, зразу піднести її естетичну планку на такий рівень, де вони дійшли б спільного знаменника без довгої суперечки між собою. «Доведеться спитати у Ле Сіданера, як він оцінює Пуссена, — сказав, звернувшись до мене, адвокат. — Він потаємник, мовкун, та все-таки я його виверну як рукавичку».

«Зрештою, — вела далі маркіза де Камбремер, — я не виношу заходу сонця, це романтика, опера. Ось чого мені осоружний дім моєї свекрухи з його південним зелом. Самі побачите — це щось у дусі парку в Монте-Карло. Мені більше до вподоби ваше узмор’я. Воно смутніше, щиріше; тут є стежина, звідки моря не видно. У дощові дні там лише сльота, але то цілий світ. Це як у Венеції: я ненавиджу Великий Канал, натомість не знаю нічого зворушливішого, ніж її вулички. Все залежить від атмосфери».

— «Але ж, — озвався я, відчуваючи, що єдиний спосіб реабілітувати Пуссена в очах маркізи де Камбремер — це повідомити, що він знов у моді, — Дега запевняє, що нема нічого прекраснішого, ніж шантильєйський Пуссен. — «А що це таке? Шан-тильєйського Пуссена я не знаю, — промовила маркіза де Камбремер, — зате луврський Пуссен, як на мене, жахливий». — «А Дега у захваті й від луврського». — «Треба ще раз подивитися. Я його призабула», — по хвилинній паузі відповіла вона так, ніби сприятливий суд про Пуссена, який вона мала назабаром ухвалити, залежав не від того, що я їй сказав, а від додаткової і цим разом остаточної експертизи, яку вона замірялася провести в Луврі, аби скорегувати свою думку.

Здобрівши тим, що вона почала переглядати свої колишні погляди (бо, хоча вона поки що й не захоплювалася Пуссеном, а все ж відкладала свій присуд до другого обговорення), я облишив ці тортури і, звернувшись до її свекрухи, сказав про те, як багато я чув про дивовижні квіти у Фетерні. Вона скромно забалакала, ніби про садок якогось кюре, про сад за її будинком, куди вона вранці у шлафроку виходить просто з кімнати погодувати павичів, зібрати свіжознесені яйця і нарвати циній і троянд, які, облямовуючи на столі збиті яйця або рибний фрітюр, нагадували їй укохані садові алеї. «Так, це правда, троянд у нас багато, — сказала вона, — наш розарій близесенько від дому, від їхнього духу мені, бува, аж голова болить. На терасі в Ла-Распельєр куди приємніше: вітром доносить туди трояндовий запах здалеку і від нього менше чманієш». Я звернувся до синової. «Достоту як у «Пелеасі», — сказав я, щоб підхлібити її модерністським смакам, — там теж трояндовий запах долітає до тераси. Ним просякнута і партитура: у мене hay fever[12] і rose fever[13] , і щоразу я чхав, коли слухав цю сцену».

— «Пелеас» — то такий шедевр! — вигукнула маркіза де Камбремер. — Я нетямлюсь від нього! — і, наближаючись до мене з зальотними жестами дикунки, допомагаючи собі пальцями, щоб брати уявні ноти, вона почала курникати, як їй, мабуть, здавалося, сцену прощання Пелеаса, і продовжувала свої вправляння з ґвалтовним завзяттям, ніби їй дуже залежало на тому, щоб нагадати мені саме тепер сцену, чи, вірніше, показати мені, що вона її пам’ятає. — Гадаю, це сильніше, ніж «Парсифаль», — додала вона, — бо в «Парсифалі», навіть у найкращих місцях, виникає гало фраз мелодійних, а як мелодійних, то й млявих. — «Я знаю, ви чудова піаністка, — сказав я Камбремер-старшій. — Дуже хотілося б вас послухати». Пані Легранден-Камбремер дивилася на море, щоб не брати участи в розмові. Вважаючи, що її свекруха байдужа до музики, вона зводила її блискучий талант, який визнавали всі, а заперечувала лише вона одна, до віртуозного музикування, нездатного схвилювати нікого. Щоправда, єдина ще жива Шопенова учениця твердила цілком слушно, що манера виконання маестро і те «почуття», з яким він грав, передалося через неї лише маркізі де Камбремер, проте грати, як Шопен, аж ніяк не було компліментом в очах Легранденової сестри, яка нікого в світі не зневажала так, як польського композитора. «Ох, вони вже летять!» — скрикнула Альбертина, показуючи на чайок, — скинувши на мить своє квіткове інкогніто, вони всі гуртом здіймалися до сонця. «Ходити не дають їм велетенські крила», — процитувала Камбремер-молодша, плутаючи чайок з альбатросами. «Я їх дуже люблю, я надивилася на них в Амстердамі, — озвалася Альбертина. — Вони відчувають море, щоб подихати ним, перетинають навіть бруковані вулиці». — «Ага, то ви були в Голландії, знайомі з Вермеером?» — спитала зверхньо Камбремер-молодша таким тоном, ніби казала: «Знайомі з Ґер-мантами?» — бо снобізм, міняючи свої об’єкти, не змінює акценту. Альбертина відповіла, що не знайома, — вона подумала, що йдеться про живу людину. Але це зосталося непоміченим. «Я була б дуже рада пограти вам, — сказала мені маркіза де Камб-ремер. — Але, бачте, я граю лише такі речі, які вашому поколінню вже нецікаві. Я виховувалася на культі Шопена», — додала вона, знизивши голос: бо боялася синової; та, як вона знала, вважала, що Шопен — це не музика, а, отже, грати його добре чи зле — для неї порожній звук. Вона віддавала належне лише свекрушиній техніці, її віртуозним пасажам. «Хоч убийте, а я не визнаю, що вона музикантка», — казала насамкінець про неї Легранден-Камбремер. Вона ходила в «авангардистках» і заявляла, що «все було для неї не досить лівим» (правда, лише в штуці), вона гадала, що музика не тільки прогресує, а й прогресує в одному напрямі і що Дебюссі — це такий собі над-Вагнер, тобто Вагнер, тільки трохи поступовіший. До неї не доходило, що хоча Дебюссі не зовсім вільний від вагнерівського впливу, як вона сама це побачила через кілька років (не вільний, бо ми завжди користуємося трофейною зброєю, аби остаточно випручатися з обіймів того, кого тимчасово' заломили), а проте по тому, як публіка переситилася творами многодумними, всевиражальни-ми, Дебюссі намагався задовольнити інші запити. Теорія, звісно, підпирала на час нову течію — так у політиці притягують за вуха теорії для виправдання протиконгрегаційних законів, східних воєн (протиприродне виховання, жовта небезпека тощо). Казано, що навальна доба вимагає динамічного мистецтва, — твердження зрідні тим, що майбутня війна триватиме не довше ніж два тижні або що через залізниці здичавіють глухі закутки, укохані диліжансами, але моду на них має відродити авто. Радилося не втомлювати уваги слухача, немовби ми не посідаємо знову різних одмін уваги і немовби розбурхати найвищі відміни не залежить цілком від артиста! Бо ті, хто позіхає з нудьги, перебігши очима десять рядків пересічної статті, щороку їздять до Байрейта, щоб послухати тетралогію. Зрештою має прийти такий день, коли Дебюссі на якийсь час оголосять таким самим плитким, як Массне, а вихиляси з верхів на низи у Мелісанди — таким самим штукарством, як вихиляси в «Манон». Бо теорії і школи — ті самі мікроби або червонокрівці з білокрівцями: пожирають себе навзаєм і своєю борнею забезпечують безперервність життя. Але такий час ще не наспів.

На біржі підвищення курсу корисне для цілої партії цінних паперів, — отак і свіжі подуви сприятливі для певної групи авторів — чи то тим, що вони не заслуговували на колишню погорду, чи просто тим, що колись були її предметом, і нині, хвалячи їх, можна було сказати нове слово. Ба навіть у далекій минувшині намагалися відшукати сміливий талант, на чию славу сучасний напрямок, здавалося б, не міг упливати, але кого нові майстри начебто згадували прихильно. Така похвала пояснювалася тим, що майстер, хай би ким там був', хай би в які висоти поривала його школа, судить, покладаючись на власне чуття, віддає справедливість кожному талантові, і навіть чомусь меншому, ніж талант, люботі якогось пориву натхнення, яка і його колись заполонила і яка пов’язується у нього з дорогим переживанням юности. А іноді вона пояснювалася тим, що деякі художники іншої доби осягли в якійсь простій своїй речі щось подібне до того, чого новий майстер, як він переконається з часом, сам хотів доконати. Такий майстер бачить у старому майстрові ніби предтечу: попри всю різницю форми йому дороге в ньому бодай почасти, бодай тимчасово споріднене зусилля. Пензель Тернера помітний у малярстві Пуссена, флоберівська фраза трапляється у Монтеск’є. А іноді чутки про захоплення майстра давнім художником були брехливі, невідомо ким розпущені й поширені серед його шанувальників. Тоді ім’я «предтечі» завдячувало свою славу «фірмі», яка вчасно його висунула: коли майстер чинить по своїй уподобі й керується лише добрим смаком, то його школа — раб теорії. Отак наша думка, роблячи зазвичай кривулі на своєму шляху вперед, збочуючи раз ув один бік, раз у другий, спрямувала світло з вишини на деякі забуті твори, а хіть справедливости чи оновлення, або ж смак Дебюссі, його примха, суд, може, й не-висловлений ним, додали до них ще й Шопенові п’єси. Знавці, гідні всілякої довіри, підносили Шопена, фурор «Пелеаса» пішов йому на користь, і зірка його засяяла новим блиском: навіть ті, хто перестав був слухати його, знову перевели його в ідола, — несамохіть, хоча й думали, що доброю волею. Але Кам-бремер-Легранден частину року жила в провінції. Та й у Парижі вона, нездужаючи, відлучалася з дому нечасто. Відлюддя прикро позначалося на її словництві: вона вважала за ті модні вислови, які були б радше к строці на письмі, але цього відтінку вона не помічала, бо запозичувала свій лексикон з лектури, ніж із розмови. Але ж розмова потрібна не тільки для ближчого знайомства з поглядами, а й для знайомства з новими слівцями. Хай би там як, а воскрешення ноктюрнів не було ще оповіщене критикою. Новина ця поширилася завдяки розмовам серед молоді. До Камбре-мер-Легранден вона не дійшла. Я не втримався від того, щоб повідомити їй, але повідомити, звертаючись до свекрухи, — так на більярді, цілячись у кулю, грають від борту, — що Шопен аж ніяк не знемодився і що це улюблений композитор Дебюссі. «Овва! Цікаво!» — лукаво осміхаючись, промовила маркіза-невістка, ніби почула про якийсь вибрик автора «Пелеаса». Проте нині було цілком очевидно, що тепер вона слухатиме Шопена шанобливо і навіть з утіхою. Після моїх слів, вісників того, що наспіла година тріумфу, вона подивилася на мене вдячним, а головне — радісним поглядом. Очі її світилися, як очі Латюда у п’єсі під заголовком «Латюд, або Тридцять років у в'язниці», а груди вдихали морське повітря з тією жадобою, яку так добре віддав у «Фіделіо» Бетховен, — у тій сцені, коли в’язні нарешті можуть дихати «живлющим духом». Дивлячись на маркізу-вдо-ву, я мав таке враження, ніби її вусата губа от-от мазне мою щоку. «Як? Ви любите Шопена? Він любить Шопена, він любить Шопена!» — загугнявила радісно маркіза; з таким самим щасливим подивом вона могла б запитати: «Як, ви знайомі з графинею де Франкто?» — з тією ріжницею, що до моїх взаємин із маркізою де Франкто їй було байдужісінько, тоді як моє знайомство з Шопеном довело її до своєрідного артистичного екстазу. Слинної гіперсекреції вже було замало. Навіть не пробуючи збагнути, яку ролю у змертвихвстанні Шопена зіграв Дебюссі, вона тільки відчула, що я на боці Шопена. Ентузіазм музикантки так і охопив її. «Елоді! Елоді! Він любить Шопена! — Маркіза вимахувала руками, груди їй ходили ходором. — Ох! Я зразу відчула, що ви музика! — гукнула вона. — А тепер мені ясно, такий га-артист, як ви, не може не кохатися в такій музиці. Яка ж бо вона гарна!» Здавалося, в її голосі вчувався шерех жорстви, ніби на те, щоб висловити свій захват перед Шопеном, вона, наслідуючи Демостена, набрала повен рот камінчиків з морського берега. Потім настав приплив, і від нього потерпіла навіть вуалетка: маркіза не встигла її підняти і та намокла; нарешті маркіза вишитим носовичком витерла вуса, які вона обризкала слиною на саму згадку Шопенового імени.

— Ой лишенько! — сказала, звернувшись до мене, Камбре-мер-Легранден. — Моя свекруха засиділася, вона забула, що в нас обідає мій вуйко Ш’нувіль. Та й Канкан не любить чекати. — Хто такий Канкан, для мене зосталося загадкою. Я подумав, що йдеться про пса. Що ж до її кузенів Ш’нувілів, то річ була ось у чім. З віком молодій маркізі перехотілося вимовляти прізвище Шенувіль як Ш’нувіль. А проте задля цієї втіхи вона, власне, й одружилася. В інших світських колах, коли прізвищу передувала частка де, опускали звук е не в прізвищі, а в частці, крім тих випадків, коли за нею йшов збіг приголосних (як, наприклад, у словосполученні «пані д’Шпонсо», вимовляючи яке можна було язика поламати), і зазвичай там уживалося «пан д’Шенувіль». Камбремери плекали відмінну, але не менш деспотичну традицію. Вони завжди казали: «Ш’нувіль». Чи то прізвищу передувало: «мій кузен», чи «моя кузина», е неодмінно зникало у прізвищі, а не в частці. (Батька цих Шенувілів називали «вуйко», бо мешканці Фетерна не були настільки «шиковні», щоб вимовляти «вуй», як Ґерманти, які зумисне перековерзували мову, ковтаючи шелестівки й офранцузюючи чужинецькі імена, через що зрозуміти їхній суржик було так само важко, як старофранцуж-чину чи діялект.) Всі, хто ставав членом родини Камбремерів, негайно діставали належну настанову щодо «Ш’нувілів» — настанову, якої мадмуазель Легранден не потребувала. Одного разу в гостях, почувши, як одна панночка мовить: «Моя тітка д’Юзе», «Мій вуй де Руан», вона не зразу розпізнала ці славетні імена, бо звикла вимовляти їх: «Юзес» і «Роан»; вона була здивована, вражена, збентежена, мов той, хто вперше побачив перед себе на обідньому столі свіжовинайдене справилля, яким він ще не навчився орудувати і яке боїться взяти до рук. Але весь той вечір і назавтра вона знай собі захоплено приказувала: «Моя тітка Юзе», утинаючи захопленням кінцеве с; ще напередодні таке утинання вразило її, а нині інакша вимова видавалася її вульгарною, і коли одна її приятелька згадала щось про бюст дукині д’Юзес, Легранден відрубала їй сердито й пихато: «Ви хоч би вимовляти навчилися як слід: мам д’Юзе». Відтоді вона затямила, що внаслідок розпаду консистентних речовин на дедалі зни-коміші елементи, значний і чесно нажитий маєток, успадкований від батька, її широка освіта, те, що вона в Сорбонні пильно слухала виклади професорів Каро та Брюнетьєра, так само як концерти Ламуре, — все це мало здиміти і знайти свою найвищу сублімацію в насолоді раптом одного чудового дня виголосити: «Моя тітка д’Юзе». Це не повинно було, як на неї, завадити їй, принаймні попервах по шлюбі, водитися коли не з тими своїми товаришками, яких вона любила, але якими ладна була пожертвувати, то принаймні з тими, яких не любила, але яким хотіла мати змогу сказати (задля цього вона й одружилася): «Я відрекомендую вас моїй тітці д’Юзе»; коли ж з’ясувалося, що це не так легко: «Я відрекомендую вас моїй тітці де Ш’нувіль» або: «Ви будете обідати у мене вкупі з подружжям Юзе». Шлюб із маркізом де Камбремер дав мадмуазель Легранден змогу промовляти першу фразу, але не другу, бо коло знайомств чоловікових родичів було не таке, яке уявлялося їй і про яке вона не переставала марити. Отож, заговоривши зі мною про Сен-Лу і ввернувши з приставленим до вказівця палюхом та приплющеними очима, наче вона вдивлялася в щось ледь уловне, в те, що лиш оце зараз зуміла впіймати, Робертів вираз: «У нього гарний розум» (у спілкуванні з нею я послуговувався Легранденовими висловами, а вона, скоряючись якомусь супротивному навіюванню, відповідала мені Роберовим жаргоном, не відаючи, що цей жаргон він і собі запозичив у Рахилі), вона почала виспівувати йому панегірики, аж закрадалася думка, чи не закохалася вона в нього (зрештою, подейкували, що в Донсьєрі Робер був її коханцем); насправді ж їй тільки хотілося, аби я переказав йому, що вона про нього говорила, а ще їй хотілося підвести розмову ось до чого: «Ви дуже близькі з дукинею Ґермантською. Я нездужаю, майже не виходжу, та мені відомо, що в неї тісне коло приятелів, і мені це дуже до вподоби, тобто ми з нею мало знайомі, зате я чула, що вона жінка непосполита». Я знав, що мадмуазель де Камбремер майже не знайома з дукинею Ґермантською, а отже, щоб не випинати себе й бути з нею на рівних, пропустив це повз вуха і сказав, що я добре знав її брата, пана Леграндена. На згадку цього імени вона повелася так само ухильно, як повівся я на згадку імени дукині Ґермантської, але ще й набурмосилася: вона подумала, що я це сказав, аби принизити не себе, а її. Чи їй було досадно, що вона з дому Легранден? Принаймні так твердили сестри та своякині її чоловіка, провінційні шляхтянки, ні з ким не знайомі й ні з чим не обізнані, заздрісні до маркізи де Камбремер, бо вона була розумна, освічена, багата і, ще до своєї хвороби, гарна з себе. «Вона тільки про це й думає, вона від цього божеволіє», — казали ці зміючки, як мова заходила про маркізу де Камбремер, усім і кожному, але здебільшого «плебеям», яким, як ті були дурні й надуті, вони, розводячись про ганьбу плебейства, тим самим підкреслювали свою прихильність саме до них, але яких, як ті були сором’язливі, тямущі й бачили кому пришито квітку, вони, такі ласкаві та ґречні, нишком підкушували, собі на превелику втіху. Проте ці дамулі погано знали свою братову. Вона зовсім не досадувала на те, що вона з дому Легранден, вона просто забула про це. Нагадування про це вразило її, і вона змовкла — вона.вдала, ніби не зрозуміла мене, не вважаючи за потрібне ані справдити, ані підтвердити мої слова.

— Покрсвенство — не головна причина куцости нашої візити, — сказала мені Камбремер-старша, якій, мабуть, більше, ніж її невістці набридло говорити: «Ш’нувіль». — Але оцей добродій, — додала вона, показуючи на адвоката, — щоб вас не замучили занадто численні гості, не привів до вас своєї дружини й сина. Вони чекають нас на пляжі й, певно, вже нудяться. — Я попрохав докладно описати, які вони, а потім побіг їх шукати. Круглощока дружина нагадувала квітку з родини жовтцевих; у кутику ока вона мала величеньку лунину. У людей, як і в рослин, характерні риси передаються від роду до роду, тим-то під оком у сина, як і на змарнілому материному личку, сиділа лунина — їхній родовий знак. Моя увага до дружини й сина зворушила адвоката. Він поцікавився, як ведеться мені в Бальбеку: «Ви, мабуть, почуваєте тут себе чужим, адже кругом самі чужоземці». Кажучи так, він пас мене поглядом: він не любив чужоземців, хоча багато хто з них належав до його клієнтів, і зараз хотів упевнитися, чи я поділяю його ксенофобію, у противному разі він дав би задки і сказав: «Звісно, пані X, наприклад, чарівна жінка. Я кажу загалом». Оскільки на ту пору я ще не мав жодної думки про чужоземців, я не висловився проти, і це його підбадьорило. Він навіть запросив мене перевідати його колись у Парижі, щоб оглянути його колекцію Ле Сіданера, й прихопити з собою Камбремерів — очевидно, він вважав мене за їхнього близького знайомого. «Я запрошу вас укупі з Ле Сіданером, — заявив він таким тоном, ніби вірив, що відтепер я житиму мрією про цей благословенний день.

— Ле Сіданер чудова людина, ось побачите. А його полотна захоплять вас. Звичайно, до великих колекціонерів мені далеко, проте, гадаю, його картин, що їх він сам найдужче любить, найбільше в мене. Вам після Бальбека буде надто цікаво подивитися їх, бо все це марини, принаймні у своїй більшості». Його дружина і син, наділені пасивністю рослин, слухали, затамувавши подих. Відчувалося, що їхня паризька оселя — це храм, присвячений Ле Сіданерові. Такі храми не зайві. Коли божище починає сумніватися в собі, то залюбки зашпаровує тріщини самооцінки неспростовними доказами тих, хто вивчає його творчість.

На знак синової маркіза де Камбремер підвелася, кажучи до мене: «Як ви одмовляєтеся замешкати в Фетерні, то чом би вам не приїхати поснідати, скажімо, завтра? — І, сповнена доброзичливості, щоб умовити мене, додала: — Ви віднайдете там графа де Крізнуа», — хоча я.не збирався губити його з тієї простої причини, що ніколи не був з'ним знайомий. Маркіза-лаштувалася спокусити мене ще й іншими принадами, аж це прикусила язика. Голова суду, дізнавшися дорогою додому, що вона в готелі, заходився нишком розшукувати її, часину сочив її, а потім, прикинувшись, ніби нахопився на неї ненароком, приступив освідчити їй свою пошану. Я зрозумів, що голову суду маркіза де Камбремер запрошувати до себе на сніданок не збиралася. А проте він запізнався з нею раніше за мене, — вже кілька років він був завсідник фетернських підвечірків, на які мені так кортіло потрапити у перший свій приїзд до Бальбека. Але давність для світських людей не головне. І запрошення на сніданок вони охвітніш приберігають для нових знайомих, і досі цікавих для них, надто як їхній появі передує престижна і хвальна рекомендація, як ота, що дав мені Сен-Лу. Маркіза де Камбремер була певна, що голова суду не чув її слів, сказаних мені, але, щоб її не мучила гризота, озвалася до нього лагідненько. У сяйві сонця, що заливало позлотисте, зазвичай звідси невидне рівбельське узбережжя, вирізнялася, майже стоплена з променистим блакит-тям, рожева, срібляста, невловна гра маленьких дзвонів, що благовістили ангелюса в околицях Фетерна. «Це теж наче з «Пелеаса», — зауважив я, звертаючись до пані Камбремер-Легранден. — Ви, звісно, розуміте, яку сцену я маю на увазі». — «Ще б пак не розуміти!» — озвалася вона, але і голос її, і обличчя свідчили: «Нічогісінько не розумію» — на них спогаду й не ночувало, а її усміх, позбавлений підпори, завис у повітрі. Маркіза-вдова нетямилася з подиву, що благовіст долітає аж сюди, і підвелася, здогадавшися, що вже нерано. «Власне, — сказав я, — з Бальбека нам того берега зазвичай не видно, а не чути й поготів. Мабуть, погода змінилася і вдвічі поширила обрій. Певно, дзвони загули для вас, бо, бачу, ви зібралися їхати, вам вони заступають дзвінок, що кличе на обід». Голова суду не зважав на дзвони — він нишком озирав мол, де сьогодні, на превеликий жаль його, було безлюдно. «Ви щирий поет, — сказала мені маркіза де Камбремер. — Ви такий чуйний, такий артистичний, приїздіть, я заграю вам Шопена», — додала вона таким хрипу-чим голосом, ніби хтось пересипав жорству, і піднесла руки в екстазі. Потім зайшло слинопускання, і старша дама інстинктивно витерла носовичком щіточку своїх американських вусиків. Голова суду несамохіть зробив мені велику послугу, схопивши маркізу під руку, щоб вести до повозу, бо певна доза вульгарности, зухвалости й показухи підказує вчинки, на які інші не одва-жуються і які в вищому світі справляють аж ніяк не прикре враження. Зрештою, на відміну від мене, судовик мав багаторічний досвід. Хоч я благословляв його, але не посмів його наслідувати і йшов обік пані Камбремер-Леґранден, а та захотіла подивитись, яку книжку я тримаю в руці. Побачивши ім’я пані де Севіньє, вона скорчила гримасу; удавшись до слова, яке вона вичитала в поступових газетах, але яке в мові розмовній, бувши жіночого роду й прикладене до письменника XVII сторіччя, справляло химерний ефект, вона спитала в мене: «Ви й справді гадаєте, що вона майстерниця пера?» Маркіза дала виїзному лакеєві адресу цукерні, куди вона мала заїхати дорогою додому — рожевою від вечірнього куру дорогою, понад якою, мов кінські озаддя, уступами синіли кругляки. Свого старого візника маркіза спитала, чи тепло окритий мерзлякуватий кінь і чи не муляє підкова другому. «Я напишу вам щодо нашої домовлености, — сказала вона мені півголосом. — Я чула, що ви розмовляли про літературу з синовою. Вона — чудова жінка, — додала маркіза: вона зовсім так не думала, а сказала це лише тому, що призвичаїлася — і з добросте дотримувалася цієї звички — так говорити про синову, щоб ніхто не подумав, ніби її син оженився на грошах. — 1 потім, — підсумувала вона, востаннє захоплено мляскаючи губами, — вона така гартистична!» Відтак, трясучи головою і піднімаючи ручку своєї парасольки, сіла до повозу і рушила бальбецькими вулицями, обтяжена атрибутами свого пастирування, наче старий єпископ при об’їзді своєї єпархії.