Розділ «Частина друга»

Попри директорове запевнення, мені таки принесено загнуту візитівку від маркізи де Камбремер. Прибувши перевідати мене, стара дама спитала, чи я тут, і, дізнавшися, що я приїхав лише вчора і ще не оговтався, не стала добиватися до мене і (мабуть, почекавши перед аптекою і перед галантерейною крамничкою, поки виїзний лакей, злізши з передка, розплатиться чи отовариться) вирушила назад до Фетерна старим парокінним восьми-ресорним повозом. Зрештою туркіт його коліс часто лунав на вулицях бальбецьких і маленьких виселків, розкиданих по узбережжю між Бальбеком і Фетерном, і щоразу пишний повіз брав на себе очі їхніх мешканців. Не те щоб зупинки у постачальників були метою цього виїзду. Мстою було чаювання або garden-party в якогось нешеретованого шляхтича чи міщуха, негідного такої високої чести. Маркіза, ця така родовита й багата серед місцевої голопузої шляхти пані, у своїй незмірній доброті й простоті боялася уразити тих, хто її запрошував, і тому бувала на всіх навколишніх збіговиськах світських. Звичайно, замість їхати казна-де, щоб слухати в задушливій віталеньці безголосу співачку, а потім з обов’язку місцевої аристократки й відомої меломанки садити їй компліменти, маркіза воліла б прогулятися або сидіти в чудових фетернських садках, біля стіп яких дрімає серед квіток сонна гладінь затоки. Але вона знала, що пан дому — дідич чи там полупанок із Менвіля-ла-Тентюр’єра або з Шатокура-л’Оргеє — вже заповів гостям її прибуття. Отож, якби маркіза де Камбремер того дня виїхала, але не показалася на святі, той чи інший гість, прибулий з надморського виселку, міг би почути туркіт коліс і побачити маркізин повіз, і тоді їй годі було вимовитися, що її затримали в Фетерні. Знайомі маркізи де Камбремер часто бачили, як вона їде на концерт до такого дому, де їй, як вони вважали, не місце; це, на їхній суд, якось уймало їй честь, а все через мар-кізину доброту, але їй зовсім не уймало чести, коли запрошення йшло від них, тоді вони гарячково себе питали, чи з’явиться вельможна пані на їхньому підвечірку. Зате як їм попускало після пережитих кількох днів неспокою, коли потому як панна дому чи якийсь літник-аматор прокурникає перший номер, якийсь гість ознаймить (нехибний знак, що маркіза приїде!), що бачив коней і славетний повіз перед майстернею годинникаря чи перед аптекою. Отоді-то маркіза де Камбремер (а вона й справді над’їжджала в товаристві синової і своїх гостей, яких привозила з собою зі згоди ощасливлених господарів) знову лишала в усій славі в очах гостителів: адже для них її приїзд, такий очікуваний, був тією нагородою, задля якої вони, може, головно, хоча, звісно, приховуючи цей мотив, і надумали місяць тому піти на витрати й клопоти для проведення підвечірка. Побачивши маркізу, прибулу до них на чаювання, вони згадували не про ущерблений роз’їздами до здрібнілих сусідів маркізин гонор, а про її панське ложе, про пишноту її замку, про пиху її синової з дому Леґран-ден, чия зарозумілість так розходилася з солодкою аж нудною добродушністю свекрухи. їм здавалося, ніби в світській хроніці «Ґолуа» вони вже читають скапареного ними-таки в сімейному колі, за закритими дверми дописа про «закуток Бретані, де вміють веселитися», про «щонайвитворніший підвечірок, що добіг кінця потому, як гості пообіцяли господарям знову одвіда-ти їхні пенати». Щодня вони очікували газету, побоюючись, що там не буде згадки про їхній підвечірок і що про гостину маркізи де Камбремер у них знатимуть лише їхні гості, а не широка читацька маса. Нарешті надходив благословенний день: «Теперішній сезон у Бальбеку винятково успішний. У моді камерні денні концерти...» тощо. Дяка Богові, ім’я маркізи де Камбремер надруковано без похибок і названо ніби й мимобіж, але серед перших присутніх. Господарям залишалося тільки вдавати, ніби їм не до вподоби газетний галас, бо він може посварити їх із тими, кого не можна було покликати, і вони облудно запитували себе при маркізі де Камбремер, хто стоїть за цим нескромним дописом, проте маркіза, доброзичлива й вельми порядна дама, кидала примирливо: «Розумію, що вас це дратує, а я, навпаки, дуже рада, що всім стане відомо про мою гостину у вас».

На візитівці, врученій мені, маркіза де Камбремер написала, що позавтрьому в неї підвечірок. І звісно, ще два дні тому, хоч як змордувало мене світське життя, я був би щасливий втішатися цим життям, перенесеним у сади, де завдяки мальовничості Фетерн буяли на волі фіги, пальми, троянди, збігаючи аж до моря — моря іноді середземноморського блакиття й супокою, — по якому перед початком свята вирушала на той бік затоки по значних гостей яхта. Коли всі збиралися, яхта, захищаючи їх від сонця опущеним тентом, правила за їдальню, куди подавано частування, а ввечері відвозила назад тих, хто нею переправлявся. Була то предивна розкіш, але дуже коштовна, і щоб якось надолужити видатки, яких вона вимагала, маркіза де Камбремер намагалася всіляко примножувати зиски й між іншим винаймала

— вперше — на літо одну зі своїх посілостей, зовсім одмінну від Фетерна: Ла-Распальєр.

Еге ж, два дні тому яким чудовим відпочинком від паризького «вищого світу» здався б мені в новому для мене обрамленні підвечірок, це збіговисько незнайомого мені щабльового дворянства! Проте нині мені було не до розваг. Я написав до маркізи де Камбремер листа з перепросинами, а за годину перед тим завернув з порогу Альбертину: гризота знівечила в мені будь-які прагнення, — так сильна гарячка відбиває апетит.

Назавтра мала приїхати мати. Мені здавалося, ніби я вже маю більше права жити при ній, що я її краще розумітиму тепер, коли всяке чуже і принизливе для мене життя змінилося напливом болісних спогадів, терновий вінець яких охоплював і ушляхетнював мою та її душу. Так я гадав; насправді ж до правдивої скрухи, якою була скруха моєї матері, — скрухи, яка підтинає у тобі життя надовго, а іноді й навік, тільки-но ти утратив кохану істоту, — дуже далеко перелітній скорботі, якою все-таки була моя, — скорботі запізнілій і скороминущій, скорботі, яка в’ялить тебе лише через багато часу після самої події, бо скорботу, перш ніж відчути, треба збагнути; скорботі, якої зазнає багато людей і всього лиш відміна якої є те, що боліло нині мені, породжене непроханими спогадами.

Щодо скорботи, зарівно глибокої, як материна, то мені випало її пізнати (про це ще піде мова) згодом, а не тепер, і не так, як я собі уявляв. А проте, мов актор, який мав би знати свою ролю і давно вже готуватися до виходу за лаштунками, але який являється в останню мить і, лише разок прочитавши текст, примудряється, кидаючи репліку, це приховати, щоб глядач і гадки не мав, ніби він спізнився, моя печаль, ще зовсім свіжа, допомогла мені по прибутті матері озватися до неї так, ніби ця печаль уже давня. Одначе матір подумала, що пробудилася вона (це було, зрештою, не так), коли я знову побачив місця, де побував колись-то з бабусею. Отоді я вперше — хай мій біль проти болю моєї матері й був нічим, а все ж він відкривав мені очі — з жахом усвідомив собі, як вона побивається. Вперше до мене дійшло, що цей мертвий безслізний погляд (саме через цей погляд Франсуаза мало співчувала мамі), постійний у неї після бабусиної кончини, приковувало до себе неприступне розумові провалля між спогадом і небуттям. І хоча вона досі носила чорну вуалетку, причепурена тільки для подорожі в нові краї, власне, тут мене ще дужче вразила зміна, що зайшла в ній. Мало сказати, що вона втратила всяку веселість, усохла, обернена у скам’янілий образ благання, вона наче боялася надто поривчастим рухом, надто гучним голосом зневажити свою незживну муку. Але ось що найбільше вразило мене: коли вона, у пальті з крепом, вступила до мого покою, мені примарилося — в Парижі вона такого враження не справляла, — що переді мною не мати, а бабуся. Як у королівських і герцогських родинах син після смерти їхньої голови прибирає його титул і син з дука Орлеанського, принца Таренського або принца де Лома робиться французьким королем, дуком де ла Тремуєм чи дуком Ґермантським, так часто правом спадкоємства іншого порядку, закоріненого глибше, мертвий хапає живого, і живий стає його спадкоємцем, подібним до нього, продовжувачем його урваного життя. Може, велике горе, яким була для такої дочки, як моя мама, смерть її матері, лише передчасно розкриває шкаралущу лялечки, прискорює метаморфозу, і якби не цей злам, коли істота, яку ми носимо в собі, минає етапи і перескакує через цілі періоди, вона, та істота, все одно з’явилася б, але пізніше. Може, жаль по тій, кого вже не стало, криє якусь сугестію, і ця сугестія надає нашим рисам зародкової подібности до небіжчиці, а надто накладає заборону на наші найяскравіші індивідуальні властивості (у моєї матері такими були здоровий глузд і успадкована нею від батька жартівлива життєрадісність), яким ми не боялися, поки була жива кохана істота, давати волю і які врівноважували ціхи, успадковані нами від неї. Скоро ця істота вмирає, нам стає соромно бути іншими, ми подивляємо лише те, що було в ній, що було і в нас самих, хоча з чужорідними домішками, і що відтепер захопить нас цілком.

І, власне, в такому сенсі (а зовсім не в тому розпливчастому і фальшивому сенсі, який зазвичай у це вкладається) можна стверджувати, що смерть не марна, що померлий і далі впливає на нас. Впливає навіть дужче, ніж живий, оскільки достеменну реальність ми визначаємо лише інтелектом, оскільки вона є точкою прикладання наших розумових змагань, а отже, по-справжньому ми знаємо лише те, що мусимо відтворювати думкою, лише те, що криється за буденщиною...

Зрештою в цьому культі жалю за нашими небіжчиками ми хвалебники всього, що вони кохали. Мати не могла розлучитися не тільки з бабусиною торбинкою, тепер для неї дорожчою, ніж коли б та була обсаджена шафірами й діамантами, з її муфтою, з усіма її строями, які ще дужче підкреслювали подібність між ними, але навіть із томиками пані де Севіньє, які бабуся завжди брала з собою і які мати не обміняла б і на рукописний примірник цих листів. Колись вона жартувала з бабусі, що та в кожному листі до неї неодмінно наводить якусь фразу пані де Севіньє або пані де Босержан. У всіх трьох листах, одержаних мною від мами перед її поїздкою до Бальбека, вона цитувала пані де Севіньє, буцімто ці три листи писала до мене не вона, а бабуся до неї. Мамі захотілося вийти на мол, щоб оглянути цей пляж, про який бабуся згадувала їй у кожному листі. Я бачив з вікна, як вона, з парасолем своєї матері в руці, вся в чорному, побожно шурхала по піску, який топтали перед нею кохані стопи, йшла ніби на пошуки потопельниці, яку могли винести на берег хвилі. Щоб їй не обідати самій, я вкупі з нею зійшов до їдальні. Голова суду і вдова по старшині попросили мене рекомендувати їх їй. Дуже чутлива до всього, якось дотичного до бабусі, вона була зворушена тим, що сказав їй голова, і потім завжди згадувала про нього з удячністю, а те, що вдова по старшині не заїкнулася про небіжчицю ані словом, заболіло її й обурило. Насправді бабуся мало обходила як голову суду, так і вдову. Обоє вони, кожне по-своєму, спочутливими словами і мовчанкою, хоча моя мати і бачила в них велику різницю, віддавали нашу звичайнісіньку байдужість до покійників. Але мені здається, що моїй матері потеплішало на душі від моїх слів, бо я несамохіть вилив у них дещицю свого болю. Маму мій біль міг тільки врадувати (попри її ніжну любов до мене), як і все, завдяки чому бабуся жила в серцях людей. На узмор’ї мати пропадала так, як пропадала бабуся; читала її улюблені книги: «Мемуари» пані де Босержан і «Листи» пані де Севіньє. Вона, як і всі ми, не зносила, коли пані де Севіньє називали «дотепною маркізою», а Лафонтена «добрягою». Та коли в листах траплялося звертання: «Доню моя», в ушах її лунав материн голос.

їй не повелося: під час цих прогулянок, коли їй хотілося цілковитої самоти, на неї надибала одна комбрейська дама в гурті дочок. Здається, звали її пані Пусен. Але ми їй дали прізвисько «Якої ти заспіваєш», бо вона завжди остерігала доньку від напастей, які можна собі напитати, приказуючи повсякчас одне й те саме, — так, скажімо, якщо донька терла собі око, вона кидала: «Дивись, роз’ятриш — якої тоді заспіваєш». Мамі вона ще здалеку заходилася повільно й скорботно бити чолом, не тим, що аж так співчувала в горі, а тим, що її вишколено вклонятися. У Комбре вона самотіла серед величезного саду, і все їй здавалося не досить ніжним, ось чому вона мала звичку вживати пестливих слів, ба навіть пестливих власних імен. їй здавалося, ніби називати «ложкою» те срібне начиння, яким вона розливала свої сиропи, надто грубо, і вона казала «ложечка»; вона вважала за образу для солодкопівця Телемака вимовляти його прізвище твердо: «Фенелон»[11], як вимовляв його я — вимовляв з повним знанням справи (моїм-бо улюбленим другом був найрозумніший, найдобріший, наймиліший хлопець, незабутній для всіх, хто лише його знав: Бертран де Фенелон), і вона завше цідила: «Фенелонь» — їй хотілося пом’якшити закінчення. Зять пані Пусен, не таке ніжне телятко, чиє прізвище вискочило у мене з голови, колишній комбрейський нотар, обчистив якось касу, і з його вини мій вуйко, між іншим, утратив кругленьку суму. Проте більшість комбрейців підтримували добрі стосунки з іншими членами цієї сім’ї, і збайдужіння не сталося, всі тільки уболівали над пані Пусен. Гостей вона не приймала, але кожен, хто проходив біля її саду, приставав, подивляючи його тінявість, не в змозі розрізнити там ще щось, окрім ряснолисту. Пані Пусен не заважала нам у Бальбеку; я спіткав там її тільки раз, саме коли вона казала доньці, що кусала нігті; «От,як почнеться в тебе ко-стоїда, побачимо, якої ти заспіваєш».

Поки мама читала в березі, я сидів у кімнаті. Пригадував собі останні дні бабусиного життя і все пов’язане з ними, згадував, як стояли отвором надвірні двері, коли бабуся виходила зі мною на останню свою прогулянку. На противагу цьому всьому, решта світу здавалася мені якоюсь примарною — так його затруювала моя сердечна мука. Зрештою мати витягла мене, щоб пройтися. Але наче вітер, проти якого годі борюкатися, мене зупиняло що-крок, не даючи йти далі, щось забуте мною в обрисі казино чи вулиці, якою я першого вечора, в очікуванні бабусі, добувся до пам’ятника Дюге-Труену; я дивився під ноги, щоб нічого не бачити довкола. Трохи підбадьоривши себе, я повернув до готелю, де, як я знав, хоч би скільки довелося ждати, я не знайду бабусі, як не знайшов її колись, першого вечора по прибутті. Я вийшов зі своєї кімнати вперше, тож багато хто зі служби, якої я ще не бачив, лупав на мене очима. На готельному порозі молодий посильний, угледівши мене, скинув кашкета й зараз же його надів. Я гадав, що Еме, як він висловлювався, дав йому «нагінку», щоб той ставився до мене поштиво. Аж це укмітив, що посильний скинув кашкета й перед іншим прибульцем. Уся штука була в тім, що цей молодик тільки й умів робити в житті, що скидати й надівати кашкета, зате виходило це в нього хвацько. Зрозумівши, що ні до чого іншого він не голінний, а тут — віртуоз, посильний вправ-лявся в цьому мистецтві якнайчастіше, чим зажив мовчазної, але безперечної прихильности клієнтів і здобув велику симпатію швейцара, бо швейцар був зобов’язаний вербувати посильних, та поки йому не трапився цей рідкісний птах, усіх найнятих на службу через тиждень доводилося гнати, на превеликий подив Еме. «Але ж від них нічого не вимагається, будь гречним» та й уже — яка ж тут труднація?» — запитував він. А втім, директорові ще хотілося, щоб посильні мали «показовий» вигляд, — очевидно, він плутав «показовий» і «показний». Вигляд травника за готелем змінився: з’явилися квітники, екзотичний кущ пропав, пропав і посильний, що колись декорував собою вхід до готелю гнучкою стеблиною свого стану та незвичним кольором волосся. Він поїхав з польською графинею, яка взяла його за секретаря, — тут він уступив у слід двом старшим своїм братам та сестрі-друкарці, яких умкнули з готелю, зачаровані ними, люди різних народів і обох статей. Зостався лише молодший брат: на нього ніхто не злакомився, бо він зизував. Він радощами радів, коли польська графиня і ласкавці інших його братів та сестри зупинялися в бальбецькому готелі. Він заздрив братам, але кохав їх, і, поки вони жили в Бальбеку, виказував їм теплі братерські почуття. Хіба абатиса Фонтевро не кидала черниць, щоб поділяти гостину, яку Людовік XIV офірував другій Монтемар, її сестрі, а своїй коханці пані де Монтеспан? Посильний жив у Бальбеці перший рік; мене він ще не знав, але чув, як старші його товариші звертаються до мене: «Пане такий-то», і з першої миті наслідував їх, утішаючись цим непомалу — чи то через те, що так він показував свою обізнаність із особою, очевидно, відомою, чи то від свідомости, що дотримується певної установи, і хоча ще п’ять хвилин тому він не мав про неї жодної тями, але підкорятися їй вважав за свій обов’язок. Я цілком розумів, що такий величезний пишний готель декого міг просто зачарувати. Він височів, наче театр, і знизу догори його оживляли численні фігуранти. Хоча постоялець був ніби якийсь глядач, а проте він повсякчас брав участь у виставі, і не так, як у деяких театрах, де актори спілкуються з публікою в залі для глядачів, — ні, тут життя глядача немовби точилося серед пишної краси сцени. До готелю повертався тенісист у білому фланелевому строї, а придверник, щоб вручити йому поипу, вбирався п синю ліврею зі срібними галунами. Якщо тенісистові не хотілося братися сходами, він однаково уникав спілкування з акторами, бо біля нього поставав такий самий пишно вбраний ліфтер і давав розгін машині. По коридорах поверхів розливалися скрадливі струмочки покоївок та дівчат-побігунок, вродли-виць-поморянок, схожих на учасниць панафінських свят на фризі, в чиї покійчики охотники до «субреток» пробиралися вигадливими манівцями. Внизу верховодили каваліри і робили з готелю — були то переважно геть-то зелені нероби-службовці — таку собі юдейсько-християнську трагедію, вбиваючи її в плоть і розігруючи без кінця-краю. Ось чому, дивлячись на них, я бубонів Расінові вірші, але, звісно, не ті, що пригадалися мені у принцеси Германської, коли пан де Вогубер, балакаючи з бароном де Шарлюсом, дивився на молодих секретарів посольства, а інші, цього разу не з «Естер», а з «Аталії»: починаючи від хола, або, як казали у XVIII столітті, від портика, шикувалося, надто в годину підвечірка, «квітуче плем’я» молодих посильних, подібних до юних ізраїльтян у Расінових хорах. Проте мені не віриться, щоб бодай хтось із них зміг відповісти навіть так само безладно, як відповів Йодай на запитання Аталії, звернене до інфанта: «Що робиш ти, дитя?», бо вони не робили нічого. У кращому разі, якби у кожного з них спитали, як питала стара цариця:

А всі ці люди, в цьому місці збиті.

Що роблять тут вони?

— він міг би відповісти:

За пишними обрядами дивлюся І сам пишаюсь.

Вряди-годи якийсь юний фігурант підходив до значнішої особи, відтак прекрасний ефеб повертався до хору, і, якщо потім не западала хвилинна споглядальна пауза, всі фігуранти знову сплітали свої рухи, безцільні, поштиві, показові, щоденні. Адже вони, викохані «здаля від світу», відпускні з храму лише в «недільні дні», ченцювали, як левити в «Аталії», і, дивлячись на цей «пахолків вірних рій», що виконували дійство перед сходами, вкритими пишними килимами, я несамохіть дивувався: куди я вступаю — до бальбецького Ґранд-отелю чи до храму Соломонового?

Я подався просто до свого покою. Мої думки незмінно верталися до останніх днів бабусі, до тих мук, які я переживав з новою силою, бо вкладав у них щось іще болючіше, ніж страждання іншої людини: наші нестерпні жалі; коли ми, як нам уявляється, лише відтворюємо біль коханої істоти, наше бідкання перевеличус його; але, можливо, воно й ближче до правди, ніж уявлення про біль у тих, хто його зазнає і від кого прихована вся жура їхнього власного життя, яку добре бачить жалість і над якою вона так побивається. Проте новий порив мого уболівання був би дужчий за бабусині муки, аби я знав тоді те, чого ще довго не відатиму, — те, що бабуся напередодні кончини, на хвилину опритомнівши і переконавшись, що мене поблизу немає, взяла маму за руку і припала до неї смажними устами. «Прощавай, донечко, прощавай навік», — промовила вона. І може, в той спогад і вперла свої нерухомі очі моя мати. Потім до мене йочали повертатися спомини відрадніші. Вона—моя бабуся, а я їй онук. Вирази її обличчя ніби написано мовою, зрозумілою мені одному; вона для мене все, інші люди існують лише остільки, оскільки дотичні до неї, залежно від того що вона про них скаже; та ба, наші стосунки були короткі, а отже, випадкові. Вона вже не знає мене, я не побачу її більше ніколи. Ми не були створені лише одне для одного, вона мені чужа. Саме цю чужу на світлині Сен-Лу я оце й роздивлявся. Спіткавши Альбертину, мама, зворушена тим, як тепло відгукувалася Альбертина про бабусю і про мене, налягала, щоб я побачився з нею. Я призначив їй зустріч. Попередив директора, щоб той попросив її почекати в салоні. Він заявив, що знає її віддавна, і її і її подружок, що він знав їх задовго перед тим, як вони «облюдніли», але що він має жаль до них, бо вони не дуже хвалять готель. Очевидно, вони дівахи не «освітлені», сказати б так. Якщо тільки на них не наклепали. Я зразу здогадався, що «облюдніли» директор ужив замість «вилюдніли». Очікуючи, коли треба буде зійти до Аль-бертини, я вдивлявся, наче в малюнок, який ми так довго розглядаємо, що, зрештою, перестаємо його бачити, у фотографію зроблену Сен-Лу, і тут я подумав знову: «Це бабуся, а я її онук»

— так безпам’ятка людина намагається згадати, як її звати, так хворий помічає, що його особистість перероджується. Увійшла Франсуаза, сказала, що Альбертина вже тут, і, узрівши світлину, заявила: «Бідолашна пані! Як жива, навіть лунина на щічці; того дня, коли фотографував її маркіз, їй нездужалося; двічі ставало зле. «Тільки гляди, Франсуазо, — так вона мені сказала, — нічичирк онукові». І вона добре з цим крилася, на людях була завжди веселенька. А зостанеться на самоті, то іноді робиться якась нудна. Але це швидко минало. Аж це одного разу мені й кае’: «Як мені оце щось істанеться, у нього мас бути моя карточка. А я так ні разу й не знялася». Послала мене до маркіза й велить передати, що як він її не зніме, то хай, мовляв, нічого вам не кае’, що вона його просила. А як я вернулася і сказала, що він згоден зняти, їй уже розхотілося: дуже злецько вона, мовляв, вигляда. «Най уже краще, — кае’, — жоднісінької світлини не буде». Але старша пані була тямовита і, зрештою, найшла раду: наділа великий капелюш із заламаними крисами, і в затінку не було помітно нічогісінько. Вона була рада-радісінька, що сфотографувалась, бо тоді вона не сподівалася, що живою вернеться з Бальбека. Даремно я їй товкла: «Пані, це ж гріх таке казати, не люблю я, коли пані заводить такі речі», — ця думка цвяшком убилася їй у голову. І, бігме, бували дні, коли вона в рота ріски не брала. Тим-то й спроваджувала панича вечеряти кудись із маркізом. А сама, замість іти до їдальні, нібито книжку читає, та ті’ки-но маркізів повіз рушить, вона йде до себе і ляга. Іноді надумає покликати пані, аби побачитися з нею востаннє. Адже раніше вона ніколи не бідкалася і боялася, як би її не налякати: «Ні, Франсуазо, най краще сидить там при чоловікові». Аж це Франсуаза глипнула на мене і спитала: «Вам що, нездужається?» Я відповів, що здоровий, а вона на це: «Забалакалася я з паничем. Ваша гостя, ма’ть, уже прийшла. Мені тра’ вниз. Не місце тільки їй тутечки. А потім — вона як дзига: могла й пурхнути геть. Не любить чекати. О, тепера панна Альбертина паношиться». — «Помиляєтеся, Франсуазо: це місце саме для неї, може, вона надто гарна для нього. Але перепросіть її за те, що я сьогодні не зможу її прийняти».

Яку голосьбу завела б Франсуаза, побачивши, що я плачу! Я старанно крився з цим від неї. Інакше здобув би її симпатію. Зате я сам пройнявся симпатією до неї. Ми не добираємося зі свердлом до серця бідолашних послугачок, які не зносять наших сліз, ніби сльози болять не нам, а їм; коли я був маленький, Франсуаза сказала мені: «Не плачте так, паничу, не люблю, як панич так плаче». Ми не любимо гучних фраз, присяг, і зле чинимо: ми наглухо замикаємо наше серце від сільської патетики, від переказів, які горопашна служниця, вигнана, може, несправедливо, за крадіж, бліда як стіна, прибита, ніби бути оскарженою в чомусь — це вже пійматися на гарячому, розповідає нам, покликаючись на чесність свого батька, на материні засади, на бабусині поради. Звичайно, ті самі служниці, які не можуть зносити байдуже наших сліз, не справлятимуть ухів та охів, коли ми через них схопимо пневмонію, бо покоївка з нижнього помешкання любить протяги і, бачте, буде негречно потім зачиняти вікна. Бо треба, щоб навіть ті, хто має рацію, як-от Франсуаза, бодай у чомусь рації не мали, інакше Справедливості на землі не ночувати. Пани перебаранчають службі навіть скромненькі радощі або роблять з цих радощів сміх. Адже це завше якийсь дріб’язок, тільки що дріб’язок по-дурному сентиментальний або негігієнічний. Отож-бо служниця може сказати: «Як же це так, я цілий рік нічого в них не просила, і маєш — відмова?» А тим часом панство дозволило б і щось куди більше, аби тільки воно не було таке дурне і небезпечне для служниць — чи й для самого панства. Звісно, покорі сердешної покоївки, тремтячої, ладної в усьому повинитися, мовляв: «Як треба, я сьогодні ввечері піду», ми опертися не годні. Але треба також уміти перебороти свою нечулість — попри всю врочисту й грізну банальність її заклять, попри її дідизну по матері й добру славу «рідного краю» — і в тому разі, коли перед нами стара куховарка, яка пишається чесно прожитим життям і чесним родом, яка тримає в руках мітлу, наче берло, яка грає трагічну ролю з хлипами в голосі, з величною поставою. Того дня я згадував чи уявляв подібні сцени, змушував грати в них нашу стару служницю, і відтоді, попри все зло, яке вона могла заподіяти Альбертині, я покохав Франсуазу, і хоча я кохав її, щоправда, з перебоями, проте прихильність моя була з категорії найміцніших, побудованих на співчутті.

Отак я цілий день ятрив душу над бабусиною світлиною. Вона пошарпала мене. А проте не так, як вечірні одвідини директора. Коли я згадав про бабусю, він знову висловив своє співчуття, а потім сказав (він кохався у словесах, які перекручував і нівечив): «Це як того дня, коли вашу бабусю обняла зімлість. Я хотів вас попередити про це, бо це могло бути неприємно клієнтелі — еге ж? — і уйняти честі готелю. їй ліпше було поїхати того самого вечора. Але вона упрохала мене нічого вам не казати й обіцяла більше не зімлівати, а якщо і зімліє, то після першої ж зімпості одразу від’їхати. Коридорний мені все ж доповідав потім, що з нею була ще одна зімлість. Але ж ви зупинялись у мене давніше, мені хотілося вас удобрухати, та ніхто ще й не скаржився». Отже, бабуся непритомніла, але крилася переді мною! Та ще й, як на гріх, коли я з нею був недоброзичливий, коли їй було непереливки, мусила, щоб не дратувати мене, вдавати, ніби вона в гуморі, і виглядати здоровою, щоб її не спровадили з готелю. «Зімлість» — такого слова я ніколи не чув; якби про когось іншого сказали, що його «обняла зімлість», мені, мабуть, стало б смішно, але вжите щодо бабусі, це слово, через лунку свою химерність, подібне до оригінального дисонансу, довго потім краяло мені серце.

Назавтра я на мамине прохання пішов полежати на піску або, радше, серед кучугур, там, де можна сховатися в їхніх фалдах і де, як я знав напевне, Альбертина та її приятельки мене б не знайшли. Крізь мої примкнуті повіки соталося світло, рожеве-рожеве, то рожевіли внутрішні оболонки очей. Потім повіки склепилися. Тоді з’явилася бабуся, вона сиділа в кріслі. То була хирна, майже нежива істота. І все ж я чув, як вона дихає; іноді можна було домислитися, що вона розуміє, про що ми з батьком балакаємо. Але марно я її обіймав, очі її не світилися любов’ю, на щічках не грав бодай блідий рум’янець. Чужа собі самій, вона, здавалося, не кохала мене, не пізнавала, а то й не бачила. Я не міг розгадати таємницю її байдужости, пригноблености, її мовчазного незадоволення. Я потягнув батька набік. «Ну от, бачиш? — сказав я. — Адже це як Божий день видно: до її тями дійшло геть усе. Цілковита ілюзія життя. От би сюди твого кузена: він же запевняє, ніби мертві не живуть! Уже рік як бабуся померла, і що ж — вона жива! Та чом не поцілувала мене?» — «Подивись: її бідна голівонька знов похилилась». — «їй кортить піти на Єлисейські Поля». — «Це шаленство!» — «Ти певен, що це їй зашкодить, що від цього вона помре ще більше? Розлюбити мене вона не могла. Невже, хоч як би я її цілував, вона не всміхнеться ніколи до мене?» — «Ради нема, мертві все-таки мертві».