Розділ «Частина друга»

Я обіцяв написати сповідь, а не самовиправдання, тому обмежуся сказаним. Мені належить бути правдивим, а читачу – справедливим. Ні про що більше я й не прошу.

Після одруження пана де Шенонсо будинок його матері став для мене ще приємнішим завдяки достоїнствам і розуму його дружини, молодої і дуже милої жінки, яка, очевидно, виділила мене серед писарів пана Дюпена. Вона була єдиною дочкою віконтеси де Рошешуар, яка була у великій дружбі з графом де Фрієзом, а через нього – і з Ґріммом, котрий служив у нього. Проте не вона, а я ввів його в дім її дочки, та оскільки вдачею вони не підходили одне одному, то це знайомство не повело до зближення. Ґрімм, який у той час шукав солідних зв’язків, віддав перевагу матері, світській жінці, над дочкою, яка бажала мати друзів вірних і собі до вподоби, не втручалася ні в які інтриги і не шукала підтримки в сильних світу. Пані Дюпен, побачивши, що пані де Шенонсо зовсім не така слухняна, як вона чекала, зробила її дім дуже сумним; але пані де Шенонсо, усвідомлюючи свої достоїнства і, мабуть, пишаючись своїм походженням, визнала за краще відмовитися від світських утіх і залишатися майже самотньою в своїх кімнатах, ніж підпасти під ярмо, для якого вона не була створена. Це своєрідне вигнання посилило мою прихильність до неї завдяки тій природній схильності, яка вабить мене до нещасних. Я виявив у неї розум метафізичний і допитливий, хоча часом схильний до софістики. Її розмови, зовсім не схожі на розмови молодої жінки, що вийшла з монастирського пансіону, були для мене дуже привабливі.

Тим часом їй не було ще й двадцяти років. Її обличчя відзначалося сліпучою білизною; її фігура була б стрункою і гарною, якби вона пряміше трималася; її біляве, попелясте волосся надзвичайної краси нагадувало мені волосся моєї бідолашної матусі в її кращі роки і дуже хвилювало моє серце. Але строгі принципи, які я недавно встановив для себе, вирішивши будь-що дотримуватись їх, врятували мене від дії її чарів. Протягом цілого літа я проводив по три-чотири години щодня наодинці з нею, поважно навчаючи її арифметики, набридаючи їй своїми цифрами і ні разу не дозволив собі жодного галантного слова чи ніжного погляду. Через п’ять чи шість років я не був би таким розважливим чи таким дурним. Але мені було призначено покохати справжнім коханням лише раз у житті, і не їй мали належати перші й останні зітхання мого серця.

З того часу, як я жив у пані Дюпен, я завжди був задоволений своєю долею і не виявляв ніякого бажання поліпшити її. Збільшивши мені плату, вона і пан де Франкей діяли виключно з власної волі. Цього року де Франкей, що ставився до мене з кожним днем усе краще й краще, задумав трохи полегшити мої обмежені обставини і зміцнити моє становище. Він був головним податковим збирачем. Пан Дюдуайє, його касир, був старий, багатий і збирався піти у відставку. Пан де Франкей запропонував мені цю посаду, і, щоб навчитися виконувати свої майбутні обо’язки, я протягом кількох тижнів ходив до пана Дюдуайє запасатися необхідними знаннями. Але чи тому, що в мене було мало здібностей до такої служби, чи тому, що Дюдуайє, який, як мені здалося, хотів мати іншого наступника, недобросовісно вчив мене, отож я повільно і через силу набував необхідні мені знання, і весь цей порядок навмисно заплутаних рахунків ніяк не вкладався у мене в голові. Я не зрозумів усіх тонкощів справи, але в загальних рисах так засвоїв її головний механізм, що міг справно виконувати свої обов’язки і навіть став до роботи. Я завідував звітністю і касою, видавав і приймав гроші та квитанції, і хоча не відчував ні схильності, ні здібностей до цього заняття, але, з роками ставши розсудливішим, я вирішив подолати відразу до нього і цілком віддатися новій справі. На моє лихо, ледве я почав у неї втягуватись, як пан де Франкей вирушив у подорож, і на цей час каса залишилася у мене на руках. У ній тоді було не більше двадцяти п’яти – тридцяти тисяч франків. Турбота і тривоги за цілість цих грошей змусили мене ще ясніше відчути, що я не створений бути касиром. За час відсутності пана де Франкея я попсував собі стільки крові, що, коли він повернувся, захворів.

У першій частині я говорив, що народився ледь животіти. Через неправильність у будові сечового міхура я в перші роки життя майже постійно страждав на затримку сечі. Моя тітонька Сюзанна, яка мене доглядала, ціною неймовірних зусиль зберегла мені життя. Все-таки вона мене виходила, мій міцний організм нарешті узяв гору, і замолоду моє здоров’я так зміцніло, що до тридцятилітнього віку я майже не хворів, за винятком тієї виснажливої недуги, про яку я вже згадував, і частих позивів до сечовипускання від найменшого хвилювання. Перший напад старої хвороби я відчув після приїзду до Венеції. Втомлива дорога і страшенна спека викликали запалення сечового міхура і болі в попереку, що не покидали мене аж до зими. Після побачення з падуанкою я вважав, що загинув, але нітрохи не засмутився. Під час знайомства з Джульєттою, виснаживши себе радше в уяві, ніж тілесно, я почував себе краще, ніж будь-коли. Але після того, як Дідро був заарештований, і я у спеку бігав у Венсен, у мене сталося сильне запалення нирок, і з того часу я вже ніколи не міг відновити свого здоров’я.

У той період, про який я говорю, перевтомившись, певно, від набридливої праці з цією клятою касою, я так розхворівся, що пролежав у ліжку п’ять чи шість тижнів у найжалюгіднішому стані, який тільки можна собі уявити. Пані Дюпен прислала до мене уславленого Морана, який, незважаючи на свої вмілі й легкі руки, завдав мені неймовірних страждань, але так і не зумів мене зондувати. Він порадив мені звернутися до Дарана, і його гнучкішим катетерам справді вдалося проникнути всередину. Але, звітуючи пані Дюпен про мій стан, Моран заявив їй, що мені лишилося жити не більше як шість місяців. Його слова дійшли до мене і змусили серйозно подумати про своє становище і про те, що було б нерозумно приносити спокій і радість своїх останніх днів у жертву обов’язкам, до яких я не відчував нічого, крім огиди. До того ж як узгодити засвоєні мною строгі принципи з тією посадою, що так мало їм відповідала? Яке право мав я, касир головного податкового збирача, проповідувати безкорисливість і бідність? Ці думки так сплуталися в моїй голові з гарячковою маячнею і з такою силою заволоділи мною, що відтоді я не міг їх позбутися. Одужуючи, я при здоровому розумі утвердився в тому рішенні, яке ухвалив, коли марив. Я назавжди відмовився від будь-яких планів збагачення і кар’єри. Вирішивши провести в незалежності й бідності той короткий час, який мені залишалося жити на світі, я доклав усіх сил своєї душі, щоб розірвати пута громадської думки і сміливо творити те, що здається мені благом, зовсім не турбуючись про те, що скажуть про це інші. Просто неймовірно, які перешкоди мені довелося подолати, які зусилля витратити, щоб узяти гору над ними. Я досяг успіху, наскільки це було можливо, і добився більшого, ніж сам сподівався.

Якби мені так само вдалося скинути з себе ярмо дружби, як ярмо громадської думки, я здійснив би до кінця свій намір – мабуть, найбільший чи принаймні найкорисніший для доброчесності, який тільки будь-коли замислювала людина. Але тоді як я зневажав безглузді думки вульгарної черні, так званих великих і мудрих людей, я дозволив удаваним друзям поневолювати себе і керувати мною, як дитиною. А вони, заздрячи тому, що я сам прокладаю собі шлях, під виглядом турбот про моє щастя насправді прагнули зробити мене посміховиськом і перш за все старалися принизити мене, а потім остаточно зганьбити. Вони заздрили не так моїй літературній популярності, скільки перетворенню мого особистого життя, що належало до цієї епохи. Вони, можливо, пробачили б мені мою блискучу письменницьку славу, але не могли пробачити, що своєю поведінкою я подаю приклад, який, мабуть, дратував їх. Я був народжений для дружби, і моя поступлива й покірлива вдача легко підтримувала її. Поки я був невідомий публіці, мене любили всі, хто мене знав, і в мене не було жодного ворога; але як тільки я здобув ім’я, я втратив друзів. Це було для мене дуже великим нещастям; ще більшим нещастям було те, що я був оточений людьми, які називали себе моїми друзями і використовували відповідні права тільки для того, щоб привести мене до загибелі. Продовження цих спогадів викриє цю мерзотну змову; тут я відзначаю тільки його зачатки: незабаром читач побачить, як зав’яжеться перший вузол.

Я хотів жити незалежно, але треба було на щось жити. Для цього я придумав дуже простий спосіб, вирішивши переписувати ноти за посторінкову платню. Якби яке-небудь інше, солідніше заняття могло привести до тієї ж мети, я взявся б за нього. Але позаяк ця справа мені подобалась і вона єдина, не роблячи залежним ні від кого, могла давати мені насущний хліб, я вхопився за неї. Вважаючи, що мені більше немає потреби турбуватися про майбутнє, я змусив своє марнославство замовкнути і з касира багатого фінансиста перетворився на переписувача нот.

Успіх мого першого «Міркування» дозволив мені здійснити свій задум. Коли йому присудили премію, Дідро взявся його надрукувати. Поки я хворий лежав у ліжку, він надіслав мені записку, повідомивши про вихід видання друком і про враження, яке воно справило. «Його підносять до небес, – писав він. – Це небувалий і безприкладний успіх!» Така прихильність публіки до невідомого автора, який зовсім не добивався в неї успіху, дала мені першу справжню впевненість у своєму таланті, в якому я, попри внутрішнє відчуття, доти завжди сумнівався. Я зрозумів також, що це може бути корисним для здійснення моїх планів, оскільки переписувач, скільки-небудь відомий у літературному світі, не залишиться, очевидно, без роботи.

Як тільки я остаточно ухвалив своє рішення й утвердився в ньому, я письмово повідомив про це пана де Франкея, подякував йому і пані Дюпен за всю їхню доброту й попросив їх не забувати про мене як про переписувача. Франкей, нічого не второпавши з мого листа і гадаючи, що я все ще в лихоманці, прийшов навідати мене, але йму довелося переконатися в серйозності й непохитності мого рішення. Тоді він розповів пані Дюпен і всім іншим, що я збожеволів. Я дозволив йому говорити, що він хоче, і продовжував іти своїм шляхом. Я почав свою реформу з одягу, відмовившись від золотого шитва та білих панчіх, придбав собі круглу перуку, зняв шпагу і продав свого кишенькового годинника, кажучи собі з невимовною радістю: «Хвала Небу, мені більше не знадобиться знати, котра година!» Пан де Франкей мав чемність досить довго чекати мого одужання, перш ніж передав свою касу іншій людині. Нарешті, бачачи, що моє рішення непохитне, він передав її панові Алібару, колишньому гувернеру молодого Шенонсо, відомому в ботаніці своєю «Паризькою флорою».

Хоч яка сувора була моя реформа проти розкоші, я спочатку не поширив її на білизну, якої у мене було багато, і до того ж найкращої якості. Вона залишилась у мене ще з Венеції, і я нею дуже дорожив. Турбуючись на початку тільки про охайність, я поступово перетворив білизну на предмет розкоші, що обходився мені недешево. Але хтось зробив мені добру послугу, позбавивши мене цієї залежності. Напередодні Різдва, у той час як мої доморядниці були на вечірні, а я – на концерті духовної музики, двері нашого горища, де сохла після прання вся наша білизна, хтось виламав. Украли все – і серед іншого – сорок дві мої сорочки з тонкого полотна, що становили основу мого білизняного гардероба. Сусіди описали нам людину, яка того вечора виходила з нашого будинку з вузлами, і ми з Терезою запідозрили в крадіжці її брата, що мав славу поганого хлопця. Мати гаряче відкинула цю підозру, але стільки прикмет підтверджувало її, що ми від неї не відмовились. Я не зважився на ретельні розшуки з боязні знайти більше, ніж хотів би. Терезин брат більше не з’являвся у мене і зрештою зовсім зник. Я дуже шкодував про те, що Терезі і мені судилося належати до такої різношерстої родини, і переконував її наполегливіше, ніж коли-небудь, скинути з себе це небезпечне ярмо. Ця пригода вилікувала мене від пристрасті до тонкої білизни, і з того часу я ношу лише звичайнісіньку, що більше підходить до решти мого одягу.

Покінчивши таким чином зі своєю реформою, я думав тільки про те, як зробити її міцною і тривалою, прагнучи вирвати зі свого серця все, що дорожило ще людською думкою і що могло б відвернути мене, через острах осуду, від усього, що було само по собі добрим і розсудливим. Завдяки галасу, викликаному моєю статтею, моє рішення змінити життя також зчинило галас і привернуло до мене замовників, тож я почав займатися своїм ремеслом досить успішно. Але деякі причини перешкодили мені досягти успіху, якого я міг би добитися за інших обставин. Перш за все – моє погане здоров’я. Недавній напад хвороби не минув безслідно, і я вже ніколи не почував себе таким здоровим, як раніше. Думаю, що лікарі, яким я довірив себе, заподіяли мені не менше шкоди, ніж сама хвороба. У мене перебували по черзі Моран, Даран, Гельвеціус, Малуен, Тьєррі; всі вони люди дуже вчені, всі мої друзі, кожен лікував мене по-своєму, але ніхто не міг зарадити мені, і всі вони дуже виснажили мої сили. Що більше я слухав їх, то більше жовтів, худнув і слабшав. Вони залякували мене, визначаючи мій стан за дією своїх ліків, і уява малювала мені цілу низку страждань: уремію, пісок, камені і, зрештою, смерть. Усе, що давало іншим полегкість – відвари, ванни, кровопускання, – усе це лише посилювало мої страждання. Помітивши, що тільки зонди Дарана дещо полегшують мій стан, я вирішив, що не зможу без них жити, і з великими витратами придбав собі величезний запас цих зондів, щоб їх мені вистачило на все життя, навіть якщо я залишуся без Дарана. Я користувався ними дуже часто протягом восьми чи десяти років, а коли додати до цього весь ще не витрачений запас, то вийде, що я витратив на них не менше п’ятдесяти луїдорів. Зрозуміло, що таке дороге, болісне і важке лікування не давало мені працювати безперервно. Адже вмираючий не особливо турбується про хліб насущний!

Літературні заняття також відволікали мене і завдавали не меншого збитку моїй щоденній праці. Ледве моє «Міркування» вийшло друком, як з усіх боків на мене накинулися захисники словесності. Обурений тим, що стільки нікчемних добродіїв, котрі навіть не розуміли суті питання, бажають говорити про нього як знавці, я взявся за перо і так обійшовся з деякими з них, що вони прикусили язики. Першим мені попав під руку якийсь Ґотьє з Нансі, і я суворо провчив його в листі до Ґрімма. Другим виявився сам король Станіслав,[138] який не погордував стати зі мною на прю. Така честь змусила мене, відповідаючи йому, змінити тон на більш серйозний, але не менш рішучий. Не відмовляючи авторові в повазі, я спростував усі його доводи. Я знав, що якийсь єзуїт, отець Мену, доклав рук до його статті. Довірившись своєму чуттю, я відділив написане королем від вставок, зроблених ченцем, і, без церемоній накинувшись на всі єзуїтові фрази, попутно вказав на один анахронізм, який міг виходити тільки від його преподобія.

Не знаю, чому ця стаття викликала менше галасу, ніж інші мої твори, але вона залишається досі твором, унікальним у своєму роді. Я вхопився в ній за можливість показати публіці, як приватна особа може виступити на захист істини навіть проти володаря. Важко було б відповісти йому з більшим почуттям власної гідності і одночасно з більшою повагою, ніж це зробив я. На щастя, я мав діло із супротивником, якого я від усього серця шанував і міг без будь-яких лестощів засвідчити йому свою повагу, що я і зробив з великим успіхом і не втрачаючи своєї гідності. Мої друзі злякалися за мене і вирішили, що мене от-от запроторять до Бастилії. Та я жодної хвилини не боявся цього, і, як виявилося, був правий. Цей добрий володар, прочитавши мою відповідь, сказав: «Я дістав своє, більше не сунуся». Відтоді я не раз отримував од нього різні знаки поваги і прихильності, про деяких з них я ще матиму нагоду згадати, а моя стаття спокійно обійшла всю Францію і Європу, ні в кого не викликавши осуду.

Трохи згодом проти мене виступив інший супротивник, якого я зовсім не сподівався, – той самий пан Борд з Ліона, який десять років тому виявив до мене велику дружню прихильність і зробив мені кілька послуг. Я не забув його, але був до нього неуважний через власні лінощі і не надсилав йому своїх творів, бо мені не випадало зручної нагоди передати їх. Отже, я був винен перед ним; і ось він виступив проти мене, але стримано; я відповів тим самим. Він заперечив уже рішучішим тоном. Це змусило мене дати таку відповідь, що він замовк, але з того часу він зробився моїм найзапеклішим ворогом. Він скористався періодом моїх лих, щоб звести на мене жахливі наклепи, і навіть їздив у Лондон виключно з метою нашкодити мені там.

Вся ця полеміка дуже обтяжувала мене, відбираючи багато часу від переписування нот, мало сприяючи торжеству істини і не даючи користі моєму гаманцю. Піссо, мій тодішній видавець, завжди платив мені дуже мало за мої брошури, а часто й зовсім нічого не платив. Наприклад, за своє перше «Міркування» я не отримав ні льярда, Дідро віддав його надрукувати безоплатно. А ту дещицю, яку Піссо мені платив, доводилося довго чекати і витягати з нього по сантиму. Тим часом робота з листування зовсім зупинилася. Я займався двома ремеслами одночасно, а отже, робив погано і те й те.

Вони були несумісні ще й тому, що кожне вимагало від мене абсолютно протилежного способу життя. Успіх моїх перших творів зробив мене модним письменником. Я викликав цікавість: усім хотілося подивитися на дивака, який не шукає ні з ким знайомства і турбується тільки про те, щоб жити вільно і щасливо на свій лад, – цього було досить, щоб у нього нічого не вийшло. У моїй кімнаті завжди штовхалися люди, що приходили під різними приводами і відбирали у мене час. Жінки вдавалися до різних хитрощів, щоб заманити мене на обід. Чим різкіше обходився я з людьми, тим вони ставали настирливішими. Я не міг відмовляти всім. Наживаючи собі тисячі ворогів своїми відмовами, я раз у раз виявлявся рабом власної поблажливості, і, як я не старався, у мене ніколи не було за весь день вільної години.

Тоді я зрозумів, що не завжди так легко, як це здається, бути бідним і незалежним. Я хотів жити своїм ремеслом, а суспільство цього не хотіло. Люди вигадували тисячу різних способів, щоб винагородити мене за втрачений з їхньої вини час. От-от довелося б показувати мене, як Полішинеля, беручи плату з відвідувачів. Не можу собі уявити залежності принизливішої і жорстокішої, ніж ця. Я не бачив іншого засобу позбутись її, як відмовлятися від подарунків, великих і дрібних, не роблячи винятку ні для кого. Все це тільки привертало до мене людей, які хотіли добитися честі перемогти мій опір і силоміць примусити мене бути їм зобов’язаним. Ті, хто не дав би мені й ламаного гроша, якби я просив їх про це, безперервно набридали мені своїми пропозиціями і, щоб відплатити за мої відмови, звинувачували мене в зарозумілості й гордовитості.

Неважко здогадатися, що моє рішення і спосіб життя, якого я захотів дотримуватись, не припали до смаку пані Ле Вассер. Дочка, попри всю свою безкорисливість, не могла не виконувати материних вказівок; і обидві мої доморядниці, як називав їх Гофкур, не завжди відмовлялися від подарунків, як я. Хоча від мене багато що приховували, я бачив достатньо, щоб розуміти, що бачу не все. Мене мучила не так можливість накликати на себе підозру в співучасті, – цьому легко було запобігти, – скільки жорстока думка, що я не в змозі бути паном у себе вдома і самому собі. Я просив, заклинав, сердився – але все безуспішно; матуся називала мене вічним буркотуном і грубіяном, вона постійно шепотілася з моїми друзями; все було таємницею і загадкою для мене в моєму власному будинку. Щоб не викликати постійних бурхливих сцен, я більше не насмілювався навіть питатися про те, що там відбувається. Щоб позбутися всієї цієї марноти, мені знадобилася б твердість, на яку я не був здатний. Я вмів кричати, але не діяти. Мені давали змогу говорити, але робили по-своєму.

Через ці постійні чвари і повсякденних настирливих відвідувачів моє житло і життя в Парижі спротивилися мені. Коли здоров’я мені дозволяло, а моїм знайомим не вдавалося мене куди-небудь затягти, я йшов гуляти сам. Я поринав у мрії про свою велику систему і накидав дещо на папір, користуючись для цього записником і олівцем, які були у мене завжди в кишені. Ось як непередбачені неприємності, пов’язані з вибраним мною способом життя, остаточно втягнули мене в літературу, і ось чому в усіх моїх перших творах відчувається жовчний настрій, який змушував мене займатися нею.