Розділ «Частина друга»

Від цієї останньої невдачі я остаточно занепав духом. Я залишив усі надії на просування і славу і, не думаючи більше про свої справжні чи уявні таланти, від яких мені було так мало користі, вирішив присвятити весь свій час і зусилля тому, щоб забезпечити існування собі і Терезі у будь-який спосіб, який мені запропонують. Таким чином, я віддав себе в цілковите розпорядження пані Дюпен і пана де Франкея. Це не дало мені великого багатства: протягом перших двох років я отримував вісімсот-дев’ятсот франків, мені ледве вистачало на найнеобхідніше, оскільки я змушений був оселитися по сусідству з ними в мебльованій кімнаті в досить дорогому кварталі і сплачувати за житло в іншому кінці Парижа, в самому кінці вулиці Сен-Жак, куди я ходив вечеряти майже кожен вечір, незважаючи на примхи погоди. Я швидко призвичаївся до своїх нових занять і навіть полюбив їх. Я зацікавився хімією, прослухавши разом з Франкеєм кілька лекцій у Руеля, і ми почали, як уміли, марнувати папір, розмірковуючи про цю науку, ледве опанувавши її основи. Восени 1747 року ми поїхали до Туреня, у замок Шенонсо, королівський будинок на Шері, що його збудував Генріх Другий для Діани де Пуатьє і чиї стіни ще зберігали її монограми. Тепер будинок належав панові Дюпену, головному відкупникові. У цьому прекрасному місці жилося дуже весело; там був чудовий стіл, і я розжирів, як чернець. Ми багато займалися музикою. Там я написав кілька досить гармонійних тріо для співу, до яких я, можливо, ще повернуся в додатку до своєї книги, якщо коли-небудь напишу його. Поставили ми і комедію. За два тижні я написав п’єсу на три дії під назвою «Смілива обітниця», яку можна знайти в моїх паперах і яка не мала інших достоїнств, крім того, що вона дуже весела. Я створив там і деякі інші маленькі твори, між іншим віршовану п’єсу під назвою «Алея Сільвії», за назвою однієї з алей парку, що прилягає до Шеру. І все це – не припиняючи своїх занять хімією і того, що я робив для пані Дюпен.

Поки я товстів у Шенонсо, моя бідолашна Тереза товстіла в Парижі на інший лад, і коли я туди повернувся, то побачив, що справа посунулась більше, ніж я чекав. Це поставило б мене, зважаючи на мої обставини, у безвихідь, якби мої застольні товариші не підказали мені єдиний спосіб з неї виплутатися. Ось одне з тих важливих зізнань, які я не можу робити цілком невимушено, оскільки, вдаючись до пояснень, мені довелося б виправдовуватися чи звинувачувати себе, а я не повинен робити тут ні того, ні іншого.

Під час перебування Альтуни в Парижі ми з ним обідали не в трактирі, а по сусідству, у якоїсь пані Ля Сель, дружини кравця, яка годувала досить кепсько, зате в неї збиралося добре і порядне товариство, куди не допускали жодного незнайомця. Для того щоб потрапити до неї, потрібна була рекомендація когось з її постійних відвідувачів. Тут жив постійно командир де Ґравіль, старий гуляка, поважний і розумний, але охочий до непристойностей, який привертав сюди легковажну і блискучу молодь з офіцерів гвардії та мушкетерів. Командир де Нонан, кавалер усіх дівчат з Опери, щодня приносив сюди всі новини з цього кубла. Пан дю Плессі, підполковник у відставці, добрий і розумний старий, і пан Анселе, офіцер мушкетерського полку, підтримували тут певний порядок серед цієї молоді. Сюди приходили також комерсанти, фінансисти, постачальники провіанту – люди виховані, порядні, з тих, що вирізнялися в своєму середовищі: де Бесс, де Форкад та інші, чиї імена я забув. У неї можна було зустріти пристойних людей усіх станів за винятком абатів і судейських, яких я там ніколи не бачив, бо такою була домовленість, щоб ніхто їх не приводив. Товариство було досить численне, дуже веселе, але не галасливе, там багато жартували, але без грубості. Старий командир зі своїми оповідками, масними по суті, ніколи не забував давньої придворної чемності і якщо говорив непристойності, то в такій жартівливій формі, що навіть жінки пробачили б йому. Він задавав тон усім, хто обідав за столом: усі ці молоді люди розповідали про свої любовні пригоди так вільно, як і витончено. Розповідей про жінок не бракувало тим більше, що навпроти була крамниця. На ту саму вулицю, якою йшли до пані Ля Сель, виходила крамниця пані Дюша, відомої продавчині модних суконь, де працювали дуже гарненькі дівчата, з якими наші кавалери ходили поговорити до чи після обіду. Я розважався б там разом з іншими, якби був трохи сміливіший. Потрібно було тільки увійти, як вони, але я ніколи не наважувався.

Що стосується пані Ля Сель, то я і після від’їзду Альтуни досить часто обідав у неї. Там я дізнався багато дуже забавних анекдотів і поступово засвоїв, слава Богу, не звичаї цього товариства, але заведені в ньому правила. Там весь час розповідали про чесних дівчат, зведених з правдивого шляху, про обдурених чоловіків, про спокушених жінок, про таємні пологи. Той, хто старанніше за інших населяв виховні будинки, завжди зустрічав найбільше схвалення. Мені це сподобалось, я засвоїв собі напрям думок, який панував серед цих милих і, по суті, дуже порядних людей. І я сказав собі: якщо такий звичай, необхідно його дотримуватись. Ось вихід, якого я шукав. Я зважився на це весело, без найменших докорів сумління, мені довелося тільки докласти чимало зусиль для того, щоб переконати Терезу погодитися на цей єдиний спосіб урятувати її честь. Коли її мати, що найбільше боялася нових клопотів з дитиною, прийшла мені на допомогу, вона здалася. Ми знайшли обережну і надійну бабу-повитуху, якусь Гуен, що жила на пагорбі Сент-Есташ, і, коли прийшов час, мати відвела Терезу до неї. Картку з міткою поклали в пелюшки немовляти, після чого повитуха із звичайними у таких випадках формальностями віднесла його до виховного будинку. Наступного року – та сама неприємність і той самий спосіб позбутися її за винятком мітки, про яку я забув потурбуватися. Я не більше розмірковував з цього приводу, а з боку матері зустрів не більше схвалення, ніж першого разу. Вона скорилася зі сльозами. Згодом читач побачить, який згубний вплив мали ці вчинки на мій напрям думок і мою долю. Та не будемо поки що відхилятися від розповіді про цю ранню епоху. Її наслідки, такі жорстокі, як і непередбачувані, змушують мене дуже часто до неї повертатися.

До цієї епохи належить і моє перше знайомство з пані д’Епіне,[132] ім’я котрої часто згадуватиметься в цих спогадах. Її дівоче прізвище було д’Есклавель, і вона вийшла заміж за пана д’Епіне, сина пана Лаліва де Бельгарда, головного відкупника. Її чоловік був музикантом, як і Франкей. Вона теж була музикантка, і пристрасть до цього мистецтва поєднала всіх трьох великою дружбою. Пан де Франкей познайомив мене з пані д’Епіне, я іноді вечеряв у неї разом з ним. Вона була привітна, розумна, обдарована; безперечно, це було приємне знайомство. Але у неї була подруга, мадемуазель д’Ет, яку всі вважали злою жінкою; її коханець, кавалер де Валорі, теж не відзначався добротою. Мені здається, що спілкування з цими двома особами було на шкоду пані д’Епіне, від природи наділеної чудовими якостями, які пом’якшували або спокутували помилки її вимогливого темпераменту. Прихильне ставлення пана де Франкея до мене почасти передалось і їй. Він признався мені у своєму зв’язку з нею, про який я не зважився б говорити тут, якби він не був загальновідомий і перестав бути таємницею навіть для пана д’Епіне. Пан де Франкей іноді розповідав про цю жінку такі інтимні подробиці, про які сама вона ніколи й не подумала б говорити і навіть гадки не мала, що я посвячений у її амурні справи, оскільки я ніколи в житті не викажу її таємниць.

Така довіра з обох сторін поставила мене в дуже скрутне становище, особливо щодо пані де Франкей, яка досить добре знала мене і довіряла мені, хоч я й дружив з її суперницею. Я утішав як міг цю нещасну жінку, якій її чоловік не платив тією ж любов’ю, якою вона любила його. Я вислуховував поодинці цих трьох людей, надійно зберігав їхні таємниці, і нікому з них не вдалося вирвати у мене чужий секрет, при цьому я не приховував від кожної з цих двох жінок своєї прихильності до її суперниці. Пані де Франкей, що бажала скористатися моєю дружбою для багато чого, дістала категоричну відмову, а коли пані д’Епіне якось захотіла передати через мене листа де Франкею, то не тільки дістала таку саму відмову, але ще й вислухала рішучу заяву, що, коли вона бажає назавжди прогнати мене від себе, їй варто тільки повторити подібну пропозицію. Треба віддати справедливість пані д’Епіне: цей вчинок не лише не викликав її невдоволення, але вона з похвалою повідомила про нього Франкею і потім приймала мене нітрохи не гірше.

Таким чином, попри напружені стосунки цих трьох осіб, яких я мав би жаліти, від яких я до певної міри залежав і до яких був прихильний, я до кінця зберіг їхню дружбу, повагу і довіру завдяки тому, що тримав себе м’яко й послужливо, але завжди з прямотою і твердістю. Незважаючи на мою дурість і невправність, пані д’Епіне хотіла скористатися мною на святі в Шевреті, замку поблизу Сен-Дені, що належав панові де Бельгарду. Там був театр, у якому часто влаштовувалися вистави. Мені також доручили роль, яку я старанно вивчав півроку і яку мені довелося суфлювати з початку вистави і до кінця.

Познайомившись із пані д’Епіне, я познайомився і з її зовицею, мадемуазель Бельгард, яка незабаром стала графинею д’Удето.[133] Вперше я побачив її напередодні її весілля, вона довго розмовляла зі мною з властивою їй чарівною простотою. Вона здалася мені дуже милою, але я був далекий від думки, що ця юна особа одного разу змінить мою долю й потягне мене, хоча й зовсім ненавмисно, у ту прірву, в якій я перебуваю досі.

Хоча після свого повернення з Венеції я не говорив ні про Дідро, ні про свого друга Рогена, проте я не забув ні того, ні другого і з кожним днем все ближче сходився з ними, особливо з першим. У нього була Нанетта, а в мене – Тереза, і це було ще однією схожістю між нами. Але різниця була в тому, що у моєї Терези, такої ж гарненької, як і його Нанетта, була ніжна вдача і поступливий характер, здатний прив’язати чесну людину, тоді як Нанетта, сварлива і груба, не виявляла жодних очевидних достоїнств, які могли б спокутувати її погане виховання. А проте він з нею одружився. І вчинив дуже порядно, якщо обіцяв їй це. Я не обіцяв Терезі нічого подібного і не поспішав наслідувати його.

Я близько зійшовся також з абатом де Кондійяком;[134] як і я, він нічим не був у літературі, але створений був стати тим, ким він став тепер. Я перший, можливо, побачив його обдарованість і оцінив його талант. Йому, здається, теж було приємне моє товариство. У той час, коли я, зачинившись у себе в кімнаті на вулиці Жан-Сен-Дені, поблизу Опери, писав дію про Гесіода, він приходив іноді пообідати зі мною, приносячи з собою таку-сяку їжу. Він працював тоді над своїм першим твором «Досвід про походження людських знань». Коли працю було закінчено, виявилося важко знайти видавця, котрий узяв би на себе її публікацію. Паризькі книговидавці зарозумілі і грубі з кожним початківцем, а метафізика була тоді не в моді і не була особливо привабливим предметом. Я розповів Дідро про Кондійяка та його книгу і познайомив їх. Вони дуже підходили одне одному і скоро зійшлися. Дідро умовив книговидавця Дюрана взяти абатів рукопис, і цей великий метафізик отримав за свою першу книгу, та й то майже з милості, сто екю, яких без моєї допомоги, можливо, не мав би зовсім. Оскільки ми жили в дуже віддалених один від одного кварталах, то збиралися всі троє раз на тиждень у Пале-Роялі і йшли разом обідати до готелю «Паньє-Флері». Мабуть, ці щотижневі обіди дуже подобалися Дідро, бо він, нехтуючи майже всіма своїми зустрічами, не пропустив жодного з них. Там у мене виник задум випускати періодичний листок під назвою «Пересмішник», який ми з Дідро мали писати по черзі. Я зробив начерки для першого числа, і це познайомило мене з д’Аламбером,[135] якому Дідро розповів про наш план. Непередбачені обставини перешкодили нам здійснити його.

Дідро і д’Аламбер тільки що почали укладати «Енциклопедичний словник», який спочатку задумувався лише як свого роду переклад словника Чемберса, схожого на переклад «Медичного словника» Джеймса, працю над яким щойно закінчив Дідро. Він захотів, щоб я взяв хоч яку-небудь участь у цьому другому починанні, і запропонував мені розділ про музику. Я пристав на цю пропозицію і написав статті, поспішно і дуже погано, за ті три місяці, які він мені дав, як і всім іншим авторам. Але тільки я один устиг до визначеного терміну. Я передав йому свій рукопис, який мені переписав начисто один з лакеїв пана де Франкея на ім’я Дюпон. Цей Дюпон мав дуже гарний почерк і за свою працю отримав десять екю з моєї кишені, які так ніколи й не були мені відшкодовані. Дідро пообіцяв мені винагороду від видавців, до розмови про яку згодом ані він, ані я не повернулися.

Робота над «Енциклопедією» була перервана арештом Дідро. «Філософські думки» накликали на нього деякі неприємності, що не мали наслідків. Інакше вийшло з його «Листом про сліпих», в якому не було нічого недозволеного, крім деяких натяків, що образили пані Дюпре де Сен-Мор і пана де Реомюра. І Дідро запроторили до Венсенського замку.[136] Неможливо передати, як засмутила мене ця звістка про біду мого друга. Моя похмура уява, яка завжди робила погане ще гіршим, була збентежена. Мені здавалося, що він залишиться там до скону. Я ледве не втратив розум. Я написав пані де Помпадур, благаючи її наполягти на звільненні Дідро або добитися, щоб мене ув’язнили разом з ним. Я не отримав ніякої відповіді на свій лист: він був дуже нерозсудливий, щоб мати якусь дію, і я не тішу себе думкою, що умови ув’язнення бідолашного Дідро були незабаром пом’якшені саме через моє втручання. Але якби це ув’язнення тривало й далі з тією самою строгістю, думаю, я вмер би з відчаю біля підніжжя цього злощасного замку. Втім, якщо мій лист мав мало користі, то я ним і не хвалився і розповів про нього лише небагатьом, так нічого й не сказавши самому Дідро.

Книга восьма

1749–1755

Закінчивши попередню книгу, я змушений був зробити перерву. Разом з новою книгою починається і довга низка моїх лихих пригод.

Постійно буваючи у двох будинках з числа найбільш блискучих у Парижі, я не забарився завести деякі корисні знайомства. У пані Дюпен я познайомився, між іншим, з молодим наслідним принцом Саксен-Готським[137] та бароном де Туном, його гувернером. У пані де Ля Попліньєр я познайомився з паном Сегі, другом барона Туна, відомим у літературному світі завдяки своєму прекрасному виданню творів Руссо. Барон запросив нас, Сегі й мене, провести день-другий у Фонтене-су-Буа, де у принца був власний будинок. Ми поїхали туди. Проїжджаючи повз Венсенський замок, я, побачивши його вежу, відчув такий біль у серці, що барон помітив це з мого виду. За вечерею принц заговорив про арешт Дідро. Барон, щоб викликати мене на розмову, звинуватив ув’язненого в необережності, я ж мав необережність гаряче захищати його. Мені пробачили цей надмірний запал як людині, схвильованій нещастям друга, і звернули розмову на іншу тему.

Там були ще два німці з почту принца: один, на ім’я Клюпфель, людина дуже розумна, був його капеланом і згодом став його вихователем, усунувши барона, другий, на ім’я Ґрімм, виконував при ньому обов’язки читця, чекаючи, поки йому підшукають яку-небудь іншу посаду, і більш ніж скромний вигляд його свідчив про крайню потребу. Того самого вечора ми з Клюпфелем зав’язали знайомство, що скоро переросло у дружбу. З Ґріммом ми сходилися не так швидко: він тримався дуже скромно і був далекий від того самовпевненого тону, якого набув згодом разом з покращенням свого становища. Наступного дня за обідом заговорили про музику. Він добре говорив про неї. Я був у захваті, дізнавшись, що він грає на клавесині. Після обіду принесли ноти, і ми грали цілий день на клавесині принца. Так почалася наша дружба, для мене спершу така втішна, а під кінець така згубна. Надалі мені доведеться багато говорити про неї.

Повернувшись у Париж, я дізнався приємну новину, що Дідро випустили з вежі й обмежили його ув’язнення Венсенським замком під його слово честі, дозволивши йому гуляти в парку і бачитися з друзями. Як тяжко мені було, що я не міг негайно ж помчати до нього! Але невідкладні справи затримали мене у пані Дюпен на два-три дні, що здалися мені вічністю, коли я аж палав з нетерпіння, і нарешті я полетів в обійми друга. Це була невимовна хвилина! Він був не сам, з ним були д’Аламбер і скарбник церкви Септ-Шанель. Але я нікого не бачив, крім нього, увійшовши, з криком кинувся йому на шию, міцно стиснув його в обіймах, виявляючи свої почуття тільки сльозами і риданнями, задихаючись від ніжності й радості. Ледве вивільнившись від моїх обіймів, він повернувся до церковника і сказав: «Бачите, добродію, як люблять мене мої друзі!». Весь у полоні почуттів, я не звернув тоді уваги на те, яку він зумів отримати з них вигоду, але через деякий час, міркуючи про це, я вирішив, що на місці Дідро я не про це б найперше подумав.

Я бачив, що в’язниця подіяла на нього гнітюче. Вежа справила на нього жахливе враження, і хоча він непогано влаштувався в замку і міг вільно гуляти в парку, навіть не обнесеному стіною, але все-таки потребував товариства друзів, щоб не впасти в чорну меланхолію. Я, безперечно, більше за інших співчував його стражданню і вважав, що моя присутність буде для нього найкращою втіхою; тому, попри свої невідкладні справи, я відвідував його не рідше, ніж через день – або сам, або з його дружиною – і проводив з ним по кілька годин після полудня.

У 1749 році літо було надзвичайно спекотне. Від Парижа до Венсенського замку близько двох льє. Не маючи чим платити за екіпаж, я вирушав о другій годині пополудні пішки, якщо був сам, і йшов швидкою ходою, щоб прийти раніше. Дерева уздовж дороги, завжди підстрижені за місцевим звичаєм, не давали майже ніякої тіні, і часто, зморений жарою і втомою, я у знемозі лягав на землю. Щоб іти повільніше, я вирішив брати в дорогу яку-небудь книжку. Одного разу я прихопив із собою газету «Меркюр де Франс» і, переглядаючи її на ходу, натрапив на тему, запропоновану Діжонською академією наук на здобуття премії наступного року: «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв занепаду чи розквіту звичаїв?».