Розділ «Частина друга»

Після цієї короткої розмови з самим собою я так підбадьорився, що став би безстрашним, якби це знадобилося. Але чи від присутності короля, чи внаслідок природної сердечної прихильності до мене я не помічав у цікавості, з якої на мене дивилися, нічого образливого чи неввічливого. Я був такий зворушений, що знову почав турбуватися про себе і про долю своєї п’єси, боячись не виправдати доброзичливого ставлення до мене з боку публіки, яка, здавалося, готова була лише вітати мене. Я був озброєний проти знущання глядачів, але їхній ласкавий вигляд, якого я зовсім не чекав, так полонив мене, що я тремтів, як дитина, коли почалася вистава.

Незабаром, проте, я заспокоївся. Актори грали досить погано, але співали чудово, і взагалі музична частина виконувалася добре. З першої ж сцени, яка справді відзначається зворушливою наївністю, я почув у ложах шепіт здивування і схвалення, незвичайний на виставах п’єс такого роду. Зростаюче хвилювання незабаром охопило весь зал і, говорячи словами Монтеск’є, ефект посилювався сам собою. У сцені двох закоханих він досяг вищої межі. У присутності короля не можна аплодувати, тому було чути все – і п’єса, і автор від цього виграли. Навколо себе я чув шепіт жінок, що здавалися мені прекрасними, як ангели. Вони говорили одна одній впівголоса: «Чарівно! Чудово! Кожен звук доходить до серця!» Задоволення від того, що я викликав захоплення стількох чарівних осіб, схвилювало мене самого до сліз, і я не міг утримати їх при першому дуеті, помітивши, що плачу не один. Була хвилина, коли я подумки повернувся в минуле, згадавши себе на концерті Трейторана і відчув себе, ніби раб, що підносить вінець над головою тріумфатора; але цей спогад був коротким, і невдовзі я цілком віддався захвату своєю славою. Але я переконаний, що втіха від близькості жінок відіграла тут не меншу роль, ніж авторське марнославство. Якби в залі були тільки чоловіки, я навряд чи відчував би того вечора безперервне бажання своїми губами осушити ті солодкі сльози, які змушував проливати. Я бачив п’єси, що викликали й більші пориви захвату, але ніколи не бачив, щоб таке повне, солодке і зворушливе захоплення панувало в залі протягом усієї вистави, та ще при дворі, у день її прем’єри. Ті, хто на ній був, напевно, пам’ятають її, тому що враження було єдине у своєму роді.

Того ж вечора герцог д’Омон велів сказати мені, щоб на завтра на одинадцяту годину я прибув у палац: король хоче зі мною познайомитись. Пан де Кюрі, який передав мені це запрошення, додав, що мені, можливо, призначать пенсію, і король хоче сам оголосити мені про це. Чи повірить читач, що після такого блискучого дня я провів ніч, повну здивування і тривоги за себе? Міркуючи про майбутню аудієнцію, я перш за все подумав про свою потребу часто виходити, що змусила мене дуже страждати під час вистави, можливо, вона мучитиме мене і наступного дня, коли я опинюся в галереї чи в королівських покоях серед усіх цих вельмож, чекаючи на появу його величності. Ця хвороблива потреба була головною причиною, що заважала мені відвідувати зібрання і змушувала уникати оточення жінок. Мені робилося погано від самої лише думки про те становище, в яке ця потреба поставила б мене. Я волів би краще померти, ніж пережити такий скандал. Тільки ті, кому знайомий подібний стан, можуть уявити собі, з яким жахом я думав про таку можливість.

Крім того, я малював собі, як я стоятиму перед королем, як мене називатимуть його величності, як він зволить зупинитися і заговорити зі мною. Щоб відповісти, мені потрібні будуть ясність і притомність духу. Моя клята соромливість, що охоплює мене при зустрічі з кожною незнайомою мені людиною, навряд чи покине мене перед королем Франції і дозволить миттєво придумати, що саме потрібно сказати! Я хотів би зберегти суворий вигляд і тон, засвоєний мною, і разом з тим показати, що ціную честь, виявлену мені таким великим монархом. Тут потрібно було б мовити якусь високу і корисну істину і втілити її у форму прекрасної і заслуженої похвали. Але щоб заздалегідь підготувати вдалу відповідь, треба точно вгадати, що він мені скаже. А я до того ж був переконаний, що в його присутності не згадаю ні слова зі своїх заготовлених фраз. Що буде зі мною у цей момент, та ще на очах у всього двору, коли я від хвилювання бовкну яку-небудь із звичайних своїх дурниць? Ця небезпека нагнала на мене такого страху і тремтіння, що я вирішив у жодному разі не наражатися на неї.

Щоправда, я втрачав пенсію, яку мені певною мірою пропонували, але й позбавлявся зобов’язань, які вона на мене наклала б. Прощай, істино, свободо і мужносте! Після цього я не наважився б міркувати про незалежність і безкорисливість. Прийнявши пенсію, мені довелося б лестити або мовчати. Та й хто поручився б, що мені почали б її виплачувати? Скільки для цього треба зробити, скільком людям кланятись! Щоб зберегти її за собою, мені довелося б узяти на себе стільки неприємних турбот, що, мабуть, краще буде обійтися без неї. Тому я вирішив, що, відмовляючись від неї, роблю вибір, цілком згідний з моїми правилами, і жертвую примарним ради теперішнього. Я сказав про своє рішення Ґрімму, який не став мені заперечувати. Перед іншими я послався на нездужання і того ж ранку виїхав.

Мій від’їзд наробив галасу і викликав загальний осуд. Мої доводи не могли бути сприйняті всіма. Простіше і швидше було звинуватити мене в дурній гордості, що більше подобалося заздрісникам, не здатним у душі вчинити так, як я. Другого дня Желіот надісав мені записку, в якій детально описав успіх моєї п’єси і те, як захоплений нею король. «Цілий день, – писав він мені, – його величність не припиняє співати найфальшивішим з усіх голосів королівства: На жаль, слугу я втратив; і смутком сповнена душа!». Він додавав, що за два тижні має відбутися друга вистава «Чаклуна», яка підтвердить в очах публіки її цілковитий успіх.

Через два дні, коли я близько дев’ятої години вечора йшов вечеряти до пані д’Епіне, біля її під’їзду мене наздогнав якийсь фіакр. Хтось із глибини фіакра робив мені знаки, щоб я сів у екіпаж. Я піднявся у фіакр, там був Дідро. Він почав говорити мені про пенсію з таким запалом, якого я не чекав од філософа. Він не бачив злочину в моєму небажанні бути рекомендованим королю, але вважав жахливим злочином мою байдужість до пенсії. Він сказав, що, коли я не зацікавлений особисто, мені недозволенно забувати про пані Ле Вассер та її дочку, що у мене є щодо них обов’язки, і я не повинен пропускати жодного можливого і чесного способу забезпечити їх; а оскільки ще не можна було сказати, що я вже відмовився від пенсії, а мені, мабуть, схильні її дати, я повинен домагатися й добитися її за всяку ціну. Хоч мене й розчулив його запал, я не міг погодитися з його доводами, і у нас зав’язалася на цю тему дуже гаряча суперечка – моя перша суперечка з ним. Згодом усі наші суперечки проходили подібним чином: він указував мені, як я повинен був робити, а я відмовлявся, вважаючи, що не повинен так чинити.

Ми розлучилися дуже пізно. Я хотів був повести його повечеряти до пані д’Епіне, але він відмовився. Моє бажання об’єднати всіх, кого я люблю, змушувало мене в різні часи робити безліч спроб познайомити їх, і дійшло до того, що одного разу я привів пані д’Епіне до його дверей, але він не прийняв нас; він завжди відмовлявся зустрічатися з нею, говорячи про неї у найпрезирливіших висловах. І лише після моєї сварки з ними обома у них зав’язалися дружні взаємини, і він почав відзиватися про неї шанобливо. Відтоді Дідро і Ґрімм, здавалося, поставили собі за мету посварити мене з моїми доморядницями, постійно даючи їм зрозуміти, що вони не можуть жити у великих статках лише тому, що цього не хочу я і що вони ніколи нічого від мене не доб’ються. Вони намагались умовити їх покинути мене, обіцяючи їм влаштувати через пані д’Епіне патент на роздрібну торгівлю сіллю, тютюном і вже не знаю чим ще. Вони навіть хотіли втягнути Дюкло і Гольбаха в цю змову, але Дюкло не погодився. До мене тоді дійшли деякі чутки про всю цю інтригу, але більше я безумовно дізнався про неї тільки багато пізніше. Мені часто доводилося оплакувати сліпу і нескромну старанність своїх друзів, які намагалися довести мене в моєму жалюгідному стані до найсумнішої самотності, прагнучи ощасливити мене такими засобами, які годилися лиш на те, щоб зробити мене тільки нещасним.

На Масляну наступного, 1753 року, «Чаклуна» грали в Парижі, і я встиг до цього часу написати увертюру і дивертисмент. Цей дивертисмент у тому вигляді, в якому його написано, повинен був гратися від початку до кінця, бо являв собою послідовний розвиток дії і складався, на мою думку, з кількох дуже приємних картин. Та коли я запропонував цю ідею Опері, то мене не захотіли навіть слухати, і довелося, як звичайно, перемішати співи з танцями. Тому дивертисмент, повний чарівних мотивів, що не спотворювали дії, мав дуже посередній успіх. Я зняв речитатив Желіота і замінив його своїм у тому вигляді, як я його написав і як його було надруковано. Цей речитатив, виконуваний, треба признатися, на французький лад, тобто розтягнений акторами, не тільки нікого не шокував, але навіть сподобався не менше, ніж арії, і здався публіці не гіршим за решту. Я присвятив свою п’єсу панові Дюкло, що опікувався нею, і заявив, що це буде моя єдина присвята. Але з його згоди я присвятив її ще й іншій особі; і з цим винятком присвята вийшла для нього ще почеснішою.

З цією п’єсою пов’язано багато анекдотів, про які я не буду розводитись, бо мушу поговорити про важливіші речі. Можливо, коли-небудь я повернуся до них у додатку. Проте згадаю про один з них, оскільки він може мати стосунок до подальших подій. Якось у Гольбаха я переглядав ноти. Після того як я переглянув безліч найрізноманітніших нот, він показав мені зібрання п’єс для клавесина і сказав: «Ось п’єси, написані для мене. Вони повні смаку і дуже співучі; ніхто не знає і не побачить їх, окрім мене. Виберіть деякі з них і вставте у свій дивертисмент». У мене в голові було значно більше пісень і симфоній, ніж я міг використати, тож я не потребував його матеріалів. Але він мене так умовляв, що з ласки до нього я вибрав одну пастораль, яку скоротив і переклав на три голоси для виходу подруг Колетти. За кілька місяців, коли «Чаклуна» знову поставили на сцені, я прийшов одного разу до Ґрімма і застав у нього товариство навколо клавесина, з-за якого він швидко підхопився, тільки-но побачив мене. Поглянувши мимовільно на пюпітр, я побачив той самий збірник нот Гольбаха, розгорнений якраз на тій самій п’єсі, яку він умовив мене взяти, запевняючи, що вона ніколи не вийде з його рук. Через деякий час я побачив ще раз той самий збірник на клавесині пані д’Епіне, того дня, коли в неї був музичний вечір. Ні Ґрімм, ні хтось інший ніколи не говорили про цю арію, і я теж говорю про неї тільки тому, що незабаром пішла чутка, що не я написав «Сільського чаклуна». Оскільки я ніколи не був добрим виконавцем, то певен, що якби не мій «Музичний словник», то врешті-решт почали б говорити, що я нічого не розумію в музиці.[147]

Незадовго до постановки «Сільського чаклуна» до Парижа привезли італійські опери-буф,[148] які грали в оперному театрі, не передбачаючи, яке враження вони там зроблять. Хоча вони були огидні, й оркестр, тоді зовсім неосвічений, довільно спотворював виконувані п’єси, вони завдали французькій опері такої шкоди, від якої та вже ніколи не змогла одужати. Порівняння цих двох видів музики, що виконувалася протягом одного дня в одному й тому самому театрі, відкрило французам вуха, і вони не хотіли більше терпіти свою протяжну музику, послухавши жваву і яскраву італійську. Як тільки буфони кінчали, усі розходились. Довелося змінити порядок вистав і поставити буфонів у кінці. Давали «Егле», «Пігмаліона», «Сільфа», ніщо не витримувало. Тільки «Сільський чаклун» витримав випробування і мав успіх навіть після «Служниці-пані».[149] Коли я писав свою інтермедію, я тільки й думав, що про опери-буф, саме вони були мені за взірець, але я зовсім не передбачав, що їх коли-небудь слухатимуть одночасно з моїм твором. Коли б я був плагіатором, скільки крадіжок розкрилося б, і як би тоді постаралися вивести мене на чисту воду! Але ні, даремно б шукали, у моїй музиці не знайшлося жодних запозичень, а всі мої мелодії при порівнянні з уявними оригіналами виявилися такими ж новими, як і характер музики, яку я створив. Якби подібному випробуванню піддали Мондонвіля чи Рамо, від них би нічого не залишилося.

Комічна опера завоювала італійській музиці палких прихильників. Весь Париж поділився на два табори, які сперечалися завзятіше, ніж якби мова йшла про яке-небудь державне чи релігійне питання. Одна партія, могутніша і численніша, що складалася з вельмож, багачів і жінок, підтримувала французьку музику, а друга, палкіша, гордовитіша і натхненніша, складалася із справжніх поціновувачів, людей обдарованих і талановитих. Маленька купка їх збиралася в Опері, під ложею королеви. Інша партія заповнювала весь партер і решту частини зали, але головне її ядро було під ложею короля. Ось звідки з’явилися назви знаменитих партій того часу: «кут короля» і «кут королеви». Розпалившись, суперечка викликала появу брошур. Кут короля захотів пожартувати – його було висміяно в «Маленькому пророці»; захотів удатися до міркувань – і був розчавлений «Міркуванням про французьку музику». Ці дві маленькі статті, перша з яких належала Ґрімму, а друга – мені, єдині, що пережили цю суперечку, всі інші давно забуті.

Але «Маленький пророк», якого, всупереч моєму бажанню, довго і вперто приписували мені, був сприйнятий як жарт і не завдав ані найменших прикрощів його авторові, тоді як «Міркування про французьку музику» було сприйняте серйозно і підняло проти мене всю націю, яка визнала себе ображеною за свою музику. Опис неймовірної дії цієї брошури був би гідний пера Тацита. То був час великого розбрату між парламентом і духівництвом. Парламент було розігнано, збудження досягло вищої точки, все загрожувало близьким повстанням. Та тільки-но вийшла брошура, як усі інші суперечки негайно ж були забуті, всі вже думали тільки про небезпеку, що нависла над французькою музикою, і всі озброїлися проти одного мене. Обурення було таке велике, що нація так ніколи і не змогла мені цього забути. При дворі вагалися лише у виборі між Бастилією і засланням для мене. Коли прочитають, що ця брошура запобігла революції в державі, мені не повірять. Але це правда, і весь Париж може це все ще засвідчити, оскільки з часу цієї дивної історії не минуло й п’ятнадцяти років.

Якщо ніхто й не замірився на мою свободу, то в усякому разі багато хто не утримався від образ на мою адресу, навіть моє життя було в небезпеці. Оркестр Опери уклав велику змову, щоб убити мене на виході з театру. Мені сказали про це, я почав тільки ще старанніше відвідувати Оперу і лише багато пізніше дізнався, що пан Ансле, офіцер мушкетерів, прихильний до мене, став на заваді виконанню змови, наказавши, без мого відома, охороняти мене щоразу, коли я повертався з вистави. Оперний театр недавно перейшов під міське управління. Міський голова щонайперше позбавив мене права безкоштовного відвідування Опери, причому це було зроблено у найбезчесніший спосіб: мені публічно заборонили прохід у театр, і я змушений був узяти собі квиток до амфітеатру, щоб не лишитися того дня ні з чим. Несправедливість була тим більше волаючою, що єдиною платою, яку я призначив за свою п’єсу, поступаючись нею Опері, було постійне право на безкоштовний вхід, бо, хоча таким було право всіх авторів, а мені таке право належало на подвійній підставі, я навмисне наполіг на ньому у присутності пана Дюкло. Правда, через касира Опери мені прислали п’ятдесят луїдорів гонорару, яких я не просив, але, крім того, що ці п’ятдесят луїдорів зовсім не складали всієї суми, що належала мені за правилами, ця плата не мала нічого спільного з правом безкоштовного входу, яке зовсім від неї не залежало. У цьому вчинку було стільки несправедливості і грубості, що публіка, у той час найбільш вороже настроєна проти мене, одностайно обурилась, і той, хто ще напередодні ображав мене, наступного дня голосніше за всіх кричав у залі, що соромно таким чином позбавляти права вільного входу автора, який це право не тільки цілком заслужив, а й міг би навіть вимагати його подвійно. Так справдилося італійське прислів’я: «Ognun ama la giustizia in casa d’altrui».[150]

Мені лишалося тільки одне – зажадати назад свій твір, коли мене позбавили означеної винагороди. Я написав про це панові д’Аржансону, який завідував Оперою. До цього листа я додав рахунок, проти якого нічого не можна було заперечити. І лист, і рахунок залишилися без відповіді. Мовчання цієї несправедливої людини глибоко образило мене і остаточно знищило ту невелику повагу, яку я завжди почував до його вдачі і талантів. Отже, Опера зберегла за собою мою п’єсу і обманом позбавила мене тієї винагороди, за яку я її віддав. Від слабкого до сильного – це називається украсти; від сильного до слабкого – просто скористатися чужим добром.

Що ж до грошового прибутку від цього твору, хоча він не дав мені і чверті того, що дав би іншому, я все ж таки дістав змогу прожити кілька років без переписування нот, яке йшло весь час досить погано. Я отримав сто луїдорів від короля, п’ятдесят від пані де Помпадур – за виставу в Бель-Вю, де вона сама зіграла роль Колена, п’ятдесят від Опери і п’ятсот франків від Піссо – за право видання. Отже, ця інтермедія, що коштувала мені п’ять-шість тижнів праці, дала мені майже стільки ж грошей, незважаючи на мої нещастя і мою нетямущість, скільки згодом дав «Еміль», що коштував мені двадцяти років міркувань і трьох років праці. Але за матеріальне благополуччя, що дала мені ця п’єса, я заплатив нескінченними неприємностями, які вона на мене накликала. Вона стала розсадницею таємних заздрощів, що виявилися значно пізніше.

З часу її успіху я вже не помічав ні у Ґріммі, ні у Дідро, ні у будь-кому ще із знайомих літераторів тієї щирості, тієї відвертості, тієї втіхи бачити мене, які, як мені здавалося, я зустрічав раніше. Як тільки я з’являвся у барона, всі одразу уривали розмову. Товариство розпадалося на маленькі групки, чулося перешіптування, і я залишався сам, не знаючи, з ким заговорити. Я довго терпів це образливе відчуження і, бачачи, що пані Гольбах, жінка люб’язна і мила, і далі приймає мене добре, зносив грубощі її чоловіка, поки їх можна було витерплювати. Та одного разу він без будь-якої причини і приводу напав на мене так грубо у присутності Дідро, який не промовив при цьому ні слова, і Маржанси, який не раз говорив мені потім, що він дивувався м’якості і стриманості моїх відповідей, що я пішов, наважившись нарешті залишити його будинок і ніколи вже туди більше не повертатися. Це не завадило мені завжди з повагою говорити про нього і про його будинок, тоді як він говорив про мене завжди тільки в образливих і презирливих висловах, називаючи мене не інакше, як жалюгідним педантом, хоча ніколи не міг вказати яку-небудь мою провину перед ним або перед якими-небудь близькими йому особами. Ось як він врешті-решт виправдав мої передчування і побоювання.

Що стосується мене, я гадаю, що мої друзі пробачили б мені написання книг, і до того ж чудових книг, оскільки така слава не була чужа і їм самим, але вони не змогли пробачити мені ні написання опери, ні її блискучого успіху, бо ніхто з них не був у змозі вступити на той самий терен і претендувати на такий самий успіх. Лише Дюкло, який стояв понад заздрістю, став ще прихильніший до мене і ввів мене до мадемуазель Кіно, де я зустрів ту увагу, ввічливість і люб’язність, яких не знайшов у будинку Гольбаха.

У той час як в Опері грали «Сільського чаклуна», її автор виявив себе і у Французькій Комедії, але не так успішно. Не зумівши протягом семи чи восьми років добитися постановки свого «Нарциса» на сцені італійського театру, я втратив цікавість до цього театру через погану гру його акторів у французьких п’єсах і захотів передати свою п’єсу французам. Я розповів про своє бажання акторові Лану, з яким був знайомий і який, як відомо, був порядною людиною і теж літератором. «Нарцис» йому сподобався, він узявся поставити його, не розголошуючи імені автора, а тим часом добув мені дозвіл на безкоштовний вхід до Французької Комедії, що було мені дуже приємно, оскільки я завжди віддавав перевагу цьому театру над двома іншими. П’єса була схвалена і поставлена без згадування імені автора, але у мене є підстави думати, що для акторів та багатьох інших воно не залишилося невідомим. Ролі перших коханців виконували Госсен і Ґранваль, і хоча загального розуміння п’єси, на мій погляд, не було досягнуто, не можна було сказати, щоб її погано зіграли. В усякому разі я був здивований і зворушений поблажливістю публіки, що мала терпець спокійно прослухати її з початку до кінця і навіть витримати другу виставу, не виявляючи найменших ознак нетерпіння.

Щодо мене, то я так занудьгував уже на прем’єрі, що не міг досидіти до кінця і, втікши з вистави, зайшов до кафе Прокопа, де зустрів Буассі та декого інших, які, очевидно, занудьгували так само, як і я. Там я привселюдно признався у своєму гріхові, визнавши себе смиренно чи гордо автором п’єси і висловивши про неї вголос те, що думали інші. Це публічне визнання з боку автора того, що його п’єса погана і провальна, викликало велике захоплення, а мені нічого не коштувало. Я навіть знайшов утіху своєму самолюбству в тому, що мужньо зробив це визнання, і гадаю, що в цьому випадку гідно було зробити його, ніж промовчати з дурного сорому. Але, хоч на сцені п’єса і провалилась, читати її було не так нудно, і я опублікував її, а в передмові, що належить до вдалих моїх творів, уперше виклав свої принципи з більшою відвертістю, ніж робив це раніше.