Розділ «Частина друга»

Перед тим як її залишити, я попросив у неї побачення на завтра, але вона перенесла його на день, додавши з іронічною посмішкою, що мені, напевно, потрібен відпочинок. Я провів цей час у поганому настрої, моє серце було сповнене її чарівністю і красою. Я розумів свою недоладність, дорікав собі за неї, шкодував, що так погано скористався хвилинами, проведеними з нею, тоді як тільки від мене залежало зробити їх найсолодшими в моєму житті, і нетерпляче чекав миті, яка дозволить мені повернути все, що я втратив. Але мене не полишала турбувати думка про те, як примирити досконалість цієї чарівної жінки з її ганебним становищем. В обумовлену годину я полетів до неї. Я заздалегідь тішився думками про те, як загладжу свою провину. Але вона позбавила мене цього випробування. Гондольєр, котрого я, причаливши, послав до неї, повідомив, що вона ще напередодні поїхала до Флоренції. Якщо я не знав усієї глибини своєї пристрасті до Джульєтти в той час, коли вона була зі мною, я дуже жорстоко відчув силу свого кохання, втративши її. Божевільний жаль не покидав мене. Хоч яка була вона мила і чарівна в моїх очах, я все-таки міг утішитися, що втратив її, але не міг примиритися з думкою, що вона згадуватиме про мене з презирством.

Ось обидві мої історії. За півтора року, що я провів у Венеції, у мене не було більше пригод; можу розповісти тільки про один мій задум. Карріо любив жінок; коли йому набридло ходити до жінок, у яких був зв’язок з іншими, у нього виникала фантазія завести коханку, а що ми були нерозлучні, він запропонував мені спосіб, нерідкий у Венеції, а саме: мати одну коханку на двох. Я погодився. Потрібно було знайти жінку, за яку можна було б поручитися. Він шукав доти, поки не відкопав дівчинку років одинадцяти чи дванадцяти, яку хотіла продати негідна мати. Ми пішли разом подивитись на неї. Серце моє стислося, коли я побачив цю дитину: вона була білява й покірлива, як ягня, і ніхто не подумав би, що вона італійка. Життя у Венеції дуже дешеве; ми дали матері трохи грошей і почали утримувати дочку. У неї був голос; щоб її талант міг стати для неї джерелом заробітку, ми купили для неї спінет і найняли вчителя співу. Все це коштувало кожному з нас близько двох цехінів на місяць і притому позбавляло інших витрат; але оскільки треба було чекати, щоб вона дозріла, то це означало багато сіяти, перш ніж збирати плоди. Проте, з приємністю проводячи у неї вечори, невинно розмовляючи і граючись із цією дитиною, ми розважалися, мабуть, нітрохи не гірше, ніж якби володіли нею. Як справедливо, що найбільше нас прив’язує до жінок не так розпуста, як певна втіха жити біля них! Непомітно серце моє прихилилося до маленької Анжолетти, але батьківською прихильністю, в якій чуттєвість відігравала таку малу роль, що мені важко було виявляти її у міру розвитку дівчинки; серце моє сповнювалося жахом від думки зійтися з цією дівчинкою, яка вже виросла, як перед як наймерзеннішим кровозмішенням. Я бачив, що почуття доброго Карріо, непомітно для нього, прибирали такого самого характеру. Не думаючи про це, ми готували собі розваги не менш приємні, ніж ті, про які думали спочатку, і я певен, хоч якою б красунею стала згодом ця бідолашна дівчинка, ми ніколи не стали б спокусниками її невинності, а радше її захисниками. Мій розрив із посланником, який стався незабаром, не дав мені змоги взяти участь у цій добрій справі, і тому я можу похвалити себе тільки за добрі наміри. Та повернімося до моєї подорожі.

Розлучившись із паном де Монтеґю, я спершу хотів їхати до Женеви і чекати там, що доля зглянеться на мене і, усунувши всі перешкоди, з’єднає мене з моєю любою матусею. Але галас, викликаний моєю сваркою з Монтеґю, і його дурість, що спонукала написати про неї двору, змусили мене зважитися особисто їхати у Париж, щоб розповісти про свої вчинки і поскаржитися на вчинки божевільного. Про своє рішення я повідомив з Венеції пана Дю Тейю, який тимчасово керував міністерством закордонних справ після смерті пана Амло. Я виїхав негайно ж услід за своїм листом, проїхав через Берґамо, Комо і Домо д’Оссола і перебрався через Симплонський перевал. У Сіоні пан де Шеньйон, французький повірений у справах, обсипав мене знаками уваги; у Женеві пан де ля Клозюр зустрів мене так само ласкаво. Там я відновив знайомство з паном де Гофкуром, від якого мав отримати деяку суму грошей. Я проїхав через Ніон, не побачивши батька, хоч мені це було дуже боляче, але я не хотів потикатися на очі моїй мачусі після своєї поразки, упевнений, що вона осудить мене, навіть не вислухавши. Книгопродавець Дювійяр, давній друг мого батька, різко дорікнув мені за це. Я пояснив йому причину свого вчинку, і, щоб спокутувати провину, не наражаючись на ризик зустрітися з мачухою, я взяв карету, і ми поїхали до Ніона, де зупинилися в одному шинку. Дювійяр пішов за моїм бідолашним батьком, який відразу прибіг обійняти мене. Ми повечеряли разом і провели милий моєму серцю вечір, а наступного ранку я повернувся до Женеви з Дювійяром, назавжди зберігши до нього вдячність за зроблене ним тоді для мене добро.

Найкоротший для мене шлях лежав не через Ліон, але я хотів побувати там, щоб викрити Монтеґю в низькому шахрайстві. Колись я велів надіслати мені з Парижа маленьку скриньку, в якій були складені гаптований золотом камзол, кілька пар манжет, шість пар білих шовкових панчіх і більше нічого. На пропозицію самого де Монтеґю я наказав приєднати цю скриньку чи, точніше, коробку до його багажу. У роздутому рахунку, поданому мені замість сплати моєї платні і написаному його власною рукою, він указував, що ця коробка, яку він назвав пакунком, важила одинадцять квінталів, і поставив величезну ціну за її перевезення. Завдяки турботам пана Буа де ля Тура, якому рекомендував мене його дядько, пан Роген, було встановлено згідно із записами ліонської і марсельної митниць, що моя коробка важила всього сорок п’ять фунтів і що за перевезення було заплачено тільки за цю вагу. Цю справжню виписку з книг митниць я долучив до рахунку пана де Монтеґю і, озброївшись цими документами та деякими іншими, такими ж вагомими, поїхав до Парижа, аж палаючи з нетерпіння скористатися ними. Під час цієї довгої подорожі зі мною трапилися маленькі пригоди в Комо, у Вале та інших місцях. Я багато що побачив і, між іншим, Борромейські острови, які варто було б описати. Але в мене обмаль часу, мене переслідують шпигуни, я змушений поспіхом і погано робити свою роботу, що вимагає вільного часу і спокою, яких у мене немає. Якщо коли-небудь Провидіння, звернувши на мене свій погляд, пошле мені нарешті спокійніші дні, я присвячу їх тому, щоб переробити, якщо зумію, цю працю чи принаймні зробити до неї додаток, якого, я відчуваю, вона дуже потребує.

Чутки про мою історію випередили мене, і після свого приїзду я виявив, що в міністерствах і в суспільстві всі обурені дикими витівками посланника. Незважаючи на це і на загальне обурення у Венеції, незважаючи на неспростовні докази, подані мною, я не зміг добитися справедливості. Не отримавши ні сатисфакції, ні відшкодування, я був залишений на розсуд посланника відносно моєї платні, і все це тільки тому, що я не був французом, не мав права на заступництво Франції і, отже, наша з ним сварка була нашою приватною справою. Всі були згодні зі мною в тому, що мене образили, обдурили і зробили нещасним; що посланник вчинив безглуздо, жорстоко і несправедливо, і що все це назавжди вкриє його ганьбою. Але що вдієш! Він був посланником, а я – всього лише секретарем. Порядок чи те, що ним називають, вимагав, щоб я не добивався ніякої справедливості, і я не добився її. Я уявляв, що коли кричатиму і публічно обурюватимуся цим божевільним так, як він на те заслуговує, мені накажуть зрештою замовкнути; мені тільки цього і треба було, я твердо вирішив підкоритися лише після того, як почую собі вирок. Мені не заважали галасувати і навіть хором підтримували мене, але справа не рухалася з місця, і, нарешті втомившись від того, що всі визнають правду за мною, але відмовляють мені в правосудді, я занепав духом і все кинув.

Лише одна людина, від якої я найменше сподівався такої несправедливості, прийняла мене погано – це була пані де Безенваль. Переповнена своїми чиновницькими і дворянськими забобонами, вона ніяк не могла погодитися з тим, що посланник міг виявитися неправим перед своїм секретарем. Її прийом мав сліди упередженості. Мене це так образило, що, пішовши від неї, я написав їй листа, можливо, одного з найсильніших і найрізкіших, які мені коли-небудь доводилося писати, і відтоді більше ніколи вже до неї не повертався. Отець Кастель зустрів мене привітніше, але крізь його єзуїтську підлесливість проглядала вірність одному з великих правил його ордену: приносити слабкого в жертву сильному. Глибоке переконання в своїй правоті і природжена гордість не дозволили мені покірно зносити таку упередженість. Я припинив бувати у отця Кастеля і тим самим відвідувати монастир єзуїтів, в якому нікого, крім нього, не знав. До того ж тиранічний і схильний до інтриг дух його побратимів, такий несхожий на добродушність доброго отця Еме, викликав у мене таку огиду до знайомства з ними, що з того часу я не бачив нікого з них, хіба що отця Бертьє, якого двічі чи тричі зустрічав у пана Дюпена, коли він з усієї сили працював разом з ним над спростуванням Монтеск’є.

Щоб більше не повертатися до Монтеґю, я покінчу з тим, що мені ще залишається розповісти про нього. Під час сварки я сказав, що йому потрібний не секретар, а прокурорський писар. Він послухався цієї поради і зробив моїм наступником справжнього прокурора, який, прослуживши менше року, обікрав його на двадцять чи тридцять тисяч ліврів. Монтеґю прогнав його, запроторив у в’язницю, зі скандалом і ганьбою прогнав своїх радників. Скрізь і всюди він з усіма сварився, його обкидали такими образами, яких не стерпів би навіть лакей, і своїми дикими витівками добився нарешті того, що його відкликали і відіслали на спочинок у село. Мабуть, одна з отриманих ним доган стосувалася його сварки зі мною, принаймні незабаром після його повернення він прислав до мене свого дворецького, щоб той розрахувався зі мною. У той час я гостро потребував грошей: мої венеціанські борги, більше ніж будь-які інші, гідні називатися боргами честі, обтяжували мені душу. Я скористався наданими коштами, щоб сплатити ці борги, а також за векселем Занетто Нані. Я взяв те, що мені захотіли дати, розплатився з боргами і залишився, як і раніше, без єдиного су в кишені, але з полегкістю на серці. Відтоді я нічого не чув про пана де Монтеґю аж до самої його смерті, про яку довідався з газет. Упокій, Господи, цього бідолаху! Він так само підходив на роль посланника, як я в своєму дитинстві годився бути писарем. Проте ніхто не заважав йому з гідністю посідати своє місце, користуючись моїми послугами і швидко просуваючи мене до того становища, яке пророкував мені граф де Гувон, коли я був молодий, і здібності до якого я виявив цілком самостійно в зрілішому віці.

Справедливість і безнадійність моїх скарг заронили в мою душу сім’я обурення проти наших дурних громадянських установ, які справжнє суспільне благо і справедливість завжди приносять у жертву якомусь уявному порядку, бо насправді він порушує весь природний лад і санкцією влади освячує свавілля сильного й утиск слабкого. Тоді дві обставини завадили розвинутися цьому сімені так, як воно розвинулося згодом: по-перше, справа стосувалася мене самого, а особистий інтерес ніколи не створював нічого великого і шляхетного, не зміг би запалити і в моєму серці божественних поривів, здатних зароджуватися в ньому лише під впливом чистої любові до правди і краси; а по-друге, в той час я підпав під чарівливість дружби, яка стримувала і заспокоювала мій гнів ніжнішим почуттям.

У Венеції я познайомився з одним біскайцем, другом мого друга Карріо, гідним поваги з боку кожної порядної людини. Цей милий хлопець, народжений із задатками всіх талантів і всіх чеснот, об’їздив усю Італію, щоб розвинути в собі смак до красних мистецтв, і звідти хотів повернутися прямим шляхом до себе на батьківщину. Я сказав йому, що мистецтво – тільки відпочинок для такого таланту, як він, створеного для занять науками, і порадив для знайомства з мистецтвами вирушити на півроку до Парижа. Він повірив мені й дослухався до поради. Коли я приїхав у Париж, він уже чекав на мене там. Його помешкання було дуже велике для нього одного, він запропонував мені розділити його з ним, і я погодився. Я застав його у розпалі захоплення високими науками. Для нього не було нічого недосяжного, він ковтав і засвоював усе з чудесною швидкістю. Як він дякував мені за те, що я дав таку поживу його розуму, який, сам того не підозрюючи, мучився жадобою до знання! Які скарби знань і чеснот виявив я в цій сильній душі! Я відчув, що зустрів нарешті друга, який мені потрібний, і ми близько зійшлися. У нас були різні смаки, ми завжди сперечалися. Обидва вперті, ми ніколи ні в чому не погоджувалися один з одним. Разом з тим ми були нерозлучні, ми без кінця суперечили одне одному, але жоден з нас не хотів, щоб інший змінився.

Ігнаціо Еммануель де Альтуна належав до тих рідкісних людей, які народжуються тільки в Іспанії, і народжуються дуже рідко для її слави. У нього не було неприборканих іспанських пристрастей, звичайних у його країні, думка про помсту так само мало могла проникнути в його розум, як бажання помститися не проникало в його серце. Він був дуже гордий, щоб бути мстивим, і я часто чув, як він з великою холоднокровністю говорив, що жоден смертний не може образити його душу. Він кохав жінок, не маючи ніжного серця. Він грався з ними, як з гарними дітьми, йому подобалося бувати серед коханок його друзів, але в нього не було ні власної коханки, ані бажання завести її. Вогонь доброчесності, що пожирав його серце, не дозволяв спалахнути в ньому вогню почуттів.

Після своїх подорожей він одружився. Він помер молодим, залишивши по собі дітей, і я певен, що його дружина була першою і єдиною жінкою, що змусила його пізнати втіху кохання. Зовні він був святобливий – як іспанець, але всередині благочестивий – як ангел. За все своє життя не зустрічав я такої віротерпимої людини, окрім мене самого. Він ніколи не цікавився релігійними переконаннями людей. Йому було байдуже, хто його друг: єврей, протестант, турок, святенник чи атеїст, аби він був порядною людиною. Наполегливий і впертий у питаннях, не пов’язаних з релігією, він, як тільки заходила мова про неї чи навіть про моральність, зосереджувався, замовкав або ж говорив «Я відповідаю тільки за себе». Просто неймовірно, як така піднесена душа уживалася з розумом педантичним і майже дріб’язковим. Він заздалегідь складав собі денний розпорядок, розписуючи свої заняття за годинами, чвертями години і навіть за хвилинами, і дотримувався цього розкладу так ретельно, що, якби годинник пробив у ту мить, коли він читав книжку, він згорнув би її, не дочитавши початої фрази. Одні години призначалися для одних занять, інші – для інших, відводилися години для роздумів, розмов, богослужіння, Локка, молитви за чотками, для візитів, музики, живопису. Ніщо – ні втіха, ні спокуса, ні кохання не могли порушити цей порядок. Він знехтував би ними тільки через необхідність виконати свій обов’язок. Коли Альтуна зачитував мені свій розклад, щоб я міг пристосуватись до нього, я починав з того, що сміявся, а закінчував сльозами захоплення. Він ніколи нікого не обмежував і сам не зносив обмежень і бував різким з тими, хто намагався обмежувати задля годиться. Він бував запальний, але не вмів злитися довго. Я часто бачив його у гніві, але ніколи не бачив сердитим. Він був надзвичайно веселою людиною, розумів жарти і сам любив пожартувати, навіть міг похвалитися щодо цього, маючи талант до епіграм. Він не відзначався ні іспанським спокоєм, ні іспанською смаглявістю обличчя. Шкіра його сяяла білизною, на щоках вигравав рум’янець, волосся було каштанового кольору, майже русяве. Він був високий на зріст і гарної статури. Тіло його було створене для його душі.

Ця мудра розумом і серцем людина добре розумілася в людях і була моїм другом. У цьому вся моя відповідь кожному, хто не вважає мене своїм другом. Ми так близько зійшлися, що мали намір прожити все життя разом. Через декілька років я мав вирушити до Аскоїтії й оселитися там у його маєтку. Всі подробиці нашого плану ми обговорили з ним напередодні його від’їзду. Ми не врахували в ньому тільки того, що не залежить від людей навіть і в якнайкраще складених планах. Наступні події – мої знегоди, його одруження і, нарешті, його смерть – розлучили нас назавжди.

Можна подумати, що тільки чорні наміри злих людей збуваються, а невинні плани добрих людей не здійснюються майже ніколи.

Випробувавши на собі весь тягар підлеглості, я дав собі слово ніколи більше не ставити себе в залежне становище. Побачивши, як мої честолюбні прагнення, породжені в мені обставинами, були зруйновані на самому початку, я не схотів повертатися до кар’єри, яка так добре починалася, але яку змушений був покинути не з власної волі, вирішив ні з ким себе не зв’язувати і зберегти незалежність, намагаючись добувати засоби до існування з допомогою своїх талантів. Досі я був про них дуже скромної думки, але тепер починав усвідомлювати їх справжню цінність. Я знову почав працювати над оперою, яку покинув через поїздку до Венеції. Щоб мати можливість працювати спокійно, я після від’їзду Альтуни повернувся до свого колишнього готелю «Сен-Кентен», де у відлюдному кварталі недалеко від Люксембурзького саду мені було зручніше працювати, ніж на галасливій вулиці Сент-Оноре. Ось тут і випала мені єдина справжня утіха, яку Небо послало мені в моїх нещастях і яка дає мені сили їх зносити. Мовиться не про швидкоплинне знайомство, і я повинен докладніше розповісти, як воно зав’язалося.

Готель перейшов до нової хазяйки, уродженки Орлеана. Вона взяла до себе в дім швачку, свою землячку, дівчину років двадцяти трьох, яка, як і сама хазяйка, завжди обідала разом з нами. Ця дівчина на ім’я Тереза Ле Вассер[131] була з доброї родини; її батько служив чиновником монетного двору в Орлеані, мати займалася торгівлею. У них було багато дітей. Коли орлеанську монету перестали карбувати, батько опинився на вулиці, мати збанкрутіла, кинула торгівлю й переїхала до Парижа разом з чоловіком та дочкою, яка своєю працею утримувала і себе, і батьків.

Коли я вперше побачив цю дівчину за столом, я був уражений її скромними манерами і ще більше – її жвавим і ніжним поглядом, подібного якому я ніколи не зустрічав. За столом, окрім пана де Бонфона, сиділо кілька хвалькуватих ірландських ченців та інших людей того ж ґатунку. Наша хазяйка сама жила досить безпутним життям. Тільки я говорив і поводився там пристойно. До дівчини почали чіплятися, я за неї заступився. Негідники відразу взялися за мене. Якби навіть я не відчув природного потягу до цієї бідолашної дівчини, то співчуття і дух суперечності прихилили б мене до неї. Я завжди любив порядність у поводженні і розмові, особливо з жінками. Я відкрито став її захисником. Помітно було, що вона цінує мою турботу, а її погляди, сповнені вдячності, яку вона не наважувалася висловити, глибоко проникали мені в душу.

Вона була дуже соромлива, я – теж. Ця спільна риса повинна була б завадити нашому зближенню, проте воно відбулося дуже швидко. Хазяйка, помітивши це, розлютилась, і її грубощі тільки посприяли моєму успіху в дівчини: не маючи іншої підтримки, окрім мене, вона засмучувалася, коли я йшов, і з нетерпінням чекала свого захисника. Схожість наших сердець і схильностей незабаром привела до звичайного в таких випадках результату. Вона вирішила, що знайшла в мені порядну людину, і не помилилася. Я вирішив, що знайшов у ній дівчину сердечну, просту і не кокетливу, і теж не помилився. Я заздалегідь сказав їй, що ніколи не покину її, але й не одружуся з нею. Любов, повага, наївна щирість були творцями мого торжества, і якраз тому, що серце її було ніжне і чесне, я був щасливий, небагато для того зробивши.

Вона боялася, як би я не розсердився, не знайшовши в ній того, чого, на її думку, я шукав. Ці її побоювання віддалили хвилину мого щастя більше, ніж будь-що інше. Я бачив, що вона збентежилась і розгубилася перед тим, як віддатися мені, ніби хотіла, але не сміла щось мені пояснити. Не уявляючи собі справжньої причини її збентеження, я вигадав причину, цілком помилкову і образливу для її моральності. Я вирішив, що вона збирається попередити мене про небезпеку, яка загрожує моєму здоров’ю, і дуже стривожився, щоправда, це не утримало мене, але протягом кількох наступних днів отруювало моє щастя. Оскільки ми не розуміли одне одного, наші розмови з цього приводу були повні загадок і недомовок, більш ніж смішних. Вона готова була подумати, що я геть божевільний, а я не знав, що думати про неї. Нарешті ми порозумілись. Вона зі сльозами призналася мені в єдиній своїй провині, скоєній ще в дитинстві, у результаті своєї недосвідченості і спритності її спокусника. Зрозумівши її, я радісно скрикнув: «Невинність! – вигукнув я. – Тільки цього й бракувало шукати в Парижі у двадцятирічній дівчині! О, Терезо, яке щастя, що ти, здорова і чесна, можеш бути моєю! Яке мені діло до того, чого я не шукав».

Спочатку я думав знайти в Терезі просто можливість розважитись, але незабаром побачив, що досяг більшого і знайшов собі подругу. Трохи звикнувши до цієї чудової дівчини і розміркувавши про своє становище, я дійшов висновку, що, турбуючись тільки про свою втіху, я встиг чимало попрацювати для свого щастя. Мені потрібно було замінити згасле честолюбство сильним почуттям, яке наповнило б моє серце. Одне слово, я мусив знайти спадкоємицю матусі. Я не міг більше жити з нею, а тому мені потрібний був хтось, хто почав би жити з її вихованцем і в кому б він знайшов ту саму простоту і сердечну ніжність, які вона знаходила в мені. Треба було, щоб принади чесного і домашнього життя винагородили мене за зречення від помислів про блискучу долю. Відколи я залишився самотній, я відчув порожнечу в серці, бо для мене ніколи не існувало переходу між усім і нічим. Тереза зуміла заповнити мою сердечну порожнечу, завдяки їй я був щасливий так, як це було можливо, зважаючи на подальші події.

Спершу я вирішив розвинути її розум, але марно. Її розум залишився таким, яким його створила природа; культура і освіта не прищеплювались до нього. Не червоніючи, признаюся, що вона так і не навчилася добре читати, хоча писала цілком непогано. Коли я переселився на вулицю Нев-де-Пті-Шан, годинник готелю «Поншартрен» був якраз проти моїх вікон, по його циферблату я понад місяць намагався навчити Терезу розпізнавати, котра година. Але вона й тепер насилу вміє це робити.