Розділ «Частина друга»

Як тільки я прочитав ці слова, переді мною відкрився новий світ і я став іншою людиною. Хоч я і зберігаю яскравий спогад про це враження, його подробиці стерлися з моєї пам’яті з того часу, як я виклав його в одному з чотирьох своїх листів до пана де Мальзерба. Це одна з особливостей моєї пам’яті, про яку варто сказати. Вона служить мені тільки доти, поки я на неї покладаюся, та досить звірити свої думки паперу, як вони мене покидають; тільки-но я щось напишу, як геть перестаю про це пам’ятати. Ця дивна властивість не полишає мене і в музиці. До того як я почав учитися музики, я знав напам’ять безліч пісень, та як тільки я навчився співати по нотах, як усе забув.

У цьому випадку я пам’ятаю ясно тільки те, що, приїхавши у Венсен, я був у збудженні, що межувало з маренням. Дідро помітив це; я пояснив йому причину і прочитав йому прозопопею Фабриціуса, записану олівцем під дубом. Він став переконувати мене розвинути мої ідеї і взяти участь у конкурсі. Я послухався його поради і з тієї миті загинув. Решта мого життя і всі мої нещастя були неминучим наслідком цієї фатальної миті.

Мої почуття з незбагненною швидкістю настроїлися в тон моїм думкам. Усі мої дрібні пристрасті були заглушені поривом до істини, свободи, доброчесності, і найдивніше те, що це полум’я горіло в моєму серці протягом чотирьох чи п’яти років так сильно, як, мабуть, ще ніколи не горіло воно в серці іншої людини.

Я працював над цією статтею у дуже своєрідний спосіб, якого дотримуюся майже завжди в усіх своїх творах. Я присвячував їй свої безсонні ночі. Я розмірковував у ліжку із заплющеними очима, з неймовірними зусиллями складаючи і перевертаючи речення в своїй голові. Потім, добившись того, що вони мене задовольняли, я відкладав їх у своїй пам’яті, щоб згодом перенести їх на папір, але коли надходив час уставати й одягатися, я все забував, і коли сідав писати, вже не міг пригадати нічого з того, що подумки написав. Я вирішив узяти собі секретарем пані Ле Вассер. Я помістив її разом з дочкою і чоловіком ближче до себе. Щоб позбавити мене витрат на прислугу, вона щоранку розпалювала мій камін і давала лад моєму невеликому господарству. Як тільки вона приходила, я, лежачи в ліжку, диктував їй те, що створив уночі, і такий звичай, який ми підтримували дуже довго, врятував багато що від моєї забудькуватості.

Коли стаття була готова, я показав її Дідро, який залишився дуже задоволений нею і порадив дещо виправити. Тим часом цій праці, повній запалу й сили, зовсім бракує логіки і стрункості, і з усього, що вийшло з-під мого пера, цей твір найслабкіший щодо доводів і найбідніший щодо відповідності та гармонії. Але хоч який би талант мала людина з природи, мистецтво писати дається не відразу.

Я надіслав статтю, нікому більше про неї не кажучи, здається, крім Ґрімма, з яким зав’язав найщирішу дружбу, відколи він вступив на службу до графа де Фрієза. За точку дотику нам правив клавесин, за яким ми й проводили всі свої вільні хвилини, безперервно виспівуючи італійські арії та баркароли з ранку до вечора чи, точніше, з вечора до ранку, і якщо мене не можна було застати у пані Дюпен, отже, мене напевне можна було знайти у пана Ґрімма, або принаймні з ним – чи на прогулянці, чи в театрі. Я перестав ходити до Італійської Комедії, куди мав право вільного входу, тому що він її не любив, і почав разом з ним за плату бувати у Французькій Комедії, якою він пристрасно захоплювався. Одне слово, мене так сильно вабило до цього молодого хлопця, і я був з ним такий нерозлучний, що нехтував навіть своєю бідолашною Тітонькою, тобто почав бачитися з нею рідше, хоча моя прихильність до неї не слабшала протягом усього мого життя.

Така неможливість розділити свої нечасті вільні години між улюбленими людьми збудила в мені давнішнє бажання оселитися разом з Терезою і завести спільне господарство. Досі мене утримувала від цього її численна сім’я, а головне – відсутність грошей для придбання меблів. Але мені випала нагода, і я скористався нею. Пан де Франкей і пані Дюпен, добре розуміючи, що вісімсот-дев’ятсот франків на рік не можуть бути для мене достатніми, з власної волі збільшили мою річну платню до п’ятдесяти луїдорів. Крім того, пані Дюпен, дізнавшись, що я маю намір обзавестися своїм господарством, дала мені деякі меблі. Ми об’єднали їх з меблями, які вже були в Терези, і, винайнявши невелику квартирку в готелі «Лангедок» на вулиці Ґренель-Сент-Оноре, у дуже добрих людей, влаштувалися в ній як могли і прожили там у мирі і злагоді сім років аж до мого переїзду в Ермітаж.

Батько Терези був тихим і лагідним старим, який дуже боявся своєї дружини і прозвав її Карним Суддею. Ґрімм жартома переніс це прізвисько на її дочку. Пані Ле Вассер була не позбавлена розуму чи, точніше, спритності, любила напускати на себе світськість і вихвалятися витонченими манерами. Щодо мене вона виявляла вдавану ласкавість, якої я терпіти не міг, давала дочці погані поради, намагаючись і її зробити нещирою зі мною, і лестила моїм друзям, кожному окремо, на шкоду іншим і мені самому. Але вона була доброю матір’ю, бо це було вигідно їй самій, і покривала її вади, використовуючи їх для своєї користі. Я оточив цю жінку увагою і турботами, робив їй маленькі подарунки, прагнучи заслужити її любов, але ніяк не міг добитися цього, і вона була єдиним джерелом засмучення, яке я відчував удома. Втім, можу сказати, що за ці шість-сім років я втішався цілковитим сімейним щастям, яке тільки можливе для людської слабкості.

У моєї Терези було ангельське серце, наша взаємна прихильність зростала разом з нашою близькістю, і ми з кожним днем все більше відчували, що створені одне для одного. Якби можна було описати наші розваги, вони викликали б сміх своєю простотою. Ми ходили удвох гуляти за місто, і я чудово пригощав свою подругу, витративши на це вісім-десять су в якому-небудь шинку; ми разом вечеряли біля вікна, всівшись на два низенькі стільчики, поставлені на рундук, що займав увесь простір перед отвором вікна. Підвіконня правило нам за стіл, ми дихали свіжим повітрям, милувались навколишніми краєвидами, роздивлялися перехожих і, хоча жили на п’ятому поверсі, могли бачити під час трапези всю вулицю. Хто опише, хто зрозуміє чарівність цих трапез, що складалися з четвертини простого хліба, кількох вишень, шматочка сиру і чвертки вина, яке ми розпивали удвох? Дружба, довіра, близькість, ніжність душ – яка чудова приправа! Іноді ми залишалися біля вікна до пізньої ночі, не помічаючи цього і не турбуючись про час, аж поки стара мати нагадувала нам про нього. Але облишмо ці подробиці, які здадуться безглуздими чи смішними. Я завжди говорив і відчував, що справжньої втіхи неможливо описати.

Майже в той самий час я пережив ще одну, грубішу втіху, але це було востаннє в моєму житті, і відтоді я не міг дорікнути собі в чому-небудь подібному. Я говорив, що пастор Клюпфель був дуже люб’язний: моє знайомство з ним було нітрохи не менш щирим, аніж з Ґріммом, і перейшло в таку саму близькість. Іноді вони обідали в мене. Ці трапези, більш ніж скромні, пожвавлювалися тонкими і веселими жартами Клюпфеля і забавними германізмами Ґрімма, який тоді ще не став пуристом. Наші маленькі оргії не супроводжувалися чуттєвими задоволеннями, але веселість замінювала їх, і ми почували себе так добре разом, що заледве могли розлучитися. Клюпфель оселив у себе одну дівчину, якій дозволяв приймати й сторонніх відвідувачів, оскільки він не міг утримувати її самотужки. Якось увечері, входячи до кафе, ми зустріли його в ту хвилину, коли він прямував до неї вечеряти. Ми почали кепкувати з нього, а він галантно помстився нам, запросивши повечеряти разом з ним, і у свою чергу покепкував з нас. Мені здалося, що це бідолашне створіння, від природи добре і дуже покірливе, мало підходило для свого ремесла, до якого старанно привчала її якась відьма, що жила з нею. Розмови і вино так розвеселили нас, що ми забулися. Добряк Клюпфель захотів пригостити нас сповна, і ми всі по черзі ходили до сусідньої кімнати разом з бідолашною дівчиною, яка вже й не знала, сміятися їй чи плакати. Ґрімм завжди стверджував, що не доторкнувся до неї; очевидно, тільки для того, щоб потішитися нашим нетерпінням, він так довго залишався з нею. Якщо ж він справді утримався, то малоймовірно, що зробив це з етичних міркувань, оскільки до того, як вступити на службу до графа де Фрієза, він жив у різних дівчат у тому ж кварталі Сен-Рош.

Я пішов з вулиці Муано, де жила ця дівчина, з таким самим почуттям сорому, з яким виходив Сен-Пре з будинку, де його напоїли. Описуючи його історію, я згадував свою пригоду. Тереза здогадалася з деяких ознак, а головне, з мого збентеженого вигляду, що я в чомусь провинився, і я зняв із себе цей тягар щирим і негайним зізнанням. Я добре зробив, оскільки наступного дня заявився Ґрімм і, торжествуючи, розповів їй про мій злочин, згущуючи фарби, і з того часу не проминав нагоди лукаво нагадати їй про нього. Це було тим більш погано з його боку, що, добровільно і свідомо довірившись йому, я мав право розраховувати, що він не змусить мене в цьому розкаюватися. Ніколи я не відчув так ясно, як у цьому випадку, всієї доброти серця моєї Терези: вона була більше обурена вчинком Ґрімма, ніж ображена моєю невірністю, і я почув од неї лише зворушливі й ніжні докори, в яких не помітив ані найменшого сліду роздратування.

Простота розуму цієї чудової дівчини дорівнювала доброті її серця; цим усе сказано; але я можу навести один доречний приклад на підтвердження моїх слів. Я сказав їй, що Клюпфель був пастором і капеланом принца Саксен-Ґотського. Пастор був у її очах чоловік такий незвичайний, що вона, комічно переплутавши в своїй голові найрізноманітніші ідеї, сприйняла Клюпфеля за папу римського.

Вперше я подумав, що вона спала з розуму, коли якось повернувся додому і почув од неї, що, поки мене не було, до мене заходив папа. Я змусив її пояснити, в чому річ, і поспішив розповісти цю історію Ґрімму і Клюпфелю, за яким ми так і залишили прізвисько папи. Дівчину з вулиці Муано ми прозвали Папесою Жанною. Скільки було жартів з цього приводу! В одному листі, який приписують мені, я начебто говорю, що сміявся тільки двічі в житті; але автори цього листа, мабуть, не знали мене ні в той час, ані в роки моєї юності, інакше ця думка, звичайно, ніколи б не прийшла їм до голови.

У наступному, 1750 році, коли я вже перестав думати про своє «Міркування», я дізнався, що Діжонська академія присудила йому першу премію. Ця новина знову збудила в мені всі ідеї, що надихнули мою працю, пожвавила їх з новою силою і збурила ту первинну закваску героїзму й доброчесності, яку мій батько, моя батьківщина і Плутарх уклали в моє серце в моєму дитинстві. Я вже не бачив нічого вищого і прекраснішого, як бути вільним і доброчесним, бути вищим за багатство і людську думку й задовольнятися самим собою. Фальшивий сором і страх бути висміяним заважали мені спершу поводитися відповідно до цих принципів й одразу оголосити війну існуючим звичаям, але я твердо вирішив зробити це і здійснив своє рішення найближчим часом. Усі протидії і перешкоди тільки дужче розпалили моє прагнення і довели мені правоту моїх поглядів.

Поки я філософствував про обов’язки людини, одна подія змусила мене задуматися про свої власні обов’язки. Тереза завагітніла утретє. Я був надто чесний із собою і надто гордий у душі, щоб вчинками спростовувати власні принципи, і почав обмірковувати долю своїх дітей, свої взаємини з їхньою матір’ю, закони природи, справедливості, розуму і релігії, чистої, святої і вічної, як сам її автор, але яку люди псували, вдаючи, ніби хочуть її очистити, і яку перетворили своїми формулами на таку собі релігію слів, оскільки не вартує нічого радити неможливе, коли не збираєшся це виконувати.

Якщо я й помилявся у своїх висновках, немає нічого дивнішого за душевний спокій, з яким я їх дотримувався. Якби я був з числа людей з поганими нахилами, глухих до покірливого голосу природи, у серцях яких ніколи не народжувалося справжнє почуття справедливості і людяності, то така черствість була б цілком природна. Але невже сердечна теплота, жива вразливість, здатність прихилятися і підкорятися своїм прихильностям, жорстокі страждання, коли доводиться їх розривати, природжена доброзичливість до ближніх, полум’яна любов до всього великого, істинного, прекрасного, справедливого, огида до будь-якого зла, нездатність ненавидіти, шкодити і навіть бажати зла іншому, розчулення, живе і радісне хвилювання, яке я відчуваю, бачачи все, що доблесне, великодушне, чесне, – невже все це може поєднуватися в одній душі із зіпсованістю, що без ніякого сорому зневажає найніжніший з обов’язків?

Ні, я відчуваю і сміливо заявляю, що це неможливо. Ніколи в житті, ні на одну хвилину Жан-Жак не міг бути людиною без почуття, без любові, не міг бути жорстокосердим батьком. Я міг помилятися, але не зачерствіти. Якби я почав пояснювати свої доводи, довелося б сказати дуже багато. Оскільки вони спокусили мене, то можуть спокусити й інших: я не хочу наражати на ризик молодих людей, які можуть виявитися серед моїх читачів. Скажу лише, що моя власна помилка полягала в тому, що, не будучи в змозі сам виховувати своїх дітей і віддаючи їх на піклування суспільства, з тим щоб з них вийшли робітники і селяни, а не шукачі пригод, я думав, що виконую обов’язок громадянина і батька; і я вважав себе членом Платонової республіки. Відтоді сердечний жаль не раз говорив мені, що я помилявся, але мій розум не тільки не дорікав мені, а навпаки, – я часто благословляв Небо за те, що воно врятувало моїх дітей від долі їхнього батька і від тих лих, які загрожували б їм, якби я змушений був покинути їх пізніше. Якби я залишив їх пані д’Епіне чи пані де Люксембурґ, які з приязні, великодушності чи з якихось інших причин захотіли б узяти на себе турботи про них в майбутньому, чи були б мої діти щасливіші, чи зробило б їх виховання принаймні чесними людьми? Цього я не знаю, але певен, що їх навчили б ненавидіти і, можливо, зрадити своїх батьків; а тому в сто разів краще, що вони їх зовсім не знали.

Отже, моя третя дитина була поміщена до виховного будинку, як і перші двоє; так само вчинив я і з двома наступними, бо всього у мене п’ятеро дітей. Цей вихід здавався мені таким гарним, розумним і законним, що коли я і не хвалився ним відкрито, то тільки з поваги до їхньої матері, але я розповів про це всім, хто знав про наш зв’язок. Я розповів Дідро, Ґрімму, згодом і пані д’Епіне, а ще пізніше – пані де Люксембурґ, причому розповів цілком добровільно, щиро, без будь-якої потреби і маючи змогу легко приховати цей факт, оскільки ля Гуен була порядною жінкою, зовсім не язикатою, і я міг цілком на неї покластися. Єдиний з моїх друзів, кому я до деякої міри зобов’язаний був звіритися, був доктор Тьєррі, котрий лікував мою бідолашну Тітоньку після одних, дуже важких, пологів. Одне слово, я не робив ніякої таємниці у своїх вчинках не тільки тому, що ніколи не вмів нічого приховувати від друзів, а й тому, що справді не бачив у цьому нічого поганого. Зваживши все, я вибрав для своїх дітей найкращу долю або ту, яку вважав такою. Я хотів би і тепер хочу, щоб мене самого вигодували і виховали, як їх.

Тоді як я розповідав друзям про свої справи, пані Ле Вассер, зі свого боку, робила те саме, але не зовсім безкорисливо. Я познайомив її і Терезу з пані Дюпен, яка з прихильності до мене була до них дуже ласкава. Мати відкрила їй таємницю своєї дочки. Добра і великодушна пані Дюпен, якій пані Ле Вассер не розповіла, що я, незважаючи на скромність своїх коштів, був уважний до їхніх потреб, зі свого боку щедро допомагала їм. Я про це й не підозрював, бо Тереза за наказом матері приховувала це від мене, поки я жив у Парижі, і призналася мені в цьому тільки в Ермітажі, коли ми щиро розговорилися. Я не знав, що пані Дюпен, яка жодного разу й знаку про те не подала, була так добре обізнана про мої сімейні справи, і все ще не знаю, чи були вони відомі її невістці, пані де Шенонсо; але її невістка, пані де Франкей, знала все і не могла про це нічого не сказати. Вона заговорила зі мною про це через рік, коли я вже залишив їхній будинок. Це спонукало мене написати їй листа, який можна знайти у зібранні листів; у ньому я виклав ті причини, про які міг говорити, не компрометуючи пані Ле Вассер та її родину, оскільки найбільш вагомі мотиви залежали від них, і я умовчав про них.

Я певен у скромності пані Дюпен і в дружбі пані де Шенонсо, а також у дружбі пані де Франкей, яка, втім, померла задовго до того, як моя таємниця дістала розголос. Розголосити її могли тільки ті люди, яким я довірив її сам; і насправді це трапилося тільки після мого розриву з ними. Самого цього факту досить для їхнього осуду. Я не бажаю виправдовувати себе і доводити, що не заслуговую осуду; але я волів би, щоб мене краще засуджували за мій вчинок, ніж за таку злість, яку виявили вони. Моя провина велика, але я помилявся: я нехтував своїми обов’язками, але не бажав нікому лиха. Що ж стосується батьківських почуттів, то вони й не могли виявитися в мені з достатньою силою щодо моїх дітей, яких я ніколи не бачив. Але зрадити дружню довіру, порушити найсвященнішу з усіх домовленостей, розголосити довірені таємниці, зганьбити обдуреного друга, який, розлучаючись із нами, поважає вас і далі, – це вже не помилки, а душевна ницість і підлість.