Розділ «Частина друга»

Незабаром я дістав змогу розвинути їх цілком у поважнішій праці. Якщо я не помиляюся, саме того, 1753 року, Діжонська академія оголосила конкурс на тему «Походження нерівності серед людей». Приголомшений важливістю питання, я був здивований, що академія наважилася запропонувати його, та оскільки у неї знайшлося досить сміливості для цього, я теж набрався сміливості і взявся до роботи.

Щоб спокійно обдумати цю велику тему, я на тиждень поїхав до Сен-Жермена разом з Терезою, а також з нашою хазяйкою, дуже доброю жінкою, та з однією її подругою. Я вважаю цю поїздку однією з найприємніших у своєму житті. Стояла чудова погода, наші милі супутниці взяли на себе всі турботи і клопоти. Тереза розважалася з ними, а я, ні про що не турбуючись, без будь-яких церемоній приходив до них у години наших веселих трапез. Решту дня я блукав лісом, шукав і знаходив там образи первісних часів, історію яких сміливо прагнув намалювати, викривав дрібну людську брехню, осмілювався оголювати їхню вдачу, слідкував за розвитком часів і подій, що спотворювали їх, і, порівнюючи людину, створену людьми, з людиною, створеною природою, показував людям, що досягнута ними уявна досконалість – джерело їхніх нещасть. Моя душа, захоплена цими величними міркуваннями, підносилася до Божества; і, споглядаючи звідти собі подібних, які в сліпому невіданні йшли шляхом своїх забобонів, помилок, нещасть і пороків, я кричав їм слабким голосом, що його вони не могли почути: «Божевільні, ви повсякчас скаржитеся на природу; тож знайте, що всі ваші біди виходять від вас самих!».

З цих міркувань народилося «Міркування про нерівність» – праця, що сподобалася Дідро більше, ніж інші мої твори, і викликала з його боку найбільш корисні для мене поради.[151] Проте у всій Європі знайшлося дуже мало читачів, здатних зрозуміти її, а серед них нікого, хто захотів би про неї говорити. Я написав її на конкурс, а потім і надіслав, заздалегідь упевнений, що премії вона не отримає, бо не для такого роду творів засновуються академічні премії.

Ця поїздка і це заняття цілюще подіяли на мій настрій і на моє здоров’я. Страждаючи затриманням сечі, я останніми роками цілковито довірив себе лікарям, які не полегшили моєї недуги, але виснажили сили і зруйнували мій організм. Повернувшись із Сен-Жермена, я зміцнів і відчув себе набагато краще. Я взяв це до уваги і, вирішивши видужати або померти без лікарів і ліків, розпрощався з ними назавжди і почав жити день за днем, сидячи сумирно, коли не міг ходити, і вирушаючи на прогулянки відразу, як тільки до мене поверталися сили. Паризьке життя серед людей з претензіями дуже мало відповідало моєму смаку; інтриги письменників, їхні ганебні чвари, їхня недостатня сумлінність у книгах, їхній самовпевнений тон у товаристві були мені такі ненависні, такі осоружні, я зустрічав так мало м’якості, сердечної відвертості і щирості навіть у спілкуванні з моїми друзями, що все це метушливе життя мені набридло, і я почав палко пориватися в село. Але, розуміючи, що моє ремесло не дозволить мені там оселитися, я намагався проводити за містом хоча б усі свої вільні години. Протягом кількох місяців я щодня після обіду ходив гуляти до Булонського лісу, обмірковуючи теми своїх творів, і повертався додому лише під ніч.

Гофкур, з яким я був тоді дуже дружний, змушений був поїхати до Женеви у службових справах і запропонував узяти мене з собою, на що я погодився. Я почував себе не так добре, щоб обійтися без догляду моєї доморядниці, тож було вирішено, що вона поїде зі мною, а її мати залишиться наглядати за будинком. І ось, наготувавши все необхідне, ми виїхали утрьох 1 червня 1754 року.

Мушу відзначити, що під час цієї подорожі я вперше відчув щось таке, що похитнуло мою довірливу вдачу, з якою я дожив до сорокадворічного віку і якій звірявся завжди беззавітно і без будь-яких неприємностей для себе. Ми їхали у простій кареті, на одних і тих самих конях, проїжджаючи щодня зовсім невеликі відстані. Я часто виходив і йшов пішки. Ледве ми проїхали півдороги, як Тереза почала виявляти найрішучіше небажання залишатися в кареті наодинці з Гофкуром, а коли я, незважаючи на її прохання, виходив, вона теж виходила зі мною і йшла пішки. Я довго сварив її за цю примху і навіть заборонив їй це робити взагалі, поки вона зрештою була змушена пояснити мені її причину. Я не міг отямитися з дива і думав, чи не марю я, коли довідався, що мій друг Гофкур, шістдесятирічний старий, подагрик, хвороблива людина, виснажена розпусним життям, прагнув з самого початку нашого від’їзду спокусити особу, вже не молоду і не красуню, яка належала його другові, і при цьому вдавався до найниціших, найганебніших засобів, аж до того, що пропонував їй гроші, намагався розворушити її чуттєвість читанням огидної книжки і показував непристойні малюнки, яких у ній було повно. Обурена Тереза викинула одного разу його мерзенну книжку за вікно. Я довідався, що першого дня, коли жорстока мігрень змусила мене лягти в ліжко без вечері, він використав весь час, поки був з нею наодинці, на чіпляння і витівки, більш гідні якого-небудь сатира чи козла, ніж порядної людини, якій я довірив свою подругу і самого себе.

Яка несподіванка! З яким небувалим болем стислося моє серце! До цього я вважав дружбу невіддільною від усіх ніжних і шляхетних почуттів, що складають її чарівність, – і ось, уперше в своєму житті, я змушений був пов’язати її з презирством і позбавити довіри і поваги людину, котру любив і котра, як мені здавалося, любить мене! Негідник приховував од мене свою підлість. Щоб не виказати Терезу, я змушений був не показувати свого презирства до нього і затаїти в глибині серця почуття, про які він не повинен був знати. Солодка і свята ілюзія дружби! Гофкур перший зняв твою завісу з моїх очей. Скільки жорстоких рук заважали їй відтоді знов опуститися!

У Ліоні я покинув Гофкура і далі попрямував через Савойю, не наважившись ще раз проїхати так близько від матусі і не побачитися з нею. Я побачив її… Але в якому стані, Боже мій! Як вона опустилася! Що залишилося у неї від колишньої доброчесності? Невже це була та сама пані де Варенс, колись така блискуча жінка, до якої направив мене кюре Понвер? Як краялося моє серце! Я не бачив для неї іншого виходу, як переселитися в інше місце. Палко, але марно я знову повторював їй те, про що просив у своїх листах до неї, вмовляючи її переїхати і мирно жити у мене, оскільки ми з Терезою були готові присвятити себе тому, щоб зробити її життя щасливим. Вона мене не послухала, кажучи, що зв’язана своєю пенсією, яку їй і далі акуратно виплачували, хоча сама вона давно вже нею не користувалась. Я дав їй трохи грошей, значно менше від того, що мав би дати і що дав би, якби був твердо переконаний, що вона скористається з них хоч одним су. Поки я жив у Женеві, вона їздила в Шабле і заїхала до мене у Ґранж-Каналь. Їй не вистачало грошей, щоб закінчити свою подорож. У мене не було при собі потрібної суми, і я надіслав їй гроші за годину з Терезою. Бідолашна матуся!

Варто сказати ще про одну рису її серця. З усіх прикрас у неї залишався тільки один маленький перстеник; вона зняла його зі свого пальця і хотіла надіти на палець Терези, але та негайно ж наділа його на колишнє місце і поцілувала цю шляхетну руку, оросивши її сльозами. Тоді для мене був якраз відповідний момент розквитатися зі своїм боргом. Треба було все кинути, поїхати за нею і не залишати до її останньої години, розділити її долю, хоч якою б вона була. Нічого цього я не зробив. Відвернутий іншою прихильністю, я відчував, що моє кохання до неї охололо, не маючи надії бути їй корисним. Я плакав за неї, але разом з нею не поїхав. Це найсильніше і найневідступніше з усіх докорів сумління, які я переживав у житті. Цим я заслужив ті жахливі покарання, що відтоді не припиняли сипатися на мене. Хай спокутують вони мою невдячність! Вона виявилася в моїх вчинках, але дуже підірвала моє серце, щоб можна було назвати його серцем невдячного.

Перед від’їздом з Парижа я накидав присвяту до свого «Міркування про нерівність». Я закінчив його в Шамбері і, щоб уникнути всяких причіпок, позначив його ім’ям цього міста, вирішивши, що краще не вказувати, що його написано у Франції чи в Женеві. Приїхавши до цього міста, я віддався республіканському захвату, який мене туди і привів. Захват мій ще більше посилився від виявленого мені прийому. Мене скрізь зустрічали так радісно і так ушанували, що я цілком віддався патріотичним почуттям, і, бачачи, що за законом я втратив права громадянства,[152] тому що відмовився від релігії своїх предків, я вирішив відкрито повернутися до протестантизму. Я подумав, що оскільки Євангелія однакова для всіх християн, а суть догматів розрізняється лише спробами пояснити те, чого не можна зрозуміти, то в кожній країні тільки верховній владі належить установлювати спосіб богослужіння і ці незбагненні догмати, а громадяни зобов’язані прийняти їх і дотримувати того способу богослужіння, який приписують закони.

Часте спілкування з енциклопедистами не тільки не похитнуло моєї віри, але ще більше зміцнило її завдяки властивій мені огиді до суперечок і групівщини. Вивчення людини і всесвіту показало мені в усьому кінцеві причини і розум, що ними керує. Читання Біблії, і особливо Євангелії, яким я старанно займався останні роки, змусило мене з презирством ставитися до низьких і дурних тлумачень Христового вчення з боку людей, найменше гідних розуміти його. Одне слово, філософія, прив’язавши мене до суті релігії, відвернула мене від купи дрібних, убогих формул, якими люди обплутали її.

Вважаючи, що для розумної людини не існує двох способів бути християнином, я гадав, що все, пов’язане з формою і дисципліною, в кожній країні залежить від законів. З цього розумного, соціального і миролюбного принципу, що накликав на мене такі жорстокі переслідування, я зробив висновок, що, захотівши бути громадянином, я повинен стати протестантом і повернутися до віросповідання, встановленого в моїй країні. Я зважився на це і навіть підкорився настановам пастора парафії, розташованої за містом, де я оселився. Єдине, чого я бажав – щоб мене не змушували ходити до консисторії, хоча церковна постанова цього вимагала. Ради мене її погодилися порушити і скликали комісію з п’яти чи шести членів, щоб вислухати моє сповідання віри приватно. На жаль, пастор Пердріо, людина люб’язна і м’яка, з яким я був у добрих стосунках, здумав сказати мені, що ця маленька комісія з радістю чекає мого виступу. Це очікування так налякало мене, що я протягом трьох тижнів день і ніч учив приготовлену мною коротку промову, і так збентежився, коли настав час виголошувати її, що не міг сказати ні слова і виступав перед комісією в ролі найдурнішого школяра. Члени комісії говорили за мене, а я тупо відповідав тільки «так» або «ні».

Потім я був допущений до причастя і відновлений у правах громадянина. Мене записали до членів внутрішньої варти, до якої входять тільки дійсні громадяни і городяни: я також був на засіданні надзвичайної генеральної ради для прийняття присяги від синдика Мюссара. Я був такий зворушений добротою, виявленою мені в цьому випадку радою і консисторією, а також люб’язністю і послужливістю чиновників, пасторів і громадян, що, схиляючись на невідступні переконання добряка Делюка, а ще більше підкоряючись своїй власній схильності, вирішив поїхати до Парижа, щоб розпорядитися своїм господарством, улагодити свої справи, влаштувати куди-небудь пані Ле Вассер та її чоловіка або інакше забезпечити їх і потім повернутися з Терезою до Женеви, щоб прожити там решту своїх днів.

Ухваливши таке рішення, я відклав на якийсь час усі серйозні справи, щоб до свого від’їзду розважитися з друзями. З усіх цих розваг мені найбільше сподобалася прогулянка на човні по озеру разом з Делюком-батьком, його невісткою, двома його синами і моєю Терезою. Ми витратили сім днів на цю прогулянку; погода була чудова. Я зберіг яскравий спогад про місця, що вразили мене на протилежному кінці озера, які я описав через кілька років у «Новій Елоїзі».[153]

Головні знайомства, зав’язані мною в Женеві, крім уже згаданої родини Делюків, були такі: молодий пастор Верн, якого я знав ще в Парижі і про кого був кращої думки, ніж він згодом заслужив; пан Пердріо, який був тоді сільським пастором, а тепер став професором словесності, милий і люб’язний, про товариство якого я завжди шкодуватиму, хоча він і визнав за краще припинити зі мною стосунки; пан Жалабер, тоді професор фізики, а пізніше – радник і синдик; я прочитав йому своє «Міркування про нерівність», тільки без присвяти, і він, здавалося, був у захваті від нього; професор Люлленом, з яким я листувався аж до його смерті і який навіть доручив мені купувати книги для Бібліотеки; професор Верн, що відвернувся від мене, як і всі, після того, як я не раз доводив йому свою прихильність і довіру, які мали б його зворушити, якби можна було чим-небудь зворушити богослова; Шапюї, прикажчик і наступник Гофкура, який хотів посісти його місце і незабаром сам виявився звільненим; Марсе-де-Мезьєр, давній друг мого батька, що став і моїм другом. Колись він зробив важливі послуги своїй вітчизні, але, ставши драматургом і претендуючи потрапити до Ради Двохсот, змінив свої принципи і став предметом насмішок після своєї смерті. Але найбільше свої сподівання я пов’язував з Мульту, молодим хлопцем, що подавав найбільші надії своїми талантами і гарячим розумом. Я завжди любив його, хоча його поведінка відносно мене часто бувала двозначною, і він був близький з моїми найлютішими ворогами. Попри все це, я все ще переконаний, що саме він найбільше покликаний стати захисником моєї пам’яті і месником за свого друга.

Серед усіх цих розваг я не втратив ані смаку, ані звички до самотніх прогулянок і часто ходив далеченько понад озером. Під час таких прогулянок голова моя, звикла працювати, не байдикувала. Я обмірковував уже складений мною план «Політичних інституцій», про які мені скоро доведеться говорити, міркував над «Історією кантону Вале» і трагедією в прозі, героїнею якої вибрав Лукрецію,[154] не втрачаючи надії вбити насмішників, осмілившись ще раз випустити на кін цю нещасну, яка вже не сміє з’являтися на жодній французькій сцені. Тоді ж я почав працювати над Тацитом і переклав першу книгу його «Історії»; цей переклад можна знайти в моїх паперах.

Після чотиримісячного перебування в Женеві я повернувся в жовтні до Парижа, не заїжджаючи до Ліона, щоб не зустрітися в дорозі з Гофкуром. Я розраховував прибути до Женеви не раніше весни, тож узимку повернувся до свого звичайного життя і відновив заняття, головним з яких стала коректура мого «Міркування про нерівність», що її я друкував у Голландії у книговидавця Рея, познайомившись із ним у Женеві. Оскільки цей твір був присвячений республіці, а така присвята могла не сподобатись раді, я хотів подивитися, яке враження справить вона в Женеві, перш ніж повернутися туди. Враження виявилося несприятливим для мене, а присвята, продиктована мені чистісіньким патріотизмом, тільки створила мені ворогів у раді та заздрісників серед співгромадян. Пан Шуе, тодішній перший синдик, написав мені ввічливого, але холодного листа, який можна знайти в моєму зібранні листів, у зв’язці «А» під номером 3.

Я отримав кілька компліментів од приватних осіб, між іншим від Делюка і від Жалабера, – і це було все. Я не бачив, щоб хоч один женевець відчув щиру вдячність за той сердечний запал, яким був пройнятий цей твір. Така байдужість обурила всіх, хто її помітив. Пам’ятаю, одного разу, коли я обідав у Кліші у пані Дюпен з Кроммеленом, резидентом республіки, і з де Мераном, цей останній привселюдно заявив за столом, що рада зобов’язана зробити мені подарунок і віддати публічну шану за цю працю і що вона укриває себе ганьбою, нехтуючи цим. Кроммелен, маленький чорненький чоловічок, повний ницої злості, не посмів нічого заперечити у моїй присутності, але скривив таку жахливу міну, що пані Дюпен заусміхалася. Єдина вигода, яку я мав од цієї праці, крім того, що вона задовольнила моє серце, полягала в тому, що я дістав од своїх друзів титул громадянина, який потім, за їхнім прикладом, стала давати мені й публіка і який згодом я втратив через те, що дуже його заслуговував.

Але ця невдача не перешкодила б мені перебратися до Женеви, якби тому не стали на заваді причини, більш владні над моїм серцем. Пан д’Епіне, бажаючи прибудувати крило, що його бракувало, до замку в Шеврет, витрачав величезні суми на його завершення. Пішовши одного разу з пані д’Епіне подивитися на ці роботи, ми пройшли на чверть милі далі, до резервуару вод, проведених у парк, що прилягав до лісу Монморансі. Там був маленький городик, а поруч – напіврозвалена хижка, що мала назву Ермітаж. Це усамітнене і дуже приємне місце вразило мене, коли я побачив його вперше, ще до своєї подорожі до Женеви. У захваті я мимоволі вигукнув: «О, пані, яке чудове житло! Ось притулок, немов створений для мене!» Пані д’Епіне не підтримала розмову на цю тему, але під час наступного приїзду я був украй здивований, побачивши замість старої халупи майже цілком оновлений будиночок, дуже добре розташований і придатний для життя утрьох. Пані д’Епіне наказала звести цей будиночок тихцем і дуже дешево, виділивши на нього деякі матеріали та кількох робітників, зайнятих на будівництві замку. Побачивши моє здивування, вона мовила: «Ось ваш барліг, мій ведмедю, ви його самі вибрали, а дружба пропонує його вам. Сподіваюся, він прожене вашу жорстоку думку покинути мене».

Ніколи в житті я не був ще такий схвильований і приємно зворушений, я оросив сльозами милостиву руку своєї подруги, і якщо не одразу здався, то дуже завагався. Пані д’Епіне, не бажаючи зустріти відмову, так наполегливо переконувала мене, вдалася до стількох засобів, стількох людей підсилала мене вмовляти, залучивши на свій бік навіть пані Ле Вассер та її дочку, що врешті змусила мене змінити своє рішення. Відмовившись від переселення на батьківщину, я вирішив і пообіцяв їй оселитися в Ермітажі. Чекаючи, поки будинок просохне, вона взяла на себе клопіт про його меблювання, і тієї ж весни все було готово до вселення.