Розділ «Частина друга»

Моєму рішенню багато посприяла та обставина, що Вольтер переселився в передмістя Женеви. Я зрозумів, що ця людина зробить там революцію, що, поїхавши у свою вітчизну, я зустріну там той самий тон, той самий дух і ті самі звичаї, від яких утікав з Парижа, що мені доведеться вести безперервну боротьбу, і в мене не залишиться іншого вибору, як зробитися нестерпним педантом або ж боягузом і поганим громадянином. Лист, що його Вольтер написав мені про мою останню подорож, дав мені привід натякнути на ці побоювання в моїй відповіді; його дії підтвердили їх. Відтоді я почав вважати Женеву втраченою для себе, і не помилився. Можливо, я мусив би зустрітися з бурею віч-на-віч, якби я почував себе здатним на це. Але що міг би я зробити сам-один, із своєю соромливістю і невмінням добре говорити, проти людини зарозумілої, багатої, що має підтримку сильних світу цього, здатна до красномовства і вже стала кумиром жінок і молоді? Я побоявся марно ризикувати своєю мужністю і дослухався до голосу своєї миролюбної вдачі, своєї любові до спокою. Якщо цей голос мене тоді обманув, то обманює ще й сьогодні. Переселившсь до Женеви, я міг би відвернути від себе великі лиха, але сумніваюся, щоб, попри весь свій патріотичний запал, я зміг би зробити щось велике і корисне для своєї країни.

Троншен, який приблизно тоді ж переїхав до Женеви, через деякий час приїхав у Париж, де розігрував дурисвіта і звідки вивіз ціле багатство. Негайно ж після приїзду він зайшов до мене разом з кавалером де Жокуром. Пані д’Епіне дуже хотіла поговорити з ним наодинці, але дістатися до нього було нелегко. Вона звернулася до мене, і я вмовив Троншена відвідати її. Так, за мого сприяння, вони познайомились, і знайомство це стало згодом дуже близьким на шкоду мені. Така завжди була моя доля: досить було мені зблизити двох людей, кожен з яких був у дружбі зі мною, як вони неодмінно об’єднувалися проти мене. Хоча через ту змову, яку тоді готували обидва Троншени, щоб поневолити свою вітчизну, вони мали б смертельно ненавидіти мене, доктор усе ж таки довго виявляв до мене колишню доброзичливість. Він навіть написав мені після свого повернення до Женеви, пропонуючи місце почесного бібліотекаря. Але я вже зробив вибір, і ця пропозиція не похитнула мене.

У той період я знову почав бувати у барона Гольбаха. Приводом для цього була смерть його дружини, котра померла, як і пані Франкей, під час мого перебування в Женеві. Дідро, повідомляючи мені цю звістку, розповів і про глибоку скорботу її чоловіка. Його горе схвилювало моє серце. Мені самому було шкода цієї милої жінки, і я написав про це Гольбахові. Ця сумна подія змусила мене забути всю його провину, і, коли я повернувся з Женеви, а він – з подорожі по Франції, куди він поїхав, щоб розвіятись, разом з Ґріммом та іншими друзями, я пішов до нього і продовжував бувати у нього до свого від’їзду в Ермітаж. Коли в його гуртку дізналися, що пані д’Епіне, з якою він тоді ще не бачився, приготувала для мене житло, на мене градом посипалися сарказми, засновані на тому, що я буцімто потребую звеличення і міських розваг, тож не витримаю самотності навіть протягом двох тижнів. Знаючи у глибині душі, що тут було правдою, а що ні, я не заважав їм говорити що завгодно і робив по-своєму.

Пан Гольбах зробив мені послугу,[155] помістивши у богадільню старого Ле Вассера, якому було вже понад вісімдесят років. Його дружина, що мала його за тягар, наполегливо просила мене куди-небудь його прилаштувати. Його помістили у притулок, де старість і горе від розлуки з сім’єю майже відразу звели його в могилу. Його дружина і діти мало шкодували про нього, але Тереза, що ніжно любила його, ніколи не могла втішитися в цій утраті і мучилася думкою, що дозволила незадовго до його смерті відвезти батька до богадільні, де він скінчив свої дні на чужих руках.

Майже в той самий час я побачив у себе відвідувача, якого зовсім не чекав, хоч це був мій давній знайомий. Я говорю про свого друга Вантюра, що несподівано завітав до мене одного чудового ранку, коли я найменше думав про це. Як він змінився! Печать розпусти зруйнувала всю його колишню чарівливість, і я не міг почувати себе з ним вільно. Чи я сам почав дивитись на нього іншими очима, чи він опустився від розпусти, чи весь його колишній блиск пояснювався тільки молодістю, яка минула. Я зустрівся з ним майже байдуже, а розлучилися ми досить холодно. Але коли він пішов, думка про нашу колишню дружбу викликала в мені спогад про мої юні роки, так ніжно і так розумно присвячені ангельській тій жінці, що змінилася тепер не менше, ніж він. Мені згадалися дрібні епізоди того щасливого часу – романтичний день у Туні, так невинно і приємно проведений у товаристві двох чарівних дівчат; я згадав про те, як я поцілував руку однієї з них, що було єдиною виявленою мені ласкою, і, попри це, дівчина залишила в моєму серці такий сильний, хвилюючий і тривалий жаль; я згадав чудові захоплення юного серця, які я пережив тоді в усій їхній силі і які минули, здавалося, назавжди. Всі ці ніжні спогади змусили мене проливати сльози про мою минулу юність і про її захоплення, відтепер для мене недоступні. О, скільки сліз пролив би я над їхнім пізнім і фатальним поверненням, якби міг передбачити, яких страждань воно мені коштуватиме!

Взимку напередодні від’їзду з Парижа я дістав приємне моєму серцю задоволення і насолоджувався ним у всій його чистоті. Паліссо, член академії з Нансі, відомий кількома драмами, тільки що поставив одну з них в Люневілі, у присутності польського короля. Бажаючи, очевидно, потішити його, він змалював у цій драмі людину, що наважилася помірятися силою з королем, узявши в руку перо. Великодушний Станіслав, який не любив сатири, обурився, що в його присутності осмілились натякати на особистості. За його наказом граф де Трессан написав д’Аламберу і мені про намір його величності домагатися вигнання пана Паліссо зі своєї академії. У відповідь на це я просив пана де Трессана клопотати перед польським королем про помилування Паліссо. Його помилували, і пан де Трессан, повідомляючи мене про це від імені короля, додав, що цей факт буде занесено до протоколів академії. Я заперечив, що це буде не помилування, а увічнення покарання. Нарешті шляхом наполегливих прохань я добився, що в протоколах не буде згадано про це і не залишиться ніяких публічних слідів цієї справи. Все це супроводжувалося як з боку короля, так і з боку де Трессана виявленнями поваги і шанобливості, надзвичайно втішними для мене. Я зрозумів у цьому випадку, що повага людей, які самі її гідні, викликає в душі почуття, набагато приємніші і шляхетніші, ніж марнославство.

Я добре розумію, що якщо колись ці записки будуть опубліковані, я сам увічню в них спогад про факт, сліди якого хотів знищити, але я зберігаю й багато інших фактів проти свого бажання. Перед моїми очима завжди стоїть велика мета мого завдання, і мій обов’язок – добитися її повною мірою, не дозволивши ніяким дрібнішим міркуванням збити мене зі шляху і відхилити від неї. У тому дивному й винятковому становищі, в якому я перебуваю, я повинен говорити тільки істину і не можу зважати на щось інше, крім неї. Щоб добре мене знати, треба мене знати з усіх боків – і з хороших, і з поганих. Моя сповідь неминуче пов’язана із сповіддю багатьох людей: і ту й іншу я пишу з незмінною відвертістю в усьому, що стосується мене, не вважаючи, що повинен жаліти інших більше, ніж самого себе, хоча й хотів би цього. Я хочу бути завжди справедливим і правдивим, говорити про інших по можливості добре, висловлюючись про погане лише остільки, оскільки воно мене стосується і оскільки до цього мене примушують. Хто має право вимагати від мене більшого в тому становищі, в яке мене поставили?

Моя сповідь пишеться зовсім не для того, щоб вийти друком за мого життя чи за життя згаданих у ній людей. Якби я міг розпоряджатися своєю долею і долею цього рукопису, він побачив би світ лише через багато років після моєї і їхньої смерті. Але мої могутні гнобителі через страх перед істиною докладають стільки зусиль, щоб стерти навіть її сліди, що я змушений зробити заради неї все, що мені дозволяють моє незаперечне право і найвимогливіша справедливість. Якби пам’ять про мене згасла б разом зі мною, я волів би, нікого не компрометуючи, покірливо знести незаслужену і скороминущу ганьбу, але, оскільки моє ім’я переживе мене, я зобов’язаний передати разом з ним і пам’ять про ту нещасну людину, якій воно належало, показавши її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою невтомно намагаються змалювати її несправедливі вороги.

Книга дев’ята

1756–1757

Мене так поривало переселитися до Ермітажу, що я не міг дочекатися весни, і як тільки моє житло було готове, поспішив переїхати туди, супроводжуваний глузуваннями гольбахівського гуртка,[156] який привселюдно пророкував, що я не витримаю і трьох місяців самотності і незабаром ні з чим повернуся до них у Париж. Але я, проживши п’ятнадцять років не в своїй стихії і тепер повертаючись у неї, навіть не звертав уваги на їхні кпини. Відколи я мимоволі потрапив у світ, я не покидав шкодувати про свій милий Шармет і тихе життя, яким там жив. Я відчував себе створеним для самотності й сільського життя і не міг бути щасливий в іншому місці.

І в Венеції, посідаючи досить гідне місце, віддаючись суспільній діяльності і гордовитим мріянням про кар’єру, і в Парижі, у вирі світського життя, серед утіх вечірніх бенкетів, блискучих театральних вистав, у чаду марнославства, мені не давали спокою і відволікали спогади про мої гаї, струмки і самотні прогулянки, навіваючи на мене смуток і викликаючи в мені зітхання й неясні бажання. Всі роботи, до яких мені вдалося примусити себе, всі честолюбні задуми, що осявали мене час від часу, не мали іншої мети, як досягти коли-небудь цього блаженного сільського дозвілля, і я вже тішив себе надією, що повертаюся до нього. Не наживши добрих статків, які, як мені здавалося, єдині могли привести до радощів сільського життя, я вважав, що в своєму особливому становищі можу обійтися без них і досягти тієї ж мети зовсім протилежним шляхом. Я не мав ніяких доходів, але в мене було ім’я, таланти, я був поміркований і відмовився від найбільш руйнівних потреб, що нав’язуються громадською думкою.

Крім того, хоч і ледачий з природи, я бував працелюбним, якщо хотів цього, оскільки мої лінощі не були лінощами нероби, а людини незалежної, що любить працювати, тільки коли вона вважає за потрібне. Моє ремесло переписувача нот не було ні блискучим, ані прибутковим, але воно було надійним. Мене схвалювали в товаристві за те, що я мав мужність вибрати його. Я міг розраховувати, що роботи мені вистачатиме, і вона зможе мене прогодувати, якщо я працюватиму старанно. Дві тисячі франків, що залишались у мене від доходів із «Сільського чаклуна» та інших моїх творів, давали мені змогу жити деякий час безбідно, а декілька творів, над якими я вже почав працювати, обіцяли мені додатковий заробіток, достатній для того, щоб, не оббиваючи пороги книгопродавців, працювати без поспіху, не виснажуючи себе і навіть маючи в своєму розпорядженні вільний час для прогулянок. Моя невеличка родина, що складалася з трьох осіб, зайнятих корисною працею, не була дуже обтяжливою. Одне слово, мої кошти відповідали моїм потребам і бажанням, дозволяли мені, розумно їх використовуючи, влаштувати собі щасливе і довге життя в умовах, до яких я відчував найбільшу схильність.

Я міг би вибрати заняття набагато прибутковіше і, замість того щоб переписувати ноти, присвятити себе літературі, яка з тієї висоти, на яку я піднявся і на якій почував себе здатним утриматись, могла б забезпечити мені достаток і навіть багатство, якби я до прагнення публікувати гарні книги долучив деякі авторські хитрощі. Але я відчував, що писання ради шматка хліба незабаром задушило б мій геній і вбило мій талант, який жив у мене не так на кінчику пера, як у моєму серці, і живився винятково піднесеним і шляхетним напрямом думок. Нічого великого і могутнього не може народитися з-під продажного пера. Необхідність і жадібність, мабуть, змусили б мене працювати швидше, але не краще. Якби прагнення успіху не втягнуло мене в дрібні інтриги, воно все-таки змусило б мене говорити не те, що корисно і правдиво, а те, що подобається натовпу, і замість видатного письменника, яким я міг стати, я зробився б тільки писакою. Ні, ні, я завжди відчував, що звання письменника лише тоді гідне й почесне, коли воно не перетворюється на ремесло. Дуже важко мислити шляхетно, коли думаєш тільки про хліб насущний. Щоб мати змогу і сміливість висловлювати великі істини, не можна ставити себе в залежність від успіху. Я випускав свої книги з упевненістю, що висловився для загального добра, не турбуючись про все інше. Якщо мою книгу відхиляли, тим гірше для тих, хто не хотів нею скористатись, а я не потребував їхнього схвалення, щоб жити. Ремесло переписувача могло прогодувати мене, навіть якби книги залишалися на полицях, але саме тому вони й розходились.

9 квітня 1756 року я покинув місто, щоб ніколи більше туди не повертатися, бо не вважаю переселенням декілька коротких поїздок до Парижа, Лондона та інших міст, у яких я завжди бував з того часу проїздом і щоразу проти своєї волі. Пані д’Епіне заїхала за нами в своїй кареті, її фермер перевіз весь мій немудрий скарб, і того ж дня я влаштувався на новому місці. Мій будиночок виявився прибраним і умебльованим просто, але чисто і навіть зі смаком. Рука, що потурбувалася про цю обстановку, надавала їй в моїх очах незліченну цінність, і я втішався усвідомленням того, що житиму гостем у своєї подруги, в будинку, який сам собі вибрав і який вона підготувала навмисне для мене.

Було холодно, і подекуди ще лежав сніг, але земля вже починала вкриватися рослинністю. З’явилися фіалки і проліски, на деревах розпускались бруньки, а вночі після мого приїзду я почув перший спів солов’я, що долинув до мене через вікно з лісу, який підступав до самісінького будинку. Прокинувшись після легкого сну, забувши про свій переїзд і гадаючи, що я все ще на вулиці Ґренель, я раптом весь затремтів од цих трелей і захоплено вигукнув: «Нарешті збулися всі мої бажання!». Найперше мені захотілося віддатися враженням від сільських краєвидів, що оточували мене. Замість того щоб облаштуватися на новому місці, я почав робити прогулянки, і вже наступного дня навколо мого будиночка не було ні стежки, ні кущика, ні гайочка, яких я не встиг би обійти. Що довше я придивлявся до цього чарівного куточка, то більше відчував, що він створений для мене. Це місце, більше усамітнене, ніж дике, ніби переносило мене на край світу. Тут усе дихало тією хвилюючою красою, якої не зустрінеш поблизу міст, і, опинившись тут, не можна було подумати, що ти всього за чотири льє від Парижа.

Провівши кілька днів у своїх захопленнях сільським життям, я вирішив нарешті дати лад своїм паперам та розподілити час для занять. Як завжди, ранкові години я відвів переписуванню нот, а пообідній час – для прогулянок з чистим зошитом і олівцем у кишені, бо завжди міг вільно міркувати й писати лише просто неба і не збирався змінювати свою методу, розраховуючи, що ліс Монморансі, який починався майже біля моїх дверей, буде віднині моїм робочим кабінетом. У мене було кілька початих творів, тепер я переглянув їх. У мене було багато задумів, але в міській суєті втілювалися вони повільно. Я розраховував виявити більше старанності, коли менше відволікатимусь. Здається, мої сподівання цілком справдилися: якщо взяти до уваги, що тоді я часто хворів, часто відвідував Шеврет, Епін, Обон і замок Монморансі, постійно був оточений цікавими і неробами, а півдня присвячував листуванню, якщо полічити і зважити все, що я написав за шість років перебування в Ермітажі і в Монморансі, то, сподіваюся, визнають, що коли я і згаяв час на цей проміжок, то в усякому разі не без діла.

З усіх моїх творів я найдовше міркував і найохочіше працював над «Політичними інституціями»;[157] їм я готовий був присвятити все своє життя: у цьому творі я бачив вінець своєї слави. Думка про нього вперше зародилась у мене тринадцять чи чотирнадцять років тому, коли я був у Венеції і мав нагоду звернути увагу на недоліки її уславленого уряду. Відтоді мої погляди значно розширилися завдяки вивченню історії звичаїв. Я бачив, що все геть цілком пов’язано з політикою, і що кожен народ, хоч як би старалися це змінити, буде таким, яким зробить його існуючий уряд. Таким чином, важливе питання про найкращий з можливих урядів зводилося до такого: який уряд здатний сформувати найдоброчесніший, найосвіченіший, наймудріший народ, одне слово – найкращий народ у широкому розумінні слова? Мені здавалося, що це питання дуже тісно пов’язане, якщо не збігається, з іншим: який уряд за своєю природою найближче дотримується закону? А звідси виникає питання, що таке закон, а слідом за цим ще ціла низка таких самих важливих питань. Я бачив, що все це приводить мене до великих істин, корисних для щастя людського роду, але особливо для щастя моєї батьківщини, де під час своєї недавньої поїздки туди я не знайшов достатньо правильних і достатньо ясних, на мій погляд, понять про закон і свободу. Я сподівався, що, прищепивши посереднім способом ці поняття своїм співгромадянам, я не ображу їхнього самолюбства, і вони зможуть пробачити мені те, що я виявився далекогляднішим за них.

Хоча я вже п’ять чи шість років працював над цим твором, він не дуже посунувся вперед. Книги такого роду вимагають роздумувань, вільного часу і спокою. До того ж цю книгу я писав, так би мовити, за зачиненими дверима, не захотівши поділитися своїми планами ні з ким, навіть з Дідро. Я побоювався, що вони здадуться дуже сміливими для часу і країни, де я писав, і що страхи моїх друзів за мене[158] не дадуть мені здійснити цей задум. Я ще й сам не знав, чи закінчу писати книгу вчасно, так щоб вона з’явилася в світ ще за мого життя. Я хотів мати можливість без труднощів дати своєму предмету все, чого він вимагає від мене, само собою зрозуміло, що, не маючи схильності до сатири і зовсім не бажаючи нікого зачіпати, я буду завжди бездоганно справедливий. Звичайно, я хотів цілковито скористатися правом мислити, що належить мені від народження, але незмінно зберігаючи повагу до уряду тієї країни, де мені доводиться жити, і в усьому підкоряючись її законам. Я завжди боявся порушити права особистості, але не до такої міри, щоб самому відмовитися ними скористатися.

Признаюся навіть, що як іноземець, який мешкає у Франції, я вважав своє становище надзвичайно зручним: я міг сміливо говорити істину, добре знаючи, що коли нічого не друкуватиму, як я і мав намір, у цій державі без дозволу, то не буду зобов’язаний нікому звітувати про свої думки, оприлюднюючи їх у будь-якому іншому місці. Я був би набагато менш вільний у самій Женеві, де незалежно від місця видання моїх книг женевський суд мав право прискіпатися до їхнього змісту. Це міркування багато сприяло тому, що я поступився наполяганням пані д’Епіне й відмовився від наміру переселитися до Женеви. Я відчував, як сказав про це в «Емілі», що коли людина не здатна до інтриг і хоче присвятити свої книги справжньому щастю своєї батьківщини, то не повинна писати їх у її межах.