Розділ «Частина друга»

Ще одна обставина сприяла цьому. Буваючи проти свого бажання у великому світі, я, проте, не був у змозі ні засвоїти його тон, ані пристосуватися до нього. Тож я вирішив обійтися без нього і створити собі свій власний тон. Оскільки джерелом моєї дурної і похмурої соромливості, яку я не міг подолати, був острах порушити пристойність, я вирішив, щоб додати собі сміливості, і зовсім не дотримуватися її. Через сором я зробився цинічним і в’їдливим насмішником. Не вміючи бути ввічливим, я вдавав, що зневажаю ввічливість. Щоправда, ця різкість, що відповідала моїм новим принципам, ушляхетнювалася в моїй душі і набувала в ній характеру безстрашної доброчесності; і, смію сказати, що на цих величних основах вона протрималася краще і довше, ніж цього можна було сподіватися, якби вона була результатом зусиль, що суперечили б моїй натурі. Проте, незважаючи на репутацію мізантропа, яку створили мені в світі мій зовнішній вигляд та кілька ущипливих дотепів, немає сумніву, що в своєму колі я погано витримував роль – з друзями і знайомими ведмідь і дикун ставав покірливим ягням. У своїх сарказмах я висловлював гіркі, але загальні істини і ніколи не міг хоч би там кому сказати жодного образливого слова.

Мій «Сільський чаклун»[139] остаточно зробив мене модним у світі, і незабаром в усьому Парижі не було людини популярнішої за мене. Історія цієї п’єси, що склала епоху, пов’язана з тодішнім колом моїх знайомств. Я повинен детальніше розповісти про них, щоб моя подальша розповідь була зрозумілішою.

У мене було чимало знайомих, але тільки двоє обрані друзі – Дідро і Ґрімм. Моїй натурі властиве бажання об’єднувати всіх, хто мені дорогий, і я так любив їх обох, що й вони незабаром полюбили одне одного. Я їх зблизив, вони зійшлися і стали ближчими друзями між собою, ніж зі мною. У Дідро було безліч знайомих, але Ґрімму, чужоземцеві й новачкові, треба було їх придбати. Я постарався допомогти йому в цьому. Познайомив його з Дідро, познайомив з Гофкуром. Я повів його до пані де Шенонсо, до пані д’Епіне, до барона Гольбаха,[140] з яким сам зійшовся майже проти свого бажання. Всі мої друзі стали його друзями, і це було цілком зрозуміло, але ніхто з його друзів так ніколи і не став моїм другом, що було вже менш зрозуміло. Коли він жив у графа де Фрієза, то часто запрошував нас обідати до себе; але я ніколи не бачив ніякого вияву дружби чи прихильності ні з боку графа де Фрієза, ні з боку графа де Шомберґа, його родича і дуже великого друга Ґрімма, ні з боку кого-небудь з тих чоловіків і жінок, з якими Ґрімм познайомився через них. Виняток становить тільки абат Рейналь,[141] котрий, хоча й був його другом, виявив себе і моїм другом і навіть принагідно з великодушністю, що рідко тепер трапляється, пропонував мені грошей. Але з абатом Рейналем я познайомився значно раніше самого Ґрімма і завжди залишався прихильний до нього після одного його вчинку, не дуже значного, але повного такої делікатності і шляхетності, що я не міг забути цього.

Цей абат Рейналь – людина, безперечно, здатна до палкої дружби. Майже в той самий час, про який я говорю, він довів це стосовно Ґрімма, з яким був дуже близький. Ґрімм деякий час був у приязних стосунках з мадемуазель Фель, але раптом він шалено в неї закохався і надумався відбити її в Каюзака. Красуня, хвалячись своєю постійністю, випровадила нового претендента. Ґрімм поставився до цього трагічно і вирішив померти. Він раптово захворів на дуже дивну, нечувану хворобу. Він провадив дні і ночі в безперервній летаргії; очі його були розплющені, пульс бився правильно, але він не їв, не рухався, не говорив, іноді він, здавалося, чув, що йому говорять, але нічого не відповідав ні словами, ні знаками; втім, він не виявляв ні хвилювання, ні болю, ні лихоманки і лежав як мертвий. Абат Рейналь і я по черзі сиділи біля його ліжка. Абат, людина міцніша і здоровіша, ніж я, просиджував коло нього ночі, а я – дні, причому ми ніколи не пропускали свого чергування, і жоден з нас не йшов, поки не з’явиться інший. Граф де Фрієз стривожився і привів до нього Сенака, який, ретельно оглянувши його, сказав, що це минеться, і нічого не приписав. Страх за мого друга змусив мене уважно стежити за поведінкою лікаря, і я помітив, що, виходячи, він посміхався. Тим часом хворий пролежав кілька днів нерухомо, не проковтнувши ані ложки бульйону і не з’ївши нічого, крім зацукрованих вишень, які я коли-не-коли клав йому на язик і які він охоче проковтував. Одного чудового ранку він устав, одягнувся і повернувся до свого звичного способу життя. Він ніколи не говорив ні мені, ні абату Рейналю, ні будь-кому іншому, скільки я знаю, ні про цю дивну летаргію, ні про те піклування, яким ми оточували його під час хвороби.

Ця історія дуже скоро стала відома. Справді, вийшов би чудовий анекдот, якби людина померла з розпуки через жорстокість оперної співачки. Така піднесена пристрасть зробила Ґрімма модним; незабаром він уславився, як втілення кохання, дружби і відданості. Завдяки такій репутації ним почали цікавитися у вищому світі і скрізь запрошувати; це віддалило його від мене, оскільки він водився зі мною тільки тому, що не було кращого. Я бачив, що він готовий остаточно вислизнути від мене. Я був дуже засмучений цим, бо всі його палкі почуття, якими він вихвалявся, я справді переживав щодо нього самого, не роблячи з цього приводу ніякого галасу. Я був дуже радий його успіху в світі, але мені не хотілося, щоб через це він забував свого давнього друга. Якось я сказав йому: «Ґрімме, ви забуваєте мене, але я прощаю вам це. Коли пройде перше сп’яніння блискучими успіхами, і ви відчуєте всю їхню порожнечу, я сподіваюся, що ви повернетеся до мене – і ви знайдете мене таким, яким я був раніше, а тепер можете не соромитися, я даю вам цілковиту свободу і чекаю вас». Він відповів мені, що я маю рацію, повівся відповідно до цього і скористався своєю свободою так широко, що я більше не бачив його інакше, як у наших спільних знайомих.

До того як він близько зійшовся з пані д’Епіне, ми зустрічалися з ним найчастіше у будинку барона Гольбаха. Цей барон був сином вискочки і володів величезними статками, якими користувався шляхетно, приймаючи у себе письменників і різних видатних людей; сам він завдяки своїм знанням і освіченості був серед них цілком на своєму місці. Він здавна дружив з Дідро і через нього прагнув познайомитися зі мною ще раніше, ніж моє ім’я стало відомим. Природжена відчуженість довго заважала мені піти йому назустріч. Коли він одного разу запитав мене про причину, я відповів: «Ви дуже багаті». Він почав наполягати і добився-таки свого. Найбільшим моїм нещастям завжди було невміння протистояти ласці: я поступався їй, і це завжди кінчалося для мене погано.

Інше знайомство, що переросло в дружбу, як тільки я отримав право претендувати на неї, було знайомство з Дюкло.[142] Вперше я зустрів його в маєтку Шеврет у пані д’Епіне, з котрою він підтримував найкращі стосунки. Ми лише пообідали разом, і він поїхав того ж дня, але після обіду ми розмовляли кілька хвилин. Пані д’Епіне говорила йому про мене і про мою оперу «Ніжні музи». Дюкло, сам обдарований великими талантами, любив людей обдарованих; відчувши до мене симпатію, він запросив мене до себе. Незважаючи на мою давню прихильність до нього, підкріплену знайомством, через свою соромливість і лінощі я не ходив до нього доти, поки думав, що він запрошує мене тільки з люб’язності; але, підбадьорений своїм першим успіхом і його похвалами, що дійшли до мене, я відвідав його, і він зробив мені взаємний візит. Так почалося наше знайомство, яке завжди було мені дорогим. Крім голосу власного серця, йому я завдячую переконанням, що прямота і чесність можуть іноді поєднуватися із заняттям літературою.

Багато інших зв’язків, не таких міцних і про які я не згадуватиму тут, стали наслідком мого першого успіху і тривали доти, поки публіка не вдовольнила свою цікавість. Я був такою людиною, яку впізнавали одразу і яка другого дня після знайомства не являла собою нічого нового. Втім, одна жінка, що шукала знайомства зі мною у той час, підтримувала його довше, ніж усі інші. Це була маркіза де Крекі, племінниця судді де Фруле, мальтійського посланника; брат її був попередником графа де Монтеґю на посаді французького посла у Венеції; я відвідував його після свого повернення з цієї країни. Пані де Крекі написала мені, я пішов до неї, і вона прийняла мене дружелюбно. Я обідав у неї кілька разів і зустрічався там з кількома письменниками і, між іншим, з паном Сореном, автором «Спартака», «Барневельта» та інших п’єс, який став згодом моїм найлютішим ворогом, причому в нього не було ніяких причин, крім хіба що тієї, що я мав ім’я людини, котрій його батько найнегіднішим чином не давав просвітку.

Читачеві ясно, що від ремесла переписувача, зобов’язаного скрипіти пером з ранку до вечора, мене відволікало дуже багато що, а тому воно було для мене не надто прибутковим, бо я не міг виконувати замовлення уважно і добру половину часу, що залишався у мене для роботи, витрачав на те, щоб підчищати чи вишкрібати свої помилки або переписувати лист заново. Через ці перешкоди з кожним днем Париж ставав для мене все нестерпнішим, і я всією душею прагнув у село. Я багато разів виїжджав на кілька днів до Маркуссі, де у пані Ле Вассер був знайомий вікарій, у якого ми всі влаштовувалися так, щоб йому не було від цього незручностей. Якось Ґрімм поїхав туди з нами. У вікарія був гарний голос, він непогано співав і, хоча не знав нот, міг розучити партію дуже легко і точно її виконував. Ми проводили час, співаючи мої тріо, написані в Шенонсо. Я склав там ще дві чи три мелодії на слова, які Ґрімм та вікарій тут-таки абияк придумали. Не можу позбутися жалю про ці тріо, написані і виконувані у хвилини найчистішої радості – я залишив їх в Вуттоні разом з іншими своїми нотами. Можливо, мадемуазель Девенпорт уже наробила з них папільйоток, але їх варто було б зберегти: вони здебільшого були написані за всіма правилами контрапункту. Після однієї з цих маленьких подорожей, під час якої я з приємністю спостерігав, як від усієї душі веселилася моя Тітонька, та й сам я теж дуже веселився, я написав вікарієві послання у віршах. Воно написане дуже швидко і дуже погано, і його можна знайти в моїх паперах.

Ближче до Парижа у мене був інший притулок, який мені дуже подобався, – у пана Мюссара, мого співвітчизника і друга, що влаштував собі в Пассі чарівний куточок, де я провів багато безтурботних годин. Мюссар був ювеліром і людиною розсудливою. Чесно наживши своєю торгівлею солідний статок і видавши свою єдину дочку заміж за пана де Вальмалета, придворного метрдотеля, він ухвалив мудре рішення – залишити торгівлю і справи і на старості літ гарненько відпочити від хвилювань життя й натішитися мирними радощами. Добряк Мюссар, справжній практичний філософ, жив без турбот у дуже затишному власному будинку посеред гарного саду, посадженого власними руками. Розпушуючи землю в цьому саду, розташованому уступами, він знайшов викопні черепашки – та так багато, що його екзальтована уява почала бачити самі лише черепашки в усій природі, і він нарешті насправді повірив, що всесвіт складається тільки з черепашок та уламків черепашок, а вся земля не що інше, як суцільний черепашник. Безупинно зайнятий предметом своїх незвичайних відкриттів, він так розпалився такими думками, що вони перетворилися б у його голові в цілісну систему, тобто в божевільну манію, якби, на щастя для його розуму, але на велике нещастя для його друзів, яким він був дорогий і які знаходили у нього найприємніший притулок, смерть не відібрала його у них в результаті дуже дивної і жорстокої хвороби. У нього в шлунку утворилась пухлина, яка постійно збільшувалась і заважала йому їсти, притому що дуже довго ніхто не міг зрозуміти, чому це відбувається, і нарешті після кількох років тяжких страждань він помер з голоду.

Я не можу згадати без болю в серці про останні дні цієї нещасної і гідної людини; Леніпс і я виявилися єдиними друзями, що відвідували його до останньої години, – решту відлякувало видовище його страждань; він пожирав очима їжу, яку нам подавали, а сам ледве міг проковтнути кілька крапель рідкого чаю, який через хвилину шлунок викидав назад. Але до цього скорботного часу скільки приємних днів провів я у нього в колі його вибраних друзів!

На чолі їх я поставлю абата Прево,[143] людину дуже люб’язну і просту, який оживляв свої твори, гідні безсмертя, сердечною теплотою. Ні в його вдачі, ні в його стосунках з людьми не було й тіні того похмурого колориту, яким він забарвлював свої твори. Назву ще лікаря Прокопа, маленького Езопа і улюбленця жінок, Буланже, славнозвісного автора книги «Східний деспотизм», що поширював, здається, погляди Мюссара на питання про тривалість світобудови. Із жінок там бували пані Дені, племінниця Вольтера, яка в той час була просто милою жінкою, але ще не претендувала на дотепність; пані Ванло, не красуня, звичайно, але чарівна жінка, що співала як ангел; і нарешті сама пані де Вальмалет, яка теж співала і яка, незважаючи на свою худорбу, була б дуже приваблива, якби менше претендувала на це. Таке в основному було товариство, що збиралося у пана Мюссара, і воно дуже подобалося мені, але розмови з господарем будинку наодинці та його конхіліоманія подобалися мені ще більше. Можу сказати, що протягом більш як півроку я працював у його кабінеті з таким же задоволенням, як і він сам.

Він уже давно стверджував, що води Пассі цілющі для мого здоров’я, і заклинав мене ради цього лікування оселитись у нього. Щоб вирватися хоч ненадовго з міської метушні, я нарешті поїхав до нього і провів у Пассі днів вісім-десять, які дали мені багато користі, але зовсім не тому, що я пив воду, а тому, що жив у селі. Мюссар грав на віолончелі і пристрасно любив італійську музику. Якось увечері ми багато говорили про неї перед сном, особливо про опери-буф; ми обидва бачили їх в Італії і були від них у захваті. Вночі мені не спалось, я почав мріяти, як можна було б прищепити у Франції ідею п’єс такого жанру, бо «Кохання Рагонди» була зовсім не схожа на них. Вранці, гуляючи і приймаючи води, я нашвидку склав кілька віршів і підібрав до них мелодії, що прийшли мені до голови. Я записав усе це абияк у садовій альтанці і за чаєм не стерпів, щоб не показати ці мелодії Мюссару і мадемуазель Дювернуа, його економці, яка справді була дуже добра і мила дівчина.

Ось три уривки, що я зробив: перший монолог «На жаль, слугу я втратив», арія чаклуна «З тривогою росте кохання» і останній дует «З тобою хочу бути, Колен». Я так мало вважав це гідним продовження, що, якби не оплески і схвалення обох моїх слухачів, кинув би свої аркуші у вогонь і не думав би про них більше, як робив стільки разів з речами, нітрохи не гіршими. Але вони мене так розпалили, що через шість днів моя драма була готова за винятком кількох віршів і в загальних рисах покладена на музику, тож у Парижі мені лишалось тільки вставити кілька речитативів та зробити переходи. Я закінчив усю роботу з такою швидкістю, що через три тижні мої сцени були переписані начисто і готові до постановки. Бракувало тільки дивертисменту, який я написав значно пізніше.

Натхненний написанням цього твору, я пристрасно хотів почути його зі сцени і віддав би все на світі, щоб його зіграли до мого вподобання і при зачинених дверях, подібно до того як Люллі,[144] говорять, змусив одного разу зіграти «Арміду»[145] для себе одного. Та оскільки мені неможливо було дістати таке задоволення за відсутності публіки, доводилося, щоб натішитися своєю оперою, провести її на сцену оперного театру. На жаль, вона була написана в абсолютно новому жанрі, до якого вуха парижан зовсім не звикли; до того ж неуспіх «Ніжних муз» змушував мене передбачати таку саму долю і для «Чаклуна», якщо я подам його під своїм ім’ям. Дюкло вирятував мене з труднощів і взявся влаштувати пробну репетицію, зберігши в таємниці ім’я автора. Щоб не виказати себе, я на цю репетицію не пішов, і навіть маленькі скрипалі,[146] що диригували нею, довідались про ім’я автора аж тоді, як загальне схвалення показало, що це чудовий твір. Усі, хто його чув, були в такому захваті, що вже наступного дня скрізь тільки й розмов було, що про нього. Пан де Кюрі, розпорядник придворних розваг, який був на репетиції, попросив п’єсу, щоб поставити її при дворі. Дюкло, знаючи мої наміри і вважаючи, що при дворі я буду меншим господарем своєї п’єси, ніж у Парижі, відмовив йому. Кюрі зажадав п’єсу, пославшись на свої повноваження. Дюкло не поступався, між ними спалахнула така гаряча суперечка, що одного разу в Опері вони готові були викликати одне одного на дуель, і їх ледве розтягнули. Спробували звернутися до мене. Я дозволив розв’язати питання Дюкло. Довелося знову вести з ним перемови. Герцог д’Омон втрутився в цю суперечку. Дюкло визнав нарешті за необхідне поступитися, і п’єса була віддана для постановки у Фонтенбло.

Тією частиною, якою я особливо дорожив і де я найбільше віддалився від уторованого шляху, були речитативи. Мої речитативи були написані в зовсім новому ритмі й узгоджувалися з розміром слів. Розпорядники не посміли допустити такого жахливого нововведення, боячись, як би воно не образило ослячих вух натовпу. Я погодився на те, щоб Франкей і Желіот написали інші речитативи, але сам не хотів у це втручатися.

Коли все було готово і призначений день вистави, мені запропонували з’їздити у Фонтенбло подивитися хоч останню репетицію. Я поїхав туди у придворній кареті разом з мадемуазель Фель, Ґріммом та абатом Рейналем. Репетиція пройшла краще, ніж я чекав. Оркестр, що складався з музикантів оперного театру і придворних музикантів, був численний. Желіот співав партію Колена; мадемуазель Фель грала Колетту, а Кювільє – Чаклуна. Хор був з оперного театру. Я майже не говорив, усім верховодив Желіот; я не хотів утручатися в його роботу і, хоча й удавав із себе давнього римлянина, бентежився серед усіх цих людей, як школяр.

Наступного ранку, в день вистави, я пішов поснідати до кафе «Ґран-Коммен». Там було багато народу. Говорили про вчорашню репетицію і про те, як важко було на неї потрапити. Один офіцер заявив, що він потрапив туди без жодних труднощів, і почав детально розповідати про все, що там відбувалося, описав і автора, сказав, що він робив і говорив. Але що мене найбільше вразило в цій довгій розповіді, вимовленій з такою ж певністю, як і простотою, так це те, що в ній не було жодного слова правди. Мені було цілком ясно, що той, хто говорить з таким знанням справи про цю репетицію, зовсім не був на ній, якщо він мав перед очима і не впізнавав того самого автора, якого, за власними словами, так добре бачив. Сцена ця справила на мене найдивніше враження. Цей чоловік був середніх літ, ні в його манерах, ані в тоні розмови не було нічого фатівського і зарозумілого; судячи з обличчя, його можна було прийняти за людину порядну, а орден Святого Людовіка свідчив, що він заслужений офіцер. Я мимоволі зацікавився ним, незважаючи на його нахабство. Поки він розповідав свою історію, я червонів, опускав очі, сидів як на голках. Кілька разів я починав міркувати, чи не міг він якимсь чином помилятися і говорити добросовісно. Нарешті, боячись, як би хтось не впізнав мене і не спіймав його на брехні, я похапцем і мовчки допив свій шоколад; проходячи повз нього, я низько нахилив голову і квапливо вийшов, поки присутні й далі обговорювали його розповідь. На вулиці я помітив, що я весь спітнів. Не маю сумніву, що, якби в кафе хтось упізнав і назвав мене, то я був би збентежений і присоромлений, як винуватий, – такою неприємною була мені думка про те, як страждав би цей бідолаха, коли б його брехню було викрито.

Ось і настала одна з тих критичних хвилин мого життя, про яку мені важко просто розповідати, оскільки майже неможливо уникнути в розповіді відтінку похвали чи несхвалення. Спробую все-таки передати, як я поводився і якими мотивами керувався, не додаючи до цього ні виправдання, ні осуду.

Того дня я був у своєму звичайному недбалому вбранні з довгою бородою і в погано причесаній перуці. Вважаючи таке недотримання благопристойності сміливим вчинком, я увійшов у такому вигляді до тієї самої зали, куди незабаром мали прибути король, королева, королівська родина і весь двір. Пан де Кюрі провів мене у свою ложу, де я і сів. Це була велика ложа на авансцені напроти маленької ложі, розташованої трохи вище, де розмістився король із пані де Помпадур. Я був єдиний чоловік серед жінок, що сиділи в передньому ряду, і не сумнівався, що мене для того й всадовили на це місце, аби я був перед очима в усіх. Коли запалили світло, і я побачив себе в такому костюмі серед надзвичайно вирядженої публіки, мені стало ніяково. Я запитав себе: чи на своєму я місці, чи пристойно мені бути тут? І після кількох тривожних хвилин відповів собі: «Так». Але моя безстрашність ішла, можливо, радше від неможливості відступити, ніж від переконливості доводів. Я мовив собі: «Я на своєму місці, бо дивлюся постановку власної п’єси, мене запросили, і я для того й написав її, і, врешті-решт, ніхто не має більших прав, ніж я сам, втішатися плодом моєї праці і мого таланту. Я одягнувся як завжди – ні краще, ні гірше; і якщо я знову почну хоч у чому-небудь підкорятися думці публіки, мені незабаром доведеться підкорятися їй у всьому. Щоб завжди бути самим собою, я ніде не повинен червоніти за те, що одягнений у відповідності з моїм становищем, яке я вибрав. Мій зовнішній вигляд простий і недбалий, але чистий і охайний. Так само й борода сама по собі не являє нічого неохайного, тому що дана нам природою і залежно від часу і моди іноді вважається прикрасою. Мене можуть вважати смішним і нахабним? Ну то й що? Я повинен уміти зносити насмішки і осуд, аби тільки вони не були заслуженими».