Розділ «Частина друга»

Вона так і не змогла завчити порядок дванадцяти місяців року і, незважаючи на всі мої зусилля, не знає жодної цифри. Вона не вміє рахувати гроші, їй невідомі ціни різних речей. У розмові вона часто користується словами, зовсім протилежними за змістом тому, що вона хоче сказати. Колись я склав словник з її фраз, щоб потішити пані де Люксембурґ, і смішні Терезині обмовки прославилися в будинках, де я бував.

Але ця така обмежена і, якщо хочете, неосвічена жінка вміє давати чудові поради у скрутних обставинах. Часто, коли зі мною траплялися катастрофи в Швейцарії, Англії чи Франції, вона бачила те, чого не помічав я сам, і давала мені якнайкращі поради, позбавляючи небезпек, назустріч яким я сліпо кидався. Вона так добре трималася серед найшляхетніших жінок, вельмож і князів, так добре відповідала їм і виявляла стільки здорового глузду і високих почуттів, що заслужила загальну повагу і змусила мене вислуховувати багато похвал її достойностям – похвал, у щирості яких я не мав жодного сумніву.

Біля коханої людини почуття живить не тільки серце, а й розум, і нам немає потреби шукати думок деінде. Я жив зі своєю Терезою так само добре, як жив би з найбільшим генієм світу. Її мати, яка гордилася тим, що колись здобула виховання у графині де Монпіпо, любила вдавати із себе жінку тонкого розуму, хотіла керувати дочкою і псувала своїми хитрощами простоту наших стосунків. Її настирливість змусила мене до деякої міри пересилити дурний сором, що заважав мені з’являтися з Терезою на людях, і ми почали робити удвох невеликі заміські прогулянки і чарівні пікніки. Я бачив, що вона щиро мене кохає, і це тільки посилювало мою ніжність до неї. Наша солодка близькість замінювала мені все; майбутнє більше не цікавило мене, уявлялося продовженням сучасного, і я бажав тільки одного: щоб воно тривало якомога довше. Ця прихильність зробила для мене зайвими і порожніми будь-які інші розваги. Я виходив з дому тільки для того, щоб піти до неї, її житло стало майже моїм. Таке тихе і спокійне життя виявилося дуже сприятливим для моєї праці: менше ніж за три місяці я повністю закінчив і слова, і музику своєї опери. Залишалося тільки написати кілька акомпанементів і зробити деякі доповнення. Ця механічна робота дуже мені набридла. Я запропонував Філідору взяти її на себе, поступившись йому частиною винагороди. Він приходив двічі і написав кілька доповнень у дії «Овідій», але його не могла привернути ця ретельна робота за віддалену і навіть ненадійну винагороду. Він більше не приходив, і я закінчив свою працю сам.

Коли опера була готова, постало питання про те, щоб отримати з неї вигоду, і це виявилося справою куди важчою. У Парижі нічого не можна добитися, якщо живеш усамітнено. Я вирішив відвідати пана де Ля Попліньєра, з яким познайомив мене Гофкур, повернувшись із Женеви. Пан де Ля Попліньєр був меценатом Рамо, а пані де Ля Попліньєр – його слухняною ученицею. Рамо, як мовиться, робив усю погоду в цьому домі. Гадаючи, що він охоче допоможе у просуванні твору одного зі своїх послідовників, я вирішив показати йому свою оперу. Він відмовився навіть поглянути на неї, заявивши, що не може читати партитури, бо це дуже його стомлює. Ля Попліньєр зауважив на це, що Рамо міг би прослухати мою музику, і запропонував, що він запросить музикантів для виконання її уривків. Кращого я не міг бажати. Рамо неохоче погодився і все іронічно повторював, що твір музиканта-самоука має бути просто чудовий. Я поспішив вибрати п’ять-шість кращих уривків. Мені дали дванадцять музикантів і як співаків – Альбера, Берара і мадемуазель Бурбоне. З самої увертюри Рамо почав натякати своїми перебільшеними похвалами, що я не міг написати такої музики. Він не пропускав жодного уривка без ознак нетерпіння, але під час однієї гучної і мужньої контральтової арії з блискучим акомпанементом не зміг стриматися і заговорив до мене так грубо, що всі обурилися. Він стверджував, що уривок, який він щойно прослухав, належить зрілому майстру, а решта – базгранина невігласа, що не має уявлення про музику. Мій твір і справді був нерівним, написаним не за правилами, місцями він був прекрасний, а місцями нікчемний, яким неминуче повинен бути твір людини, що скоряється лише злетам натхнення, але не спирається на знання. Рамо обізвав мене позбавленим смаку, дрібним і безталанним злодюжкою.

Присутні, і особливо господар будинку, думали інакше. Пан де Рішельє, який у той час часто бачився з паном де Ля Попліньєром і, як відомо, з його дружиною, почув про мій твір і захотів прослухати його цілком, задумавши зіграти мою оперу при дворі, якщо вона йому сподобається. Її було поставлено з великим хором і великим оркестром, коштом короля, у пана Бонваля, інтенданта королівського столу. Франкер диригував. Ефект був вражаючий: герцог не припиняв висловлювати своє захоплення і аплодував, а коли хор закінчив співати в дії «Тассо», устав, підійшов до мене і мовив, потискуючи руку: «Пане Руссо, це чудова гармонія, я ніколи не чув нічого прекраснішого! Я хочу поставити цю оперу у Версалі». Присутня при цьому пані де Ля Попліньєр не промовила ні слова. Рамо, хоча і був запрошений, не захотів прийти.

Наступного дня пані Попліньер прийняла мене за своїм туалетом з великою сухістю і, прагнучи принизити достоїнства моєї опери, сказала, що хоча деякий її оманливий блиск і засліпив спочатку пана де Рішельє, але він уже цілком отямився, і порадила мені не покладати на мою оперу надій. Незабаром приїхав і герцог і звернувся до мене зовсім з іншими словами, наговорив мені багато втішного про мій талант і повторив про бажання поставити мою оперу для короля. «Тільки дія «Тассо» не може бути виконана при дворі, замініть її іншою», – мовив він мені. Почувши ці слова, я зачинився у себе вдома і за три тижні написав нову дію про Гесіода, натхненного музою. Я примудрився вставити в цю дію частину моїх пригод і натякнути на заздрість, якою Рамо пошанував мої таланти. У цій новій дії не було такої сили, як у попередній, але стиль її був витриманіший, а музика така ж благородна і більш підпорядкована правилам композиції. Якби дві інші дії не поступалися першій, вся опера мала б успіх. Але поки я працював над її завершенням, інша справа відвернула мене.

Зима, що настала за битвою під Фонтенуа, була багата на святкування у Версалі, де, між іншим, у театрі Птіт-Екюрі було поставлено й кілька опер. У їх числі була й драма Вольтера «Принцеса Наваррська», музику до якої написав Рамо. Драму змінили і переробили, назвавши її «Святкування в Рамірі». Новий сюжет вимагав деяких змін у колишніх дивертисментах – як у віршах, так і в музиці. Треба було знайти когось, хто зміг би виконати це подвійне завдання. Вольтер був тоді в Лотаринґії, працюючи разом з Рамо над новою оперою «Храм Слави». Оскільки жодному з них неможливо було доручити цю справу, пан де Рішельє подумав про мене і запропонував мені взяти на себе цей клопіт, а для того, щоб я краще зрозумів, що від мене вимагалося, він послав мені вірші і ноти окремо. Перш за все я не хотів без згоди автора змінювати слова і написав йому з цього приводу, як годиться, дуже ввічливого і навіть шанобливого листа. Ось його відповідь:

«15 грудня 1745 року.

Шановний пане, ви сполучаєте в собі два таланти, які досі завжди були роз’єднані. Тільки це одне дає мені підставу, щоб поважати вас і прагнути полюбити. Мені прикро, що ви змушені використати свої таланти на твір, не дуже їх гідний. Кілька місяців тому герцог де Рішельє наказав мені найближчим часом написати невеликий і поганенький начерк кількох порожніх і коротких сцен, які потрібно було пристосувати до дивертисментів, створених зовсім не для них. Я з превеликою точністю скорився, виконавши роботу дуже швидко і дуже погано. Я послав цей жалюгідний начерк герцогові де Рішельє, розраховуючи, що ці сцени не знадобляться або що їх виправлять. На щастя, вони потрапили до ваших рук, і ви тепер їх повноправний господар, я зовсім не думаю нині про це. Не сумніваюся, що ви виправите всі помилки, неминучі в тому разі, коли так швидко робиться простий начерк, і доповните його всім необхідним.

Пам’ятаю, що серед інших недоладностей у цих сценах, що зв’язують дивертисмент, не показано, як принцеса Гренадіна раптом потрапляє з в’язниці в сад чи в палац. Оскільки святкування на її честь влаштовує не чарівник, а іспанський гранд, гадаю, ніщо не повинно відбуватися магічним чином. Прошу вас, любий пане, ще раз перегляньте гарненько це місце, яке я пригадую досить неясно. Подивіться, чи не треба відчинити двері в’язниці і провести нашу принцесу до прекрасного позолоченого палацу, приготованого для неї. Я дуже добре знаю, що все це досить нікчемно і що негідно мислячій істоті перетворювати подібні дурниці на серйозну справу, але через те, що треба постаратися викликати якомога менше незадоволеності, то потрібно вкласти якомога більше розуму навіть у поганий оперний дивертисмент.

Я в усьому покладаюся на вас і на пана Балло і сподіваюся найближчим часом мати за честь віддячити вам і запевнити вас, шановний пане, що я уважатиму за честь, і т. д.».

Не варто дивуватися з надзвичайної ввічливості цього листа в порівнянні з іншими, майже грубими листами, які він писав мені потім. Він вирішив, що я користуюся особливою прихильністю герцога де Рішельє, а всім відома придворна виверткість Вольтера змушувала його бути люб’язним з новою особою до того часу, поки не з’ясується її значення.

Отримавши дозвіл Вольтера і відчуваючи себе вільним від зобов’язань перед Рамо, який шукав тільки нагоди нашкодити мені, я взявся до справи і за два місяці закінчив свою роботу. У віршах я обмежився лише небагатьма переробками. Я намагався тільки не дати слухачам відчути різницю стилів, і я мав сміливість вважати, що мені це вдалося. Робота над музикою була тривалішою і важчою. Крім того, що мені довелося написати багато сполучних уривків і, між іншим, увертюру, весь речитатив виявився надзвичайно важким: доводилося зв’язувати, часто за допомогою небагатьох віршів і дуже швидких модуляцій, симфонічні уривки і хори зовсім різних тонів, оскільки я вирішив нічого не змінювати із створеного Рамо, не бажаючи, щоб він звинуватив мене в тому, що я спотворив його музику. Цей речитатив мені вдався. Він був виразний, повний енергії і, головне, чудово модульований. Думка про двох великих людей, до яких мене сподобили прилучити, піднесла мій геній, і я можу сказати, що в цій невдячній і безславній праці, про яку публіка не могла навіть довідатись, я тримався майже на рівні з моїми зразками.

П’єсу в тому вигляді, в який я її привів, прорепетирували у великому театрі Опери. З трьох авторів був я один. Вольтера не було в Парижі, а Рамо не з’явився чи сховався. Слова першого монологу були дуже похмурі, ось їх початок: «Прийди, о смерте, й покінчи з нещастями мого життя». Довелося написати відповідну музику. Та саме на ній пані де Ля Попліньєр і побудувала свою критику, в’їдливо звинувативши мене в тому, що я написав похоронну музику. Герцог справедливо поцікавився, кому належать вірші цього монологу. Я подав йому рукопис, який він сам мені надіслав і який засвідчував, що вірші належать Вольтеру. «У такому разі, – мовив він, – тільки Вольтер і винен». Під час репетиції пані де Ля Попліньєр не схвалювала нічого з того, що було написано мною. Герцог захищав мене. Але все-таки я мав справу з дуже сильним супротивником, і мені дали зрозуміти, що багато місць доведеться переробити, порадившись щодо них з паном Рамо. Пригнічений таким висновком замість очікуваних і, безперечно, заслужених похвал, я повернувся додому із жорстоким смутком у серці. Змучений втомою, пригнічений горем, я захворів і протягом шести тижнів був не в змозі виходити з дому.

Рамо, якому доручили зробити переробки, вказані пані де Ля Попліньєр, прислав до мене по увертюру до моєї великої опери, щоб замінити нею щойно написану. На щастя, я відчув каверзу й відмовився її віддати. Оскільки до спектаклю залишалося всього п’ять чи шість днів, нової увертюри він написати не встиг, і йому довелося залишити мою. Вона була написана в італійській манері, у стилі зовсім новому в ті часи для Франції. Проте вона мала успіх, і я дізнався від пана де Вальмалета, королівського метрдотеля і зятя пана Мюссара, мого родича і друга, що аматори залишилися дуже задоволені моїми творами, а публіка не могла відрізнити їх від музики Рамо. Але пан Рамо з пані де Ля Попліньєр вжили заходів до того, щоб ніхто й не довідався, що я працював над ними. На обкладинках книжечок, що їх зазвичай роздають глядачам, серед авторів зазначався тільки Вольтер. Рамо визнав за краще, щоб його ім’я було зовсім викреслене, тільки б йому не довелося стояти поряд з моїм.

Одужавши, я вирішив одразу ж піти до герцога Рішельє. Але я спізнився; він поїхав у Дюнкерк, де мав керувати посадкою військ, що вирушали до Шотландії. Коли ж він повернувся, я, потураючи своїм лінощам, сказав собі, що вже надто пізно. Відтоді я його більше не бачив. Через лінощі я втратив честь вважатися автором свого твору, не одержав належної за нього винагороди, а мій час, праця, засмучення, хвороба і гроші, яких вони мені коштували, – все пропало марно. І все-таки мені здавалося, що герцог Рішельє почував до мене прихильність і був гарної думки про мої таланти, але моя нещасна доля і пані де Ля Попліньєр завадили здійсненню його добрих намірів.

Я не міг зрозуміти, чому мене ненавидить ця жінка, якій я прагнув сподобатись і коло якої старанно упадав. Гофкур пояснив мені причину. «По-перше, – мовив він, – вона у приязних стосунках з Рамо, вона його незмінна шанувальниця і не стерпить жодних його суперників. Крім того, в її очах ви заплямовані первородним гріхом, якого вона вам ніколи не простить. Гріх цей полягає в тому, що ви – женевець». Далі він розповів мені, що абат Юбер, теж женевець, щирий друг пана де Ля Попліньєра, доклав усіх зусиль, щоб утримати його від одруження з цією жінкою, яку він добре знав. За це вона зненавиділа його невмолимою ненавистю, як і всіх інших женевців. «Хоча її чоловік, – додав він, – має до вас дружні почуття, але, наскільки я знаю його, не розраховуйте на його підтримку. Він закоханий у свою дружину, вона ненавидить вас, вона зла і хитра, а тому ви ніколи нічого не досягнете в цьому будинку». Я взяв його слова до уваги.

Тоді ж Гофкур зробив мені ще одну послугу, якої я дуже потребував. Тільки що помер мій добродійний батько, якому було близько шістдесяти років. Тепер я відчув тягар цієї втрати менше, ніж міг би відчути в інший, не такий тяжкий для мене час. За його життя я не хотів вимагати своєї частини материнського спадку, доходом з якого він користувався, та після його смерті така делікатність стала зайвою. Але відсутність юридичного доказу смерті мого брата була перешкодою, яку Гофкур узявся усунути і справді усунув за сприяння адвоката Лорма. Оскільки я гостро потребував цих невеликих коштів і мав певність, що зможу одержати їх, я чекав остаточних новин з великим нетерпінням. Одного вечора, повернувшись додому, я знайшов лист, у якому мала бути ця новина, і схопив його, тремтячи з нетерплячки так, що аж сам у душі засоромився. «Он як! – мовив я собі з презирством. – Невже Жан-Жак дозволить до такої міри підкорити себе користі й цікавості?» Я поклав лист назад на камін, роздягся і спокійно ліг у ліжко, спав краще, ніж звичайно, і встав уранці досить пізно, не думаючи про лист. Одягаючись, я помітив його, не поспішаючи розкрив його і знайшов у ньому вексель. Я пережив одразу кілька радощів, але можу присягнутися, що найсильнішою була та, що я зумів перемогти себе. Я міг би навести багато подібних випадків зі свого життя, але мені треба поспішати, щоб устигнути про все розповісти. Невелику частину цих грошей я відіслав моїй бідолашній матусі, шкодуючи до сліз про той щасливий час, коли я поклав би все до її ніг. Вона писала мені, і в усіх її листах відчувалося її скрутне становище. Вона надсилала мені безліч рецептів і секретів, які могли, на її думку, збагатити і мене, і її. Усвідомлення своєї вбогості вже стискало їй серце й обмежувало розум. Та невеличка сума, яку я їй надіслав, стала здобиччю шахраїв, що обсідали її. Вона не зуміла нічим скористатися. Тож я вирішив більше не ділитися необхідними мені коштами з цими негідниками, особливо після своєї невдалої спроби вирвати її у них з рук, про що я розповім пізніше.

Час збігав, а разом з ним і гроші. Нас було двоє, навіть четверо чи, точніше сказати, семеро чи восьмеро. Адже хоча Тереза й відзначалася рідкісною безкорисливістю, її мати була зовсім не така. Як тільки вона трохи поправила своє здоров’я завдяки моїм турботам, вона виписала в Париж усю свою сім’ю. Сестри, сини, дочки, внучки – всі приїхали, крім її старшої дочки, яка була одружена з директором поштової служби в Анжері. Все, що я робив для Терези, її мати віддавала цим голодним. Оскільки я мав справу не з жадібною жінкою і не був охоплений шаленою пристрастю, я не робив божевільних вчинків. Я задовольнявся тим, що утримував Терезу пристойно, але без розкоші, я погоджувався, щоб вона віддавала зароблені нею гроші своїй матері, але не обмежував тільки цим своєї допомоги її родині. Лиха доля не давала мені спокою: матуся була здобиччю пройдисвітів, що оточували її, Тереза – здобиччю своєї сім’ї, а я не міг допомогти ні тій, ні тій. Було дивно, що наймолодша з дочок пані Ле Вассер, єдина, що залишилась без приданого, утримувала своїх батька і матір, і після того, як з неї довго знущалися її брати, сестри і навіть племінниці, тепер вона дозволяла їм оббирати себе, захищаючись від їхнього грабунку не більше, ніж колись від їхніх побоїв. Тільки одна з її племінниць, Готон Ледюк, була досить приємна і мала досить добру вдачу, хоч приклад інших псував і її. Я часто бачив її разом з Терезою і почав називати їх так, як вони називали одна одну: племінницю – племінницею, а тітку – тітонькою. А вони називали мене дядьком. Звідси і прізвисько Тітонька, яким я завжди називав Терезу і яке мої друзі повторювали іноді жартома.

Читач розуміє, що в подібній ситуації мені не можна було втрачати ні хвилини, намагаючись знайти з неї вихід. Вирішивши, що герцог Рішельє про мене забув, і вже не сподіваючись на заступництво двору, я зробив кілька спроб поставити свою оперу в Парижі, але зустрів труднощі, що вимагали багато часу для їх подолання, а мої обставини з кожним днем ставали все скрутнішими. Я ризикнув запропонувати свою маленьку комедію «Нарцис» італійському театру. Вона була там прийнята, я дістав право безкоштовного входу, але на цьому все й закінчилося. Я ніяк не міг добитися постановки своєї п’єси і, втомившись догоджати акторам, я кинув їх. Нарешті я вдався до останнього засобу, що залишався у мене, – єдиного, з якого і мав би почати. Часто буваючи в домі пана де Ля Попліньєра, я віддалився від дому пана Дюпена. Обидві жінки, хоча й були родичками, ворогували одна з одною і ніколи не зустрічалися; між двома домами не було ніякого зв’язку, і лише Тьєріо бував і там, і там. Йому було доручено постаратися знову ввести мене в дім Дюпена. Пан де Франкей займався тоді природничою історією і хімією. Мені здається, він прагнув потрапити до Академії наук. Він хотів написати для цього книгу і вважав, що я можу бути йому корисний у цій справі. Пані Дюпен, яка тим часом обмірковувала один твір, також розраховувала на мене. Вони хотіли зробити мене чимось на кшталт свого секретаря. Я попередньо зажадав, щоб пан де Франкей скористався своїм впливом для того, щоб мою п’єсу почали репетирувати в Опері. Він погодився. «Ніжні музи» були спочатку прорепетирувані кілька разів на запасній сцені, а потім і на основній. На генеральній репетиції було багато народу, і чимало уривків викликали гучні оплески. Але я сам відчув під час виконання, що п’єса не пройде і навіть не може бути поставлена без великих виправлень. Отож я забрав її, не кажучи ні слова і не наражаючи себе на необхідність почути відмову, але з багатьох ознак я цілком ясно бачив, що мій твір, навіть якби він був бездоганний, все одно не пройшов би. Пан де Франкей обіцяв мені, що оперу прорепетирують, але не обіцяв, що її приймуть. Він дотримав свого слова. Мені завжди здавалося і в цьому, і в багатьох інших випадках, що ні він, ні пані Дюпен і не думали допомогти мені набути певної популярності в суспільстві, можливо, обоє побоювались, як би люди, прочитавши їхні книги, не подумали, що вони прищепили свої таланти до моїх власних. Але пані Дюпен завжди вважала мене посередністю і використовувала лише для того, щоб я писав під її диктовку або виписував для неї суто наукові довідки, і цей докір щодо неї був би дуже несправедливий.