Розділ «Частина друга»

Монтеґю цілком утратив розум і повівся як одержимий. Він забувся до такої міри, що подав до сенату записку з вимогою мого арешту. За порадою абата де Біні я вирішив залишитись у Венеції ще на два тижні, замість того щоб їхати через день, як збирався спочатку. Всі бачили і схвалювали мою поведінку, всюди мене поважали. На безглузду записку посланника сенат навіть не відповів, а мені через консула передали, що я можу залишатися у Венеції, скільки мені заманеться, незважаючи на вибрики божевільного Монтеґю. Я й далі бачився зі своїми друзями, пішов попрощатися з іспанським посланником, який дуже добре прийняв мене, і з графом де Фінокетті, неаполітанським міністром, котрого я не застав удома; я написав йому, і він відповів мені найлюб’язнішим листом. Нарешті я поїхав і, незважаючи на моє скрутне становище, не залишив ніяких боргів, крім тільки що згаданих невеликих сум грошей та ще п’ятдесяти екю боргу одному купцеві на ім’я Моранді, які зобов’язався сплатити за мене Карріо і які я так йому й не повернув, хоча ми з ним після цього часто бачилися. Але що стосується двох інших боргів, то я повернув їх при першій же нагоді.

Перш ніж розлучитися з Венецією, треба згадати про розваги цього міста чи принаймні про ту незначну участь, яку я в них брав. Читач бачив, як мало я ганявся за так званими втіхами молодості. У Венеції я не змінив своїх звичок, але мої заняття, які, до речі сказати, перешкодили б мені їх змінити, надавали особливої гостроти тим простим розвагам, які я собі дозволяв. Першою і найприємнішою з них було товариство гідних людей: панів Ле Блона, де Сен-Сіра, Карріо і Альтуни. Ми були знайомі також з двома-трьома англійцями, розумними і освіченими, що любили музику так само пристрасно, як ми самі. У всіх членів нашого гуртка були дружини, подруги або коханки, останні майже всі мали таланти, у них влаштовувалися музичні вечори або бали. А ще ми грали в карти, але дуже мало. Надто жваві інтереси – мистецтво, вистави – змушували нас вважати таку розвагу безглуздою. Гра в карти – притулок нудьгуючих людей.

З Парижа я привіз властиву французам упереджену думку про італійську музику, але природа обдарувала мене тонким чуттям, проти якого безсилі забобони. Незабаром я пристрасно полюбив цю музику. Слухаючи баркароли, я визнавав, що раніше й не чув справжнього співу, і оперою так захопився, що вже не міг базікати, їсти і грати в ложі, тоді як мені хотілося тільки слухати, і я нерідко тихенько зникав з нашого товариства, переходячи в інший бік зали. Там, залишившись сам і зачинившись у своїй ложі, я без перешкоди тішився виставою і, хоч вона тривала довго, завжди залишався до кінця. Якось у театрі Св. Хризостома я заснув, і навіть міцніше, ніж спав би в своєму ліжку. Бурхливі й блискучі арії не будили мене, але хто може висловити моє чарівне відчуття від ніжної мелодії і ангельського співу того, що розбудило мене! Яке пробудження, яка чарівність, яке захоплення, коли я тієї ж миті розплющив очі і відкрив вуха! Першою моєю думкою було, що я в раю. Цей чудовий уривок, який пам’ятаю досі і ніколи в житті не забуду, починався так:

Conservami la bella

Che si m’accende il cor.[126]

Я хотів дістати цей уривок, дістав його і довго зберігав; але він був не так на папері, як у моїй пам’яті. Ноти були ті самі, але все-таки це було не те. Ця божественна арія могла виконуватися тільки в моїй голові, як було того дня, коли вона розбудила мене.

На мій погляд, є музика, що далеко перевершує оперну і не має собі рівної ні в самій Італії, ні в решті світу. Це музика так званих scuoles.[127] Це притулки для виховання незаможних дівчат, яким республіка згодом дає посаг, коли вони беруть шлюб або йдуть у монастир. Серед мистецтв, яких навчають цих дівчат, музика стоїть на першому місці. Щонеділі в церквах цих чотирьох венеціанських scuoles, під час вечерні, великі хори в супроводі великих оркестрів виконують мотети, написані найкращими італійськими маестро, які самі й диригують музикою. На трибунах, закриті ґратами, співають виключно дівчата, старшій з яких немає і двадцяти років. Я не можу уявити собі нічого чарівнішого і зворушливішого, ніж ця музика. Художнє багатство, вишуканий стиль співу, краса голосів, правильність виконання – усе в цих чудових концертах сприяє враженню тихому, але від якого навряд чи може бути захищене хоч одне людське серце. Ми з Карріо жодного разу не пропустили недільної вечерні в церкві Mendicanti,[128] і не лише ми. Церква завжди була повна аматорів музики, навіть оперні співаки приходили сюди повчитися мистецтву справжнього співу. Але мене доводили до розпачу кляті ґрати, що пропускали тільки звуки і приховували від мене гідних свого співу ангелів краси. Я лише про них і говорив.

Одного разу я сказав про це панові Ле Блону. «Якщо вам так хочеться подивитися на цих дівчаток, – мовив він мені, – ваше бажання легко задовольнити. Я – один з опікунів установи і запрошу вас пообідати з ними». Я не давав йому спокою, аж поки він виконав свою обіцянку. Коли я входив до зали, що приховувала моїх жаданих красунь, мене охопило любовне тремтіння, якого ніколи раніше я не відчував. Ле Блон почав називати мені одну за одною цих знаменитих співачок, імена і голоси яких я знав, не знаючи дівчат в обличчя. «Підійдіть, Софі»… Вона була жахлива. «Підійдіть, Каттіно»… Вона була крива на одне око. «Підійдіть, Беттіно»… У цієї обличчя було спотворене віспою. Майже в кожної дівчини була якась помітна вада. Кат реготав з мого жорстокого розчарування. Дві чи три дівчини здалися мені, однак, більш-менш непоганими. Але вони не співали в хорі! Я був пригнічений горем. За вечерею ми почали жартувати, дівчата розвеселилися. Потворність не заважає жінці бути люб’язною, і я визнав дівчат дуже милими. Я сказав собі: не можна так співати, не маючи душі. Одне слово, моя думка про них так змінилася, що я пішов з притулку майже закоханий у цих погануль. Я ледве зважився знову піти до вечерні, але, прийшовши, заспокоївся. Як і раніше, я тішився їхнім співом і, поки вони співали, я й далі вважав їх красунями, незважаючи на те, що бачили мої очі.

Музика в Італії коштує так дешево, що аматору не варто позбавляти себе її. Я узяв напрокат клавесин і за одне екю слухав у себе чотирьох чи п’ятьох музикантів, з якими раз на тиждень виконував уривки, що найбільше сподобались мені в опері. Я навіть пробував зіграти кілька уривків зі свого твору «Ніжні музи». Не знаю, сподобалися вони, чи з бажання мені полестити балетмейстер з театру Св. Іоанна Хризостома попросив у мене два уривки: я мав приємність почути їх у виконанні дивовижного оркестру, а танцювала маленька Беттіна, гарненька і дуже мила дівчина, що була на утриманні в одного з наших друзів, іспанця Фагога; потім ми частенько проводили у неї вечори.

До речі, про жінок. Венеція не таке місто, яке схиляє до стриманості. Мене можуть запитати: невже мені нема в чому признатися з цього приводу? Так, я справді повинен дещо розповісти, і сповідь моя буде так само наївна, як і інші подібні зізнання. Я завжди відчував відразу до продажних жінок, а в Венеції тільки вони й були мені доступні, оскільки моє становище закривало переді мною вхід до більшості місцевих будинків. Дочок пана Ле Блона я вважав дуже привабливими, але недосяжними, до того ж я дуже поважав їхніх батьків, щоб мені могло спасти на думку спокусити цих дівчат.

Найбільше мені сподобалася одна юна особа, мадемуазель де Катанео, дочка повіреного прусського короля, але в неї був закоханий Карріо, і йшла навіть мова про одруження. Він був людина багата, а я не мав нічого; він отримував сто луїдорів платні, а я всього сто пістолів; і, крім того, що я не хотів завдавати прикрощів другові, я чудово знав, що ніде, і особливо у Венеції, з таким нужденним гаманцем не слід брати на себе роль залицяльника. Не втративши згубної звички обдурювати природу, я був дуже зайнятий, щоб дуже відчувати ті фізичні потреби, що їх збуджує клімат, і прожив майже рік у цьому місті так само помірковано, як жив у Парижі. Після вісімнадцяти місяців своєї служби я покинув місто, лише двічі зблизившись із жінками за досить дивних обставин, про які зараз розповім.

З першою з них мене познайомив люб’язний Віталі, через деякий час після вибачення, яке я змусив його попросити у мене за всією формою. За столом зайшла мова про венеціанські розваги. Всі дорікали мені за байдужість до найспокусливішої з усіх розваг, вихваляючи привабливість венеціанських куртизанок і говорячи, що в усьому світі немає їм рівних. Домінік заявив, що я неодмінно мушу познайомитися з найчарівнішою з них, що він одведе мене до неї і що я залишуся задоволений. Я засміявся у відповідь на цю милу пропозицію, а граф Пеаті, людина вже поважна і в літах, сказав мені з відвертістю, якої я не сподівався від італійця, що вважає мене дуже розважливим, щоб дозволити своєму ворогові водити себе до жінок. Справді, у мене не було ні наміру, ані спокуси, але, попри це, внаслідок якоїсь незрозумілої мені самому непослідовності, я врешті-решт піддався на вмовляння всупереч своїй звичці, серцю, розуму і самій своїй волі, виключно через слабкість, соромлячись виявити недовіру і, як говорять у цій країні, per non parer troppo coglione.[129] Падуанка, до котрої ми пішли, була дуже гарна із себе, навіть вродлива, але не тією вродою, що подобається мені. Домінік залишив мене у неї. Я велів принести шербету, попросив її заспівати і через півгодини вирішив піти, залишивши на столі дукат, але вона виявила дивну совісність, не захотівши взяти грошей просто так, а я – дивну дурість, позбавивши її докорів сумління. Я повернувся до палацу до такої міри певний, що заразився, що відразу ж послав за лікарем і попросив дати мені ліків. Ніщо не може зрівнятися з муками, які я пережив протягом трьох тижнів, хоча ніякими очевидними ознаками мої побоювання не підтверджувалися. Я просто не міг уявити собі, що можна безкарно побувати в обіймах падуанки. Лікар лише на превелику силу зміг мене заспокоїти, переконавши в тому, що мені нелегко заразитися через деякі особливості моєї будови. Хоча я наражав себе на такий ризик, можливо, менше, ніж будь-який інший чоловік, проте моє здоров’я жодного разу щодо цього не постраждало, і це стало мені доказом, що лікар мав рацію. Його думка, проте, не зробила мене безрозсудним, і якщо я справді маю такі природні переваги, то можу сказати, що ніколи ними не зловживав.

Хоча друга моя пригода теж була пов’язана з продажною жінкою, вона була зовсім інша як за початком, так і за наслідком. Я говорив, що капітан Олів’є запросив мене пообідати у нього на судні і що я привів із собою секретаря іспанського посольства. Я чекав гарматного салюту. Екіпаж зустрів нас, вишикувавшись у фрунт, але жодного залпу не пролунало, що дуже мене образило. Справді, на купецьких кораблях гарматним салютом зустрічають людей, які, звичайно, не могли зрівнюватися з нами, до того ж я вважав, що заслуговую на особливу увагу з боку капітана. Я не зміг приховати своїх почуттів, мені це ніколи не вдавалося, і, хоча обід був дуже смачний, а Олів’є дуже люб’язний, я сів за стіл у поганому настрої, мало їв і ще менше говорив. Я чекав залпу принаймні при першому тості. Та де там! Карріо, що читав у мене в душі, підсміювався, бачачи, що я суплюся, як дитина. Минула третина обіду, і я помітив, що до судна наближається гондола. «Присягаюся честю, – мовив мені капітан, – стережіться, ворог близько!» Я запитав у нього, що він має на увазі, він відбувся жартом. Гондола причалила, і я побачив, що з неї виходить сліпучої краси молода жінка, дуже кокетливо одягнена і спритна, трьома стрибками вона опинилася в каюті і сіла поруч мене раніше, ніж їй поставили прибор. Вона була така ж чарівна, як і жвава. Вона говорила тільки по-італійськи, і самого її акценту було досить, аби закрутити мені голову. Не припиняючи їсти і теревенити, вона раптом глянула на мене, придивилася і, вигукнувши: «Пресвята Діво! Мій любий Бремоне, як давно я тебе не бачила!» – кидається мене обіймати, вп’ялася губами в мої губи і стисла мене так, що я ледь не задихнувся. Її великі чорні очі вогняними стрілами пронизали моє серце, і, хоча несподіванка спочатку збила мене з пантелику, хвиля пристрасті дуже швидко оволоділа мною і підхопила так, що, незважаючи на сторонніх людей, красуні довелося мене стримувати, бо я геть сп’янів чи, точніше, ледве стримував любовний шал. Помітивши, що я розпалився так, як вона того й хотіла, жінка стала стриманішою в своїх пестощах, але жвавість її нітрохи не зменшилась.

Коли їй здумалося пояснити нам справжню чи вигадану причину своєї палкості до мене, вона сказала, що я дуже схожий на пана де Бремона, начальника тосканської митниці, що вона була до нестями закохана в цього Бремона і все ще палає до нього пристрастю, хоча й кинула його через дурість, і що вона хоче замінити його мною. Вона заявила, що кохатиме мене, бо їй це подобається, що я теж повинен кохати її доти, поки це їй не обридне, і що коли вона мене кине, я повинен поставитись до цього так само покірливо, як поставився її любий Бремон. Сказано – зроблено. Вона заволоділа мною, як своєю власністю, вручила мені свої рукавички, віяло, пояс, капелюшок, наказувала мені йти туди чи сюди, робити те чи те, і я слухняно все виконував. Вона веліла мені відіслати її гондолу, тому що вирішила скористатись моєю, і я зробив це, вона веліла мені поступитися місцем Карріо, бо їй захотілося погомоніти з ним, і я виконав і це. Вона покликала мене, і я повернувся. «Послухай, Занетто, – мовила вона мені, – я не хочу, щоб ти кохав мене по-французьки, це було б зовсім негарно, як тільки тобі набридне, йди собі геть. Але попереджаю тебе, не залишайся зі мною наполовину». Після обіду ми пішли оглядати скляну фабрику в Мурано. Вона накупила собі безліч усіляких дрібничок, безцеремонно дозволивши нам розплатитися за них, але при цьому скрізь роздаючи чайові, що значно перевищували витрачені нами гроші. Судячи з байдужості, з якою вона розкидалася власними грошима і змушувала нас розкидатися нашими, було видно, що вони не мають для неї ніякої цінності. Думаю, вона змушувала інших платити за себе не через скнарість, а через марнославство: вона раділа, що її прихильність так дорого цінується.

Увечері ми відвезли її до неї додому. Під час нашої розмови я побачив у неї на туалетному столику два пістолети. «О! – мовив я, взявши один з них. – Яке незвичайне пуделко для мушок; чи не можна дізнатися, навіщо це вам? Ви ж бо маєте іншу зброю, що стріляє куди краще». Після кількох жартів у тому ж тоні вона сказала мені з наївною гордістю, що надавала їй ще більшої чарівності: «Коли я прихильно ставлюся до людей, яких не люблю, то змушую їх платити за нудьгу, яку вони наганяють на мене, і це цілком справедливо; але, терплячи їхні пестощі, я не хочу терпіти образ і не попущу першому ж, який зневажливо поставиться до мене».

Вже йдучи, я попросив її про зустріч наступного дня. Я не змусив її чекати і застав її напівголою, тобто у більш ніж легковажній спідній білизні, яка відома тільки в південних країнах і яку я не описуватиму, хоча й пам’ятаю дуже добре. Скажу тільки, що її рукавчики і краї викоту були вишиті шовком та оздоблені рожевими помпонами. Мені здалося, що це ще більше пожвавлювало чудовий колір її шкіри. Потім я довідався, що така венеціанська мода; вона така чарівна, що я дивуюся, як ця мода не перейшла і до Франції. Я й подумати не міг, які втіхи чекали на мене. Я вже розповідав про пані де Ларнаж із захопленням, в яке іноді занурюють мене спогади про неї, але яка ж вона була стара, неприваблива і холодна в порівнянні з моєю Джульєттою! Не намагайтеся уявити собі красу і чарівність цієї спокусливої дівчини, ви будете дуже далекі від істини. Юні монастирські діви не такі свіжі, красуні сералю не такі жваві, а райські гурії не такі спокусливі, як вона. Ніколи ще серце й почуття смертного не передчували такої солодкої розкоші. О, якби тільки я зумів віддатися блаженству хоч на одну мить! Я зажив його, але без чарівності, я затамував усі захвати і, ніби заради втіхи, убив їх. Ні, природа не створила мене для любовних розваг. Вона влила в мою божевільну голову отруту того невимовного щастя, жадання якого вклала в моє серце.

Якщо яка подія і малює мою вдачу, то це саме та подія, про яку я хочу розповісти. Сила, з якою я нагадую собі в цю хвилину про мету моєї книги, змушує мене знехтувати хибними правилами пристойності, які могли б перешкодити мені досягти її. Хоч би хто ви були, але, якщо бажаєте пізнати людину, наберіться мужності прочитати дві-три наступні сторінки; ви до кінця узнаєте Жан-Жака Руссо.

Я увійшов до спальні куртизанки, як до святилища кохання і краси, а в самій дівчині бачив божество, що мешкає там. Ніколи не повірив би, що можна без шанобливості та поваги відчути те, що Джульєтта змусила відчути мене. Ледве перші пестощі дали мені відчути всю чарівність її обіймів, як я поспішив зірвати плід утіхи. І раптом я відчув, як по моїх жилах розлився смертельний холод, ноги мої затремтіли, і, майже втрачаючи притомність, я сів і заплакав, як дитина.

Хто б міг угадати причину моїх сліз і зрозуміти, що коїлося в цю хвилину в моїй голові? Я говорив собі: «Жінка, яка віддається мені, це шедевр природи й кохання, в ній досконалі і душа, і тіло, вона так само добра і великодушна, як приваблива і прекрасна, вельможі й князі повинні були б, як раби, плазувати біля її ніг. Тим часом вона жалюгідна шукачка пригод, віддана на потіху всім, капітан торгового судна розпоряджається нею, вона кидається на шию мені, хоча знає, що у мене нічого немає, мені, достоїнства якого їй невідомі і не мають для неї ніякої ціни. У цьому є щось незбагненне. Або серце моє помиляється, засліплює мої почуття і робить мене іграшкою негідної розпусниці, або ж у неї має бути якась таємна і невідома мені вада, що руйнує її чарівність і робить її огидною в очах тих, хто мав би боротися за неї один з одним». Я почав шукати цю ваду з дивною внутрішньою напругою, але мені навіть на думку не спало, що цією вадою міг бути сифіліс. Свіжість її тіла, сяючий блиск шкіри, білизна зубів, ніжність дихання, відчуття чистоти, що виходило від усього її єства, так далеко прогнали від мене цю думку, що я радше себе самого вважав недостатньо здоровим для неї, оскільки ще не цілком позбувся своїх сумнівів після зустрічі з падуанкою.

Такі доречні міркування розхвилювали мене до сліз. Джульєтта, яка, мабуть, ніколи не бачила нічого подібного, на мить остовпіла від подиву, але, пройшовшись кімнатою і поглянувши у дзеркало, вона зрозуміла, що в моєму фіаско жодним чином не брала участі огида, а очі мої підтвердили це. Вона легко висушила мої сльози і стерла сліди моєї маленької ганьби, але в ту мить, коли я готовий був припасти до її лона, яке здавалося непорочним, я помітив, що на одній з її грудей не було пипки. Я вжахнувся, придивився і переконався, що одна грудна залоза відрізняється від другої. І ось, переконавши себе, що це пов’язано з якоюсь прихованою вадою її організму, я раптом ясно побачив, що під виглядом найчарівнішої жінки я стискаю в своїх обіймах якесь чудовисько, огидне природі, людям і коханню. Я дійшов у своїй дурості до того, що заговорив з нею про цю дивну особливість. Спочатку вона сприйняла мої слова як жарт і в своїй грайливості говорила й робила такі речі, що я готовий був умерти від кохання. Але, помітивши мою стурбованість, якої я не міг приховати, вона зашарілася, поправила корсаж, підвелася і, не кажучи ні слова, сіла коло вікна. Я сів поруч, та вона відразу встала, пересіла на кушетку, за мить підвелася, заходила по кімнаті, обмахуючись віялом, і мовила мені холодним і презирливим тоном: «Zanetto, lascia le donne, е studia la matematica».[130]