Розділ «Частина друга»

Іншим разом я самотужки і майже не вдаючись до чиєї-небудь допомоги виручив з біди капітана одного торгового судна. То був капітан Олів’є з Марселя, назву корабля я забув. Його екіпаж затіяв сварку із славонцями, що перебували на службі республіки, сталася сутичка, і на корабель був накладений суворий арешт. Ніхто не міг піднятися на судно чи зійти на берег без дозволу за винятком капітана. Він звернувся по допомогу до посланника, той випровадив його ні з чим. Він звернувся до консула, який сказав йому, що це не комерційна справа і він не має права втручатися. Не знаючи, що робити, Олів’є прийшов до мене. Я доповів Монтеґю, що він повинен дозволити мені скласти записку до сенату про цю справу. Не пам’ятаю, погодився він на це і чи подавав я записку, але добре пам’ятаю, що мої зусилля ні до чого не привели, й ембарго не було зняте.

І тоді я наважився на один сміливий вчинок, який мені вдалося здійснити. Я включив звіт про цю справу в депешу панові де Морепа і з великими зусиллями умовив Монтеґю залишити це повідомлення в депеші. Я знав, що наші депеші, хоч вони й не варті були такої уваги, у Венеції часто розпечатувались, докази чому знаходив у газетах, де в деяких статтях вони передруковувалися слово в слово. Я намагався спонукати посланника поскаржитися на це віроломство, але марно. Згадуючи в депеші про це зловживання, я розраховував скористатися з цікавості венеціанців, налякати їх і змусити звільнити судно. Якби для цього довелося і справді чекати відповіді двору, капітан розорився б до її отримання. Я зробив більше: прийшов на корабель, щоб допитати екіпаж. Я взяв із собою абата Патізеля, секретаря консульства, який пішов згнітивши серце, так ці бідолахи боялися викликати невдоволення сенату. Не маючи можливості піднятися на борт через арешт судна, я залишався в своїй гондолі і в ній складав протокол, гучним голосом допитуючи по черзі усіх членів екіпажа і ставлячи питання так, щоб отримувати відповіді, що говорили б на їхню користь. Я хотів, щоб Патізель сам вів допит і протокол, оскільки це було радше його справою, ніж моєю. Але він рішуче відмовився, за весь час не зронив ні слова і ледве погодився підписати протокол після мене.

Цей досить сміливий вчинок мав, проте, щасливу розв’язку, і судно було звільнене задовго до отримання відповіді з міністерства. Капітан захотів зробити мені подарунок. Я не сердився і сказав йому, поплескавши його по плечу: «Капітане Олів’є, невже ти думаєш, що той, хто не бере з французів плату за паспорт, здатний продати їм заступництво їхнього короля?» Він захотів принаймні почастувати мене обідом на борту свого судна, на що я погодився. Я взяв із собою на цей обід секретаря іспанського посольства на ім’я Карріо, людину розумну і дуже люб’язну, з яким ми подружилися, за прикладом наших посланників. Згодом він став посольським секретарем і повіреним у справах у Парижі.

Я був щасливий, що цілком безкорисливо, роблячи все добро, яке від мене залежало, міг акуратно і з належною увагою робити службові справи і, внісши в них строгий порядок, не залишатися в дурнях і не розплачуватися за чужі помилки. Я знав, що на такій посаді, яку я обіймав, і найменші помилки не залишаються без наслідків, і звертав усю свою увагу на те, щоб ні в чому не схибити. Я до кінця дотримувався найбільшого порядку і найбільшої точності в усьому, що стосувалося моїх основних обов’язків. За винятком кількох помилок, які я зробив через вимушену поспішність під час розшифрування депеш і на які чиновники пана Амло поскаржилися всього лише раз, ні посланник, ні будь-хто інший не могли дорікнути мені за жодну недбалість у виконанні обов’язків, що чудово для такої недбалої і легковажної людини, як я. Та іноді мені бракувало пам’яті і старанності у приватних справах, що доручалися мені, і любов до справедливості завжди змушувала мене винуватити самого себе, перш ніж кому-небудь спадало на думку поскаржитися на мене. Наведу тільки один приклад, що припадає на час мого від’їзду з Венеції і наслідки якого я відчув пізніше в Парижі.

Наш кухар Руссло привіз із Франції старий вексель на двісті франків, який один з його друзів, перукар, отримав за постачання перук від венеціанського дворянина Занетто Нані. Руссло дав мені цей вексель і попросив домовитися про отримання за нього певної суми. Я знав, та й він також, що у шляхетних венеціанців є звичай – повернувшись на батьківщину, ніколи не платити боргів, зроблених ними в чужих країнах. Коли їх хочуть до цього примусити, вони починають мучити нещасного кредитора такою тяганиною і витратами, що той упадає у відчай і врешті-решт кидає все або погоджується майже на ніщо. Я просив пана Ле Блона поговорити із Занетто. Той визнав вексель, але не погодився платити. Після довгих суперечок він пообіцяв нарешті віддати три цехіни. Коли Ле Блон приніс йому вексель, виявилося, що гроші не приготовлені, тож довелося чекати. Тим часом я розбив глека з посланником і пішов од нього. Я залишив папери посольства в найповнішому порядку, але векселя Руссло серед них не виявилося. Пан Ле Блон запевняв, що віддав його мені. Я знав його як людину дуже порядну, щоб сумніватися у правдивості його слів, але ніяк не міг згадати, куди подівся вексель. Оскільки Занетто визнав борг, я просив Ле Блона спробувати отримати з нього три цехіни під розписку або зобов’язати написати другий вексель як дублікат. Занетто, дізнавшись, що вексель загублено, не погодився ні на те, ні на те. Я запропонував Руссло три цехіни зі своєї кишені на погашення векселя, але він відмовився і запропонував, щоб я домовився в Парижі з кредитором, адресу якого дав мені. Перукар, дізнавшись, що сталося, зажадав свій вексель або всі гроші сповна. Чого б я не дав у своєму обуренні, щоб знайти цей клятий вексель! Я сплатив двісті франків, хоча й був у дуже скрутному становищі. Ось як втрата векселя повернула кредиторові всю суму, тоді як, коли б вексель, на лихо, знайшовся, він насилу отримав би десять екю, обіцяні його превосходительством Занетто Нані.

Виявивши в собі, як мені здавалося, талант до своєї нової посади, я мимоволі почав ставитися до неї з любов’ю. Бував я лише у свого друга Карріо і добродійного Альтуни, про котрого мені незабаром доведеться говорити, розважався невинними втіхами на площі Святого Марка, відвідуваннями театру та деякими візитами, які ми майже завжди робили удвох з Карріо. Хоча моя праця була не надто обтяжливою, зважаючи на допомогу абата Біні, але, оскільки листування було дуже велике і йшла війна, я був досить зайнятий. Я щодня працював більшу частину ранку, а в дні прибуття кур’єра іноді засиджувався до півночі. Решту часу я присвячував вивченню тієї справи, якою почав цікавитись, сподіваючись, зважаючи на успішний початок, посісти згодом вище становище. Та й справді, усі в один голос хвалили мене, не виключаючи й самого посланника, який привселюдно говорив про мою добру службу і ніколи на мене не скаржився. Згодом він розсердився на мене тільки за те, що я сам кілька разів висловлював йому незадоволення і нарешті захотів піти у відставку. Королівські посланники і міністри, з якими ми листувалися, засипали його компліментами з приводу талантів його секретаря. Такі похвали мали б полестити йому, але робили на його божевільну голову зовсім протилежний ефект. Особливо не міг він ніколи пробачити мені одну похвалу, яку я отримав за важливих обставин. Про це варто розповісти.

Граф Монтеґю так не любив обмежувати себе, що навіть у суботу, день приїзду майже всіх кур’єрів, ішов з посольства, не чекаючи закінчення роботи. Весь час покваплюючи мене відправляти депеші короля та міністрів, він швидко підписував їх, а потім ішов собі, куди – не знаю, залишаючи більшу частину листів без підпису. Якщо це були прості повідомлення, мені нічого не лишалося, як перетворювати їх на бюлетені; але, коли папери стосувалися королівської служби, необхідно було, щоб хтось їх підписував, і це робив я. Я вчинив так з одним важливим повідомленням, отриманим нами від пана Венсана, повіреного у королівських справах у Відні. Це трапилося в той час, коли князь Лобковіц їхав у Неаполь, а граф де Гаж провадив свій пам’ятний відступ, найблискучішу за все сторіччя військову операцію, про яку в Європі говорили дуже мало. У цій депеші йшлося про те, що якась людина (прикмети її пан Венсан нам детально описував) виїжджає з Відня і має проїхати через Венецію, таємно прямуючи до Абруццо з дорученням піднімати там народ, коли наближатимуться австрійці. За відсутності графа де Монтеґю, який нічим не цікавився, я передав це повідомлення маркізові де л’Опіталю, і так своєчасно, що, можливо, Бурбонський дім зобов’язаний саме бідолашному, обсміяному Жан-Жаку за збереження Неаполітанського королівства.

Маркіз де л’Опіталь, подякувавши по справедливості своєму колезі, заговорив з ним про його секретаря і про послугу, яку той зробив спільній справі. Граф Монтеґю, усвідомлюючи своє недбальство в цьому питанні, мабуть, побачив у цьому компліменті докір собі і з роздратуванням передав мені похвалу.

З графом де Кастелланом, посланником у Константинополі, мені довелося заходити у такі самі стосунки, як з маркізом де л’Опіталем, хоча і з менш важливого приводу. Оскільки сенат посилав кур’єрів у Константинополь лише від часу до часу, то французького посланника повідомляли про відправлення цих кур’єрів, щоб він міг писати таким чином своєму колезі, якщо вважав за потрібне. Це повідомлення приходило звичайно за день або за два, але з Монтеґю рахувалися так мало, що його повідомляли для формальності за годину чи дві до відправлення кур’єра. Через це мені кілька разів довелося посилати депешу за його відсутності. Пан де Кастеллан, відповідаючи, згадував про мене в утішних висловах; так само робив і пан де Жонвіль у Ґенуї, і все це викликали тільки нові образи.

Признаюся, я не уникав нагоди заявити про себе, але й не шукав недоречних для того приводів. Мені здавалося цілком справедливим сподіватися на винагороду за свою добру службу. Не знаю, чи давало акуратне виконання обов’язків з мого боку право посланникові скаржитися на мене, але знаю, що аж до нашого розриву він на мене не нарікав, хоча й бував невдоволений моєю старанністю.

Його будинок, який він ніколи не міг поставити як слід, наповнювався всіляким набродом. З французами в ньому поводились погано, гору брали італійські пройдисвіти. Порядні італійці, і серед них перший радник посланника, були грубо звільнені. Його місце посів бандит з Мантуї на ім’я Домінік Віталі, якому Монтеґю доручив наглядати за своїм будинком і який лукавством та низькими лестощами втерся в довір’я і став його фаворитом на шкоду небагатьом чесним людям, які ще служили там, і секретарю, який стояв на чолі їх. Тільки цього було б досить, щоб Віталі мене зненавидів; але була ще одна причина цієї ненависті, що робила її ще жорстокішою. Про цю причину треба розповісти, і хай мене осудять, якщо я був не правий.

Згідно із звичаєм посланник мав власну ложу в кожному з п’яти театрів. Щодня за обідом він говорив, куди піде ввечері; після нього вибирав я, а потім радники розпоряджалися рештою лож. Йдучи, я брав із собою ключ від вибраної ложі. Якось Віталі не було, і я доручив лакею, що прислуговував мені, принести мені ключа до зазначеного будинку. Замість того щоб прислати мені ключа, Віталі сказав, що взяв його для себе. Я був тим більше обурений, що лакей повідомив мене про результати мого доручення перед усіма. Увечері Віталі хотів перепроситись у мене, та я не прийняв його вибачення. «Завтра, шановний пане, – мовив я йому, – ви вибачитеся переді мною у призначену годину в будинку, де я дістав образу, і у присутності людей, що були її свідками. Інакше я заявляю вам, що один з нас піде звідси». Такий рішучий тон подіяв на нього. З властивою йому низькістю він прийшов у призначений час і місце, щоб публічно попросити у мене вибачення. Але потихеньку почав обмірковувати свої заходи і, не припиняючи плазувати переді мною, повів таку італійську інтригу, що, хоча не мав можливості примусити посланника звільнити мене, змусив мене самого піти.

Такий негідник не міг, звичайно, знати мене, але він вивідав про мене все, що могло прислужитися його підлій меті. Він дізнався, що я добрий і дуже м’якосердий, а тому не зважаю на мимовільні образи, що я гордий і нетерпимий до навмисних образ, що я люблю пристойність і гідність там, де личить їх виявляти, вимагаю належної до себе поваги і сам виявляю її до інших. Користуючись саме цим, він вирішив дошкулити мені й добився свого. Усе в будинку він перевернув догори дном і знищив у ньому будь-який порядок, дисципліну і чистоту, які я намагався підтримувати. Дім, де немає жінки, вимагає досить суворої дисципліни, щоб там панувала скромність, невіддільна від гідності. Незабаром він перетворив наш будинок на кубло мерзоти і розпусти, на притулок шахраїв і гріховодників. Змусивши Монтеґю прогнати й другого радника, він призначив на його місце іншого, такого самого звідника, яким був сам, – власника борделю в містечку Круа-де-Мальт. Ці двоє мерзотників, діючи в цілковитій згоді, вдалися до розпусти, рівної їхньому нахабству. Крім спальні самого посланника, яка теж виявилася не цілком бездоганною, не було жодного куточка в будинку, де були б терпимі умови для порядної людини.

Його превосходительство не вечеряв, а тому радники і я сідали за окремий стіл, за яким їли також абат де Біні та пажі. У найгіршій харчевні обслуговують краще, подають охайніше, пристойніше і накривають стіл менш брудною скатертиною. Нам давали тільки один почорнілий недогарок свічки, олив’яні тарілки і залізні виделки. Я ще стерпів би те, що робилося таємно, але у мене відібрали мою гондолу, і я, єдиний з усіх посольських секретарів, змушений був наймати гондолу або ж ходити пішки. Втім, усе, що відбувалося в будинку, ставало відомим у місті. Всі посольські чиновники голосно обурювались. Домінік, єдиний винуватець усього цього, кричав голосніше за всіх, чудово знаючи, що негідне ставлення до нас було для мене образливіше, ніж для всіх інших. Я єдиний у будинку не скаржився стороннім, але із запалом говорив посланникові про всі несправедливості, що коїлися в його стінах. А він, спонукуваний нишком своїм нерозлучним другом, щодня кривдив мене знову і знову. Мені доводилося багато витрачати, щоб бути на одному рівні зі своїми побратимами й відповідати посаді, але я не міг отримати жодного су зі своєї платні, а коли я просив у нього грошей, він говорив про свою повагу і довіру до мене, неначе вони могли наповнити мій гаманець і дати все необхідне.

Ці два бандити остаточно заморочили голову Монтеґю, у якого вона й без того була не цілком на місці. Постійно купуючи старі речі за божевільними цінами, вони розоряли його й обдурювали, запевняючи, що він сам обдурює інших. Вони вмовили його зняти у Брешиї втридорога палаццо, а решту грошей поділили із власником. Апартаменти там, за венеціанською модою, були інкрустовані мозаїкою та оздоблені колонами й пілястрами з найдорожчого мармуру. Монтеґю наказав сховати усе це під ялицеву обшивку – тільки на тій підставі, що так опоряджають помешкання в Парижі. З тієї ж причини він, єдиний з усіх посланників у Венеції, одібрав у своїх пажів шпаги, а у лакеїв – тростини. Ось яка це була людина, що зненавиділа мене, можливо, тільки за те, що я чесно служив їй.

Я терпляче зносив його зневагу, грубість і погане поводження доти, поки бачив у них лише вияви його поганої вдачі. Та коли я помітив його намір позбавити мене пошани, яку я заслужив своєю вірною службою, я вирішив відмовитися від місця. Вперше я відчув його недоброзичливість у зв’язку з обідом, який він збирався дати на честь герцога Моденського і його сім’ї, що перебували у Венеції: він натякнув мені, що я не матиму місця за його столом. Я ображено, але без гніву відповів йому, що маю честь щодня обідати за його столом, тож якби герцог Моденський зажадав, аби я залишив своє місце у його присутності, то гідність його превосходительства і мій обов’язок не дозволять погодитися на це. «Як! – вигукнув він розлютившись. – Мій секретар, навіть не дворянин, хоче обідати з коронованою особою, коли з нею не обідають навіть мої радники-дворяни?» – «Так, шановний пане, – відповів я йому, – посада, якою ви пошанували мене, ваше превосходительство, так ушляхетнює мене, що, обіймаючи її, я стою вище від ваших дворян чи тих, хто так себе називає, і можу бути допущений туди, куди не допускають їх. Вам добре відомо, що в день вашого публічного виходу етикет вимагає відповідно до давнішнього звичаю, щоб я супроводжував вас у парадному мундирі і мав честь обідати з вами в палаці Святого Марка. Я не розумію, чому людина, яка може і навіть повинна публічно обідати з дожем і сенатом Венеції, не може брати участі у приватному обіді з герцогом Моденським». Хоча на цей аргумент важко було щось заперечити, посланник не здавався. Але нам не довелося відновити суперечку, бо герцог Моденський зовсім не приїхав обідати до нього.

Відтоді він не припиняв робити мені прикрості й порушувати мої права, прагнучи позбавити мене невеликих привілеїв, пов’язаних з моєю посадою, щоб передати їх своєму дорогому Віталі. Я певен, що він послав би його замість мене і до сенату, якби йому не забракло відваги. Свої приватні листи він писав звичайно у себе в кабінеті, користуючись послугами абата де Біні. Він вдався до його допомоги, щоб написати панові де Морепа доповідь про справу капітана Олів’є, не згадуючи навіть про мене, хоча я один втрутився в цю справу; він навіть відібрав у мене честь складання протоколу, дублікат якого він послав до Парижа, приписавши все Патізелю, котрий і словом не прохопився. Він хотів усіляко принижувати мене на догоду своєму фавориту, але він зовсім не мав наміру позбутися мене. Він відчував, що замінити мене йому буде не так легко, як Фолло, який уже багато розповів про нього. Йому конче потрібний був секретар, який знав би італійську мову для його листування із сенатом, який складав би всі його депеші та провадив би за нього всі його справи і який не лише вірно служив би йому, а й поблажливо ставився до всіх його пройдисвітів-радників. Отже, він хотів залишити мене при собі і приборкати, тримаючи мене далеко від моєї батьківщини і не даючи мені грошей, щоб я міг повернутись у Францію.

Можливо, це йому і вдалося б, якби він діяв обережніше. Але коли я побачив, що намарне витрачаю сили, що посланник ставить мені за провину мою чесну службу замість дякувати за неї, що мені більше нічого чекати від нього, крім прихованих неприємностей і очевидних несправедливостей, і що внаслідок поганої слави, якої він зажив, його ганебні вчинки можуть мені нашкодити, а добрі не дадуть користі, я ухвалив рішення і зажадав відставки, давши йому час підшукати собі нового секретаря. Не даючи мені певної відповіді, він і далі чинив так само. Бачачи, що немає ніяких змін на краще, а він і не думає шукати мені заміну, я написав його братові й, детально виклавши йому свої доводи, попросив його домогтися від його превосходительства моєї відставки, додавши, що так чи так залишатися мені неможливо. Я довго чекав відповіді. Становище моє ставало геть нестерпним, коли посланник отримав нарешті листа від свого брата. Напевно, лист був написаний у різких висловах: хоча Монтеґю і схильний був до жорстоких нападів гніву, я ще не бачив його таким розлюченим. Виливши на мене потік найжахливіших образ і не знаючи, що ще сказати, він звинуватив мене в тому, що я продав його шифри. Я засміявся і в’їдливо запитав його, чи не думає він, що в усій Венеції знайдеться бодай один дурень, який дасть за них хоч екю. Ця відповідь розлютила його ще дужче. Він зробив вигляд, що кличе своїх людей, щоб вони викинули мене у вікно. До цієї миті я зберігав спокій, але почувши про таку загрозу, втратив самовладання від гніву й обурення. Я кинувся до дверей і замкнув їх зсередини.

«Ні, пане граф, – мовив я йому, повертаючись до нього повільними кроками, – ваші люди не втрутяться в цю справу, хай вона вже залишиться між нами». Мої дії і мій вигляд миттєво втихомирили його, було помітно, що він здивований і наляканий. Побачивши, що він отямився після нападу люті, я кількома словами попрощався з ним і, не чекаючи його відповіді, прочинив двері, вийшов і з гордо піднесеною головою пішов до передпокою повз його слуг, які встали, як завжди, і, здається, підтримали б радше мене, ніж його. Навіть не зайшовши до себе, я спустився сходами вниз і покинув посольський палац, щоб більше туди ніколи не повертатися.

Я попрямував просто до Ле Блона і розповів йому про все, що трапилося. Він не дуже здивувався, оскільки добре знав Монтеґю. Він залишив мене у себе обідати. Цей обід, хоча імпровізований, був блискучий, на ньому були всі впливові французи, що жили у Венеції, а в посланника на обіді не було ні душі. Консул розповів про мою історію всім присутнім. Під час цієї розповіді пролунав одностайний вигук обурення, і не на користь його превосходительства. Він не розрахувався зі мною, не давши мені жодного су. У мене було з собою лише кілька луїдорів, і я не знав, як мені повернутися до Франції. Всі гаманці відкрилися для мене. Я позичив двадцять цехінів у Ле Блона і стільки ж у Сен-Сіра, з яким після консула був знайомий краще, ніж з усіма іншими. Решті я подякував і, чекаючи від’їзду, оселився у секретаря консульства, щоб усім показати, що не вважаю націю співучасницею несправедливостей її посланника. Тим часом він розлючено дивився на те, як я торжествував у нещасті, а від нього всі відвернулися, хоч він і посланник.