Розділ «Частина друга»

Моє збентеження, здається, не нашкодило мені в її очах, та вона його й не помітила. Вона привітно прийняла книгу і автора, з розумінням говорила зі мною про мій проект, співала, акомпануючи собі на клавесині, залишила мене обідати й посадила за стіл поряд себе. Цього було цілком досить, щоб звести мене з розуму, і я неначе збожеволів. Вона дозволила мені відвідувати її, я скористався і навіть зловжив цим дозволом. Я ходив до неї майже щодня і обідав у неї двічі, а то й тричі на тиждень. Я вмирав від бажання висловити свої почуття, але не наважувався. Багато причин посилювали мою природну несміливість. Доступ у багатий дім – це відчинені двері до щастя, я не хотів у своєму становищі ризикувати тим, що вони переді мною зачиняться. Пані Дюпен, попри всю свою люб’язність, була серйозна і холодна, у її манерах я не знаходив ніякого кокетства, яке могло б додати мені сміливості.

У її будинку, на той час найблискучішому в Парижі, збиралося товариство, яке лише через свою численність не могло називатися елітою з усякого погляду. Вона любила приймати у себе всіх, про кого говорили в світі: знатних вельмож, письменників, красунь. У неї бували тільки герцоги, посли і кавалери блакитної стрічки. Принцеса де Роган, графиня де Форкальк’є, пані де Мірпуа, пані де Бріньйоле, міледі Гервей могли вважатися її подругами. Пан де Фонтенель, абат де Сен-П’єр, абат Сальє, пан де Фурмон, добродії де Берні, де Бюффон, де Вольтер належали до її кола і постійно бували у неї на обідах. Хоча її стримані манери і не привертали великої кількості молодих людей, зате товариство, що збиралося в неї, ставало від цього ще значнішим, і бідолашному Жан-Жаку нічим було козирнути в ньому. Я не смів говорити, але, не в змозі мовчати далі, я наважився написати їй. Два дні вона нічого не говорила мені про мій лист. На третій день вона повернула мені його, додавши кілька напутніх слів таким холодним тоном, що у мене стиснулося серце. Я хотів відповісти, але слова завмерли у мене на вустах, моя раптова пристрасть згасла разом з надією, і хоча після цього формального освідчення я бував у неї, як і раніше, але нічим уже не смів виявляти своїх почуттів, навіть очима.

Я вирішив, що про мій дурний вчинок забули, але помилився. Пан де Франкей, син пана Дюпена і пасинок його дружини, був приблизно її і мого віку. Він був розумний, гарний на вроду, міг розраховувати на успіх, і подейкували, що він мав успіх у неї, – можливо, тільки на тій підставі, що вона одружила його на дуже непривабливій і дуже покірливій жінці і була у чудових стосунках з обома. Де Франкей любив мистецтва і заохочував таланти. Він дуже добре знав музику, і це зближувало нас. Я часто бачився з ним, прихилився до нього, і раптом він дав мені зрозуміти, що пані Дюпен вважає мої відвідини надто частими і просить мене припинити їх. Це зауваження могло бути доречним того дня, коли вона повернула мені листа, але через десять днів і вже без жодної на те причини воно здалося мені несвоєчасним. Це створювало тим більш дивне становище, що я, як і раніше, був бажаним гостем у пана і пані де Франкей. Проте я почав ходити до пані Дюпен рідше і зовсім припинив би свої візити, якби вона, через іншу несподівану примху, не попросила мене доглянути протягом восьми чи десяти днів за її сином, який через зміну гувернера тимчасово залишився сам. Ці дні були для мене справжніми тортурами, і лише бажання коритися пані Дюпен допомогло мені витерпіти їх; нещасний Шенонсо вже й тоді мав ті божевільні схильності, які ледь не зганьбили його сім’ю і змусили його померти на Бурбонському острові. Поки я був біля нього, я не дозволяв йому шкодити собі та іншим, і це було все, що я міг зробити. Але й це коштувало мені чималих зусиль, а я не взяв би на себе цього обов’язку ще на тиждень, навіть якби пані Дюпен віддалася мені в нагороду.

Пан де Франкей дружньо ставився до мене, ми разом працювали і разом відвідували лекції Руеля з хімії. Щоб жити ближче до нього, я залишив свій готель «Сен-Кентен» і оселився в залі для гри у м’яча на вулиці Верделе, що виходила на вулицю Платрієр, де жив пан Дюпен. Там я застудився і, не звернувши на це уваги, дістав запалення легень, від якого ледь не помер. Замолоду я часто хворів на такі запалення – плеврити й особливо ангіни, до яких я був дуже схильний, – перелік їх я тут не наводжу, і вони так часто змушували мене дивитися смерті в очі, що я призвичаївся до неї. Поки я одужував, у мене був час подумати про своє становище і гірко пошкодувати про свою несміливість, слабкість і лінощі, які, незважаючи на вогонь, що пожирав мене, змушували перебувати в розумовому безділлі і животіти на межі вбогості.

Напередодні того дня, коли я захворів, я пішов слухати оперу Руайє, яку тоді давали і назву якої я забув. Незважаючи на свою високу думку про таланти інших, що завжди змушувала мене сумніватися в своїх власних даруваннях, я не міг не визнати цю музику слабкою, позбавленою пристрасті і фантазії. Іноді я насмілювався говорити собі: «Здається, я міг би написати краще». Але тієї ж хвилини мене страхала думка про те, як важко створити оперу і якої важливості надають цій справі люди мистецтва, і я червонів на саму лише думку про це. А до того ж, де я знайшов би людину, яка захотіла б написати для мене слова й узяти на себе клопіт переробити їх на моє бажання? Такі думки про музику й оперу повернулися до мене в дні хвороби: під час нападів лихоманки я писав арії, дуети, хори. Я певен, що створив два чи три уривки di prima intenzione,[120] можливо, гідних захоплення маестро, коли б їм довелося почути їх виконання. О, якби можна було записувати мрії, що народжуються під час хвороби, які піднесені творіння виникали б іноді на очах у всіх!

У думки про музику й оперу я поринав і в період одужання, але вже спокійніше. Я постійно думав про це навіть всупереч своїй волі і, щоб полегшити серце, вирішив спробувати написати оперу самотужки – слова і музику. Це не була в повному розумінні слова перша спроба. У Шамбері я написав оперу-трагедію під назвою «Іфіс і Анаксарета», яку мав розсудливість кинути у вогонь. У Ліоні я написав другу оперу під назвою «Відкриття Нового світу». Прочитавши її панові Борду, абатові Маблі, абатові Трюбле та іншим, я розправився з нею таким самим способом, хоча й написав уже музику до прологу і першої дії, а Давид, прослухавши її, сказав мені, що в ній є уривки, гідні Бонончині.

Цього разу, перш ніж узятися до роботи, я дав собі час обдумати план. Я задумав написати героїчний балет з трьома різними сюжетами в трьох різних діях, де б музика кожної дії мала різний характер. Узявши для кожного сюжету кохання поета, я назвав цю оперу «Ніжні музи». Перша дія, у високому стилі, була присвячена Тассо, друга, у ніжному, – Овідію, а третя, під назвою «Анакреон», повинна була дихати веселощами дифірамба. Спочатку я взявся до першої дії і, працюючи із захопленням, уперше пізнав радість музичної творчості. Одного вечора, коли я збирався йти в Оперу, я відчув, що мої ідеї владно охопили мене. Я кладу гроші назад у кишеню, біжу додому, зачиняюсь у себе, лягаю в ліжко, щільно опустивши всі запони, щоб не просочувалось денне світло… Віддавшись поетичному і музичному натхненню, я швидко, за сім чи вісім годин, написав найкращу частину першої дії. Можу сказати, що моя любов до принцеси Феррарської (адже я сам був тоді Тассо) і мої шляхетні і горді почуття до її несправедливого брата подарували мені ніч, у сто разів чарівнішу, ніж коли б я провів її в обіймах самої принцеси. Вранці в голові у мене залишалася тільки мала частина того, що я написав; але це мале, майже стерте втомою і сном, не переставало свідчити про силу мелодій, рештками яких воно було.

Та все ж я тоді я недовго займався цією роботою, бо мене відвернули від неї інші справи. Поки я старанно відвідував будинок пані Дюпен, пані де Безенваль і пані де Брольї, до яких я й далі зрідка навідувався, мене не забули. Граф де Монтеґю, гвардійський капітан, дістав призначення посланником до Венеції. Цим призначенням він був зобов’язаний де Баржаку, до якого наполегливо підлабузнювався. Обидві жінки і абат Аларі з Французької Академії, з яким я теж іноді зустрічався, знали його брата, кавалера де Монтеґю, котрий був придворним дофіна. Пані де Брольї, знаючи, що посланник шукав собі секретаря, запропонувала на це місце мене. Ми почали перемови. Я просив п’ятдесят луїдорів платні – гроші дуже невеликі для посади, що вимагає представництва. Він погоджувався дати мені тільки сто пістолів і хотів, щоб я їхав за свій рахунок. Пропозиція була сміхотворна. Ми не могли дійти згоди. Пан де Франкей, що намагався утримати мене в Парижі, наполіг на своєму. Я залишився, а пан де Монтеґю поїхав з іншим секретарем, на ім’я Фолло, якого йому призначили в міністерстві закордонних справ. Не встигли вони приїхати до Венеції, як посварилися. Фолло, побачивши, що має справу з божевільним, утік від нього, і пан де Монтеґю, залишившись лише з молодим абатом де Біні, котрий був тільки писарем і не міг виконувати роботу секретаря, отож знову звернувся до мене. Його брат, людина розумна, зумів заманити мене, давши зрозуміти, що посада секретаря пов’язана з певними правами, і я погодився на тисячу франків. Отримавши двадцять луїдорів на дорогу, я вирушив у дорогу.

З Ліона мені дуже хотілося поїхати в Мон-Сені, щоб проїздом побачити мою бідолашну матусю, але я спустився Роною і сів у Тулоні на корабель, як через війну і задля ощадливості, так і для того, щоб отримати паспорт у пана де Мірпуа, який керував тоді Провансом і до якого мене направили. Пан де Монтеґю украй потребував мене і засипав мене листами, кваплячи мій від’їзд. Але непередбачений випадок затримав мене.

У той час у Мессіні лютувала чума. Англійський флот, що стояв у гавані на якорі, оглянув фелуку, на якій я мав плисти. Внаслідок цього, коли після довгого і тяжкого плавання ми прибули до Генуї, нас піддали тритижневому карантину. Пасажирам запропонували на вибір провести його на борту судна або в карантинному пункті, у якому, як нас попередили, ми знайдемо тільки голі стіни, оскільки його ще не встигли обставити. Всі вибрали фелуку. Нестерпна спека, тіснява, неможливість рухатися і паразити змусили мене піти на ризик і віддати перевагу карантинному пункту. Мене відвели у великий триповерховий і зовсім порожній будинок, де я не знайшов ані вікна, ані столу, ані ліжка, ані стільця. Не знайшлося навіть ослінця, щоб сісти, і оберемка соломи, щоб лягти. Мені принесли мій плащ, мої спальні речі, дві валізи, за мною замкнули важкі двері з важкими замками, і я залишився сам, щоб вільно розгулювати собі на втіху по всіх кімнатах і з поверху на поверх, усюди знаходячи ту саму самотність і ті самі голі стіни.

І все ж я не розкаявся в тому, що вибрав карантинний пункт, а не фелуку. Як новий Робінзон, я почав влаштовуватися на двадцять один день так, ніби влаштовувався тут на все життя. Спочатку я розважався полюванням на вошей, які завелись у мене на фелуці. Позбувшись їх шляхом частої зміни білизни й одягу, я заходився обставляти вибрану мною кімнату. Я спорудив собі чудовий матрац із сюртуків і сорочок, простирадла – з кількох рушників, зшитих разом, ковдру – з халата і подушку – із згорненого плаща. Я зробив собі сидіння з валізи, поклавши її плиском, і стіл – з іншої валізи, поставивши її на бік. Розклав на ній папір, письмове приладдя, розставив, наче на книжковій полиці, десяток книжок, які узяв із собою з Парижа. Одне слово, влаштувався так добре, що за винятком штор і вікон мав у своєму карантинному пункті майже такі самі зручності, як і в залі для гри в м’яча на вулиці Верделе. Їжу мені приносили з великою урочистістю, у супроводі двох гренадерів з багнетами на гвинтівках. Сходи правили мені за їдальню, сходовий майданчик – за стіл, нижня сходинка – за сидіння, а коли мені подавали обід, гренадери, перед тим як піти, дзвонили у дзвіночок, щоб сповістити мене, що стіл накрито. Між прийманнями їжі, коли я не читав, не писав і не працював над умеблюванням своєї кімнати, я ходив гуляти на протестантське кладовище, що правило мені за двір, або піднімався на вежу, звідки можна було бачити порт, і милувався рухом суден. Так провів я два тижні і провів би там усі три, ні хвилини не нудьгуючи, якби пан де Жонвіль, французький представник, якому я переслав просякнутий оцтом, напахчений і напівспалений лист, не скоротив моє ув’язнення на тиждень; я провів цей тиждень у нього, і, признаюся, в його будинку мені сподобалося більше, ніж у карантинному пункті. Він дуже приголубив мене. Його секретар Дюпон був добрий хлопець, він зводив мене в Генуї і в передмісті до кількох будинків, де ми гарненько повеселилися. Між нами зав’язалася дружба і листування, яке ми довго підтримували. Мій подальший шлях – через Ломбардію – був приємний. Я побачив Мілан, Верону, Брешію, Падую і нарешті приїхав у Венецію, де пан посланник з нетерпінням чекав на мене.

Я застав цілу гору депеш від французького двору та інших посланників, у яких він не міг прочитати шифровану частину, хоча й мав усі необхідні для цього шифри. Ніколи в житті не працювавши в міністерстві і жодного разу не бачивши міністерських шифрів, я спочатку боявся заплутатися, але справа ця виявилася щонайпростіша, і менше ніж за тиждень я розшифрував усе, що, безперечно, не варте було такої праці, бо посольству у Венеції завжди було майже нічого робити, та й такій людині, як Монтеґю, ніхто й не доручив би скільки-небудь серйозної справи. До мого приїзду він почувався у великій скруті, не вміючи ні диктувати, ані розбірливо писати. Я був йому дуже корисний, він зрозумів це і поводився зі мною добре. Ще одна причина спонукала його до цього. Після пана де Фруле, його попередника, який утратив добрий розум, справи посольства провадив французький консул, пан Ле Блон, і після приїзду де Монтеґю він провадив їх і далі, поки ввів його в курс. Пан де Монтеґю, незадоволений тим, що інший виконував його обов’язки, хоча сам був абсолютно не здатний до них, незлюбив консула і, тільки-но я приїхав, усунув його від обов’язків секретаря посольства і передав їх мені. Ці обов’язки були невіддільні від звання, і тому він дав мені і його. Поки я залишався при ньому, він нікого, крім мене, не посилав з цим званням у сенат і на засідання, і, власне кажучи, було цілком природно, що він хотів мати секретарем посольства свою людину, а не консула чи міністерського чиновника, призначеного двором.

Це зробило моє становище доволі приємним і завадило його чиновникам, котрі, як і його пажі та прислуга, були італійцями, сперечатися зі мною за першість у його домі. Я з успіхом користувався владою, пов’язаною з моїм становищем, аби боронити право посольського дому на свободу від поборів, відбиваючи численні спроби порушити його, яким і не думали опиратися його венеціанські підлеглі. Але, треба сказати, я жодного разу не допустив, щоб у домі давали притулок бандитам, хоча це могло б дати мені деякий дохід, своєю часткою з якого його превосходительство, звичайно, не погребував би.

Він навіть посмів заявити свої права на так званий канцелярський дохід. Тоді йшла війна, треба було багато паспортів. З кожного паспорта секретарю, який його підписував і видавав, сплачувався цехін. Усі мої попередники змушували однаково платити цей цехін як французів, так і чужоземців. Я визнав такий звичай несправедливим і, хоча не був французом, скасував його для французів, але строго правив платню з усякого іншого. Коли маркіз Скотті, брат фаворита іспанської королеви, зажадав паспорта, не приславши цехіна, я велів попросити його заплатити, і мстивий італієць не забув моєї зухвалості. Як тільки дізналися про мою реформу в паспортному зборі, до мене почали приходити за паспортами юрби гаданих французів, які жахливою каліченою мовою називали себе провансальцями, пікардійцями, а то й бургундцями. Оскільки у мене досить тонкий слух, їм не вдавалося обдурити мене, і я сумніваюся, щоб хоч одному італійцю вдалося відібрати у мене мій цехін, а хоч одному французові – заплатити його. Я мав дурість повідомити про свою реформу пана Монтеґю, який нічого про неї не знав. Слово «цехін» змусило його нашорошити вуха і, не кажучи мені своєї думки про скасування паспортного збору з французів, він зажадав, щоб я ділився з ним тим, що отримував з інших, пообіцявши мені натомість рівноцінний дохід. Радше обурений такою ницістю, ніж наляканий втратити свою вигоду, я гордо відмовився від його пропозиції. Він наполягав, я розпалився і різко мовив йому: «Ні, ваше превосходительство, залиште собі те, що належить вам, а мені – те, що належить мені; я не поступлюся жодним су». Побачивши, що так він нічого не доб’ється, Монтеґю вибрав інший підхід. Він не посоромився сказати мені, що, оскільки я отримую дохід з його канцелярії, то буде справедливо, коли я візьму на себе і її витрати. Я не захотів сваритися через це і відтоді купував чорнило, папір, сургуч, свічки, нонпарель за свої гроші, заплативши навіть за переробку печатки, причому мені жодного разу не було відшкодовано ні льярда. Це не завадило мені виділяти частину доходу від паспортів абатові де Біні, доброму хлопцю, нездатному претендувати на щось подібне. Він був люб’язний зі мною, я платив йому тим самим, і ми завжди дружно жили разом.

На практиці моя робота виявилася не такою важкою, як я побоювався, адже я не мав досвіду і перебував при такому ж недосвідченому посланникові. Його неуцтво й упертість, як навмисно, йшли наперекір усьому, що підказували мені, для користі короля і його власної служби, здоровий глузд та деякі знання. Найрозумнішим його вчинком стала дружба з маркізом де Марі, іспанським посланником, людиною спритною і проникливою, котрий міг би чудово водити його за ніс, якби захотів, але, зважаючи на спільні інтереси обох держав, зазвичай давав йому досить слушні поради, хоча Монтеґю і псував усе, вносячи в їхнє виконання дещо від себе. Єдина справа, над якою вони працювали спільно, полягала в тому, щоб змусити венеціанців дотримуватися нейтралітету. Ті в свою чергу запевняли в точному його дотриманні, тоді як самі не криючись забезпечували австрійські війська бойовими запасами і навіть рекрутами під виглядом дезертирів. Пан де Монтеґю, який, гадаю, хотів сподобатися республіці, змушував мене в усіх його депешах запевняти, що Венеція ніколи не порушить нейтралітету.

Упертість і тупість цієї жалюгідної людини щохвилини змушували мене писати і робити різні дурниці, оскільки він цього вимагав, і від цього моя праця ставала іноді нестерпною і навіть майже нездійсненною. Наприклад, він неодмінно хотів, щоб більша частина його депеш королю і міністрові була зашифрована, хоча ті і ті не містили зовсім нічого такого, що потребувало б подібної обережності. Я заявив, що між п’ятницею, коли приходили королівські депеші, і суботою, коли відправлялися наші, дуже мало часу, щоб устигнути стільки зашифрувати і написати велику кількість листів, які мені доводилося відправляти з тією ж поштою. Він знайшов чудовий вихід: заздалегідь готувати в четвер відповіді на депеші, які повинні були прийти в п’ятницю. Ця ідея здалася йому такою вдалою, що я міг скільки завгодно говорити йому про неможливість і безглуздість її здійснення, та мені все одно довелося йому підкоритися. Весь час, поки я залишався в нього на службі, я записував кілька кинутих ним протягом тижня слів, набирав там і тут кілька маловажних новин і, запасшись цим унікальним матеріалом, у четвер вранці приходив до нього з чернетками депеш, що їх треба було відправити в суботу. Перед відсиланням я вносив у них деякі додавання чи виправлення, зважаючи на ті депеші, що приходили в п’ятницю.

У нього була ще одна забавна риса, що надавала його кореспонденції неймовірного комізму, а саме: він хотів посилати кожне повідомлення до його джерела, замість того щоб дати йому йти своїм шляхом. Він повідомляв панові Амло придворні новини, панові де Морепа – паризькі, панові д’Авренкуру – шведські, панові де ля Шетарді – петербурзькі, а іноді кожному – відомості, що надходили від нього самого, які я тільки трохи перефразовував. Оскільки з усього, що я приносив панові Монтеґю на підпис, він переглядав тільки придворні депеші, а депеші інших посланників підписував не читаючи, це почасти давало мені можливість складати новини на свій лад, і я міг принаймні надсилати їх у перехресному напрямі. Але мені було неможливо надавати розумного вигляду головним депешам, я був щасливий, коли йому не спадало на думку додати кілька рядків своєї вигадки, що вимушувало мене повертатися в канцелярію, поспішно переписувати всю депешу, прикрашену цим новим самодурством, яку треба було ще зашифрувати, – інакше він не підписав би її. Разів двадцять з любові до його слави мені хотілося написати шифром не те, що він сказав; але, розуміючи, що ніхто не вповноважував мене на подібне самоправство, я дозволяв йому шаленіти на власний ризик, задовольняючись тим, що сміливо говорив йому про все, але виконував свій обов’язок.

Прямота, старанність і мужність, з якими я завжди виконував свої обов’язки, заслуговували на більшу винагороду з його боку, ніж та, яку я врешті-решт отримав. Настав час, щоб я став нарешті тим, чим я повинен був стати і став – завдяки щасливій натурі, подарованій мені Небом і вихованню, даному мені найкращою із жінок і самим собою. Покинутий напризволяще, без друзів, без поради, без досвіду, в чужій країні, служачи чужому народу, серед натовпу шахраїв, які ради своєї вигоди і боячись несхожої на них людини підмовляли мене діяти заодно з ними, я не тільки вистояв, а й добре послужив Франції, хоча нічим не був їй зобов’язаний, і ще більше – її посланникові. Обіймаючи доволі помітну посаду, я заслужив і добився поваги республіки, інших посланників, з якими ми листувалися, і прихильності всіх французів, що оселилися у Венеції, не виключаючи й самого консула, якого я мимоволі усунув з місця, що належало йому по праву, а мені завдало більше клопоту, ніж утіхи.

Де Монтеґю, цілком віддавшись у руки маркіза Марі, який не цікавився його обов’язками, сам нехтував ними до такої міри, що, коли б не я, то французи, котрі жили у Венеції, і не помітили б навіть, що там є посланник їхньої країни. Коли вони приходили до нього, потребуючи його заступництва, він випроваджував їх, не бажаючи навіть їх вислухати. Вони припинили з ним будь-які стосунки, і тепер їх не бувало ні в його почті, ані за його столом, та він і не запрошував їх. Я часто робив за свого начальника те, що повинен був робити він, і робив французам, що зверталися до нього чи до мене, всі послуги, які від мене залежали. У будь-якій іншій країні я зробив би й більше, але, не маючи можливості бачитися з потрібними людьми на їх службі, оскільки сам служив, я часто був змушений звертатися до консула; а консул, який влаштувався в країні, де була його родина, мусив діяти з осторогою, і це заважало йому робити все, що він хотів би. Однак іноді, бачачи його нерішучість, я наважувався на ризиковані вчинки, багато з яких мені вдавалися.

Спогад про один з них досі викликає у мене сміх. Ніхто й не запідозрив би, що театрали Парижа зобов’язані мені втіхою бачити Коралліну[121] та її сестру Каміллу;[122] та це справді так. Їхній батько Веронезе разом з дітьми вступив до італійської трупи і, отримавши дві тисячі франків на дорогу, не поїхав, а спокійнісінько влаштувався у Венеції до театру Св. Луки,[123] куди Коралліна, незважаючи на те, що була майже дитиною, привертала багато народу. Герцог де Жевр, як перший радник короля, написав посланникові, вимагаючи батька і дочку. Де Монтеґю, передаючи мені листа, сказав замість будь-якої вказівки: «Погляньте на це!». Я пішов до пана Ле Блона і попросив його поговорити з патрицієм, якому належав театр Св. Луки і якого звали, здається, Джустініані,[124] щоб той відпустив Веронезе, оскільки він перебуває на королівській службі. Ле Блон, не надаючи особливого значення дорученню, погано виконав його. Джустініані зчинив галас, і Веронезе не відпустили. Це діткнуло мене. Тоді був карнавал, і я, надягнувши доміно і маску, велів відвести себе до палацу Джустініані. Всі, хто бачив мою гондолу з лівреєю посланника, були вражені: Венеція ніколи не знала нічого подібного. Я входжу і наказую доповісти про себе під ім’ям una siora maschera.[125] Як тільки мене ввели, я знімаю маску і називаю своє ім’я. Сенатор приголомшений, блідне. «Вельмишановний пане, – кажу я йому по-італійськи, – мені дуже шкода, що я набридаю вашому превосходительству своїми відвідинами; але у вашому театрі Святого Луки є людина на ім’я Веронезе, яка зобов’язалася служити королю і яку просили у вас безуспішно повернути. Я прийшов вимагати її від імені його величності». Моя коротка промова справила враження. Щойно я поїхав, патрицій побіг доповісти про мої відвідини державним інквізиторам, і ті дали йому прочуханки. Веронезе був звільнений того ж дня. Я велів переказати йому, що накажу заарештувати його, коли він не виїде протягом тижня, і він поїхав.