Розділ «Частина друга»

Дамезен зробив для мене найнеобхідніше, влаштувавши мені два знайомства: одне – з паном де Гаском, президентом бордоського парламенту, котрий чудово грав на скрипці, друге – з абатом де Леоном, що жив тоді в Сорбонні, дуже люб’язним юнаком, котрий помер у розквіті своїх літ, сяйнувши на короткий час у світі під ім’ям кавалера де Рогана. І той, і той виявив бажання вчитися композиції. Кілька місяців я давав їм уроки, і це трохи підтримало мій помітно схудлий гаманець. Абат де Леон заприятелював зі мною і хотів узяти мене до себе в секретарі, але він був небагатий і міг запропонувати мені всього лише вісімсот франків, від яких я, хоч і з жалем, відмовився, тому що цих грошей не вистачило б мені для сплати за помешкання, за їжу і взагалі на життя.

Пан де Боз прийняв мене дуже добре. Він цінував знання, був освічений, хоча й трохи педант. Пані де Боз за віком годилася йому в дочки, вона була блискучою світською жінкою. Іноді я обідав у них. У її присутності я відчував себе страшенно ніяково і поводився як дурень. Її невимушені манери бентежили мене і робили ще смішнішим. Коли вона подавала мені тарілку, я простягав виделку, щоб скромно взяти собі маленький шматочок, після чого вона віддавала тарілку, що призначалась мені, лакею і відверталася, щоб я не бачив, як вона сміється. Вона не мала ані найменшого сумніву, що в голові такого сільського телепня, як я, немає місця ніякому розуму.

Пан де Боз відрекомендував мене панові де Реомюру, своєму другові, який обідав у них по п’ятницях, у дні засідання Академії. Він розповів йому про мій проект і бажання подати його на розгляд Академії. Де Реомюр узявся доповісти про цю пропозицію і отримав згоду. У призначений день пан де Реомюр привів мене до Академії і відрекомендував присутнім, і того ж дня, 22 серпня 1742 року, я мав честь прочитати в Академії складену мною доповідь. Хоча це поважне зібрання справило на мене значне враження, я бентежився перед ним менше, ніж перед пані де Боз, і цілком непогано впорався з читанням та відповідями на питання. Моя доповідь сподобалася, мені наговорили купу компліментів, що здивували й потішили мене. Я ледве міг уявити собі, що Академія може знайти хоч крихту здорового глузду в тих, хто не належить до її членів. Мій винахід доручили проаналізувати панам де Мерану, Елло і де Фуші. Усі троє, звичайно, були люди гідні, але жоден з них не знався на музиці – принаймні не знав її у тій мірі, аби бути в змозі скласти думку про мій проект.

Під час розмов з цими панами я з подивом виявив, що коли в чомусь учені й менше обтяжені забобонами, ніж інші люди, зате вони ще міцніше тримаються за ті, які їм властиві. Попри всю слабкість і помилковість заперечень академіків і переконливість та категоричність моїх доводів (хоча я й висловлювався дещо недоладно), мені жодного разу не вдалося домогтися, щоб мене зрозуміли й залишилися задоволені моїми відповідями. Я не дивувався, як легко вони за допомогою кількох дзвінких фраз спростовували мене, нічого так і не зрозумівши. Вони десь розкопали, що якийсь чернець Суетті вже вигадав колись зображувати музичну гамму цифрами. Цього було досить, аби заявити, що моя система не нова. Я ніколи не чув про отця Суетті, а його спосіб записування семи нот церковного співу, забуваючи про октави, жодним чином не міг заслуговувати порівняння з моїм простим і зручним винаходом. Мій спосіб дозволяв легко записувати цифрами будь-який музичний твір разом з ключами, паузами, октавами, тактами, темпом і значенням нот, про що Суетті навіть не думав, хоча й можна сказати, що він перший придумав записувати цифрами сім простих нот.

Але вони не обмежилися тим, що надали цьому примітивному винаходу більшого значення, ніж він мав. Їм захотілося поміркувати про сутність моєї системи, і вони наговорили чимало дурниць. Найбільша перевага моєї системи полягала у відміні транспонування і ключів, у результаті будь-який фрагмент міг бути записаний і транспонований вільно, у будь-якому бажаному тоні за допомогою однієї тільки заміни літери на початку запису. Ці добродії чули від поганих паризьких музикантів, що система транспонування нікуди не годиться, і тому сприйняли найважливішу перевагу моєї системи за нездоланний недолік. Вони вирішили, що моя система гарна для вокальної музики, але не підходить для інструментальної. На підставі їхньої доповіді Академія видала мені свідоцтво, повне найприємніших компліментів, крізь які проглядало, що по суті вона не визнає мою систему ні новою, ні корисною. Я не вважав за потрібне прикрасити подібним документом свою працю під назвою «Міркування про сучасну музику»,[116] з якою звернувся до публіки.

Цей випадок дав мені можливість переконатися, скільки люди, навіть з обмеженим розумом і з глибокими знаннями хоч би одного предмета, можуть краще міркувати про нього, ніж люди всебічно освічені, але необізнані з наукою, про яку мовиться. Єдине вагоме заперечення проти моєї системи зробив Рамо. Ледве я зміг пояснити йому її, як він одразу побачив її слабку сторону. «Ваші знаки, – мовив він мені, – дуже гарні тим, що вони на відміну від звичайного запису просто і ясно визначають довготи і чітко показують інтервали, але вони погані тим, що вимагають розумової праці, яка не завжди може встигати за швидкістю виконання. Якщо дві ноти, одна висока і низька, з’єднані за допомогою проміжних нот, я з першого погляду бачу, як одна переходить в іншу. Користуючись вашим записом, мені доведеться послідовно розшифровувати всі цифри, одного побіжного погляду на запис буде недостатньо». Це заперечення здалося мені переконливим, і я відразу з ним погодився. Воно було простим і очевидним, але підказати його могла тільки велика музична практика, і тому не дивно, що воно не спало на думку нікому з академіків. Дивно те, що всі ці великі вчені, які стільки знають, по суті знають так мало, що кожен з них може судити тільки про свій предмет.

Мої часті візити до членів комісії та до інших академіків дали мені змогу познайомився з усім, що було в Парижі видатного в літературі. Згодом, коли я раптом виявився вписаним у це середовище, мене вже знали. Але у той час, зосередившись на своїй музичній системі, я сподівався зробити нею революцію в цьому мистецтві і стати таким чином відомим, що в царині мистецтва в Парижі завжди поєднується з багатством. Я зачинився у себе в кімнаті і працював два чи три місяці з невимовним завзяттям, бажаючи передати у праці, призначеній для публіки, доповідь, яку я прочитав в Академії. Виявилося дуже важко знайти видавця, який узяв би мій рукопис, адже потрібні були особливі витрати для нових друкарських знаків, а видавці не квапляться обсипати грошима письменників-початківців. Та я вважав цілком справедливим, щоб мій твір повернув мені хліб, з’їдений мною під час роботи над ним.

Бонфон розшукав мені Кілло-отця, який уклав зі мною договір на умові половинного прибутку, але плату за право публікації я заплатив сам. Цей Кілло повів справу так, що я заплатив за це право і ніколи не отримав від видання жодного льярда.[117] Продавалося воно, мабуть, погано, хоча абат Дефонтен і обіцяв мені допомогти в його розповсюдженні, а решта журналістів наговорили про нього досить гарних слів.

Найбільшою перешкодою до випробування моєї системи стало побоювання людей марно згаяти час на її вивчення в тому разі, якщо її так і не буде схвалено. На це я заперечував, що моя система так спрощує справу, що згодом дасть змогу навіть виграти час у порівнянні з навчанням музики за звичайним записом. Щоб довести це на практиці, я безкоштовно навчав музики одну молоду американку, мадемуазель Роулінс, з якою мене познайомив пан Роген. За три місяці вона навчилася читати будь-який музичний уривок у моєму записі і навіть проспівати з листа нескладні мелодії краще, ніж я сам. Це був приголомшливий успіх, але він залишився нікому не відомий. Хтось на моєму місці роздзвонив би про нього в усіх газетах, але я, маючи деякий талант до корисних винаходів, зовсім не вмів змусити інших оцінити їхнє значення.

Ось так розбився мій черговий Геронів водограй, тільки тепер мені було вже тридцять років, і я опинився ні з чим на вулицях Парижа, де життя не дешеве. Рішення, прийняте мною в цій крайності, здивує лише тих, хто неуважно читав першу частину спогадів. Після всіх моїх праць, таких великих, як і даремних, мені потрібен був перепочинок. Замість того щоб впасти у відчай, я спокійно віддався ліні і Провидінню, а, щоб дати останньому час зробити свою справу, почав не поспішаючи проїдати решту луїдорів, скорочуючи витрати на приємні розваги, але не відмовляючись від них. Я через день ходив у кафе, а до театру – двічі на тиждень. Про витрати на жінок мені турбуватися не доводилося, бо за все своє життя я не витратив на них жодного су, за винятком одного випадку, про який незабаром розповім.

Спокій, втіха, довір’я, з якими я віддавався такому безтурботному й самотньому життю, хоча у мене не вистачило б коштів прожити так і три місяці, становлять одну з особливостей мого існування і одну з дивностей моєї натури. Я вкрай потребував підтримки, але саме ця обставина позбавляла мене сміливості показуватися будь-кому на очі, а необхідність робити візити робила їх для мене нестерпними до такої міри, що я перестав бачитися навіть з академіками та іншими письменниками, з якими вже встиг познайомитися. Я продовжував зрідка бувати лише у Маріво, абата де Маблі і Фонтенеля. Першому я навіть показав свою комедію «Нарцис». Вона йому сподобалася, і він був такий люб’язний, що зробив у ній деякі поправки. Дідро був молодший за них, приблизно мого віку. Він любив музику, знав її теорію, і ми разом говорили про неї, він розповідав мені про задумані ним твори. Це швидко зблизило нас, наша дружба тривала п’ятнадцять років і, ймовірно, тривала б досі, якби, на лихо і з його вини, я не взявся до його ремесла.

Важко навіть уявити собі, на що витрачав я цей короткий і дорогоцінний проміжок часу, що залишався в моєму розпорядженні перед тим, як перетворитися на жебрака. Я завчав напам’ять поетів, яких сто разів уже вчив і стільки ж разів забував. Щоранку близько десятої години я йшов гуляти до Люксембурзького саду з томиком Верґілія або Руссо в кишені і там до обідньої години згадував то священну оду, то буколіку. Мене нітрохи не лякало те, що, завчаючи одну оду, я неодмінно забував учорашні. Я згадав, що після поразки Нікія під Сіракузами полонені афіняни заробляли хліб, декламуючи поеми Гомера. З цього вченого заняття, за допомогою якого я сподівався уникнути бідності, я здобув науку – вправляти свою щасливу пам’ять, завчаючи всіх поетів.

Другим моїм не менш серйозним заняттям були шахи, яким я регулярно присвячував у Можі весь післяобідній час, якщо не йшов до театру. Там я познайомився з де Легалем, Юссоном, Філідором, з найвідомішими шахістами того часу, та сам не став від того краще грати. Але я не сумнівався, що врешті-решт гратиму сильніше за всіх, і вважав, що це буде для мене достатнім джерелом існування. Хоча б чим я захоплювався, я міркував завжди однаково. Я говорив собі: «Хто перший у чому-небудь, той завжди може бути певен, що в ньому матимуть потребу. Отже, треба бути першим, все одно в чому. У мені матимуть потребу, випаде нагода, і мої заслуги довершать решту». Ця дитяча думка не була софізмом мого розуму, вона була софізмом моїх лінощів. Боячись великих і швидких зусиль, які довелося б мені зробити, щоб добитися успіху, я потурав своїм лінощам і прикривав свою ганьбу гідними їх аргументами.

Отже, я спокійно чекав, коли закінчаться мої гроші, і, гадаю, хвилювався б не більше, витративши останнє су, якби отець Кастель, до котрого я заходив іноді дорогою в кафе, не вивів мене з летаргії. Отець Кастель був божевільною, але доброю людиною, і йому було прикро бачити, як я гину, нічого не роблячи. «Музиканти і вчені не співають з вами в унісон. Так змініть тон і почніть відвідувати жінок! Можливо, тут вам більше поталанить. Я говорив про вас пані де Безенваль, сходіть до неї від мого імені. Це добра жінка, вона радо прийме земляка свого сина і чоловіка. У неї ви зустрінете пані де Брольї, її дочку, жінку розумну. Говорив я про вас і пані Дюпен. Віднесіть їй свою книгу, вона хоче познайомитися з вами, і вона добре вас прийме. У Парижі можна добитися чого-небудь тільки через жінок, вони подібні до дуг, а мудрі люди – їхні асимптоти, що безперервно наближаються до них, але ніколи з ними не стикаються».

Довго відкладаючи з дня на день цю жахливу необхідність, я нарешті набрався духу й пішов до пані де Безенваль. Вона прийняла мене дуже ласкаво. Коли пані де Брольї увійшла до її кімнати, вона мовила: «Доню моя, ось пан Руссо, про якого нам розповідав отець Кастель». Пані де Брольї похвалила мою книгу і, підвівши мене до клавесина, показала мені, що вона займалася ним. Поглянувши на стінний годинник і побачивши, що скоро проб’є годину, я зібрався йти. Пані де Безенваль мовила мені: «Вам дуже далеко додому, залишайтеся і пообідайте тут». Я не змусив себе упрохувати. Через чверть години я зрозумів з деяких слів, що вона пропонувала мені пообідати з її прислугою. Пані де Безенваль була дуже добра жінка, але обмежена, і дуже гордилася, що належить до родовитого польського дворянства; вона не розуміла, що талант треба поважати. Вона навіть судила про мене більше з моїх манер, ніж з костюму, який був хоча й простий, але дуже охайний і зовсім не говорив про мене як про людину, якій належить обідати в людській. Я дуже давно забув туди дорогу і не мав ніякого бажання згадати її знову.

Не показуючи своєї образи, я сказав пані де Безенваль, що згадав про одну невелику справу, через яку мені необхідно повернутись додому, і хотів піти. Пані де Брольї підійшла до матері і шепнула їй на вухо кілька слів, що вплинули на неї. Пані де Безенваль устала, щоб утримати мене, і мовила: «Я розраховую, що ви зробите нам честь пообідати з нами». Я вирішив, що безглуздо з мого боку розігрувати гордівника, і залишився. До того ж мене розчулила доброта пані де Брольї, і вона зацікавила мене. Мені було дуже приємно пообідати з нею, і я сподівався, що, пізнавши мене ближче, вона не пошкодує, що виявила мені цю честь. З нами обідав також пан де Ламуаньйон, великий друг цієї родини. Як і пані де Брольї, він говорив на особливому паризькому жаргоні, що складався з напівслівець і тонких натяків. Бідному Жан-Жаку нічим було козирнути. Мені вистачило здорового глузду, незважаючи на веління Мінерви, не вдавати із себе люб’язного співрозмовника, і я мовчав. О, якби ж я завжди був такий розсудливий! Я не опинився б у тій прірві, в яку попав сьогодні.

Я шкодував про неповороткість свого розуму і про те, що не міг виправдати в очах пані де Брольї виявленої нею до мене прихильності. Після обіду я вдався до свого звичайного рятівного засобу. У мене в кишені лежало віршоване послання до Парізо, написане під час мого перебування в Ліоні. Ця річ була не позбавлена тепла, я постарався передати його своїм читанням і розчулив до сліз усіх трьох слухачів. Не знаю, вгадав я правду чи подумав так через марнославство, але мені здалося, що погляд пані де Брольї говорив її матері: «Хіба я була не права, коли сказала вам, що цій людині більше личить обідати з нами, ніж з нашими слугами?» До цієї хвилини у мене лежав якийсь тягар на серці, але, помстившись таким чином, я відчув себе задоволеним. Пані де Брольї, склавши собі надто втішну думку про мене, вирішила, що я викличу в Парижі сенсацію і матиму успіх у жінок. Бажаючи допомогти моїй недосвідченості, вона подарувала мені «Сповідь графа ***».[118] «Ця книга, – мовила вона мені, – ментор, який знадобиться вам у світі. Ви зробите правильно, якщо вдаватиметеся іноді до його порад». Понад двадцять років беріг я цей томик, почуваючи вдячність до тієї, що дала мені його, але частенько при цьому посміхаючись з тієї думки, яку ця пані, мабуть, мала щодо моїх галантних здібностей. Прочитавши цей твір, я перейнявся до автора дружніми почуттями. Моє відчуття не обдурило мене: він став моїм єдиним справжнім другом серед письменників.[119]

Відтоді я насмілювався розраховувати на те, що баронеса де Безенваль і маркіза де Брольї, виявивши до мене співчуття, не залишать мене надовго в безвихідному становищі, і не помилився. Поговорімо тепер про мою появу у пані Дюпен, що мало куди триваліші наслідки.

Пані Дюпен, як відомо, була дочкою Самюеля Бернара і пані Фонтен. Її та двох її сестер можна було назвати трьома граціями. Пані де ля Туш утекла до Англії з герцогом де Кінґстоном, пані д’Арті була коханкою і, навіть більше, єдиною і щирою подругою принца де Конті, жінкою чарівної лагідності і надзвичайної доброти, приємного розуму і незмінної життєрадісності. Пані Дюпен була найвродливішою з трьох сестер і єдиною бездоганною в своїй поведінці. Вона стала нагородою за гостинність, яку пан Дюпен виявив її матері у своїй провінції. Та віддала її руку разом з величезним посагом і місцем головного відкупника. Коли я вперше побачив її, вона все ще була однією з найгарніших жінок Парижа.

Вона прийняла мене за туалетом, з оголеними руками, розпущеним волоссям, у недбало накинутому пеньюарі. Це було для мене новиною, і моя бідолашна голова не витримала, я зніяковів, розгубився – одне слово, тут-таки закохався в пані Дюпен.