Розділ «Частина друга»

Певний у тому, що ставлення до мене незабаром зміниться, і публіка, схаменувшись, змусить владу червоніти за своє поводження зі мною, я думав лише про те, як би дотягнути до цих щасливих змін, коли я буду в змозі вибрати кращий спосіб добувати кошти на прожиття. З цією метою я знову взявся до свого «Музичного словника», який за десять років праці над ним так посунувся, що залишилося тільки закінчити його і переписати начисто. Незадовго перед тим мені прислали мої книги, і з їх допомогою я міг закінчити цю роботу. У той самий час мені прислали й мої папери, що дозволило мені почати написання своїх спогадів, яким я мав намір віднині цілком себе присвятити. Я почав переписувати листи до одного збірника, щоб він став дороговказною ниткою для моєї пам’яті відносно порядку і часу подій. Я вже відібрав ті, які хотів зберегти для цієї мети, і десятирічна послідовність не переривалася. Але, давши лад листам, щоб переписати їх, я виявив у них прогалину, що здивувала мене. Ця прогалина охоплювала майже шість місяців – із жовтня 1756 року до березня наступного року.

Я чудово пам’ятав, що відклав багато листів Дідро, Делейра, пані д’Епіне, пані де Шенонсо та інших, але не знаходив їх тепер. Куди ж вони поділися? Невже хтось наклав руку на мої папери протягом тих кількох місяців, поки вони залишалися в Люксембурзькому палаці? Це було незбагненно, адже я сам бачив, як маршал замкнув на ключ кімнату, куди я їх поклав. Багато листів жінок і всі листи Дідро не були датовані; щоб розмістити ці листи по порядку, мені довелося проставити на них дати з пам’яті і навздогад; тепер я подумав був, що помилився в датах, і знову перебрав усі листи без дат або які я сам датував, шукаючи серед них ті, які мали б заповнити прогалину. Та мої пошуки ні до чого не привели, я переконався, що прогалина справді існує, і що листи, напевне, були викрадені. Ким і з якою метою? Ось чого я не міг зрозуміти. Ці листи, що передували моїм великим сваркам і належали до часу мого найбільшого захоплення «Юлією», не могли нікого зацікавити. Щонайбільше – у них були якісь причіпки Дідро, насмішки Делейра, докази дружби пані де Шенонсо і навіть пані д’Епіне, з якою я був тоді в найкращих стосунках. Кому ж могли знадобитися ці листи? Що хотіли з ними зробити? Тільки через сім років я запідозрив, у чому полягала жахлива мета цієї крадіжки.

Остаточно впевнившись у цій нестачі, я почав перевіряти свої чернетки, чи не виявиться і там чогось подібного. Я дещо знайшов і, зважаючи на свою погану пам’ять, припустив, що бракує і ще дечого в купі моїх паперів. Я помітив, що відсутні чернетка «Чуттєвої моралі» і витяги з «Пригод мілорда Едуарда». Останнє, признаюся, змусило мене запідозрити пані де Люксембурґ. Ці папери пересилав мені Ля Рош, її слуга, і я не уявляв собі, хто, окрім неї, міг би зацікавитися цим клаптиком. Але навіщо їй був потрібен інший уривок, а також викрадені листи, якими навіть з поганими намірами не можна було скористатися на шкоду мені, хіба що переробивши їх? Я ні на одну хвилину не запідозрив маршала, знаючи його незмінну прямоту і справжню дружбу до мене. Я не міг навіть утвердитися в своїй підозрі стосовно його дружини. Після довгих і втомливих пошуків винуватця цієї крадіжки я нарешті вирішив, що найпевніше приписати її д’Аламберу, який, утершись у дім пані де Люксембурґ, міг знайти спосіб ритися в її паперах і взяти те, що йому хотілося, як з рукописів, так і з листів – або щоб завдати мені якоїсь прикрості, або щоб привласнити собі те, що могло йому знадобитись. Я припускав, що, введений в оману заголовком «Чуттєвої моралі», він думав, що знайде план справжнього трактату про матеріалізм і, як легко собі уявити, скористається ним проти мене. Упевнений, що, познайомившись із чернеткою, він скоро побачив свою помилку, і, вирішивши зовсім залишити літературу, я мало турбувався з приводу цього викрадення, вже не першого з його боку,[213] і все зносив без нарікань. Незабаром я й думати забув про цю зраду, неначе її не існувало, і почав збирати матеріал, що залишився в мене, готуючись до праці над своєю «Сповіддю».

Довгий час я вважав, що в Женеві спілка пасторів чи принаймні громадяни і буржуазія протестуватимуть проти беззаконня, допущеного в спрямованій проти мене постанові. Але все залишилося спокійним, принаймні ззовні; спостерігалася загальна незадоволеність, що чекала тільки нагоди, щоб вихлюпнутися. Мої друзі чи то пак ті, хто називав себе так, закидали мене листами, вмовляючи стати на чолі їх і запевняючи, що з боку ради буде публічне вибачення. Боязнь заворушень і розбрату, що їх могла викликати моя присутність, завадила мені поступитися їхнім умовлянням. Вірний одного разу даній мною клятві ніколи не брати участі у громадянських чварах у своїй країні, я вважав за краще зносити образу і назавжди покинути батьківщину, ніж повертатися туди за допомогою жорстоких і небезпечних засобів. Я й справді чекав з боку буржуазії законних і мирних заперечень проти правопорушення, що надзвичайно її зачіпало, але їх не було. Її ватажки не так добивалися сатисфакції за образи, як чекали нагоди вислужитися. Вони умишляли зле, але мовчали і дозволяли раді виявляти ханжество і зводити наклеп, для того щоб зробити мене одіозною фігурою в очах простолюду, пояснюючи свої нападки релігійною ревністю.

Понад рік я марно чекав, що хто-небудь висловить протест проти цієї незаконної постанови. Нарешті, бачачи, що мої співгромадяни від мене відступилися, я вирішив відректися від своєї невдячної батьківщини, де ніколи не жив, від якої ніколи мені не було ні добра, ні користі і яка за одне лише те, що я хотів їй віддати честь, вчинила зі мною так негідно, бо ті, хто повинен був піднести свій голос, промовчали. І ось я написав головному синдику – того року це був, здається, пан Фавр – листа, де урочисто відрікався від своїх прав громадянства, витримуючи, втім, того ж помірного і благопристойного тону, яким завжди відзначалися мої горді протести, що ними я часто відповідав серед своїх нещасть на жорстокість ворогів.

Цей крок відкрив нарешті очі громадянам Женеви. Вони зрозуміли, що їм і самим невигідно було відмовлятися від заступництва за мене, і вони піднялися на мій захист, але було вже пізно. У них були й інші причини для невдоволення, які вони приєднали до цієї і на отриманому матеріалі склали дуже розумні уявлення, розширювані й підкріплювані, у міру того, як рада, що відчувала підтримку з боку французького уряду, все ясніше показувала їм своїми жорстокими і грубими відмовами, що має намір остаточно їх поневолити. Ці сперечання викликали появу кількох брошур, що не мали вирішального значення, як раптом з’явилися «Листи із села»[214] – книжка, з надзвичайним мистецтвом написана на захист ради, яка, здавалося, цілком знищила і змусила замовкнути партію невдоволених. Цей твір – міцний пам’ятник рідкісним талантам автора – належав перу генерального прокурора Троншена, людини розумної, освіченої, великого знавця законів і республіканського правління. Siluit terra.[215]

Оговтавшись від першої розгубленості, представники буржуазії набралися духу написати відповідь, з якою доволі непогано впоралися. Але всі погляди звернулися на мене, як на єдину людину, здатну зітнутися з таким супротивником, маючи шанси його розбити. Признаюся, я теж так думав; і, спонукуваний співгромадянами, що ставили мені за обов’язок допомогти їм своїм пером у тих важких обставинах, причиною яких був я сам, я взявся до спростування «Листів із села» і, пародіюючи їхню назву, написав свої «Листи з гори». Я задумав і виконав цю справу в такій суворій таємниці, що, коли бачився в Тононі з ватажком представників, щоб обговорити їхні справи, і де вони показали мені начерк своєї відповіді, я жодним словом не обмовився про свою власну, вже готову, побоюючись, що коли чутки про неї дійдуть до женевського уряду чи до моїх особистих ворогів, то можуть виникнути серйозні перешкоди до її друкування. Та все ж мені не вдалося уникнути цього; мій твір став відомим у Франції ще до його виходу в світ; але заважати його появі не стали, щоб не дати мені здогадатися, як було розкрито мою таємницю. Скажу про це тільки те, що мені вдалося довідатись, тобто дуже небагато, і промовчу про свої припущення.

У Мотьє в мене було майже стільки ж знайомих, як в Ермітажі і в Монморансі, але вони здебільшого були зовсім іншого ґатунку. Досі мене відвідували люди, що мали зі мною щось спільне відносно таланту, смаків, життєвих правил, на що вони й посилалися як на причину своїх візитів і одразу ж починали розмовляти зі мною на цікаві для нас теми. У Мотьє було вже не так, і особливо це стосувалося французьких відвідувачів. До мене приходили офіцери чи інші добродії, що не мали ніякого літературного смаку, здебільшого навіть не читали моїх книжок. А проте вони, за їх словами, долали шлях у тридцять, сорок, шістдесят чи сто льє, щоб побачити мене, помилуватися на людину прославлену, знамениту, велику і т. ін. Мені кидали в обличчя найгрубіші, найбезсоромніші лестощі, від яких я раніше був захищений повагою моїх співрозмовників. Оскільки більшість цих гостей не вважали за потрібне називати ні свого імені, ні звання, оскільки їхні знання і мої стосувалися абсолютно різних предметів, і вони не читали і навіть не переглядали моїх творів, я не знав, про що з ними говорити. Я чекав, щоб заговорили вони, бо ж вони самі мали знати й пояснити мені, навіщо прийшли до мене. Неважко зрозуміти, що такі розмови були для мене не надто цікаві, хоча й могли бути цікавими для моїх гостей, залежно від того, що вони хотіли дізнатися. Оскільки я без усяких побоювань, невимушено висловлювався з усіх питань, з якими вони вважали за потрібне звернутися до мене, то зазвичай вони поверталися від мене такими ж обізнаними, як і я сам, щодо всіх дрібниць мого життя.

Так, наприклад, я познайомився з паном де Фенсом, стайничим королеви і кавалерійським капітаном королівського полку. Він постійно проводив декілька днів у Мотьє і навіть супроводжував мене пішки до Ла-Ферр’єра, ведучи свого коня за вуздечку, хоч єдине, що між нами було спільного, полягало в тому, що ми обидва були знайомі з мадемуазель Фель та обидва грали в більбоке. Окрім пана Фенса, до мене приходили ще дивніші гості. Приходять до мене пішки якісь двоє, ведучи своїх мулів, нав’ючених невеликим багажем, зупиняються в готелі, самі чистять своїх мулів і просять дозволу відвідати мене. З зовнішнього вигляду цих погоничів мулів прийняли за контрабандистів, і незабаром рознеслася чутка, що до мене в гості прийшли контрабандисти. Але як тільки вони заговорили зі мною, я переконався, що це люди іншого ґатунку. Не будучи контрабандистами, вони легко могли виявитися шукачами пригод, і це змушувало мене якийсь час триматися з осторогою.

Але мої гості швидко мене заспокоїли. Один з них був пан де Монтобан, прозваний графом де ля Тур дю Пен, дворянин з Дофіне; другий – пан Дастьє, з Карпантра, колишній військовий; він заховав свій орден Святого Людовіка в кишеню, оскільки не мав можливості відкрито носити його. Обидва ці добродії відзначалися люб’язністю і дотепністю; розмова з ними була приємна і цікава; їхній спосіб подорожувати, що так добре відповідав моїм смакам і так мало – смакам французького дворянства, викликав у мені певну симпатію до них, а подальші стосунки з ними тільки зміцнили це почуття. Наше знайомство на цьому не скінчилося, воно триває і тепер, і вони кілька разів навідували мене, але вже не пішки, – це годилося тільки спершу. Та чим більше бачив я цих добродіїв, тим менше спільного знаходив у наших принципах і тим більше переконувався, що мої книги їм чужі і що немає справжньої приязні між нами. Чого ж вони хотіли від мене? Навіщо прийшли в такому вбранні? Чому залишалися по декілька днів? Навіщо приїжджали кілька разів? Чому так прагнули відвідати мене? Тоді я не ставив собі цих запитань, але згодом вони часто спадали мені на думку.

Моє серце, зворушене увагою цих людей, віддавалося їм несвідомо, особливо Дастьє, відвертіший характер якого дуже мені подобався. Я навіть листувався з ним і, бажаючи надрукувати свої «Листи з гори», подумував звернутися до нього, щоб обдурити тих, хто чекав пакета з моїм рукописом на шляху до Голландії. Дастьє багато і, можливо, з певною метою розповідав мені про свободу друку в Авіньйоні і пропонував мені свої послуги на випадок, якщо я захочу щось там опублікувати. Я зрадів цій пропозиції і послав йому поштою перші свої зошити. Протримавши їх у себе досить довго, Дастьє нарешті повернув їх мені, повідомляючи, що жоден видавець не наважується їх надрукувати. Я змушений був звернутися до Рея, передбачливо висилаючи йому свої зошити не інакше, як один за одним, і не розлучаючись із наступним, не впевнившись в отриманні попереднього. Перш ніж моя праця побачила світ, я дізнався, що її бачили в міністерствах, а д’Ешерні з Невшателя повідомив мене про якусь книгу Людини з гори, яку Гольбах приписував мені. Я запевнив його, як це й було насправді, що ніколи не писав книги з такою назвою. Коли з’явилися листи, він розлютився і звинувачував мене в брехні, хоча я не сказав йому нічого, окрім правди. Ось яким чином я дізнався, що про мій рукопис стало відомо. Переконаний у чесності Рея, я змушений був спрямувати свої припущення іншим руслом і все більше зупинявся на думці, що мої пакети були розкриті на пошті.

Приблизно того ж часу в мене зав’язалося інше знайомство, але спочатку тільки шляхом листування, з якимсь Лальо з Німа; він написав мені з Парижа, просячи прислати йому мій портрет у профіль. За його словами, він був йому потрібний для мого мармурового бюсту, який він замовив Ле Муану для своєї бібліотеки. Якщо це були лестощі, придумані для того, щоб задобрити мене, то вони вдалися якнайкраще. Я вирішив, що людина, яка захотіла мати у себе в бібліотеці мій мармуровий бюст, наповнена моїми книгами, а отже, і моїми принципами, і що вона любить мене, бо її душа співзвучна моїй. Звичайно, така думка не могла не спокусити мене. Згодом я познайомився з паном Лальо. Я побачив, що він дуже радий зробити мені якомога більше дрібних послуг і якомога більше втручатися в мої справи, але сумніваюся, щоб хоч одна з моїх праць була серед тих небагатьох книжок, які він прочитав у своєму житті. Не знаю навіть, чи є у нього бібліотека і чи має він потребу в чомусь подібному. Що ж до бюста, то Лальо задовольнився поганим глиняним зліпком, зробленим Ле Муаном, з якого він велів вигравіювати огидний портрет, який усе-таки вважається моїм, наче й справді має зі мною якусь схожість.

Єдиним французом, що відвідував мене, як мені здавалося, з цікавості до мене і до моїх творів, був молодий офіцер лімузинського полку на прізвище Сег’є де Сен-Бріссон, який красувався і тепер ще красується у Парижі і в світі завдяки приємним талантам і претензією на дотепність. Він приїхав до мене в Монморансі тієї зими, що передувала моїй катастрофі. Він сподобався мені жвавістю своїх почуттів. Потім він писав мені в Мотьє, і чи то він хотів полестити мені, чи то йому справді закрутив голову «Еміль», тільки він повідомив, що залишає службу, щоб жити незалежно, і вчиться столярного ремесла. У нього був старший брат, капітан того ж полку, у ньому мати душі не чула. Ця жінка, будучи великою святенницею і підпавши під вплив якогось ханжі абата, дуже погано ставилася до свого молодшого сина, звинувачуючи його в безбожництві і навіть у смертному гріху – знайомстві зі мною. Ці сварки спонукали молодого офіцера порвати з матір’ю і влаштуватися так, як я сказав вище, і все це для того, щоб стати маленьким Емілем.

Наляканий такою стрімкістю, я поспішив написати йому, щоб змусити його відмовитися від цього рішення, і вклав у свої докази всю силу переконання, на яку тільки був здатний. Вони подіяли. Він згадав про свої обов’язки щодо матері і взяв назад прохання про відставку з рук полковника, яке той розсудливо притримав, аби дати молодому офіцеру час схаменутися. Вилікувавшись від одного безумства, він упав в інше, яке мене не так здивувало, але теж не сподобалося: він став письменником. Він випустив одну за одною дві чи три брошури, що виявили деяку його обдарованість, але я не можу собі дорікнути, що роздавав йому з цього приводу особливі похвали, які заохочували б його продовжувати подібну кар’єру.

Через деякий час він приїхав до мене, і ми зробили разом паломництво на острів Сен-П’єр. У дорозі він тримався якось інакше, ніж в Монморансі. У ньому було щось неприродне; спочатку це не надто мене вразило, але згодом часто згадувалось. Він відвідав мене ще раз в готелі «Сен-Сімон», коли я був проїздом у Парижі дорогою до Англії. Тут я дізнався те, про що він не говорив мені раніше: що він обертався серед вищого світу і досить часто бачився з пані де Люксембурґ. Коли я жив у Трі, він не давав про себе ніяких звісток і нічого мені не переказував через свою родичку мадемуазель Сег’є, яка була моєю сусідкою, але ніколи не виявляла до мене прихильності. Одне слово, захоплення де Сен-Бріссоном закінчилося так само раптово, як і знайомство з Фенсом, але останній нічим не був мені зобов’язаний, тоді як Сен-Бріссон був мені зобов’язаний, якщо тільки дурниці, які я перешкодив йому зробити, не були грою з його боку, що, по суті, легко могло бути.

Із Женеви теж приїжджало до мене чимало народу. Делюки – батько і син – по черзі змусили мене бути доглядальником біля свого ліжка: батько захворів у дорозі, а син уже був хворий, вирушаючи із Женеви; обидва приїхали до мене видужувати. Пастори, родичі, святенники, різні пройдисвіти наїжджали то із Женеви, то зі Швейцарії не для того, щоб захоплюватися мною чи висміювати мене, як відвідувачі з Франції, а щоб лаяти і повчати. Єдиний, хто мені був приємний, це Мульту, що приїхав до мене на три-чотири дні, і я дуже хотів би затримати його на довший час. А найчастіше приходив і набридав найбільше пан д’Івернуа, женевський торговець, родом з Франції і родич генерального прокурора в Невшателі. Цей пан д’Івернуа приїжджав двічі на рік із Женеви до Мотьє тільки для того, щоб побачитися зі мною, проводив зі мною кілька днів поспіль, з ранку до вечора, супроводжував мене на всіх прогулянках, привозив мені купу всіляких подарунків, втирався проти моєї волі до мене в довіру, стромляв носа в усі мої справи, незважаючи на те, що між нами не було нічого спільного ні в думках, ні в смаках, ні в почуттях, ні в знаннях. Не думаю, щоб він за все своє життя прочитав до кінця хоч якусь книжку, і сумніваюся, щоб він знав, про що писав я сам. Коли я почав збирати гербарій, він плентався за мною на ботанічні екскурсії, не маючи найменшого потягу до цього заняття. У нього навіть вистачило мужності провести наодинці зі мною аж три доби в харчевні в Гумуа, звідки я сподівався вижити його нудьгою і давши йому зрозуміти, як він мені набрид. Але мені не вдалося ні похитнути його неймовірної завзятості, ні розгадати її причину.

Серед усіх цих знайомств, нав’язаних мені і які я підтримував лише через силу, не можу не згадати єдине, яке було мені приємним і в якому я був сердечно зацікавлений: я говорю про молодого угорця, що оселився в Невшателі, а потім у Мотьє, через кілька місяців після того, як я сам там влаштувався. У цій місцевості його називали бароном де Соттерном, під цим ім’ям він і приїхав з Цюріха. Він був високий на зріст і гарної статури, мав приємну зовнішність, відзначався привабливим і милим поводженням. Він говорив усім і дав зрозуміти мені самому, що приїхав до Невшателя тільки заради мене і для того, щоб у спілкуванні зі мною навчитися служити доброчесності. Його обличчя, тон, манери, здавалося мені, цілком узгоджуються з його словами; і я вважав би, що знехтував одним з найбільших своїх обов’язків, якби випровадив молодого хлопця, що справляв таке приємне враження і шукав мого товариства заради такої гідної мети. Моє серце не вміє віддаватися наполовину. Незабаром він придбав усю мою дружбу і цілковите довір’я; ми сталі нерозлучні. Соттерн брав участь у всіх моїх піших прогулянках, і це йому подобалося. Я познайомив його з мілордом маршалом, і той дуже ласкаво обійшовся з ним. Не вміючи ще висловлювати свої думки по-французьки, він говорив зі мною і писав мені тільки латиною, я відповідав йому французькою, і це змішування двох мов не зменшувало ні легкості, ні жвавості наших розмов. Він розповідав мені про свою родину, про свої справи, пригоди, про віденський двір, інтимні подробиці якого, очевидно, знав досить добре. Протягом майже двох років, які ми провели в найближчій дружбі, я завжди бачив у ньому м’якість характеру і не тільки чесність, але навіть душевну витонченість і велику внутрішню чистоту, надзвичайну благопристойність у словах – одне слово, всі ознаки шляхетної людини; і він не тільки викликав у мене глибоку повагу до себе, а й став мені дорогий.

У самому розпалі нашої дружби д’Івернуа написав мені з Женеви, щоб я остерігався молодого угорця, що оселився поблизу мене. Його начебто запевняли, що він шпигун, підісланий до мене французьким мністром. Це повідомлення могло тим більше стривожити мене, що в місцевості, де я жив, усі попереджали мене про необхідність бути обережним, що за мною стежать і постараються заманити мене на французьку територію, щоб там розправитися зі мною.

Бажаючи раз і назавжди заткнути рота цим недоречним порадникам, я запропонував Соттерну, ні про що не попереджаючи його, прогулятися пішки до Понтарльє; він погодився. Коли ми туди прийшли, я дав йому прочитати лист д’Івернуа, а потім, палко обійнявши юнака, мовив: «Соттерн не потребує доказів моєї довіри до нього, але публіка повинна знати, що я маю для цього підстави». Ці обійми були дуже солодкі, то була одна з тих душевних утіх, які чужі переслідувачам і які вони не в змозі відняти у своїх жертв.

Я ніколи не повірю, щоб Соттерн був шпигуном чи зрадив мене; але він мене обдурив. Тоді як я виливав йому своє серце, нічого не приховуючи, він мав твердість постійно закривати від мене своє і відмагався від мене, вдаючись до брехні. Він вигадав мені якусь історію, що змусила мене повірити, буцімто його присутність необхідна на батьківщині. Я благав його їхати якомога швидше, і він поїхав. А коли я думав, що він уже в Угорщині, то дізнався, що він у Страсбурзі. Соттерн був там уже не вперше. Він розбив там одну сім’ю; чоловік, знаючи, що я зустрічаюся з ним, написав мені про це. Я доклав усіх зусиль, щоб повернути молоду жінку до доброчесності, а Соттерна – до його обов’язків. Тоді як я думав, що вони розірвали свої стосунки, вони зійшлися знову, і чоловік мав навіть утіху застати юнака в себе вдома; після цього мені нічого було більше сказати. Я дізнався, що вдаваний барон обплутав мене тенетами брехні. Прізвище його було не Соттерн, а Соттерсгайм. Що стосується баронського титулу, яким його наділили в Швейцарії, то я не міг дорікати йому за це, оскільки він ніколи ним не користувався. Але я не сумніваюся, що він справді був дворянином, а мілорд маршал, який добре орієнтувався в людях і свого часу побував у нього на батьківщині, завжди вважав його за дворянина і ставився д нього як до такого.