Розділ «Частина друга»

Як тільки Соттерн поїхав, служниця готелю, де він харчувався, заявила, що вагітна від нього. Це була брудна шльондра, а Соттерна всі так цінували і поважали в цій місцевості за його поведінку і високу моральність, що її безсоромність усіх обурила. Найпривабливіші тамтешні жінки, що марно розсипали йому свої компліменти, розлютилися; я був у нестямі від обурення. Я доклав усіх зусиль, щоб змусити замовкнути цю негідницю, пропонуючи сплатити всі витрати і поручитися за Соттерсгайма. Я написав йому, глибоко впевнений не тільки в тому, що ця вагітність не має до нього ніякого стосунку, а й що це вигадка і все це тільки підступи його і моїх ворогів. Я хотів, щоб він повернувся і викрив шахрайку і тих, хто підучив її. Мене вразила непереконливість його відповіді. Він написав пасторові, у парафії якого жила ця шльондра, і, так би мовити, зам’яв справу. Бачачи це, я перестав утручатися і дуже дивувався, що такий розпусник міг до такої міри володіти собою, щоб своєю стриманістю схилити мене до найбільшої близькості.

Із Страсбурґа Соттерсгайм вирушив на пошуки щастя до Парижа, але знайшов там лише убогість. Він написав мені, признаючись у своєму peccavi.[216] Спогад про нашу колишню дружбу схвилював мене до глибини душі; я послав йому трохи грошей. Наступного року, під час мого проїзду через Париж, я знову побачив його майже в такому самому становищі, але у великій дружбі з паном Лальо, причому так і не дізнався, звідки у нього це знайомство і давнє воно чи нове. Два роки по тому Соттерсгайм повернувся до Страсбурґа, звідки написав мені, і там же він помер. Ось коротка історія наших взаємин і те, що мені відомо з його пригод. Але, оплакуючи долю цього нещасного молодого хлопця, я ніколи не перестану думати, що він був гарного походження і що вся безладність його поведінки була наслідком умов, у які він потрапив.

Такі були мої надбання в Мотьє у розумінні зв’язків і знайомств. Скільки ж потрібно було б зібрати ще подібних знайомств, щоб відшкодувати мені гіркі втрати, що спостигли мене в той час!

Першою втратою була смерть герцога Люксембурзького. Його довго мучили лікарі, лікуючи й далі від якоїсь іншої хвороби, а не від подагри, яку не хотіли визнавати, і зрештою він став їхньою жертвою.

Якщо вірити тому, що писав мені з цього приводу Ля Рош, довірена людина дружини маршала, то саме на підставі цього прикладу, жорстокого і повчального, слід оплакувати вбогість величі.

Втрата цього доброго вельможі була для мене тим чутливіша, що він був моїм єдиним справжнім другом у Франції; а доброта його була така, що змусила мене зовсім забути про відмінність наших статків, і я прихилився до нього як до рівного собі. Наш зв’язок з моїм від’їздом не припинився, і він продовжував писати мені, як раніше. Проте мені здалося, що розлука чи моє нещастя охолодили його почуття до мене. Важко придворному зберегти колишню прихильність до людини, що впала в неласку сильних світу цього. До того ж я вважав, що не на мою користь виявився тут і величезний вплив, який мала на нього пані де Люксембурґ. Що ж до неї самої, то, незважаючи на деякі підкреслені і все рідші вияви прихильності, вона з кожним днем дедалі менше приховувала зміну своїх почуттів до мене. Вона написала мені три чи чотири рази до Швейцарії у різний час, після чого зовсім перестала писати. Потрібна була вся моя пристрасть, уся довіра, все засліплення, в яких я ще перебував, щоб не помітити в усьому цьому щось більше, ніж охолодження до мене.

Книговидавець Гі, товариш Дюшена, який після мого від’їзду часто відвідував Люксембурзький палац, написав мені, що я був згаданий у заповіті маршала. Це було цілком природно і правдоподібно, і я в цьому не сумнівався. Ця звістка змусила мене задуматися над тим, як мені слід розпорядитися заповіданим. Зваживши все, я вирішив прийняти те, що мені призначено, – з поваги до порядної людини, яка, будучи за своїм рангом малодоступною для дружби, була пов’язана зі мною щирими дружніми почуттями. Але я був позбавлений цього обов’язку, тому що ніколи більше не чув про цей спадок, справжній чи вигаданий. По правді кажучи, мені було б важко порушити одне з основних своїх етичних правил і чимось поживитися після смерті дорогої мені людини. Під час останньої хвороби нашого друга Мюссара Леніпс запропонував мені скористатися вдячністю хворого за наш догляд і вселити йому деякі розпорядження на нашу користь. «О, любий Леніпсе, – відповів я, – не поганьмо корисливими думками наш сумний, але священний обов’язок щодо вмираючого друга. Сподіваюся, що я ніколи не буду згаданий ні в чиєму заповіті, і в усякому разі, в заповіті друга». Десь тоді ж мілорд маршал заговорив зі мною про свій заповіт, і я йому відповів так, як сказав у першій частині своєї «Сповіді».

Другою втратою, ще тяжчою і ще непоправнішою, була смерть кращої з жінок і матерів. Обтяжена роками, пригнічена недугами і нещастями, вона покинула цю юдоль плачу й переселилася у світ праведних, де втішний спогад про добро, зроблене на землі, є вічною їм нагородою. Йди, покірлива і благородна душа, до Фенелона, Бернексаї, Катіна[217] і до тих, хто на скромнішій царині, подібно до них, відкрив своє серце справжньому милосердю; йди насолоджуйся плодами твоїх добрих справ і приготуй своєму вихованцю місце, яке він сподівається з часом зайняти біля тебе! Ти щаслива у своїх нещастях тим, що Небо, поклавши їм край, позбавило тебе жорстокого видовища моїх! Боячись засмутити її серце розповіддю про початок своїх лих, я нічого не писав їй з часу свого приїзду до Швейцарії. Але я написав панові де Конзьє, щоб дізнатися про неї, і він повідомив мене, що вона перестала допомагати стражденним і страждати сама. Скоро перестану страждати і я; але, якби я не вірив у те, що зустрінуся з нею в майбутньому житті, моя слабка уява відмовилася б від думки про цілковите щастя, на яке я там сподіваюся.

Моєю третьою і останньою втратою, адже у мене вже не залишилося друзів, яких я міг би втратити, стала втрата мілорда маршала. Він не помер, але, втомившись служити невдячним, покинув Невшатель, і з того часу я більше його не бачив. Він живий і, сподіваюся, переживе мене. Він живий, і тому не всі мої земні прихильності порвані. Залишається на землі хоч одна людина, гідна моєї дружби, бо головна її цінність радше в тому, що сам її почуваєш, а не в тому, що викликаєш ті самі почуття в іншій людині. Але я втратив ту відраду, яку давала мені його дружба, і можу зарахувати його лише до тих, кого все ще люблю, але з ким уже не пов’язаний. Він поїхав до Англії, щоб дістати помилування короля і викупити свої колись конфісковані маєтки. Розлучаючись, ми планували нові зустрічі, які і йому здавалися такими ж солодкими, як і мені. Він мав намір оселитися в Кейт-Холлі, у своєму замку поблизу Абердіна, і я повинен був вирушити до нього туди. Але мрії ці були надто для мене привабливі, щоб я міг сподіватися, що вони справдяться. Мілорд не залишився в Шотландії. Настійні прохання прусського короля повернули його до Берліна. Скоро читач побачить, що завадило мені туди до нього поїхати.

Перед своїм від’їздом, передбачаючи бурю, яку вже починали здіймати проти мене, він з власної ініціативи прислав мені документи на права громадянства у прусських володіннях, що, здавалося, мало слугувати мені надійним захистом від небезпеки бути вигнаним з країни. Сільська громада Куве у Валь-де-Травері пішла за прикладом правителя і, також безкоштовно, забезпечила мене посвідкою про належність до неї, тобто правами члена громади. Так, ставши з усякого погляду громадянином цієї країни, я був гарантований від будь-яких спроб вигнати мене на підставі закону навіть з боку самого короля. Але ж не законними шляхами переслідують того, хто найбільше від усіх поважав закони.

Не вважаю за потрібне зараховувати до своїх втрат, що припадають на той час, смерть абата де Маблі. Проживши якийсь час у його брата, я зав’язав деякі стосунки з ним, але вони ніколи не були надто близькими; і в мене є підстави думати, що його почуття до мене змінилися, відколи я став знаменитіший, ніж він. Але тільки після публікації «Листів з гори» я помітив деякі ознаки його поганого ставлення до мене. У Женеві набув поширення лист до пані Саладен, приписуваний абатові, в якому він говорив про мою книгу, як про бунтівні крики розгнузданого демагога. Моя повага до абата Маблі і до його освіченості не дозволяли мені ні на мить припустити, що цей безглуздий лист належав йому. Я вчинив у цьому випадку так, як мені підказала моя правдивість. Я послав йому копію цього листа і повідомив, кого вважають його автором. Він нічого мені не відповів. Це мовчання здивувало мене; але хай читач уявить моє здивування, коли пані де Шенонсо написала мені, що цей лист і справді належить абатові, а лист від мене дуже збентежив його! Адже коли навіть припустити, що він має рацію, – як міг він виправдати свій різкий і публічний виступ, зроблений з легким серцем, не з обов’язку, без потреби, а з єдиною метою – накинутись на глибоко нещасну людину, що ніколи ні в чому не провинилася перед ним, і якій він завжди виявляв прихильність? Трохи згодом з’явилися «Діалоги Фокіона»,[218] що являли собою нестримну і безсоромну компіляцію з моїх творів. Читаючи цю книгу, я переконався, що автор склав собі план дій щодо мене і що відтепер у мене немає лютішого ворога, ніж він. Мабуть, він не пробачив мені ані «Суспільної угоди», яка була йому не до снаги, ані «Вічного миру» і хотів, щоб я зробив витяги з творів абата де Сен-П’єра, лише з розрахунку на те, що я з цим не впораюсь.

Що далі посуваюся я вперед у своїй розповіді, то менше можу внести в неї ясності і стрункості. Тривоги мого подальшого життя не дали часу подіям як слід улягтися в моїй пам’яті. Вони занадто численні, заплутані і неприємні, щоб я міг розповісти їх послідовно. Єдине сильне враження, що залишилося у мене від них, – це враження жахливої таємниці, що приховує їхню причину, і в результаті я доведений до жахливого стану. Далі я розповідатиму як доведеться, залежно від того, що мені спаде на думку. Пам’ятаю, що в той час, про який ідеться, я цілковито поринув у написання своєї «Сповіді» і досить необережно розповідав про це всім і кожному, навіть не уявляючи, що комусь знадобиться і хтось захоче і зможе перешкодити цій справі. Та якби навіть я й подумав про це, то все одно не змовчав би, тому що з природи зовсім не здатний приховувати свої почуття і думки. Скільки я можу судити, саме чутка про цю справу стала справжньою причиною бурі, здійнятої для того, щоб вигнати мене зі Швейцарії і передати до рук тих, хто міг би перешкодити здійсненню мого наміру.

У мене був ще й інший план, і ті, хто боявся першого, дивилися на нього з не меншим невдоволенням. Я задумав видати повне зібрання своїх творів. По-перше, таке видання здавалося мені необхідним для того, щоб засвідчити, які саме книги з поширюваних під моїм ім’ям справді мої, і дати публіці можливість відрізнити їх від тих псевдонімних творів, які мої вороги приписували мені, щоб зганьбити і принизити мене. А по-друге, таке видання було для мене простим і чесним способом забезпечити собі шматок хліба, до того ж єдиним, оскільки я відмовився від написання нових книг, а мої спогади не могли вийти, поки я живий. Не заробляючи жодного су ніяким іншим способом і лише витрачаючи, я бачив, що мої кошти вичерпуються разом з доходом від моїх останніх творів. Ця обставина змусила мене пришвидшити видання мого «Музичного словника», ще не закінченого до кінця. Я виручив за нього сто луїдорів готівкою і сто екю довічної ренти. Та чи надовго вистачить ста луїдорів тому, хто витрачає щороку понад шістдесят, та й сто екю річної ренти все одно що нічого для людини, до якої зграї пройдисвітів і нероб зліталися, як шпаки.

До мене завітало кілька торговців з Невшателя пропонувати свої послуги для видання повного зібрання моїх творів, а з ними один ліонський власник друкарні чи книгопродавець на прізвище Регійя, що, не знаю, яким чином, втерся до їх компанії. Він і взявся всім керувати. Ми уклали цілком прийнятну угоду, яка відповідала моїй меті. Я мав матеріалу як друкованого, так і рукописного на шість томів ін-кварто,[219] а крім того, я зголосився сам спостерігати за друкуванням. За все це вони зобов’язалися виплачувати мені щорічну ренту в тисячу шістсот ліврів французькою монетою і видати одноразово тисячу екю.

Контракт був написаний, але ще не підписаний, коли з’явилися «Листи з гори». Страшенний вибух обурення проти цієї диявольської брошури та її ненависного автора злякав компанію, і справа розладналася. Враження від цієї останньої моєї праці можна прирівняти до того, яке справило свого часу моє «Міркування про французьку музику». Але воно хоч і викликало проти мене ненависть і наразило мене на небезпеку, проте не позбавило мене поваги суспільства. Коли ж вийшли у світ «Листи з гори», як у Женеві, так і в Версалі, вочевидь, були здивовані, як можна лишати живим таке чудовисько, як я. Мала женевська рада, підбурювана французьким посланником і керована генеральним прокурором, видала з приводу мого твору декларацію, в якій, затаврувавши її найжахливішими словами, оголосила, що вона негідна навіть бути спаленою рукою ката, і зі спритністю, майже сміховинною, додала, що було б ганебно не тільки відповідати на неї, а й згадувати про неї. Я палко бажаю, щоб хтось із моїх читачів, натхненний прагненням до правди і справедливості, зважився прочитати з початку й до кінця «Листи з гори». Тоді після всіх образ і жорстоких нападок, якими обкидали автора, він відчує, яка, смію сказати, стоїчна стриманість панує в цьому творі. Не маючи можливості відповідати на образи, оскільки я нікого не ображав, і не знаючи, як спростувати мої доводи, бо вони були незаперечні, мої супротивники вирішили зовсім не відповідати, нібито від надмірного обурення. Щоправда, коли вони сприймали неспростовні доводи як образи, то повинні були б уважати себе за надто скривджених.

Представники не тільки не заявили з приводу цієї огидної декларації ніякої скарги, а й пішли накресленим у ній шляхом, і, замість того щоб зробити своєю зброєю «Листи з гори», які вони приховали, щоб прикриватися ними як щитом, вони боязливо не віддали ні шани, ні справедливості цьому твору, написаному на їхній захист і на їхнє прохання. Вони не цитувати і навіть не згадувати його, хоча нишком черпали з нього всі свої аргументи, і лише точність, з якою вони пішли за порадою, що нею закінчується цей твір, стала єдиною причиною їх порятунку і перемоги. Вони нав’язали мені цей обов’язок, я виконав його, я до кінця послужив батьківщині та їх інтересам. Я просив їх забути про мене і думати в цих чварах тільки про себе. Вони спіймали мене на слові, і я більше не втручався в їхні справи, лише невпинно закликав їх до миру, нітрохи не сумніваючись у тому, що коли вони почнуть опиратися, то Франція їх розчавить. Цього не сталося, і я розумію, в чому причина, але тут не місце говорити про неї.

У Невшателі «Листи з гори» справили спочатку досить мирне враження. Я послав один примірник панові де Монмоллену. Він поставився до книги добре і прочитав її без заперечень. Тоді він був хворий, так само як і я, а коли видужав, прийшов дружньо відвідати мене і ні про що мені не говорив. Тим часом здіймався галас, десь уже палили цю книгу. Із Женеви, з Берна і, можливо, з Версаля вогнище обурення скоро перекинулося до Невшателя і, головне, до Валь-де-Травера, де почали за допомогою таємних підступів підбурювати народ ще раніше, ніж схаменулося духівництво. Смію сказати, що народ цієї країни мав би любити мене, як і всюди, де я жив, тому що я роздавав милостиню щедрою рукою, не залишаючи без допомоги жодного бідняка, нікому не відмовляючи в послузі, якщо був у змозі її зробити, поводився з усіма, можливо, навіть дуже запросто і завжди уникав будь-яких відмінностей, які могли б викликати заздрість. Попри це, натовп, невідомо ким підбурюваний, потроху дійшов нарешті до люті, почав публічно ображати мене серед білого дня не тільки в селах і на дорогах, а й на людних вулицях. Ті, кому я зробив найбільше добра, особливо старалися; і навіть люди, які й далі користувалися моїми благодіяннями, не сміючи виступати відкрито, підбурювали інших, неначе хотіли таким чином відомстити за приниження бути мені зобов’язаними. Монмоллен, здавалося, нічого не помічав і ніяк себе не виявляв. Та оскільки наближався час причастя, він прийшов до мене і порадив не приходити того дня до церкви, запевняючи, що в усьому іншому він нічого не має проти мене і дасть мені спокій. Ця люб’язність здалася мені дивною, вона змусила мене згадати про лист пані де Буффлер, і я не міг зрозуміти, кому це так важливо, причащатимусь я чи ні. Оскільки подібну поступливість з мого боку я вважав боягузтвом і до того ж не хотів дати народу новий привід волати про моє безбожництво, я рішуче відмовився від пропозиції пастора, і він пішов незадоволений, давши мені зрозуміти, що я пошкодую про це.

Позбавити мене причастя своєю владою він не міг, для цього потрібна була заборона консисторії, що прийняла мене до лона Церкви, а поки звідти не було розпорядження, я міг сміливо приходити до причастя, не боячись відмови. Монмоллен добився в духовного начальства доручення викликати мене до консисторії і зажадати у мене пояснень про мою віру, а в разі моєї відмови – відлучити мене від церкви. Відлучення не могло відбутися інакше, як за рішенням консисторії більшістю голосів. Але селяни, що входили до цього зібрання і називалися старійшинами, очолювані і, як неважко здогадатися, керовані цим священиком, звичайно ж, мусили поділяти всі його думки, особливо в питаннях богослов’я, у яких вони були обізнані ще менше, ніж їхній пастир. Отож я отримав повістку і вирішив прийти до консисторії.

Якою щасливою обставиною і яким тріумфом було б для мене, якби я вмів говорити так, як писав! Як мені легко було б показати свою перевагу і здолати цього жалюгідного пастора на очах півдюжини його прихильників-селян. Жадоба влади змусила протестантське духівництво забути всі принципи Реформації, і, щоб нагадати їх, мені досить було прокоментувати перші з моїх «Листів з гори», з приводу яких вони мали дурість ганьбити мене. Мій текст був готовий, треба було тільки розвинути його, і мій супротивник був би осоромлений. І я не обмежився б лише обороною; мені неважко було б перейти до нападу, тож він навіть не помітив би цього і не зміг захищатися. Пастори такого ґатунку, такі ж легковажні, як і неосвічені, самі дали мені якнайкращу можливість, про яку я тільки міг мріяти, щоб знищити їх. Але на жаль, треба було говорити, і говорити негайно, знаходити в потрібний момент думки, звороти, слова, незмінно зберігати повне самовладання, холоднокровність і ні на мить не збентежитися. Але хіба я міг чекати цього від себе? Я так ясно усвідомлював своє невміння висловлюватися експромтом. Я змушений був ганебно мовчати в Женеві перед зібранням, прихильним до мене і вже готовим усе схвалити. Але тут усе було навпаки: я мав справу з уїдливою людиною, яка знання заміняла підступністю, здатною розставити мені тисячу пасток, перш ніж я помічу хоч одну, людиною, яка вирішила будь-що спіймати мене. Що більше я обмірковував своє становище, то більше воно здавалося мені небезпечним. Відчуваючи, що мені ні за що щасливо з нього не виплутатись, я придумав інший вихід. Я надумав виголосити промову перед зібранням консисторії, відмовити їй в компетенції і тим самим позбавити себе необхідності відповідати. Це було дуже легко: я записав цю промову і з небувалою старанністю почав учити її напам’ять. Тереза сміялася з мене, чуючи, як я постійно бурмочу і повторюю ті самі фрази, намагаючись утовкмачити їх собі в голову. Я сподівався, що нарешті виголошу свою промову; я знав, що каштелян, як представник короля, буде присутній на засіданні, що, незважаючи на підступи та інтриги Монмоллена, більшість старійшин прихильні до мене; за мене були розум, істина, справедливість, заступництво короля, влада державної ради, співчуття всіх добрих патріотів, зацікавлених у призначенні цього розслідування, – все сприяло тому, щоб підбадьорити мене.

Напередодні призначеного дня я знав свою промову напам’ять і проказував її не затинаючись. Усю ніч я подумки повторював її, а вранці вже нічого не пам’ятав. Я уявляв, що вже стою перед високим зібранням, бентежуся, в голові паморочиться, язик заплітається, – одне слово, майже тієї самої хвилини, коли час було виходити, я остаточно занепав духом, залишився вдома і вирішив написати до консисторії, похапцем виклавши причини, через які я не зміг прийти, і посилаючись на свій недуг, який і справді, зважаючи на тодішній мій стан, не дозволив би мені витримати засідання до кінця.