Розділ «Частина друга»

Пан де Мальзерб, свідок і повірений моїх тривог, виявив невичерпну сердечну доброту, всіляко мене заспокоюючи. Пані де Люксембурґ сприяла цій добрій справі і декілька разів їздила до Дюшена дізнаватися про хід видання. Нарешті друкування поновилося й пішло швидше, хоча я так ніколи й не дізнався, в чому була причина затримки. Пан де Мальзерб взяв на себе клопіт особисто приїхати до Монморансі, щоб заспокоїти мене; це йому вдалося: моя глибока віра в його прямоту, взявши гору над сум’яттям, що панувало в моїй голові, забезпечила повний успіх його старанням. Побачивши мою тривогу і мою маячню, він, звичайно, визнав, що я гідний співчуття, і пожалів мене. Йому згадалися безупинно повторювані наклепи філософської зграї, що оточувала його. Коли я переселився до Ермітажу, вони, як я вже згадував, стверджували, що я недовго там проживу. Переконавшись, що я стою на своєму, вони почали запевняти, що я роблю це з упертості, з гордості, тому що мені соромно відступитися, але що я вмираю там з нудьги і почуваю себе нещасним. Мальзерб повірив у це і написав мені. Подібна помилка в людині, яку я так поважав, засмутила мене, і я написав йому один за одним чотири листи, в яких пояснив справжні мотиви своєї поведінки, правдиво описав свої смаки і схильності, свій характер і все, що відбувалося в моєму серці. Ці чотири листи, написані відразу начисто, швидко, не відриваючи пера від паперу, і навіть неперечитані, можливо, єдине в моєму житті, що я написав легко, і це досить дивно, якщо зважати на мій хворобливий стан і надзвичайну пригніченість, які я переживав. Відчуваючи, що знемагаю, я стогнав від думки, що залишу в порядних людей таку неправильну думку про себе. У цих чотирьох листах я нашвидку зробив начерки, які мали до деякої міри заповнити відсутність задуманих мною спогадів. Листи сподобалися Мальзербу, і він показав їх у Парижі; в них ніби суть того, що я висловлюю тут детальніше, а тому їх варто зберегти. У моїх паперах можна знайти їхні копії – їх на моє прохання зробив і надіслав мені Мальзерб кілька років по тому.

Чекаючи недалекої смертної години, я засмучувався лише тим, що серед літераторів немає нікого, кому б я міг довірити на збереження свої папери, щоб їх розібрали, коли мене не стане. З часу поїздки до Женеви я перейнявся дружніми почуттями до Мульта. Цей молодий хлопець мені подобався, і я хотів би, щоб саме він прийшов закрити мені очі. Я висловив йому це бажання, і, думаю, він не відмовився б виконати цей обов’язок людинолюбства, якби йому дозволили його справи і сімейні обставини. Позбавлений і цієї втіхи, я хотів принаймні довести йому свою довіру й послав йому «Сповідання віри савойського вікарія», перш ніж ця стаття вийшла в світ. Він був задоволений, але мені здалося, що в своїй відповіді він не поділяв упевненості щодо враження, яке ця річ мала справити на публіку. Він захотів отримати від мене щось інше, чого ні в кого більше немає. Я послав йому «Надгробне слово покійному герцогу Орлеанському», написане для абата д’Арті, але не виголошене, оскільки цей обов’язок несподівано переклали на когось іншого.

Отже, друкування поновилося, тривало і закінчилося досить спокійно з тією дивною особливістю, що для перших двох томів, суворо перевірених, потрібні були нескінченні передруковування сторінок, а два останні томи пропустили без будь-яких зауважень, і їхній зміст не став перешкодою для публікації. У мене була ще одна тривога, і я не можу змовчати про неї. Злякавшись єзуїтів, я потім почав боятися янсеністів і філософів. Ворог усього, що називається партією, змовою, співзмовниками, я ніколи не чекав нічого доброго від людей, що належать до них. З деякого часу кумасі покинули колишнє своє житло і оселилися поряд зі мною, – з їхньої кімнати було чути все, що мовилося в моїй кімнаті і на терасі, а з їхнього саду можна було легко перелізти через невисоку стіну, що відокремлювала його від моєї вежі. Я влаштував у цій вежі свій робочий кабінет, у мене там стояв стіл, завалений коректурами і аркушами «Еміля» та «Суспільної угоди». Я брошурував ці аркуші в міру того, як мені їх присилали, і всі томи були у мене зібрані значно раніше, ніж вони вийшли з друку. Моя неуважність, недбалість, довіра до Мата, в саду якого я усамітнився, приводили до того, що я нерідко забував увечері замкнути свою вежу, а вранці двері до неї були відчинені навстіж. Це нітрохи мене не турбувало б, якби я не помічав деякий безлад у своїх паперах. Помітивши це кілька разів, я став ретельніше замикати вежу. Але замок був поганий, ключ не повертався як слід. Придивившись уважніше, я почав помічати ще більший безлад у паперах, ніж у той час, коли приміщення залишалось відчиненим. Нарешті один з моїх томів зник на день і дві ночі, і я не міг зрозуміти, куди він дівався, а на третій день вранці я знову знайшов його у себе на столі. Ні тоді, ні згодом я не мав підозри ні на Мата, ні на його племінника Дюмулена, оскільки знав, що обидва вони люблять мене, і цілком довіряв їм. Зате я почав менше довіряти кумасям. Я знав, що, хоч вони й були янсеністами, вони підтримували певні стосунки з д’Аламбером і жили в одному будинку з ним. Це викликало в мені деяку тривогу і змусило бути обережнішим. Я забрав на ніч свої папери до спальні і зовсім перестав зустрічатися з цими людьми, дізнавшись до того ж, що вони в кількох будинках показували перший том «Еміля», якого я мав необережність дати їм. Хоча аж до мого від’їзду ми залишалися сусідами, але відтоді я більше не спілкувався з ними.

«Суспільна угода» вийшла місяців за два раніше, ніж «Еміль». Рей, від якого я завжди вимагав, щоб він не ввозив до Франції жодної з моїх книг потай, звернувся до пана де Мальзерба з проханням дозволити ввезти це видання через Руан, куди він відправив його морем. Але Рей не отримав ніякої відповіді. Тюки з книжками кілька місяців пролежали в Руані, а потім їх відіслали йому назад, спробувавши спочатку конфіскувати, але він зчинив такий галас, що їх повернули йому. Деякі цікаві витягли з них в Амстердамі декілька примірників, і книга тихенько пішла по руках. Молеон чув про них, навіть сам дещо бачив і розповів мені про це таким таємничим тоном, що я здивувався і міг би злякатися, якби не був певен, що у мене все законно і мені ні в чому дорікнути, а потім, за допомогою повсякчасного свого правила, зовсім заспокоївся. Я навіть не сумнівався, що пан де Шуазель, і без того до мене прихильний, буде розчулений похвалою, яку я, спонукуваний повагою до нього, допасував у цьому творі, і захистить мене від недоброзичливості пані де Помпадур.

У мене, звичайно, було у той час більше ніж коли-небудь підстав розраховувати на добре ставлення до мене пана де Люксембурґа і на його підтримку в разі потреби, тому що ніколи ще він не давав мені таких частих і таких зворушливих доказів своєї дружби. У великодній приїзд не минало й дня, щоб він не відвідав мене, оскільки мій плачевний стан здоров’я не давав мені змоги бувати в замку. Нарешті, бачачи, як я безперервно страждаю, він умовив мене порадитися з братом Косьмою, послав за ним, сам привів його до мене і мав мужність, рідкісну і похвальну в такому вельможі, бути присутнім під час усієї операції, довгої і болісної. Вона полягала, втім, у простому зондуванні. Але це ще ніколи не вдавалося жодному лікарю, навіть Морану, що брався до цього кілька разів, але завжди безуспішно. У брата Косьми рука виявилась напрочуд легка і вправна; йому вдалося нарешті ввести тоненький зонд, промучивши мене, правда, більш як дві години, протягом яких я намагався стримувати стогони, щоб не краяти чутливого серця доброго маршала. У ході першого огляду братові Косьмі здалося, що він знайшов великий камінь, і він сказав мені про це; але під час другого огляду каменя не виявилось. Дослідивши мене вдруге і втретє так обережно і ретельно, що мені здалося, ніби час тягнеться нескінченно, він заявив, що ніякого каменя немає, але передміхурова залоза затверділа і ненормально збільшена, що сечовий міхур великий і в доброму стані і, нарешті, що я дуже страждатиму, але проживу довго. Якщо його друге пророкування справдиться з такою ж точністю, як і перше, то моїм стражданням ще не скоро прийде кінець.

Отже, довгі роки мене лікували від хвороб, яких у мене не було, а врешті-решт я дізнався, що хвороба моя – невиліковна, але не смертельна – закінчиться лише разом з моїм існуванням. Моя уява, заспокоєна цією новиною, перестала лякати мене жорстокою смертю від кам’яної хвороби. Позбувшись уявних страждань, які для мене болісніші, ніж реальні, я терпляче і легше їх зносив. Немає сумніву, що відтоді я значно менше страждав від своєї хвороби, ніж раніше, і щоразу, згадуючи про те, що зобов’язаний цим полегшенням панові де Люксембурґу, відчував безмірну вдячність до його пам’яті.

Повернувшись, так би мовити, до життя, я прагнув швидше почати здійснення свого колишнього задуму про те, як прожити його до кінця. Для виконання свого плану я чекав лише виходу з друку «Еміля». Я мріяв переселитися до Турені, де вже бував і де мені дуже сподобалися м’який клімат і звичаї її мешканців.

La terra molle, e lieta, e dilettosa

Simili а se gli abitator produce.[207]

Я вже говорив про свої плани з паном де Люксембурґом, і він намагався відрадити мене. Тепер я знову заговорив з ним про це, як про справу вирішену. Тоді він запропонував мені замок Мерлу за п’ятнадцять льє від Парижа, як найбільш підхожий притулок, в якому вони з герцогинею охоче могли б мене влаштувати. Ця пропозиція мене зворушила і сподобалася мені. Перш за все треба було оглянути цей куточок; ми домовилися з маршалом про день, коли він пришле свого слугу з коляскою, щоб відвезти мене туди. Цього дня я почувався дуже зле, довелося відкласти поїздку, а виниклі потім перешкоди і зовсім її розладнали. Дізнавшись згодом, що маєток Мерлу належить не маршалові, а його дружині, я легше втішився, що не поїхав туди.

Нарешті «Еміль» вийшов у світ, причому вже не було мови ні про передрук, ані про інші труднощі. Перед виходом книги маршал зажадав у мене всі листи пана де Мальзерба, що стосувалися цього видання. Безмежна довіра до обох і глибока впевненість у власній безпеці завадили мені помітити, що подібна вимога була дещо дивною і навіть підозрілою. Я повернув листи за винятком одного чи двох, що випадково залишилися в моїх книгах. За деякий час до того пан де Мальзерб повідомив мене, що забрав у Дюшена листи, які я писав йому під час моїх тривог з приводу єзуїтів. Треба признатися, що ці листи не робили особливої честі моїй розсудливості. Але я відповів йому, що ні в чому не хочу здаватися кращим, ніж я є, і що він може залишити ці листи у Дюшена. Не знаю, як він ними розпорядився.

Поява цієї книги не викликала бурхливого захоплення, як це було з останніми моїми творами. Ніколи жодна праця не викликала стільки похвал окремих осіб і такого стриманого схвалення публіки. Все, що мені говорили й писали з цього приводу люди, найбільш здатні про неї судити, підтверджувало мені, що це найкраще і найважливіше з усього, що я написав. Але всі похвали висловлювалися з найдивнішими осторогами, наче треба було зберегти в таємниці, що ця книга може подобатись. Пані де Буффлер написала мені, що автор цієї книги заслуговує пам’ятника і глибокої поваги всього людського роду, а в кінці безцеремонно просила мене повернути їй цю записку. Д’Аламбер, який писав мені, що цей твір свідчить про мою першість і повинен поставити мене на чолі всіх літераторів, не підписав свого листа, хоча всі інші завжди підписував. Дюкло, вірний друг і правдива, але обережна людина, високо оцінив книгу, проте не захотів письмово висловитися про неї. Ля Кондамін накинувся на Символ віри і говорив дурниці; Клеро в своєму листі теж обмежився цим уривком, але не побоявся написати, як схвилювало його читання, і сказав – це його справжні слова, – що воно зігріло його стару душу. З усіх, кому я послав свою книгу, він був єдиний, хто голосно і сміливо висловив усе те добре, що думав про неї.

Мата, якому я теж подарував один примірник до того, як книга надійшла у продаж, позичив її панові де Блеру, радникові парламенту, батькові правителя Страсбурґу. У де Блера був заміський будинок у Сен-Ґрасьєні, і Мата, давній його знайомий, іноді відвідував його там. Він дав йому прочитати «Еміля» раніше, ніж книга вийшла. Повертаючи її, де Блер сказав йому дослівно так, і ці слова того ж дня були мені переказані: «Пане Мата, це чудова книга, але про неї незабаром заговорять більше, ніж бажано авторові». Коли мені переказали це, я тільки посміявся і побачив у цьому багатозначний тон члена суддівського стану, що все вбирає в таємницю. Ці та інші тривожні відгуки, що дійшли до мене, справили на мене не більше враження. Зовсім не передбачаючи катастрофи, що насувалася на мене, певний у тому, що мій твір корисний, чудово переконаний, що я в усьому вчинив правильно, твердо розраховуючи на цілковиту підтримку пані де Люксембурґ і навіть на прихильність до мене міністерства, я радів, що ухвалив рішення відійти від світу в розпалі свого тріумфу і в той момент, коли я знищив усіх своїх заздрісників.

Одне тільки засмучувало мене під час видання книги, і стосувалося це не так моєї безпеки, як спокою серця. У Ермітажі, в Монморансі я з обуренням спостерігав утиски, яким піддаються селяни на догоду жадібній до розваг знаті: вони змушені терпіти потраву, яку робить дичина на їхніх полях, не сміючи вдаватися до інших засобів захисту, окрім шуму. Їм доводиться проводити цілі ночі на своїх бобових і горохових полях з барабанами, казанами, дзвониками, щоб відлякувати диких кабанів. Свідок варварського свавілля, з яким граф де Шароле ставився до цих бідняків, я в кінці «Еміля» зробив випад проти такої жорстокості. Це було ще одним порушенням моїх правил, що не залишилося безкарним. Я дізнався, що офіцери принца де Конті не менш жорстоко чинили на його землях; я тремтів, як би цей принц, до якого я почував глибоку повагу і вдячність, не сприйняв на свій карб того, що обурене людинолюбство змусило мене сказати про його дядька, і не образився б. Та, оскільки совість моя була цілком спокійна, я довірився її голосу і добре зробив. Принаймні мені ніколи не доводилося чути, щоб принц звернув хоч найменшу увагу на ці рядки, написані задовго до того, як я мав честь стати йому відомим.

Незадовго до виходу моєї книги чи за декілька днів після цього – не пам’ятаю точно, коли, – з’явився інший твір на цю ж тему, списаний слово в слово з мого першого тому за винятком деяких банальностей, якими було розбавлене це запозичення. На книзі стояло ім’я одного женевця на прізвище Балегзер, а на заголовному аркуші було вказано, що вона удостоєна премії Гарлемської академії. Я відразу здогадався, що ця академія і ця премія були черговою вигадкою, щоб приховати від очей публіки плагіат, але я побачив також, що цьому передувала якась інтрига, в якій я нічого не розумів: чи мій рукопис було передано до чиїхось рук, без чого ця крадіжка не могла б відбутися, чи потрібно було вигадати історію про уявну премію і цим якось пояснити її виникнення. Тільки через багато років з одного натяку, що вихопився у д’Івернуа, я розгадав цю таємницю і зрозумів, хто залучив до гри пана Балегзера.

Вже починали лунати глухі розкоти, вісники недалекої грози, і кожному хоч трохи проникливому спостерігачеві стало ясно, що навколо моєї книги і мене самого визріває якась змова, яка незабаром дасться взнаки. Тим часом моя впевненість і моя дурість доходили до того, що я не тільки не передбачав свого нещастя, а й не здогадувався про причину його навіть тоді, коли відчув його дію. Спершу досить вправно почали поширювати думку, що, переслідуючи єзуїтів, не можна виявляти упередженої поблажливості до книг і авторів, які нападають на релігію. Мені докоряли в тому, що я поставив своє ім’я на обкладинці «Еміля», ніби я не ставив його на всіх інших своїх книгах, і ніхто проти цього не заперечував. Наче боялися, що змушені будуть зробити деякі кроки, небажані, але потрібні, зважаючи на обставини, викликані моєю необережністю. Ці чутки дійшли до мене, але нітрохи мене не стривожили: мені навіть на думку не спадало, що в усій цій історії щось могло торкатися особисто мене, до того ж я відчував себе бездоганним, мав таке надійне опертя, дотримувався всіх правил і не боявся, що пані де Люксембурґ покине мене в скрутну хвилину через якусь помилку, яка, коли й існувала, то цілком стосувалася тільки її самої. Але, знаючи, як у подібних випадках відбувається справа, що зазвичай переслідують видавців, а авторів милують, я дещо хвилювався за бідолашного Дюшена, якщо пан де Мальзерб відкинеться від нього.

Я залишався спокійний. Чутки посилювались, і незабаром їхній тон змінився. Здавалося, мій спокій дратує публіку, а надто парламент. Через кілька днів збудження досягло небезпечних розмірів, а погрози, змінивши свою спрямованість, обернулися безпосередньо проти мене. У парламенті на повний голос заговорили, що не можна нічого добитися, спалюючи книги, а треба спалювати авторів. Коли ці міркування, гідні радше інквізиторів, ніж сенаторів, дійшли до мене вперше, я нітрохи не сумнівався в тому, що це вигадка гольбахівського гуртка, запущена, щоб налякати мене і спонукати до втечі. Я посміявся з такої легковажної хитрості і подумав про себе, що якби вони знали правду, то пошукали б іншого способу залякати мене. Але галас щодень гучнішав, і стало ясно, що справа набуває серйозного характеру. Герцог і герцогиня Люксембурзькі цього року пришвидшили другий свій приїзд до Монморансі і були там уже на початку червня. У замку майже не чути було розмов про мої нові книги, хоч вони й наробили стільки галасу в Парижі, а господарі будинку зовсім не говорили мені про них. Але одного разу вранці, коли я був наодинці з паном де Люксембурґом, він сказав мені: «Хіба в “Суспільній угоді” ви погано висловлювались про пана де Шуазеле»? – «Я? – вигукнув я, відступаючи здивовано. – Ні, присягаюся вам, навпаки, пером, що не знає лестощів, я віддав йому найбільшу хвалу, яку коли-небудь мав міністр». І я тут-таки навів йому це місце. «А в “Емілі”? – знову запитав він. «Жодного слова, – відповів я, – там немає жодного слова про нього». – «Ах! – промовив маршал з невластивою йому жвавістю. – Треба було зробити так само і в другій книзі або висловлюватися ясніше». – «Мені здавалося, що я так і зробив, – додав я, – я достатньо для цього поважав пана де Шуазеля». Я бачив, що герцог хотів щось сказати, але він стримався і замовк. Злощасна політика придворних, що переважає над дружбою навіть у найкращих серцях!

Ця розмова, дарма що коротка, з’ясувала для мене моє становище, принаймні до певної міри, і я зрозумів, що загроза спрямована саме на мене. Я оплакував ту нечувану фатальність, яка обертала на шкоду мені все добре, що я говорив чи робив. Але, вважаючи винними в цій справі пані де Люксембурґ і пана де Мальзерба, я не розумів, яким чином їх проминули і дісталися до мене; але тепер я вже ясно бачив, що не буде мови про справедливість і правосуддя, і що ніхто не з’ясовуватиме, справді я винен чи ні.

Гроза бушувала все дужче. Навіть Неольм у нападі балакучості висловив мені співчуття, що зв’язався з цим твором, оскільки не сумнівався, яка доля чекає на книгу та її автора. Одна лише обставина подавала мені надію: я бачив, що пані де Люксембурґ спокійна, весела і навіть радісна; поза сумнівом, вона впевнена в успіху своєї справи. Хіба не висловила б вона мені ані слова співчуття чи вибачення, якби за мене треба було хвилюватись? Хіба могла б вона так спокійно дивитися на те, якого характеру набуває справа, немов не має до неї ніякого стосунку і нітрохи не цікавиться моєю долею? Понад усе дивувало мене її мовчання. Мені здавалося, що вона повинна була б щось сказати. Пані де Буффлер була не така спокійна. Вона ходила туди й сюди із збудженим виглядом, їй не сиділось на місці, і вона запевняла мене, що принц де Конті все робить, щоб відбити підготовлюваний мені удар, який вона приписувала теперішнім обставинам, коли парламенту було важливо не дати єзуїтам приводу звинуватити його в байдужості до релігії. Проте видно було, що вона мало сподівається на успіх уживаних спільно з принцом заходів. Усі її розмови, швидше тривожні, ніж заспокійливі, зводилися до того, щоб схилити мене до втечі. Вона постійно радила мені виїхати до Англії, пропонуючи відрекомендувати мене своїм численним друзям і між іншим знаменитому Г’юму,[208] що належав до її найдавніших знайомих. Бачачи, що я все-таки зберігаю спокій, вона пустила в хід засоби, більш здатні похитнути мене. Вона дала мені зрозуміти, що, коли мене заарештують і почнуть допитувати, мені доведеться назвати пані де Люксембурґ, а її дружнє ставлення до мене, звичайно, заслуговує на те, щоб я не наражав себе на ризик скомпрометувати її. Я відповів, що в такому разі вона може бути спокійна, я її не скомпрометую. Вона заперечила, що обіцяти легше, ніж виконати, і тут вона була права, особливо щодо мене, бо я твердо вирішив ніколи не бути кривоприсяжником і ні в чому не брехати перед суддями, хоч як би ризиковано було говорити правду.

Побачивши, що це міркування справило на мене деяке враження, хоча я все ще не наважувався втікати, пані де Буффлер заговорила про ув’язнення до Бастилії на кілька тижнів, як про спосіб уникнути підсудності парламенту, який не втручається в справи державних злочинців, Я нічого не заперечував проти цієї своєрідної ласки, аби тільки про неї прохали не від мого імені. Оскільки вона більше не говорила про це, я вирішив, що вона пропонувала мені цю думку лише для того, щоб випробувати мене, і що вдатися до такого засобу не захотіли, адже він міг би покінчити з усією справою.