Розділ «Частина друга»

Пастор, спантеличений моїм листом, відклав справу до наступного засідання, а тим часом і особисто, і через своїх прихильників намагався всіляко спокусити тих старійшин, які слухалися не його обмов, а голосу своєї совісті і висловлювали думку, відмінну від думки духівництва і його власної. Але хоч як переконливо повинні були впливати на людей цього ґатунку аргументи пастора, добуті ним з-під поли, йому вдалося схилити на свій бік лише двох чи трьох, уже заздалегідь йому відданих і прозваних його тінню. Королівський чиновник і полковник Пюрі, що взяв гарячу участь у цій справі, утримали решту в межах їх обов’язку, і коли цей Монмоллен заговорив про моє відлучення, консисторія більшістю голосів відмовила йому у своїй згоді. Тоді він звернувся до останнього засобу: вирішив збунтувати простолюд. Він відкрито взявся до діла разом зі своїми прихильниками та деякими з громадян і діяв з таким успіхом, що, незважаючи на численні і грізні рескрипти короля і незважаючи на всі розпорядження державної ради, я змушений був покинути цю країну, щоб не наражати на небезпеку життя королівського чиновника, якого могли вбити за те, що він захищав мене.

У мене залишився такий невиразний спогад про всю цю справу, що я не в змозі дати ніякого ладу, ніякого зв’язку думкам, що виникають у мене у голові, і можу тільки передавати їх уривчасто й окремо у тому вигляді, в якому вони спливають у моїй пам’яті. Пригадую, що з духівництвом велися якісь перемови, у яких Монмоллен був посередником. Він запевняв, що існують побоювання, як би мої книги не порушили спокою в країні, щоб таким чином позбавити мене можливості вільно писати. Він дав мені зрозуміти, що, коли я пообіцяю не брати більше до рук пера, то на минуле дивитимуться крізь пальці. Я вже дав таку обіцянку самому собі і без вагань дав її духівництву, але тільки умовно і лише щодо релігійних питань. Монмоллен умудрився отримати від мене цю заяву у двох примірниках, зажадавши внести до неї деякі зміни. Оскільки мою умову духівництво відхилило, я захотів отримати свою заяву назад. Монмоллен повернув мені один примірник, а другий залишив у себе, запевняючи, що загубив його. Після цього народ, відкрито підбурюваний пасторами, поглумився з королівських рескриптів, з наказів державної ради і не бажав їх визнавати.

У церквах мене громили з кафедри, називали антихристом, а в полі переслідували як перевертня. Мій вірменський одяг був для натовпу як пізнавальний знак. Я болісно відчував цю незручність, але зняти його саме тепер мені здавалося легкодухістю. Я не міг на це зважитися і спокійно розгулював країною у своєму каптані і хутряній шапці, не боячись тюкання натовпу і каменів, що іноді летіли в мене. Не раз, проходячи повз будинки, я чув, як їхні мешканці говорили: «Дайте-но мені рушницю, я пущу йому кулю вслід». Я не прискорював ходу, і це ще дужче дратувало їх; але вони завжди обмежувалися лише погрозами, принаймні щодо вогнепальної зброї.

Під час цих хвилювань мені все ж таки двічі вдалося пережити велике задоволення, до якого я був особливо чутливий. Перше полягало в тому, що я зміг висловити свою вдячність через посередництво мілорда маршала. Всі чесні люди в Невшателі, обурені ставленням до мене і підступами, жертвою яких я став, з огидою ставилися до пасторів, добре розуміючи, що вони підкоряються чужоземному впливу і є лише прибічниками інших людей, які ховаються за їхніми спинами і змушують їх діяти замість себе. До того ж вони побоювались, як би мій приклад не спричинився до встановлення справжньої інквізиції. Судді, а надто пан Мерон, що змінив на посаді генерального прокурора пана д’Івернуа, робили все від них залежне, щоб захистити мене. Полковник Пюрі, хоч і приватна особа, зробив ще більше і з кращим успіхом. Це він знайшов засіб змусити Монмоллена сидіти в його консисторії і вказав старійшинам на їхні обов’язки. Маючи певний вплив, він спрямував його на те, щоб придушити бунт, але владі грошей і вина він міг протиставити лише владу закону, справедливості і розуму. Шанси були нерівні, і щодо цього Монмоллен восторжествував над ним. Але, зворушений його піклуванням і старанністю, я хотів відплатити послугою за послугу і якось розквитатися з ним. Я знав, що він дуже хотів отримати місце державного радника, але оскільки він погано заявив про себе у справі пастора Петіп’єра, то відпав від ласки як короля, так і губернатора. Я все-таки ризикнув поклопотатися про нього перед мілордом маршалом, і так вдало, що всупереч всім очікуванням він дуже скоро дістав призначення від короля. Так доля, що завжди мене то підносила, то принижувала, кидала й далі мене з однієї крайності в іншу, і тоді як простолюд закидав мене брудом, я призначав державного радника.

Іншим великим задоволенням були для мене відвідини пані де Верделен. Вона возила свою дочку на води у Бурбон, звідти разом з нею і приїхала до Мотьє і прогостювала в мене три дні. Своєю увагою і турботами вона подолала нарешті мою давнішню антипатію, і серце моє, скорене її ласками, відплатило їй також прихильністю, яку вона здавна мені виявляла. Я був зворушений цим приїздом, особливо за нинішніх обставин, коли для збереження мужності я відчував таку велику потребу в дружній підтримці. Я побоювався, як би образи, якими обкидав мене простолюд, не засмутили її, і хотів позбавити її цього видовища, щоб не хвилювати її, але це виявилося неможливим. Хоча її присутність дещо стримувала нахаб, але під час наших прогулянок їй довелося побачити достатньо, щоб мати уявлення про те, що відбувається в інший час. Трапилося так, що саме тоді, коли вона гостювала в мене, вчинено було перший нічний напад на моє житло. Одного ранку її покоївка виявила, що моє вікно завалене камінням, яке в нього накидали вночі. Дуже масивна лава, що стояла на вулиці біля моїх дверей і була добре прикріплена до стіни, виявилася одірваною і приставленою стійма до дверей, так що, коли б її не помітили, перший, хто виходячи відчинив би зовнішні двері, міг бути вбитий на місці. Пані де Верделен знала все, що відбувається, оскільки не лише сама бачила, а й слуга її, людина надійна, часто бував у селі, заговорював з усіма, і його навіть бачили, як він розмовляв з Монмолленом. Але вона наче не звертала ніякої уваги на те, що відбувалося, не питала мене ні про Монмоллена, ні про кого іншого і майже уникала відповідати мені, коли я сам про них заговорював. Вона, здавалося, була впевнена, що мені найкраще було б переїхати до Англії, багато розповідала мені про пана Г’юма, який тоді був у Парижі, про його прихильність до мене, про його бажання бути мені корисним у себе на батьківщині.

Тепер треба сказати кілька слів про пана Г’юма.

Він здобув велику популярність у Франції, особливо серед енциклопедистів, своїми трактатами про торгівлю і політику, а в останній час – своєю «Історією дому Стюартів». З усіх його творів я читав лише уривки з цієї історії в перекладі абата Прево. Оскільки я не читав інших його книг, то, на підставі розповідей про Г’юма, був переконаний, що він поєднав у собі душу справжнього республіканця з англійськими парадоксами щодо розкоші. А тому вважав усю його апологію Карла I зразком неупередженості і був такої ж високої думки про його доброчесність, як і про талант. Бажання познайомитися з цією рідкісною людиною і здобути його дружбу значно вплинуло на мій намір переїхати до Англії, до чого постійно спонукала мене своїми порадами і пані де Буффлер, близька приятелька Г’юма.

Приїхавши до Швейцарії, я одержав од нього, через цю жінку, надзвичайно втішного листа, в якому він, розсипаючи похвали моєму таланту, наполегливо запрошував мене до Англії, обіцяючи скористатися всім своїм впливом і допомогою всіх своїх друзів, щоб зробити для мене приємним перебування в цій країні. Мілорд маршал, співвітчизник і друг Г’юма, потвердив мені все добре, що я про нього думав, і навіть розповів про нього один літературний анекдот, що дуже вразив як його, так і мене: Воллеса, що виступав проти Г’юма з приводу народонаселення стародавніх країн, не було, коли друкувалася його книга. Г’юм узявся переглядати коректури і спостерігати за виданням. Така поведінка була в моєму дусі. Адже і я почав з переписування, по шість су за примірник, пісеньки, складеної проти мене. Отже, у мене склалася дуже приємна думка про Г’юма, коли пані де Верделен стала гаряче розповідати про його дружню прихильність до мене і про його готовність надати мені гостинність в Англії, – саме так вона висловилась. Вона наполегливо вмовляла мене скористатися цією прихильністю і написати йому листа. Оскільки Англія мені не надто подобалась і я хотів зупинити свій вибір на ній тільки в крайньому разі, я відмовився писати і давати обіцянки, але дозволив їй робити все, що вона знайде доречним, щоб підтримати добре ставлення до мене пана Г’юма. Покидаючи Мотьє, вона переконала мене всіма своїми розповідями про цю чудову людину, що це мій друг і що сама вона ще більший його друг.

Після її від’їзду Монмоллен посилив свої підступи, і простолюд не знав стриму. Я тим часом і далі спокійно прогулювався серед улюлюкання, а любов до ботаніки, що прокинулася у мене в спілкуванні з доктором д’Івернуа, надавала нової цікавості моїм прогулянкам; я ходив околицями, збираючи рослини, і не зважав на вигуки всіх цих негідників, яких така холоднокровність дратувала ще дужче. Понад усе пригнічувала мене та обставина, що сім’ї моїх друзів чи тих, хто називав себе так, досить відкрито прилучалися до союзу переслідувачів.[220] До них належала родина д’Івернуа, не виключаючи навіть батька і брата моєї Ізабелі, Буа де ля Тур, родича моєї приятельки, у якої я жив, а також пані Жирардьє, її невістки. Цей П’єр Буа був такий обмежений, такий дурний і тримався так грубо, що, для того щоб не сердитися, я дозволив собі висміювати його. Я написав у дусі «Маленького пророка» брошурку на кілька сторінок, названу «Видіння П’єра з гори, прозваного Ясновидцем», у якій знайшов спосіб доволі вдало посміятися з чудес, що стали тоді головною причиною для мого переслідування. Дю Пейру надрукував цю абищицю в Женеві, і вона мала в країні лише досить посередній успіх: невшательці, попри свій розум, зовсім не розуміють аттичних дотепів і жартів, якщо вони хоч трохи тонкі.

Дещо ретельніше я написав інший твір, що належить до того ж часу; рукопис його можна знайти серед моїх паперів, а про сюжет потрібно тут розповісти.

У вакханалії всіх цих декретів і переслідувань особливо вирізнилися женевці, які найбільше кричали, і серед них мій друг Верн. З воістину богословською великодушністю він вибрав якраз цей час, щоб опублікувати проти мене листи, в яких стверджував, що я не християнин. Ці листи, написані в дуже самовдоволеному тоні, не стали кращими через те, що, як запевняли, до них приклав руку і натураліст Бонне, тому що цей Бонне, хоч і матеріаліст, робився надзвичайно нетерпимим правовірним, як тільки заходила мова про мене. Звичайно, я не мав особливого бажання відповідати на цей твір, але, оскільки випала нагода згадати про нього в «Листах з гори», я вставив туди досить зневажливий, короткий відгук, що розлютив Верна. Він зчинив скажений галас на всю Женеву, і д’Івернуа говорив мені, що той просто в нестямі. Через деякий час з’явився анонімний листок, написаний, здавалося, не чорнилом, а водою з Флегетона.[221] У цьому листі мене звинувачували в тому, що я викинув своїх дітей на вулицю, тягав за собою гвардійську шльондру, занапастив себе розпустою, гнию від сифілісу та в інших подібних речах. Мені неважко було здогадатися, хто автор. Читаючи цей пасквіль, я перш за все подумав про те, чого варте так зване добре ім’я і репутація, якщо можна назвати завсідником притулку насолоди людину, яка жодного разу в житті там не бувала і найбільшим недоліком якої є несміливість і соромливість, як у невинної дівчини; і якщо сміють стверджувати, що я гнию від сифілісу, тоді як я не тільки ніколи не мав подібних хвороб, але, як стверджують медики, мав таку будову, що й не міг заразитися ними. Ретельно зваживши все, я вирішив, що не зумію краще спростувати цю книжечку, як надрукувавши її в тому місті, де найдовше жив. Я послав її Дюшену, щоб він видав її без змін, але з передмовою, в якій я називав Верна і стисло пояснював суть справи. Не задовольнившись публікацією цього листка, я послав його кільком особам, зокрема принцові Луї Вюртемберзькому, який був дуже люб’язний до мене і з яким я тоді листувався. Цей принц, дю Пейру та інші, очевидно, засумнівалися, що автором пасквіля був саме Верн, і осудили мене за те, що я так легковажно назвав його. Їхні доводи змусили мене замислитись, і я написав Дюшену, щоб він знищив цей листок. Гі повідомив мене, що він його знищив, але не знаю, чи так це: я стільки разів переконувався в його брехні, і ще один випадок не здивував би мене. З того часу мене огортає така глибока темрява, що мені неможливо крізь неї розрізнити істину.

Верн поставився до цього звинувачення із стриманістю, більш ніж дивною в людині, яка його не заслуговує, особливо ж після люті, виявленої ним раніше. Він написав мені два чи три дуже зважених листи, метою яких, мабуть, було дізнатися з моїх відповідей, що мені відомо і чи є в мене докази проти нього. Я відповів йому двічі коротко, сухо, різко, по суті, але без неввічливих висловів, і він не розсердився. На третій його лист я вже не відповів, бачачи, що він хоче зав’язати зі мною своєрідне листування, і він змусив мене відповідати йому через д’Івернуа. Пані Крамер написала Дю Пейру, що, на тверде її переконання, Верн не писав цього пасквіля. Все це нітрохи не похитнуло моєї впевненості; але оскільки я міг помилятися і в такому разі зобов’язаний був надати Верну належне задоволення, я передав йому через д’Івернуа, що зроблю це в бажаній для нього формі, якщо він зможе вказати мені справжнього автора пасквіля чи принаймні доведе, що не він написав його. Я зробив більше: добре розуміючи, що, врешті-решт, коли він не винен, я не маю права вимагати якихось доказів, я вирішив викласти в досить ґрунтовній записці причини своєї впевненості і передати їх на розгляд такого посередника, якого Верн не зміг би не визнати. Ніхто не відгадає, кого я обрав у посередники: раду Женеви. У кінці своєї записки я заявляв, що коли, розглянувши її і провівши всі ті розслідування, які рада вважатиме за потрібне провести, маючи цілковиту можливість це зробити, вона вирішить, що пан Верн не є автором пасквіля, я негайно щиро цьому повірю, кинуся йому до ніг і проситиму в нього прощення доти, поки дістану його. Смію сказати, що ніколи ще моя гаряча любов до правосуддя, прямота і великодушність моєї вдачі, моя віра в любов до справедливості, що від народження властива кожному серцю, не виявлялися так повно і так яскраво, як у цій мудрій і зворушливій записці, де я без вагань брав найнепримиренніших моїх ворогів у посередники між мною і моїм наклепником. Я прочитав цю записку Дю Пейру, він порекомендував не давати їй ходу, і я так і зробив. Він порадив мені почекати обіцяних Верном доказів; я чекав їх і чекаю досі. Він порадив мені також поки що помовчати; я замовк – і мовчатиму, поки живий, вислуховуючи осуд за те, що звів на Верна таке тяжке, помилкове і бездоказове звинувачення, хоча в душі я впевнений і переконаний, як у власному існуванні, що автор пасквіля – він. Моя записка в руках у Дю Пейру. Якщо вона коли-небудь побачить світ, у ній знайдуть мої докази і, сподіваюся, пізнають душу Жан-Жака, яку мої сучасники так мало прагнули пізнати.

Час повернутися до моєї катастрофи в Мотьє і до мого від’їзду з Валь-де-Травера, після двох з половиною років перебування там і восьми місяців найжахливіших переслідувань, які я зносив з непохитним терпінням. Я не в змозі виразно згадати подробиці цього неприємного часу, але їх можна знайти в повідомленні Дю Пейру, про яке я розкажу згодом.

Відколи пані де Верделен поїхала, розворушення посилилося ще більше. Незважаючи на кількаразові рескрипти короля, попри розпорядження державної ради та всі зусилля каштеляна і місцевих суддів, народ вважав мене справжнім антихристом і, бачачи, що самим тільки галасом мене не здолати, вирішив, очевидно, діяти рішуче. Під час прогулянок на дорогах поряд мене звідкись раптом починало падати каміння, щоправда, поки що його кидали здалеку, не поціляючи в мене. Нарешті в ніч проти ярмарку в Мотьє, який звичайно буває на початку вересня, я зазнав нападу просто в домі, де жив, ще й наразив на небезпеку життя всіх його мешканців.

Опівночі я почув сильний гуркіт. Він долинав із галереї у верхній частині задньої стіни будинку. Від граду каміння, що сипалося у вікно та двері цієї галереї, зчинилася така гуркотнеча, що мій собака, який до цього мирно собі там спав, спочатку був загавкав, але з переляку замовк, забився в куток і почав гризти та дряпати дошки підлоги, намагаючись утекти. Почувши той гармидер, я підвівся з постелі, хотів вийти зі спальні до кухні, аж раптом камінь, кинутий очевидно дужою рукою, пролетів через кухню, розбивши шибки, вдарив об двері моєї кімнати так, що вони хряснули, і впав біля мого ліжка. Він був би поцілив мені в живіт, якби я встав на секунду раніше. Я думав, що бучу збили, щоб підняти мене з постелі, а камінь кинули для такого собі привітання. Я притьмом побіг до кухні, де побачив Терезу, яка вже так само схопилася і поспішала до мене, тремтячи зі страху. Ми притислися до стіни, подалі од вікна, щоб ухилитися від каміння і порадитися, що нам краще зробити, адже вийти з дому, щоб покликати на допомогу, було неможливо – нас би повбивали та й годі. На щастя, служниця одного дідуся, що мешкав поверхом нижче, теж прокинулася від цього шарварку й побігла по каштеляна, будинок якого був поряд з нашим. Той зараз схопився з постелі, поспішно накинув халат і негайно прийшов зі сторожею, яка, оскільки був ярмарок, робила нічний обхід і саме нагодилася. Розгром, який каштелян узрів у нашому домі, справив на нього таке гнітюче враження, що він збліднув, а побачивши каміння, яким була всіяна галерея, вигукнув: «Господи! Та тут справжня каменоломня!». Оглянувши нижній поверх, виявили: виважено двері, що вели на маленький задвірок: очевидно, хтось намагався вдертися в дім через галерею. Почали розслідувати, чому ж саме сторожа не помітила й не завадила заколоту, і виявилося, що мешканці Мотьє цього разу неодмінно побажали вартувати саме цієї ночі поза всякою чергою, хоча це мусило робити інше село. Назавтра каштелян надіслав рапорт державній раді, а звідти за два дні було наказано розслідувати справу, пообіцявши нагороду й дотримання таємниці тим, хто вкаже винних, а тим часом він звелів приставити на ніч королівським коштом варту до мого будинку і так само до суміжного з ним будинку каштеляна.

Наступного дня полковник Пюрі, генеральний прокурор Мерон, поміщик Мартіне, податковий збирач Гюйєне, скарбник д’Івернуа та його батько – одне слово, всі посадові й шановані особи тієї місцевості, всі гуртом прийшли до мене і почали вмовляти, щоб я поступився бурі і хоч на якийсь час покинув парафію, де мені тепер стало неможливо жити у спокої та пошані. Я навіть помітив, що каштелян, наляканий люттю цього одержимого народу і не впевнений у тому, чи вона, бува, не перекинеться й на нього, відчув би полегкість, якби я скоріше поїхав звідси, а йому не довелося б більше клопотатися моїм захистом, і він сам дістав би можливість виїхати, – що й зробив одразу після мого від’їзду. Я дався на їхні прохання, і навіть з легким серцем, позаяк видовище народної ненависті завдавало мені нестерпної муки, отже, залишатися далі я там більше не міг.

Відтепер я навіть мав вибір притулку: після того, як пані де Верделен повернулася до Парижа, вона в кількох листах до мене згадувала такого собі Волполя, якого називала мілордом, ніби той, як він запевняв, стараючись виключно заради моєї вигоди, пропонував мені притулок в одному зі своїх маєтків. Вона, описуючи його, не шкодувала барв, додаючи такі подробиці про житло й провізію, що видно було, як вони удвох з лордом Волполем турботливо розробляли цей план. Мілорд маршал також постійно радив мені переселитися до Англії або Шотландії і теж пропонував мені оселитися на його землях, проте з часом він запропонував мені дещо значно привабливіше: тепер він кликав мене до себе у Потсдам. Він переказав мені слова короля про мене, що були свого роду запрошенням приїхати туди. Герцогиня Саксен-Ґоттська так розраховувала на цю подорож, що писала мені, упрошуючи заїхати по дорозі на гостину до неї. Але я був такий залюблений у Швейцарію, що не міг наважитися покинути її аж доти, поки у мене була хоча б найменша можливість там жити, і я скористався з цієї нагоди, щоб здійснити той проект, що захоплював мене вже кілька останніх місяців: я ще не говорив про нього тут, щоб не переривати нитки своєї розповіді.

Проект мій полягав у тому, щоб переселитися на острів Сен-П’єр, що був частиною володінь бернського шпиталю і лежав посеред Б’єнського озера. Подорожуючи пішки разом з Дю Пейру минулого літа, ми ходили туди гуляти, і тоді цей острів просто зачарував мене. Відтоді всі думки мої були звернуті на те, як би там оселитися. Найбільше в цьому перешкоджала належність острова бернцям, які за три роки до того так ганебно прогнали мене. Тож крім того, що від самої думки про повернення до цих людей, які так погано мене свого часу прийняли, все моє єство повставало проти їхнього ставлення до мене, я ще мав підстави вважати, що й тепер вони не дадуть мені спокою на цьому острові, так само як в Івердоні.[222] Я порадився з цього приводу з мілордом маршалом. Він так само, як і я, вважаючи, що бернці були б дуже раді бачити мене ув’язненим на цьому острові і тримати мене там як заручника тих творів, які я, можливо, написав би там, – доручив якомусь панові Стюрлеру, колишньому своєму сусідові в Коломб’є, розвідати їхні наміри щодо цього. Стюрлер звернувся до влади краю і на підставі її відповіді запевнив мілорда маршала, що бернці, яким соромно за свою колишню поведінку, тепер якнайбільше бажають, щоб я оселився на острові Сен-П’єр, і обіцяють дати там мені спокій. Я ж, маючи пересторогу до того, перш ніж ризикнути вирушити туди на постійне проживання, ще й полковникові Шайє доручив зібрати потрібні відомості, і він повторив мені те ж саме. А вже після того, як податковий збирач острова дістав од свого начальства дозвіл на моє проживання там, я вирішив, що відтоді більше нічим не ризикую, зупинившись у нього з мовчазної згоди як короля, так і приватних власників (не міг же я сподіватися на те, що бернці відкрито визнають заподіяну мені несправедливість і таким чином порушать святе правило всіх без винятку правителів).

Острів Сен-П’єр, який у Невшателі називають островом Ла-Мотта, розташований на Б’єнському озері і має близько півмилі окружно, і хоча це, здавалося б, невеликий простір, утім, він дає всі продукти, необхідні для життя. Там є поля, луки, городи, ліси й виноградники, і все це завдяки різноманітній і пагористій місцевості створює краєвиди ще привабливіші через те, що вони не всі одразу стають доступними зорові, а відкриваються поступово, навзаєм підкреслюючи красу одне одного, і через те острів здається більшим, ніж він є насправді. Західна частина острова, звернена до Глереса і Бонвіля, становить собою дуже високу терасу. На цьому виступі влаштовано довгу алею, яку посередині перетинає великий павільйон, куди недільними днями, коли настає пора збирання винограду, сходиться народ з усіх навколишніх берегів, щоб повеселитися і потанцювати. На всьому острові є тільки один житловий будинок, зате просторий і зручний, – там живе податковий збирач. Цей будинок розташований у затишному, захищеному од вітру вибалку.

За п’ятсот чи шістсот кроків звідти, на південь від Сен-П’єра, є інший острів, значно менший, необроблений і пустельний, немов одірваний колись бурями від великого; на його каменястому ґрунті ростуть тільки верби та деревій; але там є все ж таки доволі високий пагорбок, укритий зеленою травою і дуже привабливий. Форма озера – майже правильний овал. Береги його, менш багаті, ніж береги Женевського чи Невшательського озер, утворюють, проте, досить мальовничу панораму, особливо в західній частині, густо заселеній, облямованій виноградниками, що розкинулися під гірським пасмом. Вони нагадують виноградники у Кот-Роті, але не дають такого доброго вина. У напрямі з півдня на північ розташований судовий округ Сен-Жан, Бонвіль, Б’єн і на краю озера – Нідау, і все це впереміш із дуже милими селами.