Розділ «Частина друга»

Через декілька днів маршал отримав листа від абата де Дейя, друга Ґрімма і пані д’Епіне, в якому він повідомляв, за його словами, з достовірного джерела, що парламент діятиме проти мене з якнайбільшою суворістю, і що того дня, який призначить абат, мене візьмуть під варту. Я подумав, що це вигадка гольбахівців; я добре знав, що парламент строго дотримується формальностей. Адже було б цілковитим порушенням усіх правил почати з арешту, не встановивши юридично, чи визнаю я цю книгу і чи справді я її автор. «Тільки для злочинів проти суспільної безпеки, – сказав я пані де Буффлер, – досить простої вказівки, щоб обвинуваченого заарештували через побоювання, як би він не втік від правосуддя. Але коли мають намір покарати за таку провину, як моя, що заслуговує на почесті і нагороди, то нападають на книгу і всіляко уникають переслідувати автора». Вона відповіла мені на це тонким поясненням, яке я вже забув, доводячи, що мене з ласки хочуть заарештувати, замість того щоб викликати до суду. Наступного дня я одержав листа від Гі, який повідомляв мене, що він був того самого дня у прокурора судової палати і бачив у нього на письмовому столі чернетку обвинувального акта проти «Еміля» і його автора. Візьміть до уваги, що цей самий Гі був помічником Дюшена, який видавав цю книгу, будучи цілком спокійний за себе, він з милосердя повідомляв цю новину авторові! Можна уявити собі, як це здалося мені правдоподібним! Так просто, так природно, щоб книговидавець, покликаний до прокурора судової палати, спокійнісінько читав документи і чернетки, розкидані на столі цього чиновника! Пані де Буффлер та інші також це потвердили. Мені довелося почути стільки нісенітниць, що я ладний був подумати, ніби всі збожеволіли.

Відчуваючи, що тут криється якась таємниця, про яку мені не хочуть говорити, я спокійно чекав на подію, впевнений у своїй правоті і невинності в усій цій справі: хоч яке б переслідування мене не спіткало, я був дуже щасливий, що сподобився честі постраждати за правду. Я не тільки не боявся і не намагався ховатися, але щодня відвідував замок, а після полудня робив свою звичайну прогулянку. 8 червня, напередодні виходу постанови про мій арешт, я пішов прогулятися з двома професорами-ораторіанцями, отцем Аламаненом і отцем Мандаром. Ми прихопили з собою закуску і, влаштувавши привал у Шампо, з’їли її з великим апетитом. Ми забули взяти склянки і замінили їх житніми соломинками, через які потягували вино просто з пляшки, хизуючись один перед одним товщиною своїх соломинок і змагаючись у тому, хто більше висмокче вина. Ніколи в житті мені не було так весело.

Я вже розповідав про те, як у молодих літах нажив собі безсоння. Відтоді я звик читати вечорами в ліжку доти, поки почнуть злипатися очі. Тоді я гасив свічку і намагався забутися сном, але завжди ненадовго. Зазвичай я читав Біблію, і таким чином я прочитав її від початку до кінця принаймні п’ять чи шість разів. Цього вечора мені не спалося довше, ніж завжди, я читав довго і прочитав усю книгу, де в кінці мовиться про Левита з Єфремових гір, якщо не помиляюся, це Книга Суддів, бо звідтоді я більше її не перечитував. Ця історія справила на мене сильне враження і ввижалася мені навіть уві сні, як раптом я прокинувся від стуку в двері. Увійшла Тереза зі свічкою в руках, за нею – Ля Рош. Побачивши, що я швидко підхопився і сів на ліжку, він промовив: «Не лякайтеся, мене прислала до вас пані маршалова з листом від принца де Конті». Справді, в листі герцогині Люксембурзької я знайшов лист, який принц прислав їй з нарочним. Принц повідомляв, що, незважаючи на всі його зусилля, до мене вирішено вжити найсуворіших заходів. «Збудження набуло надзвичайних розмірів, – писав він. – Удар відвернути неможливо, двір вимагає цього, парламент хоче. О сьомій годині ранку вийде постанова про арешт, і негайно ж пошлють схопити його. Я добився, щоб за ним не було погоні, якщо він виїде. Але якщо він залишиться, його заарештують». Ля Рош благав мене від імені пані маршалової встати й піти до неї для наради. Була друга година ночі, вона тільки що лягла. «Вона чекає вас, – додав він, – і не хоче заснути, не побачившись з вами». Я поспіхом одягнувся і помчав до неї.

Вона здалася мені схвильованою. Це було вперше, і її збентеження мене розчулило. Заскочений зненацька, серед ночі, я й сам розхвилювався, але, побачивши її, забув про себе і думав тільки про неї і про ту сумну роль, яку їй доведеться зіграти, якщо я дам себе заарештувати. Я знав, що у мене вистачить мужності говорити тільки правду, хоч як би це було для мене невигідно, навіть згубно. Але знав і те, що мені забракне притомності духу, достатньої спритності, а може, й достатньої твердості, щоб у жодному разі її не скомпрометувати, якщо мене візьмуть на допит з тортурами. Це спонукало мене пожертвувати своєю славою ради її спокою і зробити для неї те, чого я ні за яких умов не зробив би для себе. Як тільки моє рішення було ухвалене, я оголосив його їй, не бажаючи зменшувати значення своєї жертви вимогою плати за неї. Я певен, що вона не помилилася щодо моїх міркувань, але вона не сказала мені жодного слова, яке давало б зрозуміти, що вона їх зрозуміла. Я був так вражений цією байдужістю, що подумав, чи не відмовитися мені, та цієї миті увійшов маршал, а за кілька хвилин приїхала з Парижа пані де Буффлер. Вони зробили те, що мала зробити пані де Люксембурґ. Я піддався на їхні лестощі. Мені стало соромно відступати, і мова йшла тільки про те, куди і коли мені виїхати. Пан де Люксембурґ запропонував мені залишитися на декілька днів у нього інкогніто, щоб спокійно все обговорити і вжити потрібних заходів. Я не погодився на це. Я не хотів ніде переховуватись і вважав за краще виїхати того ж дня.

Відчуваючи, як багато у мене таємних і впливових ворогів у королівстві, я вирішив, що, незважаючи на свою прихильність до Франції, я повинен поїхати з неї для власного спокою. Першим моїм наміром було повернутися до Женеви, але, секунду поміркувавши, я викинув цю дурну думку з голови. Я знав, що французьке міністерство в Женеві ще впливовіше, ніж у Парижі, і не дасть мені спокою в жодному з цих двох міст, якщо воно вже вирішило мене мучити. Я знав, що «Міркування про нерівність» викликало в міській раді ненависть до мене тим більш небезпечну, що вона не наважилась висловлювати її відкрито. Я знав, що, коли «Нова Елоїза» вийшла у світ, та сама рада за ініціативою доктора Троншена поспішила заборонити її, але, побачивши, що навіть у Парижі ніхто не думає її забороняти, засоромилася й скасувала свою легкодумну постанову. Я не сумнівався, що тепер, коли випала нагода, вони скористаються нею, щоб заборонити «Еміля». Я знав, що, всупереч усім лестивим запевненням, у всіх женевських серцях панує таємна заздрість до мене і лише чекає приводу для свого задоволення. Проте любов до батьківщини кликала мене туди. Якби я сподівався на мирне життя там, я б не вагався, але честь і розум не дозволяли мені шукати там притулку на правах вигнанця. Я вирішив поки лише наблизитися до Женеви і, живучи в Швейцарії, почекати, яке рішення ухвалять щодо мене в Женеві. Незабаром будь-які сумніви з цього приводу зникли.

Пані де Буффлер дуже не схвалювала цього рішення і знову почала вмовляти мене їхати до Англії. Та я залишився непохитним. Я ніколи не любив ні Англії, ні англійців. Усе красномовство пані де Буффлер не тільки не перемогло моєї нелюбові, але, сам не знаю чому, навіть посилило її.

Я вирішив їхати того ж дня, і вже з ранку всім говорили, що я виїхав. Ля Рош, якого я послав на квартиру по свої папери, навіть Терезі не зізнався, тут я чи ні. Відколи я вирішив писати свої спогади, я зібрав багато листів та інших документів, тож йому довелося ходити кілька разів. Частину цих паперів, уже розібраних, я відклав, а решту розбирав увесь ранок, щоб узяти з собою тільки те, що може бути мені корисним, а інше спалити. Пан де Люксембурґ узявся допомогти мені в цій роботі, але вона виявилася такою довгою, що ми не змогли закінчити її протягом ранку, і я не встиг нічого спалити. Маршал запропонував, що сам розбере решту, непотрібне спалить, а відкладене надішле мені. Я пристав на його пропозицію, зрадівши можливості позбутися цих клопотів і провести ті кілька годин, що залишилися, в товаристві таких дорогих мені людей, з якими мені доводилося розлучитися назавжди. Маршал послав за моєю бідолашною Терезою, яка мучилася смертельною тугою, не відаючи, куди я подівся і що з нею тепер буде, оскільки вона щохвилини чекала поліцейських і не знала, як їй поводитись і що їм відповідати. Ля Рош провів її до замку, нічого їй не сказавши, вона думала, що я вже поїхав. Побачивши мене, вона скрикнула і кинулася в мої обійми. О дружба, спорідненість сердець, звичка, близькість!

У ту солодку і жорстоку мить мені згадалося стільки днів щастя, ніжності і миру, прожитих разом, що мені ще важче стало розлучатися з нею вперше після сімнадцяти років нерозлучного життя. Маршал, свідок нашого прощання, не міг стримати сліз. Він залишив нас самих. Тереза не хотіла зі мною розлучатися. Я пояснив їй, як незручно мені зразу брати її з собою і чому вона мусить залишитись. Коли заарештовують людину, зазвичай забирають усі її папери, опечатують її речі і призначають когось, хто їх зберігатиме. Отже, їй треба залишитися, наглянути за моїм майном, постаратися якомога вигідніше його продати. Я обіцяв їй, що скоро вона буде знову зі мною, і маршал підтвердив мою обіцянку. Цілуючи її на прощання, я відчув якесь надзвичайне хвилювання і сказав їй у пориві, який, на жаль, виявився пророчим: «Дитя моє, запасися терпінням. Ти ділила зі мною благополуччя моїх щасливих днів, тобі залишається, якщо ти цього хочеш, розділити зі мною і мої нещастя. Якщо ти поїдеш зі мною, не чекай нічого, окрім засмучень і лих. З цього сумного дня починається для мене така доля, яка переслідуватиме мене до моєї останньої години».

Мені залишалося тільки від’їжджати. Поліцейські мали прийти о десятій годині. Була вже четверта година пополудні, коли я виїхав, а вони ще не з’являлися. У мене не було екіпажа; маршал подарував мені кабріолет і дав коней і кучера до найближчої станції, де завдяки раніше зробленим ним розпорядженням мені без будь-яких труднощів дали коней.

Жінки прийшли попрощатися зі мною на антресолі, де я провів весь день. Пані маршалова кілька разів обійняла мене з досить сумним виглядом, але в її обіймах я не відчув тієї сердечності, яка була в них два чи три роки тому. Пані де Буффлер теж обійняла мене і наговорила мені багато приємних слів. Найбільше здивувала мене пані де Мірпуа, яка також була тут. Дружина маршала де Мірпуа – особа надзвичайно холодна, церемонна, стримана і, на мій погляд, не цілком позбавлена тієї гордовитості, що завжди вирізняла осіб лотаринзького роду. Вона ніколи не виявляла особливої уваги до мене. Чи тому, що, вдоволений несподіваною честю, я мимоволі надав їй більшу ціну, чи тому, що й справді вона вклала в прощальні обійми співчуття, властиве великодушним серцям, але в її вчинку і її погляді я відчув якусь особливу енергію, яка мене глибоко зворушила. Згадуючи про це згодом, я часто підозрював, що пані де Мірпуа не могла стриматися від ніжності до мене, не знаючи, яка доля на мене чекає.

Маршал не промовив ні слова, він був блідий як смерть. Він будь-що хотів провести мене до екіпажа, що чекав біля водопою. Ми мовчки пройшли через сад. У мене був ключ від хвіртки до парку. Я відімкнув хвіртку, і замість того щоб, як звичайно, покласти його собі до кишені, без слів віддав маршалові. Він схопив його з такою дивною поспішністю, що я потім мимоволі і часто згадував про це. Мені не траплялося переживати в своєму житті більш гіркої хвилини, ніж ця хвилина розставання. Ми обнялися й довго стояли так мовчки, ми обидва відчували, що прощаємось назавжди.

Між Лабаром і Монморансі я зустрів найману карету; у ній сиділи четверо чоловіків у чорному; вони з посмішкою вклонились мені. Судячи з того, що згодом розповіла мені Тереза про зовнішність поліцейських приставів та про час їх приїзду, я не сумніваюся, що це були вони, особливо після того, як дізнався, що постанову про мій арешт було видано не о сьомій годині ранку, як мене попереджали, а тільки опівдні.

Мій шлях лежав через увесь Париж. У відкритому кабріолеті не сховаєшся від цікавих поглядів. На вулицях зустрічалися люди, які мені вклонялися як знайомому, але я нікого з них не знав. Того ж вечора я звернув з дороги, щоб заїхати до Вільруа. У Ліоні подорожні повинні відмічатися у коменданта. Це могло виявитися незручним для людини, яка не хоче ні брехати, ні змінювати своє ім’я. Я поїхав до пана де Вільруа з листом від пані де Люксембурґ, прохаючи його влаштувати так, щоб я міг уникнути цієї неприємності. Пан де Вільруа дав мені лист, яким я не скористався, тому що не поїхав через Ліон. Цей лист так і залишився нерозпечатаним у моїх паперах. Герцог дуже вмовляв мене заночувати у Вільруа, але я волів їхати далі і того ж дня проїхав ще дві станції.

Мій екіпаж був на жорстких ресорах, їхати в ньому було дуже незручно, і я так втомлювався, що не міг їхати цілий день. До того ж і вигляд у мене був не такий поважний, щоб мене слухали, а відомо, що у Франції поштові коні зважають лише на батіг у руках поштаря. Я спробував щедрими чайовими відшкодувати нестачу величі і красномовства, але вийшло ще гірше. Мене почали приймати за людину низького звання, яка подорожує за дорученням і вперше в житті користується поштою. Тоді мені стали давати найгірших шкап, і я зробився іграшкою в руках поштарів. Я кінчив тим, з чого мав би почати: набрався терпіння і їхав далі, як спаде на думку моїм візникам.

У мене було чим зайнятися в дорозі: я віддавався думкам з приводу того, що зі мною трапилося. Але це, очевидно, не властиво ні моєму розуму, ані серцю. Дивно, як легко я забуваю все погане, хоч як би недавно воно сталося. Наскільки очікування біди в майбутньому лякає і бентежить мене, настільки ж спогад про неї слабшає і згасає відразу після того, як вона відходить у минуле. Моя жорстока уява, що безупинно мучить мене думкою про те, як відвернути нещастя, яке ще не трапилось, відволікає мою пам’ять і допомагає забути про минулі нещастя. Не можна вживати застережних заходів проти того, що вже відбулося, і немає чого про нього думати. Я, так би мовити, переживаю своє нещастя заздалегідь: що більше я страждав, очікуючи його, то легше я про нього забуваю. І навпаки, постійно думаючи про своє минуле щастя, я згадую і ніби знову переживаю його і знову можу насолоджуватися ним, коли захочу. Саме цій щасливій властивості, відчуваю, зобов’язаний я тим, що ніколи не знав духу злопам’ятства, який клекотить у мстивому серці через постійні спогади про завдані йому образи і мучить його всім тим злом, яке воно хотіло б заподіяти своєму ворогові.

З природи запальний, я схильний до поривів гніву, навіть люті, але ніколи бажання помсти не пускало в мені коріння. Я приділяю дуже мало уваги кривді, щоб приділяти багато уваги кривдникові. Про заподіяне мені зло я думаю лише тому, що побоююсь, як би мені не заподіяли його знову, а коли б я був певен, що такого більше не трапиться, я відразу б забув про нього. Від нас вимагають прощати образи: безперечно, це прекрасна чеснота, але вона мені невластива. Не знаю, чи змогло б моє серце перемогти свою ненависть, оскільки я ніколи її не відчував; я надто мало думаю про своїх ворогів, а тому не можу похвалитися, що прощаю їм. Не знаю, якою мірою вони мучать себе самі, щоб помучити мене. Я в їхніх руках, у них вся влада, вони можуть робити, що хочуть, і користуються цим. Тільки в одному вони безсилі і не можуть перемогти мене: мучачись через мене, вони не можуть змусити мене мучитися через них.

Другого дня після від’їзду я вже забув усе, що трапилося: і парламент, і пані де Помпадур, і пана де Шуазеля, і Ґрімма, і д’Аламбера, і їхні змови та їхніх спільників; я не згадав би про це за всю свою подорож, якби мені не доводилося вживати деяких застережних заходів. Замість цього мені навернулося на пам’ять те, що я читав напередодні від’їзду. Згадалися також «Ідилії» Геснера, що їх надіслав мені незадовго до того їхній перекладач Юбер. Обидва сюжети згадалися мені так виразно, що сплелися в моїй голові, і мені захотілося спробувати з’єднати їх, переробивши сюжет «Левита з Єфремових гір» у дусі Геснера. Його пасторальний наївний стиль, здавалося, зовсім не підходить до такого похмурого сюжету, і важко було припустити, що в моєму тодішньому становищі у мене з’являться радісні думки для пожвавлення теми. Все ж таки я спробував, лише для того, щоб розважитися в дорозі, і не сподіваючись на успіх. Але, ледве почавши, і сам здивувався приємності і слухняності своїх думок. За три дні я написав перші три пісні цієї маленької поеми, а закінчив її пізніше, в Мотьє. Я певен, що за все своє життя не написав нічого, де панувала б така зворушлива ніжність звичаїв, такий яскравий колорит, такі наївні картини, такий точний костюм, така антична простота в усьому, і все це незважаючи на страшний і, по суті, огидний сюжет, тож, окрім усього іншого, мені належить заслуга подолання труднощів. Якщо «Левит з Єфремових гір» і не найкращий з моїх творів, то він назавжди залишиться для мене найдорожчим. Я завжди перечитував його і, думається, перечитуватиму не інакше як з почуттям внутрішнього схвалення серця беззлобного, яке не тільки не зачерствіло в нещастях, а й у самому собі шукає втіху і знаходить відраду. Хай мені покажуть усіх цих великих філософів, що виявляють у своїх книгах таку стійкість проти лих, яких вони ніколи не переживали; хай їх поставлять у становище, схоже з моїм, і хай їм у першу хвилину обурення за зганьблену честь змусять написати подібну річ – побачимо, як вони з цим упораються.

Прямуючи з Монморансі до Швейцарії, я вирішив поїхати в Івердон до мого доброго давнього друга Рогена, який уже кілька років як оселився там і навіть запрошував мене погостювати в нього. Дорогою я дізнався, що Ліон залишається осторонь, і, таким чином, мені не довелося проїжджати через нього. Та зате я мусив би їхати через Безансон, місце воєнних дій, а отже, таке ж неприємне. Я вирішив узяти ліворуч і проїхати через Сален під приводом відвідати пана Мерана, племінника пана Дюпена, що був чиновником на солеварні і свого часу запрошував мене до себе в гості. Мені пощастило: я не застав де Мерана. Дуже задоволений, що мені немає потреби зупинятися, я поїхав далі, і ніхто не чинив мені перешкод.

В’їхавши на територію Бернського кантону, я велів зупинитися, вийшов з екіпажа, упав ниць, поцілував землю і захоплено вигукнув: «О Боже, захиснику доброчесності! Хвала Тобі, я на вільній землі!» Сліпий і довірливий у своїх надіях, я завжди відчував потяг до того, що мало стати моїм нещастям. Мій здивований кучер подумав, що я з’їхав з глузду. Я знову сів у кабріолет і за кілька годин пережив сильну і чисту радість, упавши в обійми поважного Рогена. Ах, відпочиньмо трохи в будинку цієї гідної людини! Мені треба набратися мужності і сил, адже скоро вони мені знадобляться.

У своїй розповіді я не без причини довго зупинявся на всіх обставинах, які тільки міг згадати. Хоч вони й особливо ясні, але коли тримаєш в руках нитку всієї інтриги, то обставини ці можуть кинути світло на її хід; і хоча вони не дадуть уявлення про завдання, яке я хочу запропонувати, але значною мірою допоможуть його вирішити.